Рішення № 42863812, 17.02.2015, Господарський суд Київської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

01032, м. Київ, вул. С.Петлюри, 16 тел. 235-23-25

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"17" лютого 2015 р. справа № 911/201/15

Господарський суд Київської області у складі судді Яреми В.А., розглянувши матеріали справи

за позовом прокурора м. Біла Церква, Київська обл., м. Біла Церква

до Білоцерківської міської ради, Київська обл., м. Біла Церква

про визнання частково незаконним та скасування рішення

за участю представників:

від позивача: Літковець Ю.А. (посвідчення №031878 від 02.02.2015)

від відповідача: Швець С.С. (довіреність №138/1-7 від 20.01.2015)

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

20.01.2015 прокурор м. Біла Церква (далі-позивач) звернувся до господарського суду Київської області з позовом до Білоцерківської міської ради (далі-відповідач) про визнання незаконним та скасування п. 1 рішення відповідача від 25.05.2011 №180-09-VI «Про затвердження Тимчасового положення про порядок сервітутного (обмеженого) використання земель комунальної власності територіальної громади м. Біла Церква».

Відповідач позов не визнав з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, та просив суд у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Ухвалою господарського суду Київської області від 23.01.2015 порушено провадження у справі №911/201/15 та призначено справу до розгляду на 03.02.2015.

Разом з позовними вимогами позивач просив суд вжити заходи до забезпечення позову шляхом заборони відповідачеві вчиняти дії по укладенню договорів про встановлення особистих строкових сервітутів в порядку, визначеному Тимчасовим положенням про порядок сервітутного (обмеженого) використання земель комунальної власності територіальної громади м. Біла Церква.

Відповідно до ст. 66 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи має право вжити передбачених статтею 67 цього Кодексу заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Пунктом 3 постанови пленуму Вищого господарського суду України №16 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову» передбачено, що умовою застосування заходів до забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо).

Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.

Оскільки суду не надано доказів, які підтверджували б наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування заявленого позивачем заходу до забезпечення позову у даній справі, судом, у відповідності до ст. 66 ГПК України, у задоволенні заяви про забезпечення позову відмовлено з огляду на її необґрунтованість.

В судовому засіданні 03.02.2015 оголошувалась перерва до 17.02.2015.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши наявні в ній докази, оцінивши їх в сукупності та заслухавши пояснення представників сторін, суд

ВСТАНОВИВ:

25.05.2011 Білоцерківською міською радою було прийнято рішення №180-09-VI «Про затвердження Тимчасового положення про порядок сервітутного (обмеженого) використання земель комунальної власності територіальної громади м. Біла Церква», відповідно до п. 1 якого затверджено Тимчасове положення про порядок сервітутного (обмеженого) використання земель комунальної власності територіальної громади м. Біла Церква.

Посилаючись на те, що зміст Тимчасового положення про порядок сервітутного (обмеженого) використання земель комунальної власності територіальної громади м. Біла Церква, затвердженого рішенням Білоцерківської міської ради 25.05.2011 №180-09-VI (п. 1 рішення) суперечить вимогам ст.ст. 98, 99 Земельного кодексу України та ст.ст. 401-404 Цивільного кодексу України в частині підміни поняття оренди земельної ділянки сервітутним (обмеженим) правом користування землею, позивач просить суд визнати незаконним та скасувати п. 1 означеного рішення з підстав ст. 21 Цивільного кодексу України.

В обґрунтування заявленої вимоги, позивач посилається на те, що в порушення вимог цивільного та земельного законодавства України затверджене спірним рішенням Тимчасове положення передбачає механізм передання у сервітутне (обмежене) використання земельних ділянок, що перебувають у власності територіальної громади, який за своєю правовою природою не відповідає законодавчо встановленим принципам та змісту поняття встановлення земельного сервітуту.

Дослідивши матеріали справи та подані докази, заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив, що заявлена позовна вимога підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Згідно зі ст. 19 Конституції України та ст. 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У відповідності до статей 10, 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.

Рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

У відповідності до статей 401, 402, 403, 404 Цивільного кодексу України, право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном.

Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном.

Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.

Згідно частин 1, 3 статті 98 Земельного кодексу України, право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.

Відповідно до ст. 99 ЗК України власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів:

а) право проходу та проїзду на велосипеді;

б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху;

в) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій;

г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку;

ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку;

д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми;

е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми;

є) право прогону худоби по наявному шляху;

ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд;

з) інші земельні сервітути.

З системного аналізу наведених нормативних приписів слідує, що метою встановлення земельного сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання, що полягає у наданні права користування чужою земельною ділянкою (ділянками), яке не веде до позбавлення власника такої земельної ділянки прав володіння, користування та розпорядження нею. При цьому, встановлення земельних сервітутів можуть вимагати власники або землекористувачі земельних ділянок.

Аналогічна правова позиція викладена у п. 222 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 №7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ».

