Ухвала суду № 42904034, 25.02.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 лютого 2015 року м. Київ К/800/10437/13

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі Приходько І.В. Бухтіярової І.О. Костенка М.І.

розглянувши в попередньому судовому засіданні

касаційну скаргу Фастівської об'єднаної державної податкової інспекції Київської області Державної податкової служби

на постанову Київського окружного адміністративного суду від 04.10.2012 р.

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 07.02.2013 р.

у справі № 2а-3654/12/1070

за позовом Приватного підприємства «Фарт»

до Фастівської об'єднаної державної податкової інспекції Київської області Державної податкової служби

про скасування податкових повідомлень-рішень, -

В С Т А Н О В И Л А:

У липні 2012 року приватне підприємство «Фарт» (далі - позивач, ПП «Фарт») звернулось до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Фастівської об'єднаної державної податкової інспекції Київської області Державної податкової служби (далі - відповідач, Фастівська ОДПІ Київської області), в якому просило суд скасувати податкові повідомлення-рішення від 05.03.2012 р. № 0000572301 та № 0000612301.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 04.10.2012 р., яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 07.02.2013р., адміністративний позов задоволено: визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення Фастівська ОДПІ Київської області від 05.03.2012 р. № 0000572301 та № 0000612301.; вирішено питання про судові витрати.

Не погоджуючись із прийнятими рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, з посиланням на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив скасувати постанову Київського окружного адміністративного суду від 04.10.2012 р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 07.02.2013 р. і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Позивач письмових заперечень на касаційну скаргу відповідача не надав.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи касаційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що в період з 23.01.2012 р. по 10.02.2012 р., на підставі направлень від 23.01.2012 р. № 41, № 42, від 30.01.2012 р. № 52, згідно із ст. 20, підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75, пункту 77.1 ст. 77, пункту 82.1 статті 82 Податкового кодексу України, посадовими особами Фастівської ОДПІ Київської області була проведена планова виїзна перевірка з питань дотримання ПП «Фарт» вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.10.2008 р. по 30.09.2011 р., за результатами якої складено акт від 17.02.2012 р. № 74/12/2301-31164459 та зроблено висновок про порушення позивачем, зокрема, вимог: - пункту 5.1, підпункту 5.2.1 пункту 5.2, абзацу 4 підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.1194 №334/94-ВР, підпунктів 7.2.3 пункту 7.2, підпунктів 7.4.1 та 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997 р. №168/97-ВР, пунктів 198.1, 198.2, 198.3, 198.6 статті 198 Податкового кодексу України, що виявилося у завищенні валових витрат за ІV квартал 2009 року і І-ІІІ квартал 2010 року на загальну суму 475 352, 56 грн. та податкового кредиту за грудень 2009 року, січень, березень-квітень, червень, серпень 2010 року і січень-лютий 2011 року на загальну суму 142 024, 20 грн. у зв'язку з виконанням правочинів з придбання у ТОВ «Енергія Лімітед», ТОВ «Нафтохімічна інвестиційна компанія» та ТОВ «Сучасна техніка» товарів, які не були спрямовані на реальне настання правових наслідків, обумовлених ними. Крім того, посадовими особами відповідача виявлено, що контрагент позивача - ТОВ «Макс Ейр» не задекларував податкове зобов'язання за вчиненою з ПП «Фарт» господарською операцією у грудні 2010 року та не сплатив податок на додану вартість до бюджету, у зв'язку з чим, на думку відповідача, позивач втратив визначене статтею 7 Закону України «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997 року №168/97-ВР право на включення податку на додану вартість у загальному розмірі 1704,80 грн., сплаченого у складі ціни придбаних ним товарів, до податкового кредиту за грудень 2010 року.

За результатами адміністративного оскарження висновки акту від 17.02.2012 р. були залишені без змін.

На підставі зазначеного акту податкової перевірки відповідачем 05.03.2012 р. винесені податкові повідомлення-рішення: № 0000572301, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств у загальному розмірі 148 547, 50 грн., з яких 118 838 грн. сума основного платежу та 29709,5 грн. розмір штрафних (фінансових) санкцій; № 0000612301, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість у загальному розмірі 167 923, 75 грн., з яких 143 729 грн. за основним платежем та 24 194,75 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями.

Як вбачається з акту перевірки № 74/12/2301-31164459 від 17.02.2012 р. підставою для донарахування позивачу зазначених податкових зобов'язань з податку на прибуток підприємств за ІV квартал 2009 року і І-ІІІ квартали 2010 року у розмірі 118 838 грн. та податку на додану вартість за грудень 2009 року, січень, березень-квітень, червень і серпень 2010 року у розмірі 142024, 20 грн. слугували висновки перевіряючого про нікчемність правочинів по взаємовідносинах з контрагентами ТОВ «Енергія Лімітед», ТОВ «Нафтохімічна інвестиційна компанія» та ТОВ «Сучасна техніка», що здійснювались ними як покупцями так і постачальниками товарів (послуг), оскільки вказані юридичні особи мають ознаки фіктивності, а їх діяльність спрямована виключно на отримання податкової вигоди.

Суд першої інстанції, висновки якого підтримала колегія суддів апеляційної інстанції, вирішуючи спір по суті та задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що матеріалами справи підтверджується належним чином та в повному обсязі виконання укладених позивачем зі своїми контрагентами правочинів, а відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не довів правомірності прийнятих ним податкових повідомлень-рішень.

Колегія суддів касаційної інстанції погоджується з такою позицією судів попередніх інстанцій виходячи з наступного.

Спірні правовідносини на час їх виникнення регулювалися нормами Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», Законом України «Про податок на додану вартість» та Податковим кодексом України.

Відповідно до пункту 1.7 статті 1 Закону України «Про податок на додану вартість» податковий кредит - це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Згідно підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Згідно підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Відповідно до частини першої статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факт здійснення господарської операції. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Згідно частини другої статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Відповідно до підпункту 7.2.3 пункту 7.2, підпункту 7.3.1 пункту 7.3, підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» податкова накладна є єдиною підставою для визначення сум податкового кредиту, оскільки тільки цей документ підтверджує одну з подій, що її здійснено покупцем: чи то оплату покупцем товару чи отримання товару від продавця, що є підставою для виникнення податкових зобов'язань з податку на додану вартість.

З положень зазначених правових норм вбачається, що податковий кредит є правом платника податку щодо зменшення податкових зобов'язань звітного періоду, яке виникає виключно за наявності податкових накладних. Закон забороняє включення до податкового кредиту сум податку на додану вартість, сплачених у складі ціни придбання товарів (робіт, послу), якщо ці суми не підтверджені податковими накладними, та передбачає відповідальність платника податків за порушення цих вимог у вигляді фінансових санкцій.

Отже, виникнення права платника податку на податковий кредит є наслідком фактичного проведення господарської операції, яка є об'єктом оподаткування податком на додану вартість, за наявності первинних документів.

Згідно пункту 5.1 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» валові витрати виробництва та обігу - сума будь-яких витрат платника податку, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Відповідно до підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачені правилами ведення податкового обліку.

Датою збільшення валових витрат виробництва (обігу), згідно підпункту 11.2.1 пункту 11.2 статті 11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», вважається будь-яка дата, яка припадає на податкових період, протягом якого відбувається будь-яка із подій, що сталася раніше: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку на оплату товарів, або дата оприбуткування платником податку товарів.

Згідно з абзацом 1 пункту 138.2 статті 138 Податкового кодексу України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Відповідно до підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Отже, наведені правові норми дозволяють платнику податку формувати валові витрати у зв'язку з реальним придбанням товарів (робіт, послуг) з метою їх використання в своїй господарській діяльності що, в першу чергу, має підтверджуватись належним чином оформленими первинними документами. Документи, які не мають статус первинних, самі по собі не можуть підтверджувати реальність здійснення господарської операції та, відповідно, валові витрати. При цьому неодмінною характерною рисою господарської діяльності в рамках податкових відносин є її направлення на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах.

Відповідно до підпункту «а» пункту 198.1 статті 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту, згідно пункту 198.2 статті 198 Податкового кодексу України, вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг або дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Згідно з пунктом 198.3 статті 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з безпосереднім придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Відповідно до пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Пунктом 201.8 статті 201 Податкового кодексу України встановлено, що право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку в порядку, передбаченому статтею 183 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 201.10 статті 201 Податкового кодексу України податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Таким чином, враховуючи викладені норми Податкового кодексу України, судами попередніх інстанцій вірно зазначено про існування декількох підстав для формування податкового кредиту, а саме: наявність у платника податку - покупця належно оформленої податкової накладної, фактична сплата грошових коштів контрагенту, в сумі визначеній в податковій накладній, а також фактичне виконання господарської операції, за наслідками якої у платника податку на додану вартість виникає право на податковий кредит.

Також, згідно пунктів 36.1, 36.5 статті 36, пункту 38.1 статті 38, пункту 44.1 статті 44, пункту 47.1 статті 47, пункту 49.2 статті 49 Податкового кодексу України, обчислення, декларування та/або сплата суми податку та збору є персональним податковим обов'язком кожного окремого платника податків, який і несе відповідальність за невиконання або неналежне виконання податкового обов'язку. Тобто, платник податку несе самостійну відповідальність за порушення ним правил ведення податкового обліку. Зазначена відповідальність стосується кожного окремого платника податку і не може автоматично поширюватись на третіх осіб, в тому числі і на його контрагентів.

Отже, формування суб'єктом господарювання податкового кредиту та валових витрат не може ставитись у пряму залежність від додержання податкової дисципліни третіми особами, законодавство України, не ставить в залежність виникнення у платника податку на додану вартість права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншим суб'єктом господарювання. Якщо контрагент не виконав свого зобов'язання по сплаті податку до бюджету, то це тягне відповідальності та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначена обставина не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування податку на додану вартість, якщо останній виконав усі передбачені законом умови щодо отримання такого відшкодування та має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Вказана позиція узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини у справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява № 3991/03), де Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 22.01.2009 р. зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати податок на додану вартість вдруге, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджено матеріалами справи, у перевіреному податковим органом періоді позивачем придбано у ТОВ «Енергія Лімітед», ТОВ «Нафтохімічна і інвестиційна компанія» та ТОВ «Сучасна техніка» паливно-мастильні матеріали. Придбання товару здійснювалося без укладення договорів на підставі рахунків-фактур, що виписувалися контрагентами позивача.

На підтвердження фактичного здійснення вказаних правочинів позивачем надано первинну документацію, копії якої наявні в матеріалах справи, а саме: видаткові накладні, податкові накладні, копії платіжних доручень.

Судами попередніх інстанцій вірно встановлено, що вказані первинні документи за своєю формою та змістом відповідають вимогам чинного законодавства.

Таким чином, матеріалами справи підтверджено факт виконання позивачем та його контрагентом зобов'язань за спірним правочином. Копії первинних і розрахункових документів не мають дефектів форми, змісту або походження, які в силу статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», пункту 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку (затверджено Наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 р. № 88, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 р. за №168/704) спричиняють втрату первинними документами юридичної сили і доказовості.

Отже, фактичні обставини об'єктивно засвідчують правомірність формування позивачем податкового кредиту та віднесення відповідних сум до складу валових витрат, відповідно до первинних бухгалтерських документів та по податковим накладним, які виписані на виконання умов викладених вище договірних відносин.

Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що господарські операції між позивачем та його контрагентами мали реальний характер, діяльність позивача була спрямована на отримання економічної вигоди від підприємницької діяльності, підприємства ознак фіктивності на час здійснення господарських операції не мали, що зумовлює хибність висновків податкового органу про вчинення платником податків порушень податкового законодавства, щодо неправомірності формування податкового кредиту з податку на додану вартість та віднесення відповідних сум до складу валових витрат по взаєморозрахунках з вказаними контрагентами за період, що перевірявся, а відтак, вони не можуть бути покладені в основу спірних податкових повідомлень-рішень.

Щодо необґрунтованості включення позивачем до складу податкового кредиту за грудень 2010 року податку на додану вартість у загальному розмірі 1704,8 грн., сплаченого у складі придбаних товарів у контрагента ТОВ «Макс Ейр», колегія суддів зазначає наступне.

Платник податку на додану вартість має право віднести сплачені ним суми податку до складу податкового кредиту, якщо він придбав товари (роботи, послуги) для їх подальшого використання у своїй господарській діяльності, при цьому сплатив у складі вартості цих товарів (робіт, послуг) податок на додану вартість і це підтверджується належним чином оформленими податковими накладними, складеними особою, що зареєстрована як платник податку на додану вартість. При цьому формування платником податку на додану вартість податкового кредиту не ставиться в залежність від недотримання податкової дисципліни його контрагентом.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що твердження податкового органу про те, що невиконання ТОВ «Макс Ейр» свого обов'язку щодо декларування та сплати до бюджету податку на додану вартість за грудень 2010 року позбавляє позивача права на включення до податкового кредиту за вказані звітні періоди сум податку на додану вартість, сплачених у складі ціни отриманих від нього товарів, є безпідставними та такими , що не ґрунтуються на нормах чинного законодавства.

Доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваних рішень, судами першої та апеляційної інстанцій було порушено норми матеріального та процесуального права.

Згідно приписів частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Пунктом першим частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Оскільки судами встановлено невідповідність законодавству винесених податкових повідомлень-рішень від 05.03.2012 р. № 0000572301 та № 0000612301, вимоги щодо скасування зазначених податкових повідомлень-рішень були задоволені обґрунтовано.

Враховуючи викладене, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій виконано всі вимоги процесуального законодавства, всебічно перевірено обставини справи, вирішено справу у відповідності до норм матеріального права, постановлено обґрунтовані рішення, в яких повно відображені обставини, що мають значення для справи. Порушень норм матеріального права, які могли призвести до зміни чи скасування рішень судів попередніх інстанцій не встановлено.

На підставі викладеного, керуючись статтями 160, 167, 220, 220-1, 223, 224, 230, 231, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Касаційну скаргу Фастівської об'єднаної державної податкової інспекції Київської області Державної податкової служби відхилити.

Постанову Київського окружного адміністративного суду від 04.10.2012 р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 07.02.2013 р. у справі № 2а-3654/12/1070 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення. Заява про перегляд судового рішення в адміністративній справі Верховним Судом України може бути подана з підстав, в порядку та у строки, що встановлені статтями 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя (підпис) І.В. Приходько Судді: (підпис) І.О. Бухтіярова (підпис) М.І. Костенко