Рішення № 42975760, 02.03.2015, Луцький міськрайонний суд Волинської області

Справа № 161/20760/14-ц

Провадження № 2/161/126/15

ЛУЦЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 березня 2015 року місто Луцьк

Луцький міськрайонний суд Волинської області в складі:

головуючого-судді Пахолюка А.М.,

при секретарі - Турук І.Р.,

з участю:

позивача - ОСОБА_1,

представника відповідача - Мартиник О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Західінкомбанк» про визнання недійсною додаткової угоди до договору банківського вкладу, стягнення коштів, -

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Публічного акціонерного товариства «Західінкомбанк» (далі - ПАТ «Західінкомбанк»), Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання недійсною додаткової угоди до договору банківського вкладу, визнання кредитором, включення грошових вимог до четвертої черги реєстру вимог кредиторів, стягнення коштів.

Ухвалою суду від 19.02.20105 року закрито провадженні у справі в частині позовних вимог щодо визнання кредитором ПАТ«Західінкомбанк» на загальну суму 315 374,02 грн., включення грошових вимог в розмірі 254 952,14 грн. до четвертої черги реєстру кредиторів ПАТ «Західінкомбанк», стягнення з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб коштів в сумі 60 421,88 грн. (а.с.84).

Позивач свої вимоги обґрунтовує тим, що 20.03.2007 року між ним та банком укладений договір банківського вкладу в національній валюті № ДД-9707-03.980, відповідно до якого він передав банку в строкове платне користування належні йому грошові кошти в сумі 43924,31 грн. В подальшому вказаний депозитний вклад, відсоткова ставка та строки договору змінювалися шляхом укладення 21.04.2008 року додаткової угоди № 1 до договору, а 03.11.2010 року - додаткової угоди № 2 до договору.

17.12.2008 року він звернувся до банку із вимогою про дострокове повернення коштів в сумі 172 000 грн. з депозитного рахунку.

Однак, відповідач не виконав свої зобов?язання по договору, і лише 19.05.2010 року повернув 10 000 грн. В подальшому наявні у банку депозитні кошти в сумі 139 578,21 грн. були повернуті відповідачем 15.07.2014 року.

Вказує, що із дня звернення до банку із вимогою про повернення коштів до часу розгляду справи у суді, відповідачем не нараховувались та не сплачувались проценти за користування депозитними коштами відповідно до відсоткових ставок за договором.

Зазначає також, що має право на стягнення з банку передбачених ст..625 ЦК України 3% річних та сум інфляційних втрат.

Крім того, вказує, що укладена між сторонами додаткова угода №2 до договору банківського вкладу не відповідає вимогам ст. 203 ЦК України, так як, укладена під тиском працівників банку без наміру створити реальні правові наслідки, а тому даний правочин повинен бути визнаний на підставі ст.215 ЦК України.

На підставі наведеного, з врахуванням збільшених та уточнених в ході розгляду справи позовних вимог, просить суд визнати недійсною укладену між сторонами додаткову угоду №2 від 03.11.2010 року до договору банківського вкладу в національній валюті № ДД-9707-03.980, стягнути з відповідача в його користь кошти на загальну суму в розмірі 315 374,02 грн.

Позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні позов підтримав із підстав, зазначених в позовній заяві, додаткових поясненнях, заявах про збільшення позовних вимог. Просив суд поновити йому строк звернення до суду із даним позовом та задовольнити позовні вимоги.

Представник відповідача Мартиник О.М. в судовому засіданні позов не визнала із підстав, вказаних у письмових запереченнях проти позову. Просила суд відмовити в задоволенні позову.

Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, дослідивши та оцінивши письмові докази, суд прийшов до висновку, що позов підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.

Між сторонами виникли правовідносини, що регулюються ст.ст. 625, 1058, 1059, 1060, 1061, 1062, 1063, 1064, 1065 ЦК України.

Згідно ч. 1 ст. 1058 ЦК України, за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладнику таку суму та проценти на неї або дохід в інші формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (стаття 633 цього Кодексу).

Судом встановлено, що 20.03.2007 року між ОСОБА_1 та ТзОВ КБ «Західінкомбанк», правонаступником якого являється ПАТ «Західінкомбанк», укладений договір банківського вкладу в національній валюті № ДД-9707-03.980 (далі - договір банківського вкладу), відповідно до якого він передав банку в строкове платне користування до 21.04.2008 року належні йому грошові кошти в сумі 43924,31 грн. з процентною ставко 14 % річних (а.с.6).

21.04.2008 року між тими ж сторонами було укладено додаткову угоду №1 до договору банківського вкладу в національній валюті № ДД-9707-03.980 (далі - додаткова угода №1), за умовами якої строк вкладу був продовжений до 20.05.2009 року із процентною ставкою 15% річних (а.с.7).

