Постанова № 42868119, 19.02.2015, Автозаводський районний суд м. Кременчука

Справа № 524/11140/14-а

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19.02.2015 року Автозаводський районний суд м. Кременчука Полтавської області в складі:

головуючого судді - Зємцова В.В.,

при секретарі - Бондаренко Н.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Кременчуці адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Автозаводської районної ради м. Кременчука про зобов'язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Виконкому Автозаводської районної ради м. Кременчука про зобов'язання вчинити дії, зазначаючи, що 07.08.2008 року його було прийнято на роботу до Виконавчого комітету Автозаводської районної ради міста Кременчука на посаду головного спеціаліста відділу з благоустрою та екології.

Відповідно до ч. 2 ст. 33 Закону України «Про державну службу», заробітна плата державних службовців складається з посадових окладів, премій, доплат за ранги, надбавки за вислугу років на державній службі та інших надбавок. Державним службовцям можуть установлюватися надбавки за високі досягнення у праці і виконання особливо важливої роботи, доплати за виконання обов"язків тимчасово відсутніх працівників та інші надбавки і доплати, а також надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.

Закон України «Про оплату праці» визначає поняття «заробітна плата» (ст. 1 Закону) та «структуру заробітної плати» (ст. 2 Закону), за аналізом змісту яких, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань є складовою заробітної плати.

03.06.2013 року він звільнився з Виконавчого комітету Автозаводської районної ради міста Кременчука.

Під час звільнення та розрахунку відповідачем з ним по заробітній платі, встановлено, що останній розрахувався по заробітній платі не в повному обсягу, оскільки виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2009, 2010 рік йому було здійснено не в повному розмірі.

Дана обставина змусила його звернутися до суду за захистом свого порушеного права на отримання належної заробітної плати у формі матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.

29.09.2014 року Автозаводський районний суд м. Кременчука Полтавської області розглянувши справу № 524/3027/14-а за його позовом до Виконавчого комітету Автозаводської районної ради м. Кременчука, встановив що виплата матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань в 2010 році мала обов'язковий характер та повинна була проводитися у розмірі середньомісячної заробітної плати, а тому суд виніс постанову, якою зобов'язав Виконавчий комітет Автозаводської районної ради м. Кременчука обрахувати та виплатити матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань в розмірі середньомісячної заробітної плати за 2010 рік, з урахуванням виплачених сум.

30.09.2014 року Харківський апеляційний адміністративний суд розглянувши справу № 524/3023/14-а за його позовом до Виконавчого комітету Автозаводської районної ради м. Кременчука, встановив що виплата матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань в 2009 році мала обов'язковий характер та повинна була проводитися у розмірі середньомісячної заробітної плати, а тому суд виніс постанову, якою зобов'язав Виконавчий комітет Автозаводської районної ради м. Кременчука нарахувати та виплатити матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань в розмірі середньомісячної заробітної плати за 2009 рік.

Згідно ст. 117 Кодексу законів про працю України, в разі не виплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій частині відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Попри вирішення Автозаводським районним судом м. Кременчука Полтавської області 29.09.2014 року та Харківським апеляційним адміністративним судом 30.09.2014 року спорів на його користь, він так не отримав належних при звільненні сум, як і не отримав зазначене в ст. 117 КЗпПУ відшкодування в розмірі середнього заробітку за весь час затримки виплати належних при звільненні сум.

Просив суд стягнути з Виконавчого комітету Автозаводської районної ради м. Кременчука на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в період з 03.06.2013 року (день звільнення) по 11.02.2015 року.

Позивач у судове засідання не прибув, попередньо надіславши до суду клопотання про розгялд справи за його відсутності, позовні вимоги підтримав, просив задовольнити.

Представник відповідача у судове засідання не прибув, просив справу розглядати за його відсутності, проти позову заперечував, просив в задоволенні позову відмовити.

Вивчивши матеріали справи та письмові докази, подані позивачем в обґрунтування власних вимог, повно та всебічно оцінивши надані докази, в сукупності із обставинами справи суд встановив наступне.

