Рішення № 43032447, 02.03.2015, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02.03.2015Справа №910/28084/14

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія», м.Київ, ЄДРПОУ 33236968

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл», м.Київ, ЄДРПОУ 37423497

про визнання договору купівлі-продажу недійсним

Суддя Любченко М.О.

Представники сторін:

від позивача: Ставицький Б.О. - дир.

від відповідача: Радзієвська О.Є. - по дов.

Згідно з приписами ст.77 Господарського процесуального кодексу України у судових засіданнях 11.02.2015р. та 02.03.2015р. оголошувались перерви.

СУТЬ СПРАВИ:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія», м.Київ звернулось до господарського суду міста Києва із позовом до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл», м.Київ про визнання договору купівлі-продажу недійсним.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на порушення під час укладення спірного правочину приписів чинного законодавства України. Зокрема, на думку заявника, договір б/н від 15.12.2011р. було підписано від імені Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» особою з порушенням обов'язків щодо представництва. Крім того, за думкою позивача, договір купівлі-продажу є недійсним внаслідок його укладання у результаті зловмисної домовленості Погонишева О.Г. та Власенко А.І.

В судовому засіданні 02.03.2015р. суд зазначив про необхідність конкретизації підстав для визнання договору б/н від 15.12.2011р. недійсним з посиланням на норми чинного законодавства.

У відповідь на вимогу суду заявником було зазначено, що зловмисна домовленість на укладання оспорюваного договору мала місце між керівниками позивача, а норма ст.232 Цивільного кодексу України підлягає застосуванню до спірних правовідносин за аналогією закону. Одночасно, заявник посилався на приписи ч.ч.1, 3, 5 ст.203 Цивільного кодексу України, наголошуючи, що укладання договору б/н від 15.12.2011р. не було направлено одержання Товариством з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» прибутку, а правочин підписано сторонами за відсутності вільного волевиявлення учасників господарського товариства.

Відповідач у відзиві б/н від 14.01.2015р. та у судовому засіданні 02.03.2015р. проти задоволення позовних вимог надав заперечення, посилаючись на те, що договір б/н від 15.12.2011р. відповідає вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину. До того ж, за твердженнями вказаного учасника судового процесу оспорюваний правочин було в повному обсязі виконано сторонами.

Згідно із ст.75 Господарського процесуального кодексу України судом встановлено, що наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши всі представлені учасниками судового процесу докази, господарський суд встановив:

За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

Зі ст.626 Цивільного кодексу України вбачається, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст.655 Цивільного кодексу України).

Як вбачається з матеріалів справи, 15.12.2011р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл» (покупець) було укладено договір купівлі-продажу будинку контори, відповідно до п.1.1 якого продавець зобов'язується передати будинок контори у власність покупцю, а покупець зобов'язується прийняти нерухоме майно у власність і сплатити обумовлену грошову суму. Договір з боку продавця було підписано представником за довіреністю від 03.12.2011р. Зіфтіною. М.Ю., а з боку покупця - директором Власенком А.І.

Згідно з п.4 ст.179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, зокрема, мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За приписами ст.638 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

При цьому, згідно із п.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

За змістом п.1.2 договору від 15.12.2011р. нерухоме майно, що відчужується за договором, розташоване за адресою: Рівненська область, Рівненський район, с.Городок, вул.Штейнгеля барона, буд.145, реєстраційний номер 3162985, опис об'єкта: будівля цегляна, літ.А-3, загальною площею 1511,7 кв.м. Відчужуване майно розташоване на земельній ділянці площею 1,48 га, кадастровий номер 5624683300:03:000:0021.

Наразі, наявними в матеріалах справи документами, а саме витягом №32478661 від 14.12.2011р. з реєстру прав власності на нерухоме майно, інформаційною довідкою №32032104 від 05.01.2015р. з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо об'єкта нерухомого майна та довідкою №12 від 15.01.2015р. Рівненського обласного бюро технічної інвентаризації підтверджується наявність на момент укладання договору від 15.12.2011р. у Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» речових прав на об'єкт продажу.

За умовами п.2.1 спірного правочину продаж нерухомого майна за домовленістю сторін здійснюється за 2 143 723,34 грн., податок на додану вартість в сумі 428 744,66 грн., що разом становить 2 572 468 грн.

Таким чином, за висновками суду, позивачем та відповідачем у договорі від 15.12.2011р. було узгоджено такі істотні умови договору купівлі-продажу як предмет та ціна.

Одночасно, з приводу відсутності у договорі від 15.12.2011р. строку дії правочину господарський суд зазначає наступне.

Частиною 3 ст.6 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

У ст.627 вказаного нормативно-правового акту зазначено, що до сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Конституційним Судом України у рішенні від 11.07.2014р. №7-рп/2013 по справі за конституційним зверненням громадянина Козлова Дмитра Олександровича щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» наголошено, що свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.