Натомість, ані п. 3 Тимчасового положення, яким визначено порядок укладання договору про сервітутне (обмежене) землекористування, ані інші пункти Положення не передбачають наявності у зацікавленої у встановленні сервітуту особи права власності або користування земельною ділянкою, як обов'язкової умови встановлення земельного сервітуту у розумінні ст. 98 ЗК України, що свідчить про невідповідність умов Тимчасового положення вимогам земельного законодавства України щодо суб'єктного складу сервітутних правовідносин.

Крім того, виходячи зі змісту положень ст. 401 ЦК України та ст. 98 ЗК України, сервітут - це обмежене платне або безоплатне користування чужим нерухомим майном з метою задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Обов'язковою умовою встановлення земельного сервітуту є неможливість задоволення потреби особи, яка вимагає встановлення сервітуту, в інший спосіб.

Наведене кореспондує з правовою позицією Верховного Суду України від 01.07.2013, викладеною у аналізі деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ, та позицією, викладеною у п. 2.32 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 №6 «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин».

Водночас, п. 2.1 Тимчасових положень передбачає передання у сервітутне (обмежене) використання земляних ділянок, що перебувають у власності територіальної громади м. Біла Церква, але мають складний механізм передання їх в оренду та(або) приватну власність.

Таким чином, наведеним пунктом Тимчасового положення передбачено встановлення права земельного сервітуту не у разі неможливості задоволення потреби особи, яка вимагає встановлення сервітуту, в інший спосіб, а у разі, зокрема, існування складного механізму передання такої земельної ділянки в оренду або приватну власність, що суперечить змісту права земельного сервітуту, унормованого ст. 401 ЦК України та ст. 98 ЗК України.

Крім того, в силу положень ст. 403 ЦК України та ст. 98 ЗК України, право земельного сервітуту передбачає існування у власника або землекористувача земельної ділянки права користування чужою земельною ділянкою, що полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.

Разом з тим, строкове платне використання земельної ділянки, необхідної для проведення підприємницької та інших видів діяльності, згідно ст. 1 Закону України «Про оренду землі», становить зміст оренди землі.

Водночас, згідно пунктів 1.2, 3.1 Тимчасового положення, це положення передбачає механізм щодо встановлення платного сервітутного (обмеженого) використання земельних ділянок для обслуговування вбудованих та прибудованих житлових приміщень.

Для укладання договору сервітутного (обмеженого) землекористування у заяві (клопотанні) зазначається про місцезнаходження об'єкта, що розміщений на земельній ділянці, строк користування об'єктом, площу вбудованого нежитлового приміщення та площу земельної ділянки під об'єктом.

У відповідності до змісту типового договору про встановлення особистого строкового сервітуту, предметом цього договору є особистий строковий сервітут, який встановлюється щодо земельної ділянки яка буде використовуватись для провадження підприємницької діяльності під розміщення певного об'єкта.

З огляду наведеного, як Тимчасовим положенням, так і типовим договором до нього, передбачено порядок передання земельних ділянок у використання для провадження підприємницької діяльності, у той час, як такі земельні правовідносини є предметом регулювання законодавства про оренду землі, що свідчить про підміну спірним Тимчасовим положенням поняття оренди землі поняттям земельний сервітут.

Відповідно до ст. 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Статтями 59, 77 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» унормовано, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Спори про поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються в судовому порядку.

Відтак, беручи до уваги наведені нормативні приписи, а також враховуючи встановлення судом факту невідповідності змісту Тимчасового положення про порядок сервітутного (обмеженого) використання земель комунальної власності територіальної громади м. Біла Церква, затвердженого п. 1 рішення Білоцерківської міської ради від 25.05.2011 №180-09-VI, вимогам суперечить вимогам ст. 98 ЗК України та ст.ст. 401, 403 ЦК України, суд дійшов висновку, що вимога позивача про визнання незаконним та скасування п. 1 вказаного рішення Білоцерківської міської ради підлягає задоволенню як така, що доведена позивачем та не спростована у встановленому порядку відповідачем.

Витрати по сплаті судового збору, у відповідності до ч. 5 ст. 49 ГПК України, покладаються судом на відповідача.

Враховуючи викладене, керуючись ст. 19, 124 Конституції України, ст. ст. 33, 34, 49, 59, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, ст.ст. 21, 317, 373, 401-404 Цивільного кодексу України, ст.ст. 98, 99 Земельного кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити.

2. Визнати незаконним та скасувати п. 1 рішення Білоцерківської міської ради від 25.05.2011 №180-09-VI «Про затвердження Тимчасового положення про порядок сервітутного (обмеженого) використання земель комунальної власності територіальної громади м. Біла Церква».

3. Стягнути з Білоцерківської міської ради (09100, Київська обл., м. Біла Церква, вул. Я.Мудрого, 15, ідентифікаційний код 26376300) в доход Державного бюджету України 1 218 (одну тисячу двісті вісімнадцять) грн 00 коп. судового збору.

4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Дане рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його належного оформлення та підписання, і може бути оскаржено в апеляційному порядку.

Повне рішення складено 23.02.2015

Суддя В.А. Ярема