Постанова № 42904485, 25.02.2015, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"25" лютого 2015 р. Справа№ 910/25251/14

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Калатай Н.Ф.

суддів: Ропій Л.М.

Рябухи В.І.

при секретарі Царук І. О.

За участю представників:

від позивача: Грицик Д. С. - представник за довіреністю від 17.09.2014

від відповідача: Троян О. І. - представник за довіреністю № 010-01/8530 від 18.12.2014

від відповідача 2: не з'явились

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Т.Л. Авто»

на рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2015

у справі № 910/25251/14 (суддя Зеленіна Н. І.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Т.Л. Авто»

до 1. Публічного акціонерного товариства «Державний експертно-імпортний банк України»

2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Рекуперація свинцю»

про визнання недійсною додаткової угоди до договору факторингу

ВСТАНОВИВ:

Позов, з урахуванням поданої заяви про зміну підстав позову (а.с. 94-96), заявлено про визнання недійсною укладеної між відповідачем 1 та відповідачем 2 додаткової угоди № 2/299 від 27.01.2014 до договору факторингу № 50513Y8 від 04.06.2013.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.01.2015, повний текст якого підписаний 23.01.2015, у справі № 910/25251/14 відмовлено в задоволенні позову.

Рішення суду першої інстанції ґрунтується на тому, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, з якими законодавець пов'язує недійсність правочину, у зв'язку з чим позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, Товариства з обмеженою відповідальністю «Т.Л. Авто» звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2015 та прийняти постанову, якою позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

В апеляційній скарзі позивач послався на те, що він не погоджується з мотивами, які були викладені в оспорюваному рішенні, та вважає його таким, що прийнято з порушенням норм процесуального та матеріального права та на підставі висновків, що не відповідають дійсним обставинам справи.

Так, позивач зазначив про те, що підписанням 24.01.2014 між позивачем та відповідачем 1 додаткової угоди до договору № 60 Р-13/АКБ від 01.08.2013 (договір, право грошової вимоги за яким передано оспорюваною угодою-примітка суду) сторони змінили умови виконання договору № 60 Р-13/АКБ від 01.08.2013, а тому, оспорювана додаткова угода від 27.01.2014 не відповідає умовам додаткової угоди від 24.01.2014 до договору № 60 Р-13/АКБ від 01.08.2013.

Позивач пояснив, що судом першої інстанції не прийнято до уваги, що додаткова угода від 24.01.2014 до договору № 60 Р-13/АКБ від 01.08.2013 не забороняє та не обмежує відступлення грошової вимоги згідно договору факторингу № 50513Y8 від 04.06.2013, а лише встановлює інший порядок виконання умов договору № 60 Р-13/АКБ від 01.08.2013, за яким всі розрахунку повинні бути здійснені позивачем на рахунок відповідача 2, а останній як клієнт за договором факторингу № 50513Y8 від 04.06.2013 повинен був перерахувати отримані кошти на рахунок фактора-відповідача 1.

Крім того, позивач послався на належне виконання ним зобов'язань за договором № 60 Р-13/АКБ від 01.08.2013, доказом чого є платіжні доручення про здійснення розрахунків на користь відповідача 2, які були подані як докази в господарській справі № 904/7351/14 і що встановлено постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 24.12.2014 у справі № 904/7351/14.

Позивач зазначив про те, що оспорювана додаткова угода порушує права та інтереси позивача, оскільки встановлює обов'язок повторно сплатити грошові кошти відповідачу 1 після їх перерахування на рахунок відповідача 2.

Ухвалою від 03.02.2015 колегії суддів Київського апеляційного господарського суду в складі: головуючий суддя - Калатай Н.Ф., судді Ропій Л. М., Рябуха В. І. апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Т.Л. Авто» прийнято до розгляду та порушене апеляційне провадження.

Відповідач 2 в судове засідання представників не направив, про причини неявки суду не повідомив.

Враховуючи належне повідомлення всіх учасників про час і місце судового розгляду апеляційної скарги, а також те, що явка представників сторін в судове засідання не визнана обов'язковою, колегія суддів дійшла висновку про розгляд апеляційної скарги у відсутність представників відповідача 2 за наявними матеріалами апеляційного провадження.

