Постанова № 43077047, 10.03.2015, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" березня 2015 р. Справа № 922/4393/14

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Фоміна В.О., суддя Шевель О.В., суддя Шутенко І.А.

при секретарі Курченко В.А.

за участю представників сторін:

позивача - Савчук М.Ю., Денисенка С.М. (довіреність №483 від 11.12.2014р.), Костроміна В.С. (довіреність №18 від 19.01.2015р.)

відповідача - Соколая В. А.(довіреність №85 від 11.11.2014р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Приватного аграрного орендного підприємства «Зоря», с. Миколо-Комишувата, Красноградський район, Харківська область (вх. № 4452 Х/2) на рішення господарського суду Харківської області від 25.11.2014р. по справі № 922/4393/14

за позовом Приватного аграрного орендного підприємства «Зоря», с. Миколо-Комишувата, Красноградський район, Харківська область

до Харківського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України, м. Харків

про визнання недійсним рішення

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням господарського суду Харківської області від 25.11.2014р. у справі №922/4393/14 (суддя Аріт К.В.) в задоволенні позову Приватного аграрного орендного підприємства «Зоря» про визнання недійсним рішення Харківського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України (відповідача) №183-р/к від 31 липня 2014 року по справі №2/02-88-14 відмовлено.

Позивач з вказаним рішенням не погодився, звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Харківської області від 25.11.2014р. у справі №922/4393/14, прийняти нове рішення, яким позовні вимоги Приватного аграрного орендного підприємства «Зоря» задовольнити повністю.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 22.12.2014р. апеляційну скаргу прийнято до провадження та призначено до розгляду на 20.01.2015р. у наступному складі колегії суддів: головуючий суддя Фоміна В.О., суддя Крестьянінов О.О., суддя Шевель О.В.

30.12.2014р. від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх. №12993), в якому він наводить доводи в обґрунтування законності та правомірності рішення АМКУ.

20.01.2015р. від позивача надійшли заяви (вх.№661, 662) про долучення до матеріалів справи документів на підтвердження доводів викладених в апеляційній скарзі.

В судових засіданнях 20.01.2015р., 19.02.2015р. оголошувалась перерва.

19.02.2015р. у зв'язку з відпусткою судді Крестьянінова О.О., відповідно до розпорядження Секретаря другої судової палати для розгляду даної справи сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Фоміна В.О., суддя Шевель О. В., суддя Шутенко І.А.

Пунктом 3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про судове рішення" від 23.03.2012р. №6 встановлено, що в разі необхідності заміни судді в процесі розгляду справи або додаткового введення судді (суддів) до складу суду розгляд справи з огляду на встановлений пунктом 3 частини четвертої статті 47 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" принцип незмінності судді слід починати спочатку. При цьому заново розпочинається й перебіг передбачених статтею 69 ГПК строків вирішення спору, а його подальше продовження новим (зміненим) складом суду здійснюється у випадках і в порядку, передбачених частиною третьою цієї статті.

Враховуючи викладене, колегія суддів у новому складі розпочала розгляд апеляційної скарги з початку.

Після перерви, в судовому засіданні 10.03.2015р. представники сторін підтвердили свої вимоги, представники позивача просили скасувати рішення господарського суду Харківської області від 25.11.2014р. у даній справі, прийняти нове рішення - про задоволення позову повністю. Представник відповідача зазначав про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просив залишити його без змін, апеляційну скаргу - без задоволення.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених ст. 101 ГПК України, заслухавши в судовому засіданні пояснення представників сторін, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції обставин справи та доказів на їх підтвердження, а також правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду встановила наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, позивач є юридичною особою та зареєстрований Красноградською районною державною адміністрацією Харківської області 19.01.2000 за № 14631200000000162, ідентифікаційний код - 30377984. Місцезнаходження відповідача є вул. Українська, буд.1, с. Миколо-Комишувата, Красноградський р-н, Харківська обл., 63310.

