Постанова № 43098730, 04.03.2015, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"04" березня 2015 р. Справа№ 910/24488/14

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Станіка С.Р.

суддів: Корсакової Г.В.

Хрипуна О.О.

За участю представників сторін:

Прокурор Шевченко О.В. (посвідчення);

Від позивача-1 не з'явився;

Від позивача-2 Рудь М.П., Фастовець О.В.

Від відповідача Власенко О.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Сушия" на рішення Господарського суду міста Києва від 23.01.2015 у справі № 910/24488/14 (суддя: Мельник В.І.)

за позовом Заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі:

1. Національної академії наук України

2. Інституту історії України Національної академії наук України

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сушия"

про зобов'язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.01.2015, повний текст якого складено 29.01.2015 у справі № 910/24488/14 позов Заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі: Національної академії наук України та Інституту історії України Національної академії наук України до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сушия" про зобов'язання вчинити дії - задоволено, а саме: зобов'язано Товариство з обмеженою відповідальністю "Сушия" повернути Інституту історії України Національної академії наук України приміщення на першому поверсі (частина вестибюля) площею 395,6 кв.м по вул. Грушевського 4 у м. Києві.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що договір оренди державного майна по вул. Грушевського, 4 у м. Києві від 01.01.2013 зі строком дії понад 7 років - є нікчемним в силу положень ст. 220 Цивільного кодексу України, оскільки він не був нотаріально посвідчений, як того вимагали на момент його укладення приписи ст.ст. 209, 793 Цивільного кодексу України. Обставина нікчемності зазначеного правочину встановлена рішенням господарського суду міста Києва від 15.09.2014 в справі № 910/15771/14. Таким чином, у відповідача в силу приписів ст. 216 Цивільного кодексу України існує обов'язок по поверненню державного майна Інституту історії України Національної академії наук України, яке є предметом нікчемного договору оренди від 01.01.2013.

Не погоджуючись з зазначеним рішенням Господарського суду міста Києва від 23.01.2015 відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 23.01.2015 - скасувати, та прийняти нове, яким відмовити в позові в повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що в резолютивній частині рішення господарського суду міста Києва від 15.09.2014 в справі № 910/15771/14 не міститься будь-яких висновків стосовно нікчемності договору оренди державного майна по вул. Грушевського, 4 у м. Києві від 01.01.2013. Крім того, судом першої інстанції не досліджувалось питання стосовно належності спірного майна до державної форми власності. Також, борг відповідача не підтверджується наявними у справі доказами.

Відповідно до автоматичного розподілу справ між суддями апеляційну скаргу Заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі: Національної академії наук України та Інституту історії України Національної академії наук України на рішення Господарського суду міста Києва від 23.01.2015 у справі №910/24488/14 передано на розгляд судді Київського апеляційного господарського суду Станіку С.Р., для розгляду апеляційної скарги сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя: Станік С.Р., судді: Власов Ю.Л., Хрипун О.О.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 18.02.2015 у справі № 910/24488/14 апеляційну скаргу Заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі: Національної академії наук України та Інституту історії України Національної академії наук України прийнято до провадження, порушено апеляційне провадження, розгляд скарги призначено на 04.03.2015.

Розпорядженням секретаря судової палати Київського апеляційного господарського суду Тищенко А.І. від 04.03.2015 справу № 910/24488/14 передано на розгляд колегії суддів Київського апеляційного господарського суду в складі: головуючий суддя Станік С.Р., судді: Корсакова Г.В., Хрипун О.О.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 04.03.2015 справу № 910/15771/14 прийнято до провадження колегією суддів у складі: головуючий суддя Станік С.Р., судді: Корсакова Г.В., Хрипун О.О., розгляд справи вирішено здійснювати в раніше призначеному судовому засіданні 04.03.2015.

В судовому засіданні 04.03.2014 представником відповідача подано письмове клопотання про відкладення розгляду справи. Клопотання мотивовано тим, що відповідачем подано позов до господарського суду міста Києва позовну заяву про визнання договору оренди державного майна по вул. Грушевського, 4 у м. Києві від 01.01.2013 зі строком дії понад 7 років - дійсним, у зв'язку з чим розгляд справи за апеляційною скаргою відповідача підлягає відкладенню до вирішення судом питання про прийняття або неприйняття до провадження відповідного позову.

