Рішення № 42841334, 24.02.2015, Деснянський районний суд м. Чернігова

Справа № 750/1325/14

Провадження № 2/750/204/15

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 лютого 2015 року м. Чернігів

Деснянський районний суд м. Чернігова в складі:

головуючого - судді Коверзнева В. О.,

при секретарі - Мачачі І. В.,

за участю: сторін, представника третьої особи - ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про зміну формулювання причини звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,

третя особа без самостійних вимог щодо предмету спору - Чернігівській міський центр зайнятості,

в с т а н о в и в:

06.02.2014 року позивач звернулася до суду з позовом до відповідача про зміну формулювання причини звільнення з пункту 4 статті 40 КЗпП України (за прогул) на частину третю статті 38 цього Кодексу (за власним бажанням, в зв'язку тим, що власник не виконує законодавство про працю), зміну дати звільнення з 19.11.2013 року на дату ухвалення судом рішення, стягнення з відповідача 5000 грн у відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним звільненням та середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

16.02.2015 року позивач подала заяву про збільшення позовних вимог в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і просила стягнути з відповідача середній заробіток в сумі 16315 грн 30 коп.

В обґрунтування позову зазначає, що фактично 19.11.2013 року прогул не вчиняла і протягом всього робочого дня була на роботі та виконувала свої трудові обов'язки. Крім того, вона є одинокою матір'ю, яка самостійно виховує і утримує двох малолітніх дітей, а тому не може бути звільненою з роботи із зазначених вище причин.

У судовому засіданні позивач заявлені вимоги підтримала і наполягала на їх задоволенні. Вона пояснила, що 19.11.2013 року, на початку робочого дня, звернулася безпосередньо до відповідача із заявою про звільнення з роботи з підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України. Втім, відповідач її заяву про звільнення не прийняв, при цьому умовив звільнитися наступного дня за угодою сторін, пообіцявши в день звільнення виплатити заборгованість по заробітній платі, яка не виплачувалася протягом декількох місяців. 19.11.2013 року протягом усього робочого дня вона була на робочому місці та готувала справи для передачі іншому працівникові. В цей день вона лише один раз покидала робоче місце для того, щоб доставити замовнику товар, і закінчила працювати орієнтовно о 16.45 год.

Наступного дня (20.11.2013 року) вона зустрілася з відповідачем в приміщенні Чернігівського міського центру зайнятості для того, щоб розірвати трудовий договір. Відповідач запропонував їй розписатися у відомостях про отримання заробітної плати, яку пообіцяв виплатити пізніше. Через відмову задовольнити вказане прохання відповідача, між сторонами виникла суперечка, в процесі якої відповідач повідомив про те, що в такому разі, він не погоджується на розірвання трудового договору за угодою сторін. В зв'язку з цим, вона направила свою заяву про звільнення з роботи за власним бажанням на адресу відповідача поштою і з цього часу на роботу не виходила.

Відповідач позов не визнав. Він стверджує, що 19.11.2013 року після 10 год. позивач була відсутня на робочому місці без поважних причин, а тому була звільнена з роботи згідно пункту 4 статті 40 КЗпП України.

Представник третьої особи при вирішенні спору послалася на розсуд суду.

Судом встановлено такі факти і відповідні їм правовідносини.

Позивач працювала у відповідача на посаді менеджера зі збуту на підставі трудового договору, укладеного сторонами 07.08.2013 року. В зв'язку із систематичним порушенням відповідачем законодавства про працю, яке виражалося у не виплаті заробітної плати за серпень - жовтень 2013 року включно, 19.11.2013 року, на початку робочого дня, позивач звернулася до відповідача із заявою про звільнення з роботи за власним бажанням, згідно частини третьої статті 38 КЗпП України. Відповідач вказану заяву не прийняв. Він пообіцяв позивачеві виплатити заборгованість по заробітній платі і запропонував їй звільнитися за угодою сторін 20.11.2013 року. Сторони домовилися про зустріч 20.11.2013 року в приміщенні Чернігівського міського центру зайнятості для реєстрації розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктом 1 статті 36 КЗпП. Після цього, позивач почала готувати справи для передачі ОСОБА_4, якого відповідач планував признати чи на її місце.

