Рішення № 43106468, 20.02.2015, Немишлянський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Фрунзенський районний суд м. Харкова)

Справа № 645/12295/13-ц

Провадження № 2/645/28/15

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 лютого 2015 року Фрунзенський районний суд м. Харкова у складі: головуючий - суддя Алтухова О.Ю.,

секретарі судових засідань - Кононенко О.І., Анацька К.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення безпідставно набутих коштів,-

у с т а н о в и в:

Позивач, в особі свого представника ОСОБА_5, який діє на підставі довіреності, звернулася до суду із позовом. яким просить стягнути з ОСОБА_4 на свою користь суму безпідставно набутих коштів в розмірі 184 600,00 грн., інфляційне збільшення в сумі 119 251,60 грн., три відсотки річних в сумі 36 641, 84 грн., відсотки за користування безпідставно набутими грошима в сумі 109 929,30 грн. та моральну шкоду в розмірі 184 600,00 грн.

В обґрунтування позову зазначено, що 12 січня 2007 року ОСОБА_3 придбала у ОСОБА_4 1/2 частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель АДРЕСА_1, за що сплатила відповідачу 184 600,00 грн. Однак, задля зменшення витрат на нотаріальні послуги та суми сплаченого прибуткового податку, відповідач наполягав на укладенні не договору купівлі-продажу, а договору дарування, на що позивач погодилася. 12 січня 2007 року між сторонами по справі було укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО ОСОБА_6 за реєстровим № 20. На підтвердження факту передачу відповідачу коштів за вказаний будинок, ОСОБА_4 було власноруч написано розписку про отримання 184 600,00 грн. Продавши житловий будинок, відповідач відмовився виселятися з нього, а пізніше більш ніж через п'ять років, звернувся до суду із позовом про визнання договору дарування недійсним. Не погоджуючись із доводами, викладеними у вказаній позовній заяві, ОСОБА_3 через свого представника звернулася до суду із проханням у разі задоволенні позовних вимог застосувати двосторонню реституцію та стягнути з ОСОБА_4 на її користь сплачені на будинок кошти у сумі 184 600,00 грн. 23 квітня 2013 року рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова по справі № 2033/5842/12 задоволені позовні вимоги ОСОБА_4 та визнано недійсним договір дарування від 12 січня 2007 року. Однак, визнавши договір недійсним, суд не застосував двосторонньої реституції та не стягнув з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 кошти в сумі 184 600,00 грн. Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 13 серпня 2013 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Визнання недійсним удаваного договору дарування від 12 січня 2007 року породжує за собою факт безпідставного користування відповідачем грошовими коштами позивача. І оскільки свого обов'язку з повернення сплачених йому позивачем 184 600,00 грн. відповідач не виконав, то позивач змушена захистити свої права в судовому порядку. Отримані від позивача кошти у вказаній сумі до теперішнього часу знаходяться у відповідача. Згідно ч. 2 ст. 1214 ЦК України у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються відсотки за користування ними. Згідно ст. 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти. якщо інше не встановлено договором. Згідно Постанови ВСУ від 24 січня 2006 року (справа № 14/130) обґрунтованим і законним є нарахування відсотків за користування чужими грошима в розмірі, визначеному положеннями ст. 1048 ЦК України, оскільки між сторонами відсутні договірні відносини і розмір відсотків спеціальним законом не визначений. Таким чином, з січня 2007 року по 23 липня 2013 року згідно розрахунку позивача належна до стягнення сума відсотків за користування безпідставно набутими грошима складає 109 929, 30 грн. Окрім того, у Постанові ВСУ від 16 травня 2006 року (справа № 10/557-26/155) зазначено, що передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та відсотків річних є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодування матеріальних витрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. За розрахунком позивач загальний розмір інфляційного збільшення суми безпідставно набутих коштів, які підлягають стягненню з відповідача за період з лютого 2007 року по липень 2013 року становить 119 251,60 грн. Окрім того, законодавцем не обмежено підстави виникнення грошових зобов'язань виключно договірними відносинами, в зв'язку із чим правомірним і обґрунтованим є стягнення з боржника за користування чужими грошима не тільки інфляційних витрат, а й трьох відсотків річних за правилами ст. 625 ЦК України, сума яких відповідно до розрахунку позивача складає 36 641, 84 грн. за період з 12 січня 2007 року по 23 серпня 2013 року. Окрім того, позивачу з боку відповідача завдана і моральна шкода, яка оцінена позивачем в 184 600,00 грн. та полягає в наступному: не передання відповідачем проданого позивачу будинку та не повернення в добровільному порядку безпідставно набутих коштів, що викликало у позивача незадоволеність її життям. втрату віри в ідеали та інтереси життя загалом, порушення режиму сну і відпочинку. У зв'язку із побоюванням втрати великої суми грошових коштів, які накопичувалися на протязі усього життя, постійним приниженням перед відповідачем через необхідність вмовляти його звільнити будинок, або повернути отримані кошти, позивач впала у відчай, втратила віру у людяність та справедливість тощо.