Під час розгляду справи представник позивача апеляційну скаргу підтримав в повному обсязі, представник відповідача 1 проти задоволення апеляційної скарги заперечив, просив залишити її без задоволення, а оспорюване рішення суду першої інстанції - без змін.

Дослідивши матеріали апеляційної скарги, матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, з урахуванням правил ст. ст. 99, 101 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якими апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення господарського суду у повному обсязі, колегія суддів встановила таке.

04.06.2013 відповідач 1 як фактор та відповідач 2 як клієнт уклали договір факторингу № 50513 Y8 (далі Договір факторингу) (а.с. 9-16), відповідно до умов якого відповідач 2 відступає відповідачу 1 права грошової вимоги до боржників, визначених у переліку боржників, а відповідач 1 передає грошові кошти в розпорядження відповідача 2 на умовах Договору факторингу в межах лімітів боржників та індивідуального ліміту відповідача 2 на строк, визначений у п. 2.5 Договору факторингу, за плату, визначену у п. 2.4 Договору факторингу. За Договором факторингу здійснюється факторинг, забезпечений порукою відповідача 2.

Згідно з п. 5.1.1 Договору факторингу для здійснення факторингу сторони укладають додаткові угоди до Договору стосовно переліку боржників по формі Додатку 1 до Договору факторингу.

Сторонами узгоджено форму додаткової угоди щодо відступлення права (прав) грошової вимоги до боржника (боржників) за угодами (а.с. 17зворот, 18).

Згідно з п. 2.2 Договору факторингу, протягом строку дії Договору факторингу кожне право грошової вимоги до боржника вважається придбаним відповідачем 1 (відступленим відповідачем 2) з дати підписання сторонами відповідної додаткової угоди з реєстром, але не раніше дати сплати відповідачем 1 відповідачу 2 суми фінансування.

01.08.2013 відповідач 1 як продавець та позивач як покупець уклали договір № 60 Р-13/АКБ (а.с.83-84), відповідно до умов якого відповідач 1 продає, а позивач купує акумуляторні батареї в кількості, асортименті та за цінами відповідно до відвантажувальних документів (далі Договір № 60 Р-13/АКБ).

01.08.2013 сторони підписали додаткову угоду № 1 Договору № 60 Р-13/АКБ (а.а.84), згідно з якою оплата за товар, право грошової вимоги за який передано Банку за договором факторингу, здійснюється в національній валюті шляхом безготівкового перерахунку на відповідний рахунок АТ «Укрексімбанк», зазначений у відповідному повідомленні (п. 4.2 додаткової угоди № 1).

Додатковою угодою № 1 сторони доповнили Договір № 60 Р-13/АКБ новими умовами:

Зміна ціни товару не допускається відносно товару, право грошових вимог по оплаті якого передано Банку по договору факторингу (п.4.4 Договору № 60 Р-13/АКБ);

Покупець буде зобов'язаний здійснювати на користь Банку платежі за товар в повному обсязі (по правах вимоги, набутих Банком) в строк не більше 60 календарних днів з моменту отримання товару, незалежно від від інших умов вищевказаних договорів і наявності спорів, претензій і взаємозаліків між продавцем і покупцем (п.4.5 Договору № 60 Р-13/АКБ);

Не допускається залік зустрічних вимог відносно грошових зобов'язань покупця перед Банком, які виникають в результаті уступки йому продавцем прав грошової вимоги (п.4.6 Договору № 60 Р-13/АКБ);

Відносно грошових зобов'язань покупця перед Банком в будь-якому випадку не допускається затримка їх виконання, відмова покупця від виконання, повернення грошових коштів покупцю, а також будь-які інші дії, які будуть зменшувати такі зобов'язання, притримувати або припиняти їх виконання, в тому числі, коли у продавця наявні невиконані або неналежним чином виконані зобов'язання перед покупцем (п.4.7 Договору № 60 Р-13/АКБ).

13.08.2013 сторони оформили Повідомлення № 1-13/2148 (а.с.82, 82зворот) за формою, встановленою Додатком ; 4 до Договору факторингу, яким узгодили, що відступлення відповідачу 1 як фактору прав грошової вимоги щодо платежів за відвантажену позивачу продукцію (товари) (виконані роботи, надані послуги) за договором № 60 Р-13/АКБ буде відбуватися на умовах Договору факторингу.

