Ухвала суду № 43055377, 03.03.2015, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 826/18593/14 Головуючий у 1-й інстанції: Кармазін О.А. Суддя-доповідач: Горбань Н.І.

У Х В А Л А

Іменем України

03 березня 2015 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді: Горбань Н.І.,

суддів: Межевича М.В., Сорочка Є.О.,

при секретарі: Драч М.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.01.2015 року у справі за її адміністративним позовом до Державної міграційної служби України в місті Києві про визнання неправомірним та скасування рішення, зобовязання вчинити дії,-

В С Т А Н О В И Л А :

ОСОБА_2 звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України в місті Києві про визнання неправомірним та скасування наказу № 677 від 12.11.2014 року «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» та зобов'язання повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог законодавства.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.01.2015 року в позові відмовлено.

Не погоджуючись з таким судовим рішенням, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати незаконну, на її думку, постанову суду першої інстанції та постановити нову, якою задовольнити позов. В своїй апеляційній скарзі апелянт посилається на неповне з'ясування всіх обставин, що мають значення для вирішення справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, незаконність, необґрунтованість та необ'єктивність оскаржуваного рішення, що є підставою для його скасування.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, що з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, 28.10.2014 р. позивачка звернулася до відповідача із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У заяві зазначається, що вона залишила Узбекистан разом із своїм чоловіком, щоб знайти його батька. Приїхали в Україну у 2011 році. Під час їх знаходження в Луганську вони стали жертвою рабства у одного фермера, який забрав їх документи. Під час знаходження на фермі вони піддавалися жорстокому поводженню. Через декілька місяців вони втекли і звернулися до міліції, де її чоловіка зґвалтували офіцери. Після цього зґвалтування чоловік втратив інтерес до неї і не виконує свого обов'язку, як чоловік. Вони втекли в Донецьк, де перебували до липня 2014 року.

Зазначає, що не може повернутися до Узбекистану, так як її чоловік - гей і Уряд буде їх з чоловіком переслідувати.

Тому, позивачка просила надати їй статус біженця або додатковий захист України.

Додатково в анкеті від 28.10.2014 р. зазначено відомості про позивачку: ІНФОРМАЦІЯ_1, місце народження - Узбекистан, м. Ташкент; національність - росіянка; віросповідання: православна християнка; заміжня. Рідна мова - узбецька. Вільно володіє російською мовою. В період 2006 - 2011 років працювала секретарем у школі № 124 м. Чирик, обл. Ташкент.

З анкети також вбачається, що країну проживання покинули 05.11.2011 р. Мали дозвіл на виїзд. Виїздили потягом. За притулком в інших країнах не зверталися, оскільки не мали змоги.

При цьому, кордон перетнули 05.11.2011 р., м. Луганськ. Прибули потягом. Кордон перетнули на підставі компетентного дозволу.

В анкеті зазначено, що на час її складання перебувають в Україні нелегально.

За наданням статусу біженця в інших регіонах України не зверталися.

В анкеті також зазначено, що позивачка та члени її сім'ї не перебувала у складі політичних, релігійних, військових або громадських організацій

Зазначається, що позивачка не була причетна до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які пов'язані з її расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами.

До кримінальної відповідальності позивачка не притягувалася, в армії не служила.

У реєстраційному листку від 28.10.2014 р., крім іншого, зазначено про відсутність у позивачки документів, що підтверджують факти переслідувань або загрози переслідувань щодо заявника.

05.11.2014 р. складено протокол співбесіди (справа № 2014KYIV0191), де в цілому продубльовано вищенаведені відомості.

Додатково зазначено, що з Узбекистану потягом поїхали в Ростов-на-Дону через місто Новошахтинськ КПП «Довжанськ» Луганської області.

Зазначено, що батько чоловіка мешкає в Україні, який є громадянином України, перебуває в Києві та у нього є якась приватна фірма. До Києва проживали в Луганську, Краснодоні, Донецьку. В Київ приїхали, бо тікали від війни.

Відносно того, що змусило звернутися до міграційної служби, позивачкою зазначено, що звернулися для того, щоб отримати якійсь захист, тому що додому не можуть повернутися.

Позивачкою зазначено, що їй не можна туди повертатись, тому що в неї там немає житла, та через те, що вона офіційна дружина ОСОБА_3.