Колегія суддів Київського апеляційного господарського суду дослідивши наявні матеріали справи, заслухавши присутніх представників сторін, дійшла висновку, що заявлене відповідачем клопотання про відкладення розгляду справи задоволенню не підлягає з огляду на наступне.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. Такими обставинами, зокрема, є:

1) нез'явлення в засідання представників сторін, інших учасників судового процесу;

1-1) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, за наявності ухвали суду про таку участь, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи;

2) неподання витребуваних доказів;

3) необхідність витребування нових доказів;

4) залучення до участі в справі іншого відповідача, заміна неналежного відповідача;

5) необхідність заміни відведеного судді, судового експерта.

З огляду на вищенаведені приписи процесуального закону, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що наведені відповідачем обставини не є підставою для відкладення розгляду справи, у зв'язку з чим заявлене клопотання відхиляється.

В судовому засіданні 04.03.2015 представник апелянта апеляційну скаргу підтримав, просив рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити.

Представники позивача-2, а також прокурор, проти доводів апеляційної скарги заперечували, просили суд апеляційної інстанції залишити рішення суду першої інстанції без змін.

Прокуратура міста Києва у письмових поясненнях по суті поданої апеляційної скарги зазначала про те, що підставою для пред'явлення позову стало те, відповідач безпідставно користується приміщеннями на першому поверсі (частина вестибюлю) площею 395,6 кв.м. по вул.. Грушевського, 4 у м.Києві, оскільки укладений 01.01.2013 договір оренди приміщень нотаріально не посвідчено, а тому він є нікчемним в силу вимог закону.

Позивач-1 в судове засідання 04.03.2015 представників не направив, причин неявки представника - суд не повідомив. Про розгляд справи позивач-1 був повідомлений належним чином, про що свідчить поштове повідомлення про вручення ухвали Київського апеляційного господарського суду від 18.02.2015 (№0160117968151).

Дослідивши матеріали справи, враховуючи, що ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 18.02.2015 про прийняття апеляційної скарги до провадження та призначення справи до розгляду, у встановленому законодавством порядку, апеляційним судом надіслано на адресу місцезнаходження позивача-1 та вручено останньому, що підтверджується повідомленням про вручення рекомендованого поштового відправлення (№0160117968151), судова колегія вважає можливим розглянути справу у відсутності представника позивача-1, за наявними у справі матеріалами.

Статтею 99 Господарського процесуального кодексу України визначено, що в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Згідно з статтею 101 Господарського процесуального кодексу України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Пунктом 5 статті 121 Конституції України на прокуратуру України покладається представництво інтересів громадян або держави в суді у випадках, встановлених законом.

Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до ст. 20 Цивільного кодексу України, право на захист особа здійснює на свій розсуд.

З огляду на положення зазначеної норми та принцип диспозитивності у господарському судочинстві, позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.

Відповідно до ст. 2 ГПК України, господарський суд порушує справи, зокрема, за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обгрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Статтею 36-1 Закону України "Про прокуратуру" визначено, що підставою представництва у суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів, внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчинюються у відносинах між ними або державою.

Конституційний суд у рішенні від 08.04.1999 у справі №3-рн/99 (далі рішення Конституційного суду) вказав, що прокурор або його заступник самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, в чому полягає порушення інтересів держави чи в чому існує загроза інтересам держави, і ця заява, за статтею 2 Арбітражного процесуального кодексу України (зараз ГПК), є підставою для порушення справи в арбітражному суді.

Із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Частинами першою-третьою статті 1 Закону України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу» від 07.02.2002 визначено, що Національна академія наук України є вищою державною науковою організацією України, яка організовує і здійснює фундаментальні та прикладні наукові дослідження, а також координує проведення фундаментальних досліджень у наукових установах та організаціях України. Галузеві академії наук є державними науковими організаціями України, які здійснюють фундаментальні дослідження, організовують, проводять та координують прикладні дослідження у відповідних галузях науки. Національна академія наук України, галузеві академії наук засновані на державній власності, фінансуються з Державного бюджету України, а також з інших, не заборонених законодавством України, джерел фінансування.