Частиною 7 ст.180 Господарського кодексу України передбачено, що строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. Оскільки змістом зобов'язання є права і обов'язки сторін, то поняття «строк договору» та «строк дії договору» є тотожними.

Як вказувалось вище, за приписами ч.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити, зокрема, строк дії договору. Отже, строк дії господарського договору є його істотною умовою.

Разом з тим слід мати на увазі, що строк дії договору, який сторони зобов'язані погодити, не обмежений будь-яким максимальним строком. Тому сторони можуть визначити, що договір діє до моменту припинення (виконання) прав та обов'язків, які з нього виникли.

При цьому, необхідно враховувати, що незазначення в договорі строку його дії, що вираховувався б днями, місяцями, роками свідчить про волю сторін на встановлення правила про те, що договір діє до припинення зобов'язання, що виникло з правочину, виконанням або з інших підстав відповідно до закону. Отже, за відсутності в господарському договорі строку дії договору у суду немає підстав вважати його неукладеним. Вказану правову позицію наведено у п.32 Інформаційного листа №01-8/211 від 07.04.2008р. Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України».

За змістом п.2.6 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).

Згідно зі ст.657 Цивільного кодексу України в редакції, яка була чинна на момент укладення спірного договору, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Частиною 3 ст.640 Цивільного кодексу України у відповідній редакції було передбачено, що договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Як свідчать матеріали справи, договір від 15.12.2011р. було посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Білоконь Р.В. та зареєстровано в державному реєстрі правочинів 15.12.2011р. за номером 4803871.

За таких обставин, враховуючи, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання договору від 15.12.2011р. купівлі-продажу будинку контори недійсним, господарським судом було встановлено, що спірний договір було вчинено 15.12.2011р. з моменту його державної реєстрації.

Згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Як вказувалось вище, обґрунтовуючи поданий позов, Товариство з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» посилалось на порушення під час укладення спірного правочину приписів чинного законодавства України. Зокрема, на думку заявника, договір б/н від 15.12.2011р. було підписано від імені Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» особою з порушенням обов'язків щодо представництва. Крім того, за думкою позивача, договір купівлі-продажу є недійсним внаслідок його укладання у результаті зловмисної домовленості Погонишева О.Г. та Власенко А.І. У судовому засіданні 02.03.2015р. заявником було зазначено, що зловмисна домовленість на укладання оспорюваного договору мала місце між керівниками позивача, а норма ст.232 Цивільного кодексу України підлягає застосуванню до спірних правовідносин за аналогією закону. Одночасно, позивач посилався на приписи ч.ч.1, 3, 5 ст.203 Цивільного кодексу України, наголошуючи, що укладання договору б/н від 15.12.2011р. не було направлено одержання Товариством з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» прибутку, а правочин підписано сторонами за відсутності вільного волевиявлення учасників господарського товариства.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ч.2 ст.203 Цивільного кодексу України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Частинами 1, 3 ст.92 Цивільного кодексу України передбачено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

За приписами ст.97 Цивільного кодексу України управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

У ст.58 Закону України «Про господарські товариства», ст.145 Цивільного кодексу України зазначено, що вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників.

За змістом положень ч.1 ст.62 Закону України «Про господарські товариства», ч.2 ст.145 Цивільного кодексу України у товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган (колегіальний або одноособовий), який здійснює поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним зборам його учасників.

Дирекція (директор) вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників. Загальні збори учасників товариства можуть винести рішення про передачу частини повноважень, що належать їм, до компетенції дирекції (директора). Дирекція (директор) підзвітна загальним зборам учасників і організує виконання їх рішень. Дирекція (директор) не вправі приймати рішення, обов'язкові для учасників товариства. Дирекція (директор) діє від імені товариства в межах, встановлених даним Законом та установчими документами. Генеральний директор має право без довіреності виконувати дії від імені товариства. Інші члени дирекції також можуть бути наділені цим правом.

Відповідно до п.9.1 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» (в редакції, що затверджена протоколом №19/12/2008р. від 19.12.2008р. загальних зборів) вищим органом товариства є збори його учасників. Виконавчим органом товариства є директор, який здійснює керівництво поточною діяльністю суб'єкта господарювання у межах своєї компетенції.

До компетенції загальних зборів належить, в тому числі, призначення та звільнення директора, надання згоди на укладання директором товариства угод та договорів, що стосуються відчуження та передачі в заставу (іпотеку) основних засобів, які належать Товариству з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія».

З метою повного та всебічного з'ясування всіх обставин справи, судом ухвалою від 14.01.2015р. було зобов'язано Київський нотаріальний архів надати копії документів, що зберігаються у справах приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Білоконь Р.В., а саме договір купівлі-продажу нерухомого майна, посвідчений 15.12.2011р. за реєстраційним номером 2487, а також всі документи, на підставі яких було укладено між Товариством з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл» вищевказаний правочин.