ПАОП «Зоря» діє на підставі статуту, нова редакція якого затверджена рішенням засновника від 02.09.2008 № 42 та зареєстрована 03.09.2008р. Пунктом 1.9 Статуту визначено, що Підприємство створено з метою одержання прибутку шляхом здійснення господарської діяльності, не забороненої чинним законодавством. Відповідно до пункту 1.11 Статуту предметом діяльності Підприємства є вирощування, збирання, транспортування, зберігання, закупівля, переробка та реалізація сільськогосподарської продукції; тваринництво, рослинництво та бджільництво. Одним з основних видів діяльності Підприємства є, зокрема, вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур (код за КВЕД 01.11).

31.07.2014р. Адміністративною колегією Харківського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України, при розгляді подання від 05 червня 2014 року №588 другого відділу досліджень і розслідувань про попередні висновки у справі №2/02-88-14, прийняла рішення №183-р/к, згідно якого останнім визнано порушення ПАОП «Зоря» ст.12, ч.1 ст.13 Закону України "Про захист економічної конкуренції" та накладено на позивача штраф у розмірі 68000,00 гривень.

Зокрема, вищевказаним рішенням:

1) визнано, що згідно зі статтею 12 Закону України "Про захист економічної конкуренції" ПАОП "Зоря" за підсумками діяльності 2010-2013 років та станом на липень 2014 року займає монопольне (домінуюче) становище на ринку послуг з набуття в оренду земельних часток (паїв) в межах орендованих земель на території Миколо-Комишуватської сільської ради Красноградського району Харківської області, Хрестищенської сільської ради Красноградського району Харківської області, Кирилівської сільської ради Красноградського району Харківської області, Станичненської сільської ради Ново-Водолазького району Харківської області, Благодатненської сільської ради Валківського району Харківської області.

2) визнано, що ПАОП "Зоря", не привівши у відповідність з Указом Президента України від 02 лютого 2002 року № 92/2002 (зі змінами, внесеними Указом Президента України від 19.08.2008 №725/2008) договори оренди землі з власниками земельних часток (паїв) в частині встановлення розміру орендної плати не менше 3 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, вчинило порушення законодавства про захист економічної конкуренції, передбачене пунктом 2 статті 50, частиною першою статті 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції"", у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку, а саме, бездіяльність, що може призвести до ущемлення інтересів споживачів (власників земельних часток (паїв)), яка була б неможливою за умов існування значної конкуренції на ринку послуг з набуття в оренду земельних часток (паїв).

3) згідно з абзацом другим частини другої статті 52 Закону України "Про захист економічної конкуренції" за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, передбачене частиною першою статті 13, пунктом 2 статті 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції", накладено на ПАОП "Зоря" штраф у розмірі 68000 гривень.

4) зобов'язано ПАОП «Зоря» припинити порушення законодавства про захист економічної конкуренції шляхом ініціювання внесення змін до договорів оренди землі в частині визначення розміру орендної плати відповідно до чинного законодавства України, про що повідомити Харківське обласне територіальне відділення Антимонопольного комітету України у строк до 30 січня 2015 року.

Не погодившись із вищевказаним рішенням Харківського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України, позивач звернувся до господарського суду Харківської області із позовною заявою, в якій просить визнати вищевказане рішення АМКУ недійсним. При цьому позивачем вказано, що відповідачем невірно встановлені товарні, територіальні межі ринку та його суб'єктний склад, а також неправомірно встановлено його монопольне (домінуюче) становище на ринку послуг з набуття в оренду земельних часток (паїв). Тому, позивач вважає, що висновки відповідача є недоведеними, не відповідають обставинам справи, здійснені без належного та неупередженого дослідження господарської діяльності щодо оренди позивачем земель сільськогосподарського призначення, суперечать нормам матеріального права, які регулюють діяльність суб'єктів господарювання щодо отримання в строкове орендне користування земельних ділянок, земельних часток (паїв), а також зроблені відповідачем без належного дотримання «Методики визнання монопольного (домінуюючого) становища на ринку», затвердженої Розпорядженням АМКУ від 05.03.2002р. №49-р.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд зазначив про відповідність висновків АКУ обставинам справи та нормам чинного законодавства, а також відсутність порушень відповідачем процедурних правил розгляду справи №2/02-88-14.

З таким висновком погоджується колегія суддів виходячи з наступного.