Частинами першою та другою статті 2 Закону України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу» від 07.02.2002 визначено, що майновий комплекс Національної академії наук України та майновий комплекс галузевих академій наук складають усі матеріальні та нематеріальні активи (далі - об'єкти майнового комплексу), що обліковуються на балансах Національної академії наук України та на балансах відповідних галузевих академій наук і організацій, віднесених до відання Національної академії наук України та галузевих академій наук, і які закріплені державою за Національною академією наук України та за галузевими академіями наук в безстрокове користування, або придбані за рахунок бюджетних коштів, а також коштів від фінансово-господарської діяльності та/або набуті іншим шляхом, не забороненим законом.

Об'єкти майнового комплексу Національної академії наук України та об'єкти майнового комплексу галузевих академій наук належать відповідно Національній академії наук України та галузевим академіям наук на праві господарського відання і передаються ними організаціям, що віднесені до відання Національної академії наук України та до відання галузевих академій наук, на праві оперативного управління з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.

Статтею 4 Закону України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу» від 07.02.2002 встановлено, що галузеві академії наук, здійснюючи повноваження з управління об'єктами майнового комплексу галузевих академій наук, забезпечують реалізацію прав держави як власника цих об'єктів, ефективно їх використовують та розпоряджаються цими об'єктами майнового комплексу у межах, визначених законодавством. Зокрема, галузеві академії наук виступають орендодавцями цілісних майнових комплексів та нерухомого майна, що передано державою у безстрокове користування галузевим академіям наук.

Згідно статті 1 Статуту Національної академії наук України, Національна академія наук України є вищою державною науковою організацією України, що заснована на державній власності та користується правами самоврядності. НАН України діє у відповідності із чинним законодавством України та Статутом.

Відповідно п. 4 Статуту Національної академії наук України визначено, що Національна академія наук України, здійснюючи повноваження з управління об'єктами майнового комплексу Національна академія наук України, забезпечує реалізацію прав держави, як власника цих об'єктів, пов'язаних з ефективним їх використанням та розпорядженням у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Так, відповідно до постанови Президії Верховної ради Української РСР «Про статус Академії наук Української РСР» від 17.01.1991 № 627-ХІІ, Указу Президента України «Про забезпечення діяльності та розвитку Академії наук України» від 20.01.1992 № 43, статті 2 Закону України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу» усі матеріальні та нематеріальні активи, що обліковуються на балансі Національної академії наук України та установ, організацій і підприємств, віднесених до її відання, є державною власністю й закріплені за державою за Національною академією наук України в безстрокове користування. Національна академія наук України , здійснюючи повноваження з управління об'єктами майнового комплексу Національної академії наук України, забезпечує реалізацію прав держави як власника цих об'єктів.

В свою чергу, представником позивача-2 в судовому засіданні 04.03.2015 було надано копію листа Національної академії наук України від 18.12.2013 № 16/624-21-279, який прийнято судом апеляційної інстанції до уваги, в якому Національна академія наук України засвідчувала, що будинок по вул. Грушевського, 4 у м.Києві (інвентарний номер 1103000001, загальна площа 10 631,5 кв.м.) є об'єктом майнового комплексу Національної академії наук України, переданий на праві оперативного управління Інституту історії України НАН України та обліковується на його балансі.

З огляду на вищенаведене, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що будинок по вул. Грушевського, 4 у м.Києві належить до державної власності та перебуває у складі майнового комплексу Національної академії наук України в особі відповідного галузевого Інституту історії України Національної академії наук України, який згідно статті 4 Закону України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу» від 07.02.2002 виступає орендодавцем відповідного державного майна.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку що прокурором вірно визначено установи, уповноважені державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах стосовно користування державним майном, і відповідно, наведено в чому саме полягає порушення інтересів держави у відповідних правовідносинах, а саме: використання державного майна відповідачем без належних правових підстав.