З представлених на виконання вимог суду Київським державним нотаріальним архівом документів вбачається, що рішенням загальних зборів Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія», яке оформлене протоколом №19/12/2008 від 19.12.2008р., на посаду директора позивача було призначено Погонишева Олега Григоровича з 20.12.2008р.

Наразі, господарський суд зазначає, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України докази визнання у передбаченому чинним законодавством порядку наведеного вище рішення загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» недійсними.

Наявний в матеріалах справи витяг з Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб-підприємців свідчить про те, що станом на 15.12.2011р. Погонишев Олег Григорович продовжував виконувати обов'язки директора Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія».

Отже, з наведеного вбачається, що на момент укладання договору від 15.12.2011р. саме Погонишев Олег Григорович був директором Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія».

Статтею 62 Закону України «Про господарські товариства» передбачено, що директор вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників. Загальні збори учасників товариства можуть винести рішення про передачу частини повноважень, що належать їм, до компетенції директора. Директор підзвітний загальним зборам учасників і організує виконання їх рішень. Директор не вправі приймати рішення, обов'язкові для учасників товариства. Дирекція (директор) діє від імені товариства в межах, встановлених даним Законом та установчими документами.

У п.9.9 статуту позивача директора товариства наділено, зокрема, повноваженнями на вчинення дій від імені товариства в межах своєї компетенції та видачу доручень і довіреностей.

Рішенням загальних зборів Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія», яке оформлене протоколом №02/10-01 від 02.10.2009р., надано директору товариства Погонишеву Олегу Григоровичу повноваження на укладання та підписання від імені товариства угод та договорів, що стосуються відчуження (продажу), передачі у заставу (іпотеку) основних засобів, в тому числі, але не обмежуючись, нерухомого майна, земельних ділянок, що належать позивачу, а також договорів поруки на користь третіх осіб на період з 03.10.2009р. по 01.03.2012р. включно, а також надано керівнику право ціну та умови таких угод і договір визначати на власний розсуд. Продаж основних засобів повинен вчинятись не нижче, ніж за їх балансовою вартістю.

При цьому, господарський суд зазначає, що за даними автоматизованої системи документообігу суду рішення загальних зборів Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія», яке оформлене протоколом №02/10-01 від 02.10.2009р., було оспорене учасниками товариства у судовому порядку. Рішенням від 03.11.2014р. господарського суду м.Києва по справі №910/12493/14, яке залишене без змін постановою від 03.02.2015р. Київського апеляційного господарського суду, позовні вимоги Дмітрієнка Олексія Миколоайовича та Калацього Олександра Васильовича про визнання недійсним наведеного вище рішення вищого органу управління позивача було залишено без задоволення. Наразі, доказів скасування зазначених судових актів у касаційному порядку матеріали справи не містять.

Таким чином, директор Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» Погонишев О.Г. був уповноважений на укладання договору щодо відчуження основних засобів товариства.

Як вказувалось вище, з договору від 15.12.2011р. купівлі-продажу будинку контори вбачається, що від імені Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» його було підписано Зіфтіною Маргаритою Юріївною.

За приписами ст.204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з ч.3 ст.244 вказаного Кодексу України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин. Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи (ст.ст.245, 246 Цивільного кодексу України).

Довіреність є підставою для представництва і ґрунтується на односторонньому волевиявленні особи, яку представляють і за своєю правовою природою довіреність є одностороннім правочином, правомірність якого презюмується. Аналогічну позицію наведено у постанові від 19.12.2011р. Вищого господарського суду України по справі №5016/2369/2011(6/148).

Наразі, повноваження Зіфтіної Маргарити Юріївни на підписання від імені позивача оспорюваного правочину підтверджуються довіреністю від 03.12.2011р., посвідченою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Білоконь Р.В. Доказів скасування наведеної довіреності матеріали справи не містять. При цьому, судом також встановлено, що довіреність від імені Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» було видано саме особою, яка станом на 03.12.2011р. обіймала посаду директора товариства, а саме Погонишевим Олегом Григоровичем, що підтверджується змістом витягу з Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб-підприємців.

За таких обставин, враховуючи, що станом на момент укладання оспорюваного правочину саме Погонишев О.І. був директором позивача, з огляду на те, що загальними зборами товариства останньому було надано згоду на укладання договорів стосовно відчуження нерухомого майна юридичної особи та директор відповідно до статутного документу мав повноваження на видачу довіреностей, господарський суд дійшов висновку, що договір від 15.12.2011р. з боку Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» було укладено без перевищення компетенції уповноваженою особою.

Щодо повноважень особи, якою підписано оспорюваний правочин від імені Товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл» господарський суд зазначає наступне.

Відповідно до розділу 9 статуту відповідача (в редакції, що затверджена рішенням загальних зборів Товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл», яке оформлене протоколом №1 від 24.11.2010р.), вищим органом управління відповідача є загальні збори учасників товариства.