Позивач у вказаному Повідомленні № 1-13/2148 визнав грошові зобов'язання за будь-якими поставками, які відбулися за Договором № 60 Р-13/АКБ з 01.08.2013.

Повідомлення № 1-13/2148 підписане представниками позивача, відповідача 1та відповідача 2 і завірено їхніми печатками, тобто, фактично, сторони уклали трьохсторонню угоду, згідно з якою за товар, одержаний позивачем від відповідача 2 за Договором № 60 р-13/АКБ позивач має платити відповідачу 1.

Листом від 13.08.2013 № 2020-08-409 (а.с.81) на ім'я керівника відповідача 1 позивач підтвердив, що надані Банку тексти договорів поставки, в тому числі Договору № 60 Р-13/АКБ, станом на 12.08.2013 є повними, будь-яких інших змін та доповнень, окрім наданих до Банку, не укладалось.

24.01.2014 відповідач 1 та позивач уклали додаткову угоду до Договору № 60 Р-13/АКБ (а.с.99), якою домовились припинити процедуру передачі боргу позивача перед відповідачем 2 на користь відповідача 1 і з моменту набрання вказаною додатковою угодою юридичної сили розрахунки за відвантажений за договором № 60 Р-13/АКБ товар здійснювати на рахунок відповідача 2.

Крім того, у додатковій угоді від 24.01.2014 до Договору № 60 Р-13/АКБ сторони узгодили, що не мають права без письмової згоди другої сторони передавати свої права та обов'язки, а також право вимоги за вказаним договором третім особам, та домовились вважати угоди щодо передачі прав та обов'язків, а також права вимоги за договором без згоди сторін (сторони) вважати недійсними.

27.01.2014 за видатковою накладною № РС-0000328 (а.с.86) відповідач 1 поставив, а позивач прийняв акумуляторні батареї на загальну суму 233 851,68 грн., за видатковою накладною № РС-0000329 (а.с.85) - на загальну суму 215 550,72 грн.

Загальна вартість товару, поставленого відповідачем 1 позивачу за вказаними накладними, дорівнює 449 402,40 грн. (233 851,68 + 215 550,72).

27.01.2014 відповідач 1 та відповідач 2 уклали додаткову угоду № 2/299 до Договору (далі Додаткова угода № 2/299) (а.с. 25-26), якою визначили перелік прав грошових вимог, які відступаються за Договором, і, зокрема, право вимоги до позивача за договором № 60 Р-13/АКБ від 01.08.2013 на загальну суму 449 402,40 грн., в тому числі за видатковою накладною № РС-0000238 від 27.01.2014 на суму 233 851,68 грн. та за видатковою накладною № РС-0000239 від 27.01.2014 на суму 215 550,72 грн.

Позивач вважає, що, оскільки 24.01.2014 позивач та відповідач 2 змінили умови виконання Договору № 60 Р-13/АКБ, спірна Додаткова угода № 2/299, підписана відповідачами 27.01.2014, не відповідає вказаному договору та додатковій угоді до нього від 24.01.2014, а тому має бути визнана недійсною.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову про визнання недійсним Додаткової угоди № 2/299 з заявлених позивачем підстав, з чим колегія суддів погоджується з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьої, п'ятою, шостою ст. 203 ЦК України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» визначено, що:

- судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.;

- зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України);

- відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Позивач, з посиланням на те, що додатковою угодою № 1 від 24.01.2014 сторони Договору № 60 Р-13/АКБ встановили інший порядок виконання вказаного договору, відповідного до якого всі розрахунки мають здійснюватись позивачем на рахунок відповідача 2, а останній як клієнт за Договором факторингу повинен був перерахувати кошти на рахунок відповідача 1 як фактора, просить визнати Додаткову угоду № 2/299 недійсною.