03.11.2010 року між позивачем та відповідачем було укладено додаткову угоду №2 до договору банківського вкладу в національній валюті № ДД-9707-03.980 (далі - додаткова угода №2), відповідно до якого він передав банку в строкове платне користування до 03.12.2010 року належні йому грошові кошти в сумі 130 000 грн. з процентною ставко 7 % річних (а.с.16).

В обґрунтування позовних вимог щодо визнання правочину недійсним, ОСОБА_1 вказував про відсутність свого волевиявлення під час укладення додаткової угоди №2, так як, вказаний правочин підписаний ним під тиском з боку працівників банку, які відмовлялися повертати його кошти.

Згідно ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п?ятою та шостою ст. 203 цього кодексу.

Відповідно до ч.3 ст.203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з ч. 1 ст. 638 та ч. 1 ст. 640 ЦК України договір є укладеним з моменту досягнення в належній формі згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно ч.3 ст.639 ЦК України якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами.

Отже, підписавши спірну додаткову угоду №2, позивач підтвердив своє волевиявлення щодо передачі коштів в користування банку на умовах, викладених у цьому правочині.

Доводи ОСОБА_1 про те, що оспорюваний правочин укладений під психологічним тиском працівників банку, суд не приймає до уваги за безпідставністю, оскільки, всупереч ст. 60 ЦПК України позивач не довів та не підтвердив жодними належними та допустимими доказами ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог. Зокрема, судом не здобуто доказів того, що позивач звертався до правоохоронних органів з приводу будь-яких неправомірних дій працівників банку під час укладення та підписання додаткової угоди №2.

Отже, при укладенні оспорюваного позивачем правочину, суд не вбачає порушень вимог ст. ст.203 - 210, 215, 216, 1058 Цивільного кодексу України, Закону України «Про захист прав споживачів», а тому приходить до висновку що в задоволенні позову в цій частині слід відмовити за безпідставністю вимог.

У зв?язку із дійсністю та законністю укладення додаткової угоди №2, позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення з відповідача коштів піддягають до задоволення частково на суму 38 227,16 грн. відсотків по договору банківського вкладу, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.1 ст.1061 ЦК України, банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу.

Згідно ч.2 ст.1060 ЦК України за договором банківського вкладу незалежно від його виду, банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім випадків, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором.

Аналогічна норма передбачена п.п. 4.3.1, договору банківського вкладу, згідно якого банк зобов'язаний повернути вклад на першу вимогу вкладника у відповідності до умов договору (а.с.7 зворот).

Пунктом 4 додаткової угоди №1 передбачено, що сплата процентів здійснюється шляхом капіталізації - нарощування номіналу депозиту за рахунок процентів. Подальші нарахування і сплата процентів здійснюються на суму номіналу депозиту з врахуванням доданих процентів.

Із матеріалів справи вбачається, що 17.12.2008 року, тобто в період дії договору банківського вкладу в редакції додаткової угоди №1, позивач звернувся до відповідача із вимогою до 24.12.2008 року повернути кошти по депозитному вкладу в розмірі 172 000 грн. (а.с.8).

Судом встановлено, що відповідач вказану вимогу позивача не виконав та не повернув вказану суму коштів до 24.12.2008 року.

У зв?язку із неналежним виконанням відповідачем своїх обов?язків по договору банківського вкладу, судовим наказом Луцького міськрайонного суду від 03.02.2009 року, який набрав законної сили 03.03.2012 року, з банку стягнуто в користь позивача банківський вклад та нарахованими відсотками в розмірі 150 000 грн. (а.с.9)

В подальшому банк 19.05.2010 року фактично повернув позивачу кошти в сумі 10 000 грн., що вбачається із ощадної книжки (а.с.17).

За таких обставин, суд вважає, що банк, вчасно не повернувши кошти позивачу за його заявою фактично без відповідних правових підстав користувався спірними коштами, а тому позивач має право на отримання відсотків по договору виходячи із процентної ставки в розмірі 15 % річних (п.2 додаткової угоди №1).

Заперечення представника відповідача з цього приводу із посиланням на п.п. 3, 8, додаткової угоди №1 суд не бере до уваги, так як, в даному випадку банк кошти позивачу достроково не повернув, а тому вищевказані положення цієї додаткової угоди щодо нарахування відсотків за ставкою 0,1 % річних не можуть бути застосовані.

Отже, позивач має право на отримання відсотків по договору депозитного вкладу виходячи із 15% річних в період з 25.12.2008 року (наступного дня з моменту невиконання банком вимоги про повернення коштів) до 03.11.2010 року (дня укладення додаткової угоди №2), оскільки, саме з цього дня належні позивачу кошти були переукладені на нових умовах.