Доводи апелянта про те, що судом першої інстанції не досліджувалось питання стосовно належності спірного майна до державної форми власності - відхиляються колегією суддів Київського апеляційного господарського суду, оскільки судом першої інстанції досліджено умови договору оренди №18 нерухомого та/або іншого індивідуально визначеного майна, що знаходиться у віданні НАН України та обліковується на балансах установ, організацій та підприємств НАН України, в якому зокрема містяться посилання на належність спірного майна державі з урахуванням правових особливостей, встановлених Законом України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу» від 07.02.2002.

Постановою Бюро Президії Національної академії наук України № 356 від 30.12.2009 «Про надання дозволу на передачу майна НАН України в оренду», дозволено установам, підприємствам та організаціям НАН України оголосити конкурс для визначення переможців на право оренди нерухомого майна НАН України, зокрема дозволено Інституту історії України оголосити конкурс щодо оренди приміщень площами 395,6 кв.м. та 69,6 кв.м. по вул. Грушевського, 4 у м.Києві.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується наявними матеріалами справи, Прокуратурою міста Києва при здійсненні перевірки, було встановлено, що між Інститутом історії України НАН України (далі - Інститут) та ТОВ "Сушия" (далі - відповідач) 01.01.2013 укладено договір оренди №18 нерухомого та/або іншого індивідуально визначеного майна, що знаходиться у віданні НАН України та обліковується на балансах установ, організацій та підприємств НАН України (далі - договір № 18), відповідно до умов якого орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування державне майно: приміщення на першому поверсі (частина вестибюля) площею 395,6 кв.м. та приміщення в підвалі площею 69,6 кв.м., розміщене за адресою: м. Київ, вул. Грушевського, 4, що перебуває на балансі Інституту, вартість якого визначена відповідно до звіту про незалежну оцінку майна від 31.12.2012 р. і становить станом на 01.01.2013 р. 1 пов. - 4 293 096,00 грн. та підвал - 562 094,00 грн.

Згідно з п.п.1.1, 2.2 договору № 18 вказані приміщення перебувають на балансі Інституту, їх власником є держава, а органом управління майном є Національна академія наук України.

Положеннями п. 10.1 Договору встановлено, що цей договір укладено строком на сім років та один місяць та діє з 01.01.2013 р. до 02.02.2020 р. включно.

У подальшому між сторонами 30.12.2013 укладено додаткову угоду до договору, за якою товариство зобов'язалося повернути Інституту приміщення підвалу площею 69, 6 кв. м.

На виконання вказаної додаткової угоди між орендодавцем та орендарем 31.12.2013 підписано відповідний акт повернення приміщення - підвалу площею 69, 6 кв. м. по вул. Грушевського, 4 у м. Києві.

Як встановлено судом першої інстанції, і що підтверджується наявними матеріалами справи, частина приміщення площею 395, 6 кв. м. по вул. Грушевського 4 у м. Києві залишилася у користуванні відповідача.

В свою чергу, договір оренди державного майна по вул. Грушевського, 4 у м. Києві, укладений 01.01.2013 між Іститутом історії України НАН України та ТОВ "Сушия", прокурор вважає нікчемним, тобто таким, недійсність якого встановлена в силу вимог закону.

Частиною 3 статті 640 Цивільного кодексу України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

У відповідності до ст. 793 Цивільного кодексу України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

За змістом ст. 209 Цивільного кодексу України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

Тобто, укладення договору оренди нерухомого майна на строк більше трьох років обумовлено його обов'язковим нотаріальним посвідченням.

Із матеріалів справи вбачається та не заперечується представниками сторін, що нотаріальне посвідчення Договору № 18 не проводилося.

За змістом ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Статтею 204 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною 1 статті 220 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Статтею 759 Цивільного кодексу України визначено, що за договором оренди наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності регулюється Законом України «Про оренду державного та комунального майна».