Проте, враховуючи, що порядок розрахунку за Договором № 60 Р-13/АКБ шляхом перерахування позивачем на користь відповідача 1 плати за товари, поставлені відповідачем 2 за цим договором, узгоджені сторонами у трьохсторонній угоді від 13.08.2013, зміна вказаного порядку також має відбуватися трьома сторонами, тим більше, що пункти 4.2, 4.4, 4.5, 4.6, 4.7 Договору № 60 Р-13/АКБ в редакції додаткової угоди № 1 від 01.08.2013 залишились незмінними.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 1080 договір факторингу є дійсним незалежно від наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступлення права грошової вимоги або його обмеження, а тому укладення позивачем та відповідачем 2 додаткової угоди до Договору № 60 Р-13/АКБ, якою сторони домовились вважати угоди щодо передачі права вимоги за цим договором третім особам без згоди другої сторони недійсними, , не є підставою для визнання спірної Додаткової угоди № 2/299 недійсною.

До того ж позивачем не наведено правової норми, яка б давала підстави визнавати укладену сторонами угоду недійсною через невідповідність її умовам іншої угоди.

Водночас колегія суддів звертає увагу позивача, що за правилами ч. 2 ст. 1080 ЦК України, згідно з якою відповідач 2 не звільняється від зобов'язань або відповідальності перед позивачем у зв'язку із порушенням умови про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги, у разі наявності правових підстав для цього, він не позбавлений права звернутися до суду з відповідним позовом до відповідача 2.

Щодо посилань позивача в апеляційній скарзі на те, що доказом належного виконання позивачем зобов'язань за Договором № 60 Р-13/АКБ є платіжні доручення про здійснення розрахунків на користь відповідача 2, які були подані як докази в господарській справі № 904/7351/14, і що встановлено постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 24.12.2014 у справі № 904/7351/14, слід зазначити таке.

В постанові Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 24.12.2014 у справі № 904/7351/14 за позовом Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» в особі філії АТ «Укрексімбанк» до відповідача-1 Товариства з обмеженою відповідальністю «Т.Л. Авто», відповідача-2 Товариства з обмеженою відповідальністю «Рекуперація свинцю», відповідача-3 Товариства з обмеженою відповідальністю «Веста Індастріал», відповідача-4 Публічного акціонерного товариства «Веста-Дінпро» про стягнення заборгованості за договором факторингу в розмірі 18 854 979,18 грн., встановлено, що: «надані відповідачем 1 - ТОВ «Т.Л.Авто» до апеляційного суду платіжні доручення про сплату ним на користь ТОВ «РекС» протягом 2014 року сум за договором факторингу № 50513Y8 від 04.06.2013 також свідчать про фінансову спроможність підприємства, і спростовують обґрунтованість припущень суду першої інстанції про неможливість виконання ним своїх зобов'язань у випадку задоволення позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» в особі філії АТ «Укрексімбанк»».

Отже, зі змісту вказаної постанови не слідує, що позивач у цій справі сплатив відповідачу 2 саме грошові кошти, право вимоги яких було передано за спірною Додатковою угодою №2/299.

Водночас колегія суддів зауважує позивачеві, що приписами чинного законодавства забороняється подвійне стягнення заборгованості, проте обставини щодо здійснення позивачем перерахування саме відповідачу 2 грошових коштів які останній відступив відповідачу 1 за додатковою угодою № 2/299 до Договору мають досліджуватись під час розгляду спору щодо фактичного виконання сторонами Договору, а факт такого виконання після укладення сторонами додаткової угоди № 2/299 до Договору (у випадку якщо він буде встановлений) не є підставою для визнання її недійсною.

Інших підстав для визнання додаткової угоди № 2/299 до Договору недійсною позивачем не наведено.

Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Позивачем не доведено обставин, на які він послався в обґрунтування своїх позовних вимог.

За таких обставин, суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання недійсною укладеної між відповідачем 1 та відповідачем 2 додаткової угоди № 2/299 від 27.01.2014 до договору факторингу № 50513Y8 від 04.06.2013. Рішення суду першої інстанції залишається без змін.

Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Т.Л. Авто» задоволенню не підлягає, рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2015 у справі № 910/25251/14 відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи, підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до приписів ст. 49 ГПК України судові витрати по справі за звернення з апеляційною скаргою покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 101-105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Т.Л. Авто» на рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2015 у справі № 910/25251/14 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2015 у справі № 910/25251/14 залишити без змін.

3. Повернути до Господарського суду міста Києва матеріали справи № 910/25251/14.

Повний текст постанови складено: 02.03.2015

Головуючий суддя Н.Ф. Калатай

Судді Л.М. Ропій

В.І. Рябуха