Пунктом 11 частини першої статті 7 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" передбачено, що Антимонопольний комітет України має повноваження проводити дослідження ринку, визначати межі товарного ринку, а також становище, в тому числі монопольне (домінуюче), суб'єктів господарювання на цьому ринку та приймати відповідні рішення (розпорядження), а частиною четвертою цієї статті встановлено, що здійснення іншими органами державної влади наведених повноважень не допускається.

Відповідно до п. 15.5 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання застосування конкурентного законодавства», господарські суди у розгляді справ мають перевіряти правильність застосування органами Антимонопольного комітету України відповідних правових норм, зокрема, Методики визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку, затвердженої розпорядженням названого Комітету від 05.03.2002 N 49-р. Однак господарські суди не повинні перебирати на себе не притаманні суду функції, які здійснюються виключно органами Антимонопольного комітету України, та знову встановлювати товарні, територіальні (географічні), часові межі певних товарних ринків після того, як це зроблено зазначеними органами, й на підставі цього робити висновки про наявність чи відсутність монопольного (домінуючого) становища суб'єкта господарювання на ринку.

Таким чином, у суду наявні повноваження визначення відповідачем правильності встановлення товарних, територіальних та часових меж ринку, проте відсутні повноваження щодо перегляду та зміни цих меж, оскільки вказані функції притаманні органам Антимонопольного комітету України.

Відповідно до пункту 1.3 Методики, товарні межі ринку - товар (товарна група), сукупність схожих, однорідних предметів господарського обороту, в межах якої споживач за звичайних умов може легко перейти від споживання певного виду предметів господарського обороту до споживання іншого.

Встановлюючи товарні межі ринку згідно вищевказаної Методики при вирішенні справи №2/02-88-14, відповідачем встановлено, що вирощування зернових та технічних культур позивач здійснює на орендованих землях які розташовані на території: Миколо-Комишуватської сільської ради Красноградського району Харківської області; Хрестищенської сільської ради Красноградського району Харківської області; Кирилівської сільської ради Красноградського району Харківської області; Станичненської сільської ради Ново - Водолазького району Харківської області; Благодатненської сільської ради Валківського району Харківської області.

Пунктами 9,16,17 Перехідних положень Земельного кодексу України передбачено, що громадянам-власникам земельних часток (паїв) можуть виділятись земельні ділянки в натурі (на місцевості) єдиним масивом. Громадянам-власникам земельних часток (паїв) за їх бажанням виділяються в натурі (на місцевості) земельні ділянки з видачею державних актів на право власності на землю. Сертифікати на право власності на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства. Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю.

Переважною формою розпорядження земельними частками (паями) та відповідними земельними ділянками після виділення їх в натурі є здача їх власниками в оренду сільськогосподарським підприємствам, які діють на території відповідної сільської ради за місцем розташування земельної ділянки на підставі договору оренди.

Споживачами послуг набуття в оренду земельних часток (паїв) є громадяни - власники земельних часток (паїв), які уклали договори оренди землі з сільськогосподарськими підприємствами (фермерськими господарствами) та отримують орендну плату.

Відповідно до пункту 6.1 Методики територіальні межі ринку певного товару (послуги) визначаються шляхом установлення мінімальної території, за межами якої з точки зору споживача придбання товарів (послуги) є неможливим або недоцільним.

При цьому, з урахуванням визначення територіальних (географічних) меж ринку у відповідності до пункту 1.3 Методики така територія може бути територією держави, області, району, міста тощо або їхніми частинами.

Для вступу на ринок послуг з набуття в оренду земельних часток (паїв) існують певні економічні та організаційні бар'єри, з огляду на недоцільність для потенційних конкурентів обробляти земельні частки (паї) в місцях, розташованих на значній відстані, зокрема, внаслідок високого рівня транспортних витрат; обробляти невеликі (менше 8 га) земельні частки (паї) окремих власників; створювати нові альтернативні майнові комплекси в територіальних межах визначеного ринку та/або переносити існуючі за межі розташування земель.

Вказані обмеження, відповідно до п. 9.2. Методики, є бар'єрами для вступу потенційних конкурентів на відповідний ринок.