При цьому, позивач у розрахунку боргу (а.с.53) вказав початковий термін прострочення відповідачем своїх зобов'язань щодо сплати відсотків по депозитному договору - з 20.05.2009 року, а тому саме цю дату суд бере до уваги, враховуючи закріплений в ст.11 ЦПК України принцип диспозитивності цивільного судочинства.

Суд погоджується із проведеними позивачем нарахуванням спірних відсотків за період з 20.05.2009 року по 02.11.2010 року включно на суму 38 448,89 грн. (а.с.53). Однак, в даному випадку позивачем не враховано факт нарахування та виплати банком відсотків за цей же період, виходячи із відсоткової ставки 0,1 % річних на загальну суму 221,73 грн. (а.с.91), які були виплачені позивачу 15.07.2014 року (а.с.18).

Таким чином, сума відсотків по договору банківського вкладу за період з 20.05.2009 року по 02.11.2010 року включно. яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача становить 38 227, 16 грн. (38 448,89 грн. - 221,73 грн.). Отже в цій частині, позовні вимоги підлягають до задоволення частково.

Посилання представника банку на пропуск позивачем строку позовної давності в цій частині позовних вимог не заслуговують на увагу, так як згідно вимог п.2 ч.1 ст.268 ЦК України позовна давність не поширюється на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу, що має місце в даному випадку, оскільки, згідно пункту 4 додаткової угоди №1 відсотки капіталізуються разом із депозитним вкладом і є його невід'ємною частиною.

Щодо доводів позивача про зростання суми вкладу шляхом капіталізації відсотків за період з 20.05.2009 року по 02.11.2010 року, то суд вважає, що вимоги ОСОБА_1 про стягнення різниці в сумі депозитного вкладу, що фактично знаходилася на рахунках банку та суми вкладу з врахуванням капіталізації за вказаний період, не підлягає до задоволення, так як п.4 додаткової угоди №1 передбачено можливість капіталізації вкладу лише за заявою вкладника. Однак, після поданої 17.12.2008 року заяви про дострокове повернення вкладу, ОСОБА_1 не звертався до банку із заявою про поновлення зарахування відсотків до суми самого депозиту.

В решті позовні вимоги щодо стягнення з відповідача суми депозитного вкладу. відсотків по договору банківського вкладу за інші періоди, а також 3 % річних та сум інфляційних втрат також не підлягають до задоволення, виходячи з наступного.

Як було судом зазначено вище, укладена між сторонами додаткова угода №2, відповідає вимогам закону і підстав для визнання її недійсною немає.

Таким чином, з моменту укладення цієї угоди, тобто з 03.11.2010 року сторони погодили розміщення депозитних коштів у розмірі 130 000 грн. під 7% річних строком до 03.12.2010 року.

Вказана додаткова угода №2 лише частково змінила істотні умови договору банківського вкладу, який діяв також в редакції додаткової угоди №1.

Пунктом 8 додаткової угоди №1, що є невід'ємною частиною договору, передбачено, що якщо жодна із сторін на дату закінчення договору не заявила в письмовій формі про інше, договір вважається продовженим на умовах вкладу на вимогу з процентною ставкою згідно п.3, тобто 0,1 % річних (а.с.8).

Всупереч ст. 60 ЦПК України позивач не довів та не підтвердив жодними належними та допустимими доказами факт письмового звернення до банку із вимогою про повернення вказаних депозитних коштів, внесених на підставі додаткової угоди №2.

За таких обставин, суд вважає, що договір банківського вкладу щодо коштів, внесених на підставі додаткової угоди №2, вважається продовженим у відповідності до вимог ч.4 ст.1060 ЦК України та п.8 додаткової угоди №1.

Судом встановлено, що банком нараховувалися відсотки на депозитні кошти, внесені згідно додаткової угоди №2, в розмірі 7% річних до 03.12.2010 року, а після цього до моменту видачі коштів у розмірі 0,1 % річних (а.с.90-92). В подальшому депозитний вклад разом із нарахованими відсотками на суму 139 578,21 грн. був виплачений на користь позивача 15.07.2014 року (а.с.18).

За таких обставин, суд вважає, що відповідач належним чином виконував умови додаткової угоди №2, нараховуючи після 03.12.2010 року відсотки за ставкою 0,1 % річних, а тому слід відмовити за безпідставністю в задоволенні вимог позивача в частині стягнення з банку з 03.11.2010 року по 19.02.2015 року відсотків по договору за ставкою 15% річних, а також передбачених ст..625 ЦК України 3% річних та сум інфляційних втрат.

Щодо решти позовних вимог про стягнення з відповідача передбачених ст..625 ЦК України 3% річних та сум інфляційних втрат за період з 25.12.2008 року по 02.11.2010 року включно, то такі вимоги не підлягають до задоволення за безпідставністю - з 13.02.2009 року по 12.02.2010 року, та у зв'язку із пропуском строків звернення позивача до суду - з 25.12.2008 року по 12.02.2009 року та з 13.02.2010 року по 02.11.2010 року включно.