Виконавчим органом товариства є директор, що призначається зборами учасників та здійснює керівництво поточною діяльністю суб'єкта господарювання.

Як свідчать матеріали справи, рішенням загальних зборів відповідача, яке оформлене протоколом №1 від 24.11.2010р., на посаду директора Товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл» було призначено Власенко Андрія Ігоровича.

У п.9.7 статуту визначено, що директор без доручення діє від імені товариства в межах своєї компетенції, укладає договори контракти, в тому числі, зовнішньоекономічні.

Рішенням загальних зборів Товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл», що оформлене протоколом №24/11-01 від 24.11.2011р., надано згоду директору відповідача на укладання та підписання угод й договорів, які стосуються купівлі (придбання), відчуження та передачі в заставу (іпотеку) основних засобів, в тому числі, але не обмежуючись, нерухомого майна, земельних ділянок на період з 25.11.2011р. по 01.03.2012р., а також надано право ціну, умови таких угод визначати на власний розсуд.

З наявного в матеріалах справи витягу з Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб-підприємців вбачається, що станом на 15.12.2011р. (дата укладання оспорюваного правочину) саме Власенко Андрій Ігорович був керівником відповідача.

При цьому, судом враховано, що відповідно до ч.1 ст.16 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.

Отже, враховуючи наведене вище, господарський суд дійшов висновку, що директор Товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл» Власенко Андрій Ігорович був уповноваженою на укладання оспорюваного правочину особою.

Судом також прийнято до уваги, що відповідачем в процесі розгляду спору повноваження Власенка Андрія Ігоровича на укладання від імені товариства договору від 15.12.2011р. не оспорювались.

При цьому, господарський суд також зауважує, що у витягах з Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб-підприємців, які було сформовано станом на дату укладання спірного правочину, не вбачається жодних обмежень повноважень керівних органів та представників суб'єктів господарювання.

До того ж, суд зазначає, що відповідно ст.241 Цивільного кодексу України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Згідно з п.3.4 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.).

Тобто, навіть у разі встановлення судом факту укладання договору від імені однієї зі сторін неповноважною на те особою, у суду відсутні підстави для визнання його недійсним, якщо наявні в матеріалах справи докази свідчитимуть про наступне схвалення такого правочину.

Як вказувалось вище, у п.2.1 договору від 15.12.2011р. визначено, що продаж нерухомого майна здійснюється за 2 572 468 грн.

За умовами п.2.2 спірного правочину покупець вносить оплату на поточний рахунок продавця до 20.01.2012р.

Матеріалами справи підтверджується перерахування відповідачем на рахунок позивача в рахунок оплати за договором від 15.12.2011р. грошових коштів на загальну суму 2 572 468 грн., про що свідчать платіжні доручення №1876 від 20.01.2012р., №1887 від 20.01.2012р., №1877 від 20.01.2012р. та №1873 від 19.01.2012р. з відміткою банку про проведення платежу.

На підставі договору від 15.12.2011р. купівлі-продажу будинку контори за Товариством з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл» було зареєстровано право власності на будинок контори площею 1511,70 кв.м, будівля цегляна, літ.3-А, яка знаходиться за адресою: Рівненська область, Рівненський район, с.Городок, вул.Штейнгеля барона, буд.145. Вказана обставина підтверджується наявною в матеріалах справи інформаційною довідкою №33052927 від 03.02.2015р. з реєстру прав власності на нерухоме майно.

Вищенаведене вказує на те, що оспорюваний правочин було схвалено обома його сторонами шляхом його належного виконання.

При цьому, суд зазначає, що грошові кошти за договором від 15.12.2011р. було отримано заявником більш ніж 2 роки тому. Наразі, матеріали справи не містять доказів повернення останніх відповідачу чи вчинення позивачем інших дій, які б вказували про непогодження (несхвалення) Товариством з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» договору протягом цього часу.

Наразі, твердження позивача щодо необхідності застосування за аналогією закону приписів ст.232 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин суд вважає необґрунтованими з огляду на таке.

За приписами ст.232 Цивільного кодексу України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

Пунктом 3.10 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» передбачено, що у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі, в тому числі, ст.232 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Зловмисна домовленість - це умисна змова представника однієї сторони правочину з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. У визнанні правочину недійсним з відповідної підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання. При цьому, представником не може вважатися орган юридичної особи, в тому числі її керівник, навіть якщо він діяв всупереч інтересам цієї особи: представництво в даному разі визначається за правилами глави 17 названого Кодексу.

За приписами ч.1 ст.8 Цивільного кодексу України якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

Відповідно до п.4 Інформаційного листа №01-8/211 від 07.04.2008р. Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» аналогія закону чи аналогія права застосовується у тому випадку, якщо є прогалина в правовому регулюванні відповідних відносин. При аналогії закону застосовується норма, що регулює подібні правовідносини.