Вказано, що у чоловіка були політичні переслідування, він не міг влаштуватися в Ташкенті на роботу. Чоловік займався політичною діяльністю досить давно. Вони одружилися у 2009 році, та вона про його участь у політичній діяльності не знала. Йому просто порадили виїхати з Узбекистану, та не затягувати із цим. Чоловік в Узбекистані працював сторожем у школі. Виїхав через політичні переслідування.

При цьому зазначено, що позивачка не отримувала погроз на свою адресу через політичну діяльність чоловіка. Чоловіка переслідував Президент, тому що у нього була своя партія, а у Бахтійора була своя опозиційна партія «Адулат», засновником якої він є.

Також зазначено, що політичне переслідування полягало у тому, що чоловік не міг влаштуватися на роботу за фахом.

Крім іншого, зазначено, що про те, що чоловік в минулому займався політичною діяльністю вона дізналася у 2013 році, коли вони почали судитися з прокуратурою та міграційною службою, спір щодо чого полягав в поверненні їх паспортів, які були вилучені та в яких була проставлена відмітка про депортацію.

12.11.2014 р. відповідачем складено висновок щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

12.11.2014 р. відповідачем прийнято оскаржуваний наказ № 677 про відмову в оформленні документів.

14.11.2014 р. сформовано повідомлення № 141 про відмову в оформленні документів для вирішення питання у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке отримано позивачкою 17.11.2014 р.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Судова колегія погоджується з такою позицією з наступних підстав.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п. 13. ч.1. ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 цього ж Закону, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

При цьому, відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 1 зазначеного Закону, особи, які потребують тимчасового захисту, - іноземці та особи без громадянства, які масово вимушені шукати захисту в Україні внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження.

За приписами частин першої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, що, як зазначає позивачка, мало місце в даному випадку, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Пунктом 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути, як усні, так і документальні.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

В даному випадку, позивачкою не надано переконливих пояснень та доказів, які б свідчили про переслідування або загрозу переслідування позивачки в країні походження, а додана інформація по країні походження не містить відомостей, які б давали підстави для висновків щодо можливого переслідування або утисків позивачки в країні її громадянської належності.

Як зазначається самою позивачкою, вона легально залишила Узбекистан разом із своїм чоловіком, щоб знайти його батька.

Обставин щодо участі чоловіка позивачки у політичній діяльності та неможливості у зв'язку з цим знайти йому роботу за фахом не встановлено.

Сама ж неможливість знайти роботу вочевидь не підпадає під конвенційні ознаки для цілей вважати відповідну особу біженцем або такою, що потребує тимчасового або додаткового захисту. У зв'язку з цим слід взяти до уваги суперечливі відомості у цьому контексті, надані позивачкою, а саме: в анкеті вона зазначає, що вона та члени її сім'ї не перебувала у складі політичних, релігійних, військових або громадських організацій.

Більш того, як визнає сама позивачка, вона не була причетна до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які пов'язані з її расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами.

Згідно з анкетою у неї відсутні документи, що підтверджують факти її переслідувань або загрози переслідувань. Погроз на свою адресу через політичні переслідування чоловіка, як зазначено в анкеті, вона не отримувала. Позивачкою при цьому констатовано у протоколі співбесіди, що з 2009 року чоловіка ніхто не переслідував. Єдиною формою переслідувань було те, що чоловік, зі слів заявниці, не міг влаштуватися на роботу за фахом та рахунки заморозили в банках.

Позивачкою при цьому не надано матеріалів відносно визнання чоловіка біженцем, або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, як і доказів на підтвердження факту звернення за отриманням такого статусу.

Слід також врахувати те, що позивачка з 2011 року знаходилась на території України і не зробила протягом тривалого часу жодної спроби звернутися за захистом.

Таким чином, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що ОСОБА_2 не наведено достатньої аргументації на підтвердження обґрунтованості поданої заяви.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що доводи, викладені в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження, оскаржувана постанова прийнята судом відповідно до норм матеріального та процесуального права, а тому підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

Відповідно до ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи апелянта, які викладені в апеляційній скарзі та проголошені його представником в судовому засіданні, не спростовують рішення суду першої інстанції.

За таких обставин апеляційну скаргу - необхідно залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст. 158, 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, судова колегія -

У Х В А Л И Л А:

В задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_2 - відмовити.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.01.2015 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подачі касаційної скарги до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя: Н.І.Горбань

Судді: М.В. Межевич

Є.О. Сорочко

Повний текст ухвали виготовлено 06.03.2015 року.

.

Головуючий суддя Горбань Н.І.

Судді: Межевич М.В.

Сорочко Є.О.