Крім того, згідно умов договорів оренди земельних часток (паїв) строк їх дії становить 5-15 років, розірвання договору в односторонньому порядку не допускається, дія договору припиняється лише у разі закінчення строку, на який його було укладено, ліквідації орендаря або викупу земельної ділянки орендарем чи для суспільних потреб, розірвання договору можливе лише за взаємною згодою сторін чи за рішенням суду внаслідок невиконання іншою стороною обов'язків, передбачених договором, або внаслідок випадкового знищення чи пошкодження земельної ділянки, яке істотно перешкоджає її використанню.

У зв'язку з тим, що у фізичних осіб - власників земельних часток (паїв) немає можливостей для альтернативного отримання послуг з набуття в оренду земельних часток (паїв) у інших сільськогосподарських підприємств для їх обробітку, вирощування зернових та технічних культур, проведення заходів щодо збереження стану земельної ділянки під час дії договорів та обмеження можливості щодо укладання таких договорів після закінчення строку їх дії, у зв'язку з особливістю договірних відносин оренди земельних часток (паїв), відповідачем визначено територіальними межами ринку послуг з набуття в оренду земельних часток межі орендованих позивачем земельних часток (паїв) на територіях Миколо- Комишуватської, Хрестищенської, Кирилівської сільських рад Красноградського району Харківської області, Станичненської сільської ради Ново-Водолазького району Харківської області, Благодатненської сільської ради Валківського району Харківської області.

Таким чином, на думку колегії суддів, відповідач дійшов обґрунтованого висновку про те, що за умови виконання позивачем обов'язків, передбачених договорами оренди землі, та його відмови розірвати договір оренди землі, орендодавець фактично не має можливості розірвати такий договір або змінити лише за власною ініціативою.

Територіальні межі ринку послуг з набуття в оренду земельних часток (паїв) визначені відповідачем не в межах території, на яку у розумінні Закону України "Про місцеве самоврядування" розповсюджуються повноваження певної сільської ради, як представницького органу об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр, а виходячи з положень законодавства про захист економічної конкуренції - в межах земельних часток (паїв), які знаходяться на відповідній території, і які орендовані Підприємством. Тому посилання позивача щодо неправильного визначення меж ринку, у зв'язку з недотриманням відповідачем приписів статті 133 Конституції України та ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування» колегія суддів вважає хибними.

Відповідно до пункту 7.1 Методики часовими межами ринків визначається проміжок часу (як правило рік), протягом якого відповідна кількість товарно-грошових відносин між орендодавцями (постачальниками, виробниками) і споживачами утворює ринок товару із сталою структурою.

Часовими межами ринку послуг з набуття в оренду земельних часток (паїв) відповідачем визначено 2010, 2011, 2012, 2013 роки.

Таким чином, з`ясовуючи питання щодо правильності застосування відповідачем норм Методики, колегія суддів дійшла до висновку, що внаслідок наявності суттєвих бар'єрів вступу на ринок послуг з набуття в оренду земельних часток (паїв), а також відсутності можливостей доступу орендодавців позивача щодо отримання цих послуг у інших суб'єктів господарювання, зокрема через неможливість переміщення земельних часток (паїв), укладення довгострокових договорів, які не передбачають можливості одностороннього розірвання, недоцільності або неможливості набуття в оренду невеликих земельних часток (паїв) окремих власників, відповідач правильно визначив, що позивач не має конкурентів на ринку.

За приписами ч.ч. 2, 3 статті 12 Закону України "Про захист економічної конкуренції", монопольним (домінуючим) вважається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції. Монопольним (домінуючим) також може бути визнане становище суб'єкта господарювання, якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем було визначено монопольне (домінуюче) становище позивача відповідно до положень Методики у відповідності до вимог законодавства про захист економічної конкуренції, а саме встановлено відсутність значної конкуренції на відповідному ринку.

Згідно з пунктом 2 статті 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції", зловживання монопольним (домінуючим) становищем є порушенням законодавства про захист економічної конкуренції.

Згідно з частиною першою та пунктом 2 частини другої статті 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції", зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку є дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку. Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається, застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин.