Тобто, з наведеного вбачається, що застосування аналогії закону можливе лише за відсутності правового регулювання окремих правовідносин.

Проте, у даному випадку, застосування приписів ст.232 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин не вбачається можливим, оскільки правові наслідки укладання договору органом товариства з перевищенням повноважень наведені у ст.241 Цивільного кодексу України.

До того ж, слід зауважити, що застосуванню по аналогії закону підлягає правова норма, що регулює подібні правовідносини.

Однак, відносини між товариством та його керівним органом, а також товариством та його представником, який діє на підставі довіреності, не є подібними і виникають не з тотожних правових підстав.

Наразі, господарський суд зазначає, що для застосування до спірних правовідносин приписів ст.232 Цивільного кодексу України Товариством з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» повинно бути доведено факт наявності зловмисної домовленості між представником продавця та покупцем.

Заявник, обґрунтовуючи позовні вимоги зазначив, що під час укладання договору від 15.12.2011р. між виконавчими органами сторін правочину, а саме директором позивача Погонишевим О.Г. за участю представника Зіфтіної М.Ю. та керівником відповідача Власенком А.І. мала місце зловмисна домовленість.

З наявних в матеріалах справи документів вбачається, що дійсно директор Погонишев О.Г. на момент укладання спірного правочину був одним з учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Кемікал», яке відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб-підприємців є єдиним засновником (учасником) Товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл». Також слід зазначити, що на момент виникнення спірних правовідносин учасниками засновника відповідача були і інші особи, а саме: Власенко Андрій Іванович, Кабан Євгеній Євгенійович, Карпінський Андрій Миколайович та Лазарева Людмила Миколаївна. Одночасно, слід зазначити, що Кабан Євгеній Євгенійович та Карпінський Андрій Миколайович на момент укладання оспорюваного договору також мали частку у статутному капіталі позивача.

Судом також враховано, що у судовому засіданні 11.02.2015р. був присутній Власенко Андрій Іванович та ніяким чином факту наявності тривалих дружніх відносин з Погонишевим Олегом Григоровичем ще до моменту укладання договору від 15.12.2011р. купівлі-продажу будівлі контори не спростовував.

Наразі, за висновками суду наявність у особи, яка була керівником позивача на момент підписання договору від 15.12.2011р., корпоративних прав у товаристві, що є засновником відповідача, ніяким чином не свідчить про наявність у Зіфтіної М.Ю. як повноважного представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» зловмисної домовленості з виконавчим органом Товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл».

При цьому, суд зазначає, що твердження позивача стосовно вчинення Погонишевим О.Г. дій, які свідчать про неналежне виконання обов'язків керівника товариства, зокрема, що виражені у відмові у скликанні позачергових загальних зборів Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія», тощо, фактично вказує на наявність корпоративних та трудових конфліктів у суб'єкта господарювання з його попереднім керівником та ніяким чином не вливає на дійсність оспорюваного правочину.

Суд наголошує, що всі інші обставини та заяви позивача, на яких ґрунтуються позовні вимоги також стосуються дій саме колишнього директора Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» Погонишева О.Г., а ні яким чином не представника позивача, який від імені товариства підписував спірний договір.

Таким чином, заявником не доведено належними та допустимими доказами наявності зловмисної домовленості під час укладання оспорюваного правочину між представником продавця з другою стороною, тобто Зіфтіної М.Ю. з Власенком А.І., а зловмисна домовленість Погонишева О.Г. та Власенко А.І. є доказово необґрунтованою та не має наслідком визнання договору недійсним у відповідності до приписів ст.232 Цивільного кодексу України.

Посилання позивача на те, що фактично грошові кошти, за які було відповідачем придбано приміщення Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія», були надані останнім в якості безпроцентної поворотної фінансової допомоги також не можуть свідчити про наявність в діях обох сторін ознак зловмисної домовленості, оскільки з представленої до матеріалів справи банківської виписки вбачається, що заявником 20.01.2012р. на рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл» було перераховано грошові кошти на загальну суму 398 457,92 грн., що фактично є неспіврозмірною сумою з ціною договору від 15.12.2011р. До того ж, джерела отримання грошових коштів сторін ніяким чином не можуть впливати на дійсність оспорваного правочину, з огляду на приписи ст.43 Господарського кодексу України підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.

Обґрунтовуючи тяжкі обставини, які настали для Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» в результаті укладання спірного договору, позивач зазначив, що фактично в результаті укладання спірного договору позивачем було втрачено цілісний майновий комплекс з виробництва агрохімії.