Статті 116 - 117 КЗпП України визначають відповідальність роботодавця при затримці розрахунку при звільненні. При цьому, із контексту даних правових норм слідує, що необхідними складовими частинами настання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні є: наявність належних звільненому працівникові сум при звільненні та вина роботодавця за невиплату працівникові цих сум.

Правова норма статті 117 КЗпП України пов'язує вину власника чи уповноваженого ним органу безпосередньо з належними звільненому працівникові сумами.

Таким чином, для встановлення відповідальності роботодавця за статтями 116-117 КЗпП України, необхідно встановити чи були на час звільнення належні до виплати працівникові суми та чи була наявна вина роботодавця щодо невиплати цих сум.

В даному випадку, позивач ОСОБА_1 вказує, що рішеннями суду по справам № 524\3027\14-а та №524/3023/14-а було встановлено, що позивачу роботодавець повинен виплатити матеріальну допомогу на вирішення соціально-побутових питань не в розмірі посадового окладу (як виплатив роботодавець), а в розмірі середньомісячної заробітної плати.

При цьому, позивач у вищевказаному позові (справа № 524\3027\14-а) вказав, що дізнався про порушене своє право від ОСОБА_2 у 2014 році, а право ОСОБА_2 на отримання матеріальної допомоги не в розмірі посадового окладу, а в розмірі середньомісячної заробітної плати також було визначене судом по позову (матеріальна допомога за 2011 p.), який останній подав через декілька років (у 2014 році).

Позивач ОСОБА_1 отримав у 2010 році матеріальну допомогу у розмірі посадового окладу. Відповідач - роботодавець у 2010 році виплачував позивачу матеріальну допомогу у розмірі посадового окладу, керуючись Постановою Кабінету Міністрів України № 268 від 09.03.2006 p., пункт 1 якої визначає, що право на дану виплату (чи не виплату) визначає своїм рішенням керівник установи, організації. Ні позивач, ні відповідач-роботодавець, на момент звільнення позивача, не підозрювали, що дана виплата повинна здійснюватись яким-небудь іншим чином, ніж це було зроблено.

Тому, приймаючи до уваги дані факти, необхідно відзначити, що відсутні передумови для настання відповідальності роботодавцем за ст.ст.116-117 КЗпП України, а саме - на момент звільнення не було належних сум для виплати працівникові, які б були не виплачені (ні нарахованих бухгалтерією, ні таких, що не були нараховані бухгалтерією, але повинні були бути нараховані згідно якихось нормативних актів). А тому, була відсутня вина роботодавця, щодо такої невиплати.

Вина роботодавця могла б полягати в тому, що роботодавець на момент звільнення працівника: розумів (знав), що виплата має бути виконана згідно вимог чинного законодавства, але не виконав виплату згідно якихось підстав, або не розумів (не знав), що виплата має бити здійснена (зокрема, в певному розмірі), хоча повинен був це розуміти (знати) у зв'язку з визначенням цього у нормативних актах держави.

Вина роботодавця відсутня, так як роботодавець не міг знати про те, що не визначалось нормативними актами, а було визначено судом, виходячи з юридичного аналізу обставин справи, яка розглядалась через значний час після звільнення працівника.

В даному випадку, вина роботодавця відсутня, так як при звільненні спору між роботодавцем та працівником не було. Роботодавець вважав, що діє законно. І лише через певний проміжок часу після звільнення позивач подав позов (який базувався на рішенні суду, щодо іншого працівника - ОСОБА_2) і судом було встановлено, що виплати повинні були бути здійснені іншим чином, ніж це було зроблено.

Таким чином, при відсутності вини роботодавця, в контексті статей 116 - 117 Кодексу законів про працю України, коли сам спір виник через декілька років (багато років) після звільнення робітника, застосовувати дані правові норми в даному випадку - не можливо.

Таким чином, позовні вимоги є необгрунтованими та задоволенню не підлягають.

Керуючись ст.ст. 11, 71, 159-163 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні позову відмовити повністю.

Постанова суду може бути оскаржена до Харківського апеляційного адміністративного суду через Автозаводський районний суд м. Кременчука шляхом подання апеляційної скарги на постанову суду протягом десяти днів з дня її проголошення, а особами, які не приймали участь у розгляді справи в цей же термін з дня отримання копії постанови.

Постанова суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя: