Ухвала суду № 43033153, 11.03.2015, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 826/18123/14 Головуючий у 1-й інстанції: Бояринцева М.А. Суддя-доповідач: Ключкович В.Ю.

У Х В А Л А

Іменем України

11 березня 2015 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого - судді Ключковича В.Ю.,

суддів Борисюк Л.П.

Собківа Я.М.,

при секретарі Шевчук К.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу громадянина Узбекистану ОСОБА_4 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 січня 2015 року у справі за адміністративним позовом Громадянина Узбекистану ОСОБА_4 до Головного управління Державної міграційної служби України про визнання рішення незаконним та зобов'язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

Громадянин Узбекистану ОСОБА_4 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом про визнання незаконним рішення Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 29 вересня 2014 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, викладене у повідомленні № 142 від 14 листопада 2014 року та про зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 січня 2015 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з постановленим рішенням, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, а також на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій він просить скасувати оскаржувану постанову та прийняти нову, якою позов задовольнити позовні вимоги повністю.

Відповідно до ч.1 ст.41 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності осіб, які беруть участь у справі (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_4 підлягає залишенню без задоволення, а постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 січня 2015 року - без змін з наступних підстав.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 198 та ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином Узбекистану, народився в Узбекистані м.Хіва, не одружений, за національністю - татарин, за віросповіданням - мусульманин.

23 вересня 2012 року позивач прибув на територію України легально літаком з території Узбекистану, на підставі національного паспорту серії НОМЕР_1, виданого 21 січня 2010 року.

09 вересня 2014 ОСОБА_4 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві із заявою про надання йому статусу біженці або особи, яка потребує додаткового захисту через боязнь переслідування у країні походження за релігійною ознакою.

Наказом Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві від 29 вересня 2014 року № 571 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі абзаців другого, четвертого частини першої статті 6 та статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Про прийняте рішення Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві повідомило громадянина Узбекистану ОСОБА_4 повідомленням № 103 від 29 вересня 2014 року, згідно якого позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в зв'язку з очевидною необґрунтованістю заяви, відсутністю побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань та вказано, що обставини, які можуть загрожувати життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування до ОСОБА_4 смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання визначених частиною тринадцятою статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", доведено не було.

Дане рішення позивач оскаржив до Державної міграційної служби України.

Рішенням Державної міграційної служби України від 4 листопада 2014 року № 46-14 відхилено скаргу ОСОБА_4 на рішення Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що проінформовано останнього згідно з повідомленням № 142 від 14 листопада 2014 року, яке отримано позивачем 19 листопада 2014 року.

Не погоджуючись з рішенням відповідача та вважаючи його протиправним, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.

Даючи правову оцінку обставинам справи у взаємозв'язку з нормами чинного законодавства, колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду зазначає, що правовий статус біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення державних гарантій захисту біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» (далі - Закону).

Відповідно до пункту 1 статті 1 Закону біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 статті 1 Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (далі - Керівництво) особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до частини 6 статті 8 Закону, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необгрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У заяві-анкеті від 09.09.2014 позивач зазначив, що не бажає повертатися до країни громадянської належності через релігійні переконання.

Під час подачі заяви позивач вказав, що 09.04.2013 вже звертався із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Управління у справах біженців ГУДМС України в місті Києві. Рішенням ДМС України від 13.09.2014 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач оскаржив рішення ДМС України до суду, проте рішеннями Окружного адміністративного суду міста Києва та Київського апеляційного адміністративного суду у справі №826/17282/13-а позивачу відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10 липня 2014року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою громадянина Узбекистану ОСОБА_4 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 січня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 19 червня 2014року.

Відповідно до частини першої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Судом звернуто увагу на той факт, що при подачі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 09.04.2013, позивач вказував причиною виїзду його приналежність до національної меншини Узбекистану - татар, а саме причиною свого виїзду з території Узбекистану позивач вказав побоювання за власне життя через негативне ставлення з боку народу Узбекистану до представників татарської нації, а вже при зверненні в 2014 році причиною звернення вказав релігійні причини.

Відповідно до листа Головного управління СБУ у місті Києві та області від 12.07.2013, позивач у власній заяві вказує, що останній раз перетнув кордон України 23.09.2012. Разом з тим, останній перетин кордону був здійснений 18.03.2013 з території Молдови, що, на думку колегії, свідчить про приховування позивачем інформації.

Крім того, під час співбесіди 17.09.2014 позивач вказував, що його сестри наразі проживають в США, оскільки їх було переселено УВКБ ООН. Крім того, під час проходження співбесіди 18.04.2013 позивач прямо вказав, що бажає переїхати до сестер в Аляску (США).

Даний факт, на думку суду, ставить під сумнів всі твердження позивача з приводу його переслідування за релігійними ознаками та дає підставу припускати ймовірність того, що позивач зловживає процедурою вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту для того, щоб виїхати до США.

Позивачем не доведено, що він отримував погрози за свої релігійні погляди та зазнавав фізичного насилля та переслідувань за свої релігійні погляди.

Відповідно до Висновку ДМС від 30.10.2014 за результатами розгляду скарги на рішення органу міграційної служби про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту «...свідомо маніпулює ситуацією по країні походження з метою використання процедури визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту для легалізації свого перебування на території України».

Враховуючи викладений вище аналіз, очевидним, на думку суду, є те, що зазначені позивачем умови при подачі заяви у 2013році та при подачі заяви у 2014році не змінились.

Крім цього, варто зазначити, що позивач до переїзду в Україну протягом більш ніж 10 років, а саме з 2000 по 2010р проживав на території РФ. Встановлено, що він не звертався до уповноважених органів міграційної служби РФ з клопотанням про отримання притулку та періодично здійснював в'їзд-виїзд для легалізації в РФ.

Варто зазначити, що Російська Федерація приєдналася та ратифікувала Конвенцію про статус біженців та Протокол щодо статусу біженців. Натомість, позивач даною можливістю знехтував і вирішив переїхати до України.

Абзац 6 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлює, що статус біженця, або додатковий захист не надається особі, яка до прибуття в Україну з наміром набути статус біженця перебувала в третій безпечній країні.

Частиною 22 статті 1 Закону визначено, третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, цілком очевидно, що у разі, якщо побоювання позивача дійсно мали суттєвий характер, то він неодмінно звернувся б за захистом, ще перебуваючи на території Російської Федерації, де він тим більше не був ізольований від цієї можливості, оскільки міг вільно пересуватись по її території.

Отже, враховуючи, що апелянтом не доведено, що його перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, також позивачем не надано жодного доказу щодо підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття ГУДМС України в місті Києві відповідного рішення, колегія суддів апеляційного суду вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про відсутність підстав для скасування рішення Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві

Доводи апелянта спростовуються вищенаведеним, матеріалами справи та не відповідають вимогам чинного законодавства.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що постанова суду першої інстанції постановлена з дотриманням норм процесуального та матеріального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції, у зв'язку з чим підстав для скасування постанови суду першої інстанції не вбачається.

Згідно зі ст.159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, що на думку колегії апеляційного адміністративного суду, дотримано судом першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 41, 160,198,200, 205,206, 212, 254 КАС України, суд,

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 січня 2015 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня її складення в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Повний текст ухвали складено та підписано 11 березня 2015 року.

Головуючий суддя: В.Ю.Ключкович

Судді: Л.П.Борисюк

Я.М. Собків

.

Головуючий суддя Ключкович В.Ю.

Судді: Борисюк Л.П.

Собків Я.М.