Спірним рішенням АКУ встановлено, що позивач не привів у відповідність з Указом Президента України від 02 лютого 2002 року №92/2002 (зі змінами, внесеними Указом Президента України від 19.08.2008 №725/2008) договори оренди землі з власниками земельних часток (паїв) в частині встановлення розміру орендної плати не менше 3% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, чим вчинив порушення законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку у формі бездіяльності, яка може призвести до ущемлення інтересів споживачів (власників земельних часток (паїв)).

Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі", договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до статті 15 Закону України "Про оренду землі", орендна плата із зазначенням її розміру є однією з істотних умов договору оренди.

Статтею 106 Конституції України передбачено, що Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання та території України.

Указом Президента України від 02 лютого 2002 року №92/2002 (зі змінами, внесеними Указом Президента України від 19.08.2008 № 725/2008) визначено: "з метою підвищення рівня соціального захисту селян - власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також відповідальності землекористувачів за ефективне використання земель сільськогосподарського призначення на основі розширення конкуренції, запровадити орендну плату у розмірі не менше 3% визначеної відповідно до законодавства вартості земельної ділянки, земельної частки (паю) та поступового збільшення цієї плати залежно від результатів господарської діяльності та фінансово-економічного стану орендаря".

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем було укладено:

- 386 договорів оренди землі, які передбачають розмір орендної плати у розмірі не менше 3% від нормативно-грошової оцінки земельної ділянки;

- 82 договори, які передбачають розмір орендної плати не менше 3% від нормативно-грошової оцінки земельної ділянки та знаходяться на державній реєстрації;

- 866 договорів оренди землі, укладених з власниками земельних часток (паїв), передбачають, що розмір орендної плати за оренду земельної ділянки встановлюється у розмірі менше 3% (зокрема 1,5% та 2,5%) на рік від нормативно-грошової оцінки земельної ділянки з урахуванням індексів інфляції.

Отже, 866 договорів оренди землі, укладені позивачем з власниками земельних часток (паїв), залишились без змін та не відповідають Указу Президента України № 92/2002, зокрема, в частині встановлення розміру орендної плати не менше 3% на рік від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, а отже відповідна бездіяльність позивача полягає саме у не приведенні умов вказаних договорів відповідно до норм чинного законодавства України, тобто невнесення до договорів оренди землі змін в частині розміру орендної плати не менше 3% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки.

Відповідно до Указу Президента України від 02 лютого 2002 року №92/2002 «Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян - власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)», з метою підвищення рівня соціального захисту селян - власників земельних ділянок і земельних часток (паїв), а також відповідальності землекористувачів за ефективне використання земель сільськогосподарського призначення на основі розширення конкуренції та дальшої активізації ринкових відносин в аграрному секторі економіки постановлено визнати одним із пріоритетних завдань пореформеного розвитку аграрного сектора економіки забезпечення підвищення рівня соціального захисту сільського населення, зокрема шляхом запровадження плати за оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення, земельних часток (паїв) у розмірі не менше 3 відсотків визначеної відповідно до законодавства вартості земельної ділянки, земельної частки (паю) та поступового збільшення цієї плати залежно від результатів господарської діяльності та фінансово-економічного стану орендаря.

Отже, норма щодо запровадження плати за оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення, земельних часток (паїв) у розмірі не менше 3 відсотків визначеної відповідно до законодавства вартості земельної ділянки, земельної частки (паю) та поступового збільшення цієї плати залежно від результатів господарської діяльності та фінансово-економічного стану орендаря, відповідно до ч. 3 ст. 106 Конституції України, є обов'язковою для виконання на території України.

Посилання апелянта на Постанову Верховного Суду України від 25.06.2011р., в якій зазначено про те, що Указ Президента України №92/2002 зі змінами згідно Указу Президента України № 725/2008 носить рекомендаційний характер, є недоречним, оскільки предметом справи, яка переглядалась Верховним Судом України було розірвання договору оренди земельної ділянки, стягнення заборгованості щодо орендної плати (за підвищеним відсотком), пені та індексу інфляції. В своїй постанові Верховний Суд України зазначив, що даний Указ Президента України має рекомендаційний характер і є підставою для перегляду розміру орендної плати, встановленої умовами договору, а не для автоматичної зміни підвищення розміру орендної плати. Тобто, Президент України своїм Указом постановив провести роботу з питань необхідності підвищення розмірів плати за оренду земельних ділянок, земельних часток та надав рекомендації щодо вжиття заходів внесення змін до договорів оренди земельної ділянки з дотриманням приписів цивільного та господарського законодавства.