20.11.2013 року сторони зустрілися в приміщенні Чернігівського міського центру зайнятості. Перед початком процедури зняття трудового договору з реєстрації відповідач запропонував позивачеві підписати відомості про отримання заробітної плати. У зв'язку з тим, що фактично заборгованість по заробітній платі виплачена не була, позивач вказану пропозицію відхилила. У свою чергу, відповідач відмовився на розірвання укладеного з позивачем трудового договору за угодою сторін. Почувши про відмову відповідача у звільненні з роботи за власним бажанням, позивач, того ж дня, направила відповідачу свою заяву про звільнення від 19.11.2013 року поштою, при цьому припинила вихід на роботу.

Як убачається з відмітки в трудовому договорі (т. 1, а. с. 3), трудовий договір знято з реєстрації за ініціативою відповідача 23.01.2014 року, в зв'язку з його розірванням з підстав, передбачених пунктом 4 статті 40 КЗпП України (за прогул без поважних причин).

Відповідно до наведеної норми Кодексу трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

На підтвердження вчинення позивачем прогулу відповідач посилається на: акт від 19.11.2013 року № 1 про відсутність позивача без поважних причин на робочому місці 19.11.2013 року в період з 10 год. 20 хв. до 18.00 год. (т. 2, а. с. 56); табель обліку використання робочого часу за листопад 2013 року (т. 1, а. с. 204); показання свідків ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4

Проте, суд критично оцінює вказані докази і не бере їх до уваги при вирішенні спору, виходячи з наступного:

1. Акт про відсутність позивача на робочому місці датований 19.11.2013 року. З його змісту слідує, що акт складено о 18 год. 10 хв., тобто вже після закінчення робочого дня та за відсутності позивача. Не зважаючи на те, що сторони зустрічалися 20.11.2013 року в приміщенні Чернігівського міського центру зайнятості, в цей день, відповідач про складання акту і про звільнення за прогул позивача не повідомляв, з актом не знайомив і надати пояснення з приводу причини відсутності на робочому місці 19.11.2013 року не пропонував. В суді відповідач не заперечував того, що 20.11.2013 року він мав намір звільнити позивача з посади за угодою сторін. Перешкодою в реалізації цього наміру була лише відмова позивача підписати відомості про отримання заробітної плати, яку вона фактично на той час не отримала.

Зазначене дає суду підстави для висновку, що вказаний акт фактично складений відповідачем не 19.11.2013 року, а значно пізніше, тобто є сфальсифікованим.

2. Відомості зазначені в Табелі обліку використання робочого часу за листопад 2013 року не відповідають змісту акту від 19.11.2013 року та фактичним обставинам справи, тому що в табелі зазначено, що позивач взагалі не працювала в цей день, а в акті йдеться про її відсутність на робочому місці після 10 год. 20 хв. Отже, вказані документи суперечать один одному.

3. Допитані судом за клопотанням відповідача свідки ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 і ОСОБА_4 стверджували в суді про відсутність позивача на робочому місці 19.11.2013 року після 10 год. і до закінчення робочого дня.

У той же час, як пояснив свідок ОСОБА_7, він на безоплатній основі наймає у відповідача офісне приміщення, яке використовує у власних цілях, тому вказана особа є такою, що перебуває у фінансовій залежності від відповідача.

Робоче місце свідка ОСОБА_6 на той час знаходилося не в офісному приміщенні, де було робоче місце позивача, а на складі, який розташований в окремому приміщенні, а тому вказаний свідок не може об'єктивно підтверджувати відсутність позивача на робочому місці.

Свідок ОСОБА_4, якого відповідач запросив для працевлаштування замість позивача, має особисту зацікавленість у її звільненні. Крім того, як слідує зі сторінки в соціальній мережі "Контакт" (т.2 , а. с. 52, 53), він перебуває в дружніх стосунках з відповідачем, що вказані особи намагалися приховати в суді.

Додатково слід зазначити, що свідки ОСОБА_7 і ОСОБА_4 брали участь у складанні акта про відсутність відповідача на робочому місці, який суд визнав неналежним доказом по цій справі.

Таким чином, акт про відсутність на робочому місці та показання наведених свідків не можуть бути належним підтвердженням вчинення позивачем прогулу 19.11.2013 року, при цьому повністю спростовуються зібраними по справі доказами, з яких слідує, що в цей день позивач перебувала на робочому місці до 16 год. 45 хв., зокрема:

1) показаннями свідка ОСОБА_8, який стверджував, що 19.11.2013 року після 11 год., він підвозив позивача до дитячого садочка для доставки нею замовлення (канцтоварів);

2) видатковою накладною № 841, якою підтверджується факт доставки позивачем 19.11.2013 року канцтоварів дитячому садку № 74 (т. 1, а. с. 38);

3) показаннями свідка ОСОБА_9, який показав, що 19.11.2013 року о 16 год. 45 хв. на прохання позивача забирав її з роботи (т. 1, робоча копія диску).