Судом встановлено, що відповідно до постанови правління Національного Банку України №68 від 12.02.2009 року у ТзОВ КБ «Західінкомбанк» в період з 13.02.2009 року по 12.02.2010 року включно діяла тимчасова адміністрація (а.с.88).

Відповідно до ч.5 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (в редакції закону, що діяла під час дії тимчасової адміністрації), під час тимчасової адміністрації не здійснюється нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань перед кредиторами та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).

Отже, відсутні правові підстави для нарахування та стягнення з відповідача передбачених ст..625 ЦК України 3% річних та сум інфляційних втрат за період з 13.02.2009 року по 12.02.2010 року, а тому в задоволенні таких вимог слід відмовити за їх безпідставністю.

В решті вимог позивача щодо стягнення з відповідача передбачених ст..625 ЦК України 3% річних та сум інфляційних втрат за період з 25.12.2008 року по 12.02.2009 року та з 13.02.2010 року по 02.11.2010 року включно, то суд вважає, що позивач має право на отримання таких сум від відповідача, так як банк без поважних причин не виконував своє зобов?язання щодо повернення відповідачу депозитного вкладу із відсотками. Проте такі позовні вимоги не підлягають до задоволення на підставі ч.4 ст.267 ЦК України, у зв?язку із пропуском позивачем без поважних причин строку позовної давності, передбаченого ст..257 ЦК України, виходячи з наступного.

В ході розгляду даної справи відповідач у своїх письмових запереченнях вказав на пропуск позивачем строку позовної давності і з цих підстав просив суд відмовити ОСОБА_1 в позові (а.с.59).

Позивач подав суду заяву про поновлення строку звернення до суду, мотивуючи її тим, що дізнався про можливість судового захисту своїх прав із постанови Верховного Суду України від 14.03.2012 року у справі №6-4454св12 (а.с.89). Крім того, додатково пояснив суду, що дізнався про порушення свого права із листа банку від 05.12.2014 року (а.с.98).

Статтею 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

За умовами договору банківського вкладу від 20.03.2007 року строк дії вкладу закінчився 21.04.2008 року, а строк дії депозитного вкладу на підставі додаткової угоди №1 був встановлений до 20.05.2009 року (а.с.7, 8).

Отже, саме із цих дат у позивача розпочався перебіг строку позовної давності щодо вимог про стягнення із відповідача передбачених ст..625 ЦК України 3% річних та сум інфляційних втрат за період з 25.12.2008 року по 12.02.2009 року та з 13.02.2010 року по 02.11.2010 року.

Доводи позивача про свою правову необізнаність щодо можливості стягнення цих сум із банку суд вважає безпідставними, так як із письмових вимог позивача від 22.06.2009 року, 25.05.2010 року (а.с.10, 13) вбачається, що позивач вимагав від банку як повернення депозитних коштів так і стягнення сум, передбачених ст. 625 ЦК України.

З вищенаведених підстав, суд не бере до уваги посилання позивача на лист банку від 05.12.2014 року (а.с.20), так як, на момент отримання цього листа позивач був обізнаний про порушення свого права, а сам цей документ стосується включення до реєстру вимог кредиторів банку, а не щодо повернення спірних сум.

Отже, позивач, звернувшись до суду 24.12.2014 року, без поважних причин пропустив строк звернення до суду, що є підставою для відмови в задоволенні позову в частині стягнення з відповідача передбачених ст..625 ЦК України 3% річних та сум інфляційних втрат за період з 25.12.2008 року по 12.02.2009 року та з 13.02.2010 року по 02.11.2010 року включно.

Враховуючи наведене, суд прийшов до висновку, що позов слід задовольнити частково.

Керуючись ст. ст. 3, 8, 10, 14, 15, 30, 60, 61, 62, 88, 213-215, 360-7 ЦПК України, на підставі ст.ст. 203 - 210, 215, 216, 230, 257, 261, 264, 267, 268, 526, 625, 638-642, 1058, 1059, 1060-1065 Цивільного кодексу України, ст.ст. 21, 22 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», суд, -

в и р і ш и в :

Позов задовольнити частково.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Західінкомбанк» ідентифікаційний код 19233095, в користь ОСОБА_1 суму відсотків по договору банківського вкладу в розмірі 38 227 (тридцять вісім тисяч двісті двадцять сім) грн. 16 коп.

В решті вимог відмовити.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Західінкомбанк», ідентифікаційний код 19233095, в дохід держави судовий збір в розмірі - 382 (триста вісімдесят дві) грн. 27 коп.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду Волинської області через Луцький міськрайонний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя Луцького міськрайонного суду А.М. Пахолюк