Позивач у судове засідання не з'явилася, причини неявки суду не повідомлено.

У судовому засіданні представники позивача позовні вимоги підтримали, просили суд позов задовольнити в повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_4 та його представник ОСОБА_7, який діє на підставі довіреності, позовні вимоги не визнали в повному обсязі у задоволенні позову просили відмовити. ОСОБА_4 пояснив, що коли у 2007 році йому знадобилися кошти він позичив у ОСОБА_3 20 000 дол. США, договір оформлювали нотаріально. Ніякої розписки про отримання 184 600,00 грн. він не писав. У судове засідання 20 лютого 2015 року відповідач не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся своєчасно та належним чином.

Суд, заслухавши пояснення учасників судового розгляду, дослідивши надані докази в їх сукупності, вважає встановленими наступні факти та відповідні їм правовідносини.

12 січня 2007 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 був укладений договір дарування 1/2 частини житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель по вул. Речицького, 15 в м. Харкові (а.с.48).

З пункту 3 даного договору випливає, що загальна вартість майна, частина якого є предметом цього договору, становить 93 884,00 грн.

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 23 квітня 2013 року (справа № 2033/5842/12) частково задоволені позовні вимоги ОСОБА_4 та визнано недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 12 січня 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО ОСОБА_8 та зареєстрований у реєстрі під № 20 (а.с.51-55).

Приймаючи рішення про визнання договору дарування недійсним суд керувався положеннями ст. ст. 203, 224 ЦК України щодо недійсності правочину.

Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 27 березня 2014 року рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 23 квітня 2013 року залишено без змін.

Відповідно до положень ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Таким чином, договір дарування є договором безоплатним.

Представник позивача стверджував, що фактично між сторонами 12 січня 2007 року був укладений договір купівлі-продажу 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1, а договір дарування є удаваним правочином.

Згідно вимог ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховування іншого правочину, який вони вчинили насправді. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

З роз'яснень викладених у п. 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року вбачається, що за удаваним правочином (стаття 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Відповідно до положень ч. 1 ст.1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Частиною 3 вказаної статті закріплено, що положення Глави 83 ЦК України застосовуються також і до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином.

Відповідно до положень ст. 11 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Статтями 11, 60, 212 ЦПК України передбачено, що суд розглядає цивільні справи за зверненнями фізичних та юридичних осіб в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини справи на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічного, повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних в справі доказів.

Таким чином, враховуючи те, що рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова визнано недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 12 січня 2007 року, а доказів того, що даний договір визнано удаваним, а правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнав його недійсним як оспорюваний, суду не надано, такі позовні вимоги суду не заявлені, на думку суду позивач обрав невірний спосіб захисту своїх прав, в зв'язку із чим у задоволенні позову належить відмовити.

На підставі ст.ст. 235, 717, 1212 ЦК України, керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 61, 88, 169, 212-215 ЦПК України, суд,-

в и р і ш и в::

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення безпідставно набутих коштів - відмовити в повному обсязі.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Харківської області протягом десяти днів з дня проголошення рішення шляхом подання апеляційної скарги. Особами, які брали участь у справі, але не були присутніми у судовому засіданні під час проголошення судового рішення може бути подана апеляційна скарга протягом 10 днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо воно не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя: О.Ю.Алтухова