Проте, наразі, господарський суд зазначає, що об'єктом продажу за договором від 15.12.2011р. була лише одна будівля, а не цілісний майновий комплекс, тоді як з наявних в матеріалах справи документів, наприклад, довідки про балансову вартість майна, що перебувало на балансі Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» станом на 07.12.2011р., рішення від 17.08.2010р. господарського суду Рівненської області по справі №2/118 та витягів з реєстру прав на нерухоме майно вбачається, що за адресою: Рівненська область, Рівненський район, с.Городок, вул.Штейнгеля барона, 145, на момент укладання спірного договору знаходилось та перебувало у власності позивача не тільки приміщення будинку контори (літ.А) площею 1517,60 кв.м, а інші приміщення.

До того ж, заявником не представлено до матеріалів справи жодних належних та допустимих у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказів того, що саме у приміщенні будинку контори здійснювалась діяльність Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» з виробництва агрохімії, а його відчуження перешкоджає подальшому функціонуванню товариства.

Крім того, господарський суд наголошує, що за нерухоме майно, яке розташоване за адресою: Рівненська область, Рівненський район, с.Городок, вул.Штейнгеля барона, 145, позивач отримав грошові кошти.

Посилання Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» в обґрунтування заявлених позовних вимог на ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України , а саме на те, що договір від 15.12.2011р. купівлі-продажу будинку контори не відповідає змісту статуту позивача та не має на меті одержання прибутку, суд також вважає необґрунтованими з огляду на таке.

Частиною 1 ст.203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

У п. 2.9 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» зазначено, що на підставі статті 215 Цивільного кодексу України недійсними можуть визнаватися не лише правочини, які не відповідають цьому Кодексу, а й такі, що порушують вимоги інших законодавчих актів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативно-правових актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності.

Тобто, невідповідність договору змісту статуту однієї з його сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

До того ж, суд зазначає, що твердження позивача стосовно неприбутковості оспорюваного правочину та заниження вартості товару є доказово необґрунтованими та не свідчить про наявність підстав для визнання його недійсним. При цьому, господарський суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно з ч.1 ст.79 Господарського кодексу України господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. Аналогічна норма була закріплена у ч.2 ст.1 Закону України «Про господарські товариства» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.

Частиною 1 ст.4 цього Закону України передбачено, що товариство з обмеженою відповідальністю створюються і діють на підставі статуту.

Зі змісту п.5.2 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» вбачається, що одним з основних видів діяльності товариства, в тому числі, є операції з нерухомістю (купівля, продаж, оренда).

Наведене вказує на те, що здійснення продажу об'єкту нерухомого майна, яке належало заявнику, не суперечить змісту статутного документу позивачу.

З приводу ціни на об'єкт продажу за договором від 15.12.2011р. господарський суд наголошує наступне.

Відповідно до п.15 ст.1 Закону України «Про ціни та ціноуворення в Україні» ціна - це виражений у грошовій формі еквівалент одиниці товару.

Статтею 180 Господарського кодексу України встановлено, що при укладанні господарських договорів сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити, зокрема, ціну договору. Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними.

За приписами ст.632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.

Згідно з положеннями ст.691 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу.

Положеннями ст.627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Як вказувалось вище, сторонами у договорі від 15.12.2011р. було погоджено, що ціна товару становить 2 572 468 грн.

Довідкою Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» про балансову вартість визначено, що балансова вартість приміщення, яке відчужено на користь відповідача, становила 2 551 608,91 грн.

Тобто, ціна товару за договором не була меншою за балансову вартість об'єкту нерухомого майна. При цьому, суд вказує, що рішенням загальних зборів Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія», яке оформлене протоколом №02/10-01 від 02.10.2009р., директору було надано право на власний розсуд визначати, в тому числі, ціну об'єкту у разі відчуження нерухомого майна за умови, що така ціна не буде нижчою за балансову вартість.

Наведене вказує на те, що відчуження об'єкта нерухомості за ціною у 2 572 468 грн. відповідає змісту рішення вищого органу управління продавця та межам повноважень, що були надані таким рішення директору товариства.

Наразі, суд також наголошує, що за договором відчужено лише окрему будівлю, а не весь цілісний майновий комплекс, а отже визначення вартості останнього в сукупності не було необхідним на момент укладання оспорюваного правочину.

Заперечення позивача стосовно обґрунтованості звіту від 12.12.2011р. про оцінку будинку контори, який складено Товариством з обмеженою відповідальністю «Експертна компанія «Професіонал» (сертифікат №9217/09 від 25.12.2009р. суб'єкта оціночної діяльності), оцінювачем Головобородько Г.С. (свідоцтво №1566 від 29.07.2002р.) про реєстрацію в державному реєстрі оцінювачів), суд також вважає безпідставними, з огляду на таке.

Оцінка майна, майнових прав - це процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами, і є результатом практичної діяльності суб'єкта оціночної діяльності. Майном, яке може оцінюватися, вважаються об'єкти в матеріальній формі, будівлі та споруди (включаючи їх невід'ємні частини), машини, обладнання, транспортні засоби тощо; паї, цінні папери (ст.3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»).