Статтею 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» визначено, що орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Частиною третьою статті 35 Господарського процесуального кодексу України визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа,щодо якої встановлені ці обставини.

В свою чергу, рішенням Господарського суду міста Києва від 15.09.2014 у справі № 91015771/14 за позовом Інституту історії України Національної академії наук України до ТОВ «Сушия» про стягнення 188 234,02 грн. за договором № 18, яке набрало законної сили, що не заперечувалось сторонами спору, було встановлено обставину, що сторонами не було нотаріально посвідчено Договір № 18, а матеріали справи не містять доказів визнання його дійсним в судовому порядку, що в силу наведених положень законодавства свідчить про нікчемність такого правочину в розумінні ст. 215, ч. 1 ст. 220 Цивільного кодексу України, і як наслідок - про неможливість породження ним будь-яких зобов'язань за виключенням тих, що пов'язані з його недійсністю (наприклад, відшкодування збитків, повернення отриманого за недійсним правочином).

При цьому, відповідно до п. 2.8 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. №12 "Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна" слід мати на увазі, що з 01.01.2013 набрали чинності зміни до ЦК України, внесені Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" та інших законодавчих актів". Цим Законом, зокрема, у новій редакції викладено частину третю статті 640 і статтю 794 ЦК України, за змістом яких відповідно договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення, а державній реєстрації підлягає право користування нерухомим майном, яке виникло на підставі договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини).

Відповідно до вимог ст.216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскільки судовим рішенням у справі № 91015771/14, яке набрало законної сили, встановлено обставину нікчемності Договору № 18 в розумінні ст. 215, ч. 1 ст. 220 Цивільного кодексу України, тобто недійсність останнього в силу вимог закону, що визначено статтею 203 Цивільного кодексу України, а тому наведена обставина згідно з частиною третьою статті 35 Господарського процесуального кодексу України не підлягає доведенню під час розгляду справи № 910/24488/14, та приймається судом апеляційної інстанції під час вирішення спору як така, що не була спростована у встановленому законом порядку.

Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскільки договір № 18 є нікчемним, тобто недійсність його встановлена законом, а тому у відповідача згідно статті 216 Цивільного кодексу України існує обов'язок повернути Інституту історії України Національної академії наук України частину орендованих приміщень площею 395,6 кв. м на першому поверсі (частина вестибюля) по вул. Грушевського, 4 у м.Києві, яке використовувалось відповідачем саме на підставі укладення відповідного договору № 18.

Проте, відповідач спірне майно не повернув Інституту історії України Національної академії наук України, доказів протилежного станом на момент вирішення спору ні суду першої інстанції під час вирішення справи, ні суду апеляційної інстанції під час апеляційного провадження - надано не було, а тому суд апеляційної інстанції дійшов висновку про обгрунтованість заявленої прокурором в інтересах держави в особі позивачів вимоги про зобов'язання відповідача повернути Інституту історії України Національної академії наук України приміщення на першому поверсі (частина вестибюля) площею 395,6 кв.м по вул. Грушевського 4 у м. Києві, у зв'язку з чим підстави для скасування або зміни рішення суду першої інстанції згідно статті 104 Господарського процесуального кодексу України - відсутні.

Також, судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні зазначено про те, що відповідач не сплачував у повному обсязі грошові кошти за користування (оренду) спірним приміщенням за період з січня по травень 2014 року, внаслідок чого у відповідача перед позивачем утворилась заборгованість у розмірі 187 473,85 грн., що підтверджується наявним в матеріалах справи актом звірки взаєморозрахунків.

В свою чергу, апелянт в апеляційній скарзі наголошував на тому, що акт звірки взаєморозрахунків підписаний в односторонньому порядку лише зі сторони Інституту історії України Національної академії наук України, і інших доказів які б підтверджували безспірність наявності у відповідача боргу перед позивачем-2 щодо орендних платежів - немає.

Суд першої інстанції дослідив умови договору № 18 та встановив, що згідно п.5.3 наведеного договору відповідач зобов'язувався належним чином виконувати обов'язки щодо сплати орендної плати, а пунктом 10.6 договору визначено, що чинність договору припиняється у разі несплати орендних платежів протягом трьох місяців, і у цьому випадку орендар має повернути майно орендодавцю відповідно до п.10.8 договору № 18.