Позивач має двох малолітніх дітей, яких утримує і виховує самостійно (т. 1, а. с. 8, 9, 33 - 35). Виходячи з роз'яснень, викладених в пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 06.11.1992 року № 9, вона вважається одинокою матір'ю, на яку поширюються гарантії частини третьої статті 184 КЗпП України.

Нормою цієї статті заборонено звільнення одиноких матерів при наявності дитини віком до 14 років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.

Таким чином, відповідач за будь-яких обставин не мав право звільняти позивача, яка є одинокою матір'ю, з підстав, встановлених пунктом 4 статті 40 КЗпП України.

Враховуючи ту обставину, що позивач не бажає працювати у відповідача і 20.11.2013 року надіслала йому поштою заяву про звільнення за власним бажанням, у зв'язку з невиконанням власником законодавства про працю, згідно частини третьої ст. 38 КЗпП України, яку відповідач фактично отримав того ж дня, заявлена позивачем вимога про зміну формулювання причини звільнення та дати звільнення підлягає задоволенню, оскільки факт порушення відповідачем законодавства про оплату праці вже встановлений рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 03.07.2014 року, ухваленим у даній справі (т. 1, а. с. 222 - 226), що в силу положень частини третьої статті 61 ЦПК України звільняє позивача від його повторного доказування.

Згідно статті 235 КЗпП України зазначене є підставою для стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Станом на день ухвалення судового рішення позивач має право на отримання суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 17473 грн 16 коп. /(52.63 х 7) + (1157.86 х 14) + (52.63 х 17)/, де:

52.63 і 1157.86 - розмір середньоденного і середньомісячного заробітку позивача за вересень, жовтень 2013 року (в грн) визначений рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 03.07.2014 року (т. 1, а. с. 225);

7 - кількість робочих днів вимушеного прогулу позивача в листопаді 2013 року;

14 - кількість повних місяців вимушеного прогулу позивача за період з 01.12.2013 року по 31.01.2015 року включно;

17 - кількість днів вимушеного прогулу позивача за період з 01 по 24 лютого 2015 року включно.

Оскільки визначена позивачем сума середнього заробітку (16315 грн 30 коп.) не перевищує суми, на отримання якої вона має право, вказана сума підлягає стягненню в повному обсязі.

Виходячи з положень статті 2371 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Позивачем доведено, що незаконним звільненням їй завдано душевних страждань та позбавлено можливості працевлаштування протягом тривалого часу, чим в сукупності завдано моральної шкоди.

Вирішуючи питання розміру грошового відшкодування завданої моральної шкоди, суд враховує характер правопорушення, глибину й тривалість завданих страждань, істотність вимушених змін у житті позивача, при цьому виходячи із засад розумності та виваженості вважає достатньою сатисфакцією стягнення на її користь 2000 грн.

Враховуючи вищевикладене, заявлений позов підлягає частковому задоволенню.

Керуючись статтями 10, 209, 212 - 215 ЦПК України, суд

в и р і ш и в :

позов задовольнити частково. Визнати незаконним звільнення ОСОБА_2 з посади менеджера зі збуту фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 19.11.2013 року за прогул, згідно пункту 4 статті 40 КЗпП України.

Змінити в усіх облікових документах формулювання причини розірвання трудового договору, укладеного 07.08.2013 року між ОСОБА_2 з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3, з "п. 4 ст. 40 КЗпП України (за прогул)" на "за власним бажанням, у зв'язку з невиконанням власником законодавства про працю, згідно ч. 3 ст. 38 КЗпП України" та дату звільнення з " 19.11.2013 року" на " 24.02.2015 року".

Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 16315 (шістнадцять тисяч триста п'ятнадцять) грн 30 коп. (сума визначена без відрахування податків і зборів) та 2000 (дві тисячі) грн у відшкодування завданої моральної шкоди.

Рішення суду може бути оскаржено до Апеляційного суду Чернігівської області протягом 10 днів з дня його проголошення в порядку, встановленому статтею 294 ЦПК України.

Суддя В. О. Коверзнев