Статтею 13 вказаного нормативно-правового передбачено можливість здійснення рецензування звіту про оцінку майна. Зокрема, зазначено, що рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна) здійснюється на вимогу особи, яка використовує оцінку майна та її результати для прийняття рішень, у тому числі на вимогу замовників (платників) оцінки майна, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, судів та інших осіб, які мають заінтересованість у неупередженому критичному розгляді оцінки майна, а також за власною ініціативою суб'єкта оціночної діяльності. Підставою для проведення рецензування є письмовий запит до осіб, які відповідно до цієї статті мають право здійснювати рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна).

Отже, з наведеного вбачається, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» у разі непогодження з результатами оцінки, проведеної Товариством з обмеженою відповідальністю «Експертна компанія «Професіонал», мало право та реальну можливість замовити рецензування звіту від 12.12.2011р. про оцінку будинку контори. Проте, в матеріалах справи відсутні докази оспорювання позивачем у визначеному законом порядку звіту, на підставі якого було визначено ринкову вартість об'єкту продажу за спірним договором.

Наведене вказує на те, що твердження заявника щодо продажу майна, яке належало Товариству з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія», за ціною, що значно нижче ринкової ціни та стосовно того, що фактично правочин не було направлено на отримання прибутку є необгрунтованими та такими, що позбавлені належного доказового обґрунтування.

Правову позицію стосовно того, що факт неприбутковості договору не свідчить про його недійсність наведено у постанові від 16.05.2011р. Верховного Суду України по справі №3-31гс11.

Посилання позивача на приписи ч.ч.3, 5 ст.203 Цивільного кодексу України, як на підставу для визнання договору від 15.12.2011р. недійсним, суд також вважає необґрунтованими.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч.3 ст.203 Цивільного кодексу України.

Тобто, наведеною нормою права визначено необхідність наявності вільного волевиявлення саме учасника (сторони) договору, якими у даному випадку є покупець та продавець, а не особи (осіб), яка має корпоративні права у товаристві, яка є контрагентом у правочині.

Таким чином, позиція заявника стосовно того, що спірний правочину не відповідає ч.3 ст.203 Цивільного кодексу України, оскільки було відсутнє волевиявлення учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» на його укладання є помилковою, а фактичне волевиявлення суб'єкта господарювання на відчуження свого нерухомого майна було висловлено товариством шляхом прийняття загальними зборами рішення, яке оформлене протоколом №02/10-01 від 02.10.2009р., яким виконавчому органу суб'єкта господарювання надано повноваження на укладання та підписання від імені товариства угод та договорів, що стосуються відчуження (продажу), передачі у заставу (іпотеку) основних засобів, в тому числі, але не обмежуючись, нерухомого майна, земельних ділянок, що належать позивачу, а також договорів поруки на користь третіх осіб на період з 03.10.2009р. по 01.03.2012р. включно.

У ч.5 ст.203 вказаного нормативно-правового акту зазначено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Суд зазначає, що позивачем не доведено, що на час вчинення спірного правочину визначені у ньому правові наслідки не могли реально настати.

Про зворотнє свідчить, що договір від 15.12.2011р. було виконано обома сторонами, грошові кошти в якості оплати за об'єкт продажу (будинок контори площею 1511,70 кв.м, будівля цегляна, літ.3-А, яка знаходиться за адресою: Рівненська область, Рівненський район, с.Городок, вул.Штейнгеля барона, буд.145) було перераховано на рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія», а право власності на наведений об'єкт нерухомості зареєстроване за відповідачем.

Правову позицію стосовно необхідності у даному випадку доведення саме неможливості настання реальних правових наслідків укладання договору на момент його вчинення наведено у постанові від 28.01.2015р. Вищого господарського суду України по справі №918/1364/14.

За таких обставин, з огляду на вищенаведене, враховуючи, що позивачем не було доведено наявності підстав для визнання недійсним договору від 15.12.2011р. купівлі-продажу будівлі контори, суд дійшов висновку, що позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл» про визнання договору купівлі-продажу недійсним, є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.

Враховуючи наведені вище висновку суду стосовно відсутності підстав для визнання договору від 15.12.2011р. купівлі-продажу будівлі контори недійсним, клопотання б/н від 12.01.2015р. представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» про вихід суду за межі позовних вимог та відновлення первісного стану позивача залишене судом без задоволення.

Клопотання б/н від 12.01.2015р. Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» про розгляд справи колегією судів залишене судом без задоволення з огляду на таке.

Згідно зі ст.46 Господарського процесуального кодексу України справи у місцевих господарських судах розглядаються суддею одноособово. Будь-яку справу, що відноситься до підсудності цього суду, залежно від категорії і складності справи, може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів.