На підставі викладеного, суд першої інстанції зробив висновок, що відповідач неналежним чином виконував свої зобов'язання щодо сплати платежів за оренду державного майна, а отже, мав би повернути приміщення і у разі дійсності договору оренди.

Статтею 101 Господарського процесуального кодексу України визначено, що апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

З урахуванням вищенаведеного припису процесуального закону, суд апеляційної інстанції вважає, що оскільки договір № 18 є нікчемним, тобто недійсність якого встановлена законом, а тому він не породжує для сторін правових наслідків на майбутнє, і його недійсність впливає на права та обов'язки сторін, які стосувались використання державного нерухомого майна без правочину, зокрема і на обов'язок відповідача здійснити оплату за фактичне використання державного майна у відповідний період з січня по травень 2014 року.

Проте, оскільки судом апеляційної інстанції встановлено те, що у відповідача згідно статті 216 Цивільного кодексу України існує обов'язок повернути Інституту історії України Національної академії наук України частину орендованих приміщень площею 395,6 кв. м на першому поверсі (частина вестибюля) по вул. Грушевського, 4 у м.Києві, яке використовувалось відповідачем саме на підставі укладення відповідного договору № 18, питання наявності або відсутності у відповідача боргу - не ставиться в залежність по відношенню до обов'язку останнього повернути державне нерухоме майно у зв'язку з відсутністю правових підстав користування ним саме на підставі нікчемного правочину.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позов заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Національної академії наук України та Інституту історії України Національної академії наук України до ТОВ "Сушия" про зобов'язання ТОВ "Сушия" повернути Інституту історії України Національної академії наук України приміщення на першому поверсі (частина вестибюля) площею 395,6 кв.м по вул. Грушевського 4 у м. Києві - є законним, обґрунтованим, а тому обґрунтовано задоволений судом першої інстанції.

Відповідно до частини 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору на підставі доказів у справі. Зокрема, відповідно до частини 2 статті 32 Господарського процесуального кодексу України - на підставі письмових доказів та пояснень представників сторін.

Згідно із частиною 1 статті 36 Господарського процесуального кодексу України письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Тобто, обов'язок доказування покладається на сторони.

Статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Частина 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до ст. 104 Господарського процесуального кодексу України, підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є:

1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи;

4) порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

З огляду на викладене, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду приходить до висновку, що підстави для скасування або зміни рішення Господарського суду міста Києва від 23.01.2015р. у справі № 910/24488/14, обумовлені статтею 104 Господарського процесуального кодексу Украни - у суду апеляційної інстанції відсутні, у зв'язку з чим рішення місцевого господарського суду підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - без задоволення.

Судовий збір, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України за вимогу немайнового характеру, обґрунтовано покладено судом першої інстанції на відповідача і присуджено його до стягнення з останнього в доход державного бюджету України, оскільки згідно з приписами п. 4.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 21.02.2013 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України", приймаючи рішення зі справи, провадження в якій порушено за заявою прокурора, господарський суд у разі повного або часткового задоволення позову (скарги) стягує судовий збір з відповідача (повністю або пропорційно задоволеним вимогам), якщо він не звільнений від сплати судового збору.

Також, судовий збір за подачу апеляційної скарги, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладається судом на апелянта.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України Київський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Сушия" на рішення Господарського суду міста Києва від 23.01.2015 у справі № 910/24488/14 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 23.01.2015 у справі № 910/24488/14 - залишити без змін.

3. Матеріали справи № 910/24488/14 повернути до господарського суду міста Києва.

Постанова апеляційного господарського суду набирає законної сили з дня її прийняття. Постанову апеляційного господарського суду може бути оскаржено до Вищого господарського суду України у порядку та строки, передбачені Господарським процесуальним кодексом України.

Головуючий суддя С.Р. Станік

Судді Г.В. Корсакова

О.О. Хрипун