Крім того, слід зазначати, що стаття 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції" не містить положень стосовно мінімальної кількості фактів (подій), яка вважалася б достатньою для кваліфікації дій суб'єктів господарювання за ознаками зловживання монопольним (домінуючим) становищем. Отже, в принципі й одноразове відповідне порушення, належним чином встановлене й доведене, може бути підставою для здійснення такої кваліфікації (п.17 постанови пленуму ВГСУ №15 від 26.12.2011).

До того ж, відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції" зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку є дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку. Такими діями, зокрема, визнається встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку, як це визначено ч. 2 ст. 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції".

За змістом наведених норм обов'язок з доведення обставин про те, що суб'єкт господарювання зазнає значної конкуренції, покладається саме на такого суб'єкта господарювання.

Однак, як встановлено судом першої інстанції, позивач не надав будь-яких документів, які б свідчили про те, що підприємство зазнає значної конкуренції.

Відповідно до частини 1 статті 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином, відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

До того ж, частина 2 статті 193 Господарського кодексу України встановлює те, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Суд також вважає за необхідне зазначити, що у відповідності до п.4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України №01-8/229 від 13 липня 2007 року, недодержання органом Антимонопольного комітету України процедурних правил у розгляді справ про порушення конкурентного законодавства або при проведенні ним перевірки додержання суб'єктом господарювання конкурентного законодавства, може мати наслідком визнання господарським судом відповідного рішення такого органу недійсним лише у випадках, коли відповідне порушення унеможливило або істотно ускладнило з'ясування фактичних обставин, що мають значення для прийняття правильного рішення у справі, наприклад, порушено право особи, яка бере участь у справі, на подання доказів, клопотань, усних і письмових пояснень (заперечень), пропозицій щодо питань, які виносяться на експертизу тощо. Якщо порушення органом Антимонопольного комітету України процедурних правил у розгляді справи про порушення конкурентного законодавства не призвело до прийняття неправильного рішення по суті розглянутої ним справи, то у господарського суду немає підстав для визнання оспорюваного рішення недійсним.

Позивачем не було також надано до суду доказів порушення відповідачем процедурних правил розгляду справи №2/02-88-14.

За приписами статті 59 Закону України "Про захист економічної конкуренції", підставами для визнання недійсними рішень органів Антимонопольного комітету України є:

- неповне з'ясування обставин, які мають значення для справи;

- не доведення обставин, які мають значення для справи і які визнано встановленими;

- невідповідність висновків, викладених у рішенні, обставинам справи;

- порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

За приписами статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Враховуючи викладене, висновки суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання недійсним рішення адміністративної колегії Харківського обласного відділення Антимонопольного комітету України ґрунтуються на нормах закону та постановлені при з'ясуванні всіх істотних обставин справи.

Згідно ч. 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також, інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Зважаючи на приписи статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог і заперечень.

Відповідно до постанови пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012р. № 6 «Про судове рішення», рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про законність та обґрунтованість оскаржуваного позивачем рішення суду та про відсутність підстав для його скасування, а тому залишає рішення господарського суду Харківської області від 25.11.2014р. без змін, а апеляційну скаргу позивача - без задоволення.

Керуючись ст.ст. 85, 99, 101, 102, п. 1 ст. 103, ст. 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду, одностайно, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Приватного аграрного орендного підприємства «Зоря», с. Миколо-Комишувата, Красноградський район, Харківська область залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 25.11.2014р. по справі № 922/4393/14 залишити без змін.

Повний текст постанови складено 13.03.2015 р.

Головуючий суддя В.О. Фоміна

Суддя О.В. Шевель

Суддя І.А. Шутенко