Позивач, обґрунтовуючи подану заяву, посилається на складність матеріально-праових відносин, які виникли між сторонами, велику кількість доказів та розрідненість судової практики. До того ж, заявник посилається труднощі у застосуванні норм ст.92, 202, 203, 232 Цивільного кодексу України.

Наразі, за висновками суду розглядувана справа не відноситься до категорії складних справ, крім того, наявна практика вирішення спорів про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, на теперішній час є усталеною.

Крім того, на думку господарського суду, задоволення наведеного клопотання позивача могло призвести до затягування строків розгляду спору.

В силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

Отже, враховуючи принципи справедливості та розумності строків розгляду справи, оскільки, за висновками суду, справа №910/28084/14 не потребує колегіального розгляду, клопотання б/н від 12.01.2015р. Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» залишено без задоволення.

Клопотання представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія», яке було заявлене у позовній заяві б/н від 12.12.2014р. та у судовому засіданні 11.02.2015р., про виклик посадової особи Погонишева Олега Григоровича у судове засідання, також залишене судом без задоволення з наступних підстав.

Статтею 30 Господарського процесуального кодексу України в судовому процесі можуть брати участь посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи. Ці особи мають право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, брати участь в огляді та дослідженні доказів.

У п.1.9 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» зазначено, що у ч.1 ст.30 Господарського процесуального кодексу України йдеться про можливість участі в судовому процесі лише посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, тобто осіб, зв'язаних з відповідними підприємствами (установами, організаціями, органами) трудовими відносинами на основі трудового договору (контракту). Тому якщо певна фізична особа (громадянин) не є посадовою особою чи іншим працівником підприємства (установи, організації, органу), в тому числі в разі, якщо зазначені відносини припинилися до моменту вирішення спору господарським судом, то вона не підпадає під дію відповідної норми Господарського процесуального кодексу України.

Наразі, як встановлено судом зі змісту витягу з Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб-підприємців, Погонишев Олег Григорович не є керівником Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія», доказів займання вказаною особою іншої посади у вказаному товаристві матеріали справи також не містять.

Доказів наявності трудових відносин у Погонишева Олега Григоровича з іншим підприємством матеріали справи також не містять.

Таким чином, враховуючи наведене вище, господарським судом було залишене без задоволення клопотання позивача по виклик посадової особи Погонишева Олега Григоровича у судове засідання.

З наведених підстав судом залишене без задоволення клопотання позивача про виклик Зіфтіної Маргарити Юріївни.

Одночасно, клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» про витребування доказів у відповідача на підставі ст.38 господарського процесуального кодексу України було задоволено частково з огляду на відсутність підстав для зобов'язання відповідача надати документи стосовно обставин, які не входять до предмету доказування по справі.

Усне клопотання представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія», яке було заявлене у судовому засіданні 11.02.2015р., про допит Зіфтіної Маргарити Ігорівни також залишене судом без задоволення з огляду на таке.

Статтею 32 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів; поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. В необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі, мають бути викладені письмово.

Наразі, господарським процесуальним кодексом України не передбачено можливості застосування з метою отримання доказів такої процесуальної дії як допит особи.

Отже, враховуючи наведене клопотання про допит Зіфтіної Маргарити Ігорівни не відповідає приписам чинного господарського процесуального законодавства та задоволенню не підлягає.

Клопотання від 02.03.2015р. Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» про направлення судом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м.Києві для організації та проведення слідства матеріалів, які містяться у господарській справі стосовно фактів порушення закону службовими особами Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл», залишене судом без задоволення з наступних підстав.

За приписами ч.4 ст.90 Господарського процесуального кодексу України, якщо при вирішенні господарського спору господарський суд виявить у діяльності працівників підприємств та організацій порушення законності, що містять ознаки кримінального правопорушення, господарський суд надсилає про цей факт повідомлення прокурору або органу досудового розслідування.

У п.5.10 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» на відміну від окремої ухвали повідомлення прокурору або органу досудового розслідування надсилаються господарським судом не з будь-якого факту порушення підприємством або організацією законності, а лише у тих випадках, коли господарський суд виявить у діяльності працівників підприємства, організації такі порушення законності, які містять ознаки кримінального правопорушення.

Проте, наразі, господарський суд не вбачає достатніх підстав для направлення повідомлень до правоохоронних органів стосовно дій посадових осіб Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл».

При цьому, суд зазначає, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» не позбавлене права та можливості у разі наявності відповідних підстав самостійно звернутись до правоохоронних органів з заявою про вчинення кримінального правопорушення окремими фізичними особами.

Всі інші доводи та міркування учасників судового процесу відповідно залишені судом без задоволення і не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Згідно з приписами ст.49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір залишається за позивачем.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.22, 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Відмовити у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл», м.Київ про визнання договору від 15.12.2011р. купівлі-продажу будинку контори недійсним.

У судовому засіданні 02.03.2015р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повне рішення складено 10.03.2015р.

Суддя М.О. Любченко