Рішення № 42839609, 22.12.2014, Хаджибейський районний суд міста Одеси (до 25.04.2025 - Малиновський районний суд м. Одеси)

Справа №521/11391/14-ц

Провадження №2/521/5477/14

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 грудня 2014 року місто Одеса

Малиновський районний суд міста Одеси в складі:

головуючого судді - Плавича І.В.,

при секретарі - Мазинській І.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності, третя особа - Товарна біржа «Центральна Одеська біржа», -

ВСТАНОВИВ:

В провадженні суду знаходиться на розгляді цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності, третя особа - Товарна біржа «Центральна Одеська біржа».

В обґрунтування власної позиції та підстав звернення до суду позивач ОСОБА_1 пояснювала, що з жовтня 1984 року вона знаходилась у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, в період перебування в якому подружжя набуло у спільну власність певне майно.

У зв'язку з тими обставинами, що в позасудовому порядку дійти порозуміння стосовно поділу спільного майна подружжю не вдалося, ОСОБА_1 звернулась з позовом в суд, в якому просила суд визнати дійсним договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1, а також визнати за нею право власності на 1/2 ідеальну частку даного будинку в порядку поділу майна, що є об'єктом права спільної власності подружжя.

Позивач ОСОБА_1 та представник особи у відкрите судове засідання не з'явились, сторона позивача повідомлялась судом про розгляд даної цивільної справи, причини неявки суду не відомі, але від позивача в день судового засідання надійшла заява про відкладення розгляду справи. Аналогічна заява про відкладення розгляду справи у зв'язку з хворобою представника вже надходила від позивача перед судовим засіданням 18 грудня 2014 року, проте документів, що б підтверджували посилання заявника суду не представлено. Такі дії сторони суд розцінює в якості зловживання наданими законом процесуальними правами, що призводить до безпідставного затягування розгляду справи та перешкоджання правосуддю. Виходячи з викладеного, суд зважав доцільним розглянути цивільну справу по суті заявлених вимог.

Відповідач ОСОБА_2 у відкрите судове засідання з'явився, заявлені вимоги не визнав, просив суд в задоволенні позову відмовити.

Відповідач ОСОБА_3 у відкрите судове засідання не з'явилась, повідомлялась судом про розгляд даної цивільної справи, причини неявки суду не відомі.

Представник Товарної біржі «Центральна Одеська біржі» у відкрите судове засідання не з'явився, біржа повідомлялась судом про розгляд даної цивільної справи, причини неявки представника суду не відомі.

Вивчивши наявні матеріали справи у їх сукупності, прийнявши до уваги пояснення сторін за суттю спору і підставами звернення в суд, дослідивши представлені суду та забезпечені письмові докази, надавши належну правову оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами по справі, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні даного позову - виходячи з наступного.

Під час судового розгляду справи було встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у шлюбі з 04 червня 1984 року, зареєстрованому Чегодарівською сільською радою Ширяївського району Одеської області, актовий запис №4 від 04 червня 1984 року.

13 серпня 1997 року між ОСОБА_2 - з одної сторони, та ОСОБА_3 - з іншої сторони, був укладений договір №3134 купівлі-продажу нерухомого майна у вигляді будинку АДРЕСА_2, відповідно до умов якого відповідач ОСОБА_2 набув право власності на вказане майно.

Договір на момент укладання був зареєстрований на Товарній біржі «Центральна Одеська біржа» під реєстровим №3134 від 13 серпня 1997 року, а також право власності набувача за правочином було зареєстроване в Одеському міжміському БТІ, про що свідчить відмітка установи на примірникові документу, датована 14 серпня 1997 року.

У зв'язку з тим, що наведений договір був укладений в 1997 році та був предметом спору в рамках цивільної справи №2-259/08, що розглядалась Малиновським районним судом міста Одеси, а з даним позовом ОСОБА_1 первісно звернулась лише в липня 2014 року, - сторона відповідача звернулась до суду із заявою про застосування строків позовної давності.

Згідно ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Як наводить ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ст. 261 ч.1 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Як регламентує ст. 267 ч.5 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Згідно пояснень сторони позивача, з моменту придбання спірного будинку ОСОБА_1 увесь час проживає за даною адресою, у зв'язку з чим були відсутні підстави для сумнівів у правильності оформлення договору та дотриманні її прав. Суд не може погодитись із доведеністю даного твердження, однак вбачає обґрунтованим поновити встановлені законом строки позовної давності, забезпечити особі право на доступ до суду та розглянути заявлені позовні вимоги по суті.

Згідно ст. 368 ЦК України, спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Відповідно до ст. 369 ЦК України, співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Зважаючи на ст. 60 ч.ч.1,2 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно ст. 61 ч.ч.1,4 СК України, об'єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту. При цьому, речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Однак суд встановив, що 21 квітня 1992 року за рішенням Пуровського районного суду Тюменської області (РФ) від 28 вересня 1990 року, шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був розірваний, про що складений актовий запис про розірвання шлюбу №42 від 21 квітня 1992 року. Даний факт підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу від 16 березня 2007 року, виданим Відділом ЗАГС міста Губкінський служби ЗАГС Ямало-Ненецкого автономного округу (РФ) та довідкою про розірвання шлюбу №80 від 18 жовтня 2007 року.

Після розірвання шлюбу з ОСОБА_1, 28 травня 1992 року був укладений шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_4, який зареєстровано Відділом ЗАГС міста Губкінський служби ЗАГС Ямало-Ненецкого автономного округу (РФ), актовий запис №50. Однак 12 лютого 1993 року даний шлюб також був розірваний, про що Відділом ЗАГС міста Губкінський служби ЗАГС Ямало-Ненецкого автономного округу (РФ) складено актову запис №06 від 12 лютого 1993 року.

Законом України «Про дію міжнародних договорів на території України» встановлено, що укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Згідно Закону України «Про ратифікацію Конвенцію про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах», ратифіковано однойменну Конвенцію про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладену державами-членами Співдружності Незалежних Держав у місті Мінську 22 січня 1993 року.

Дана Конвенція набула чинності для України 14 квітня 1995 року і стала застосовуватись у відносинах України зокрема з Російською Федерацією. При цьому, в силу ст. 85 Конвенції, її дія поширюється також і на правовідносини, що виникли до її набуття чинності.

Відповідно до ст. 51 Конвенції, Україна бере на себе зобов'язання визнавати й виконувати рішення, постановлені на територіях держав-учасниць Конвенції, зокрема, рішення установ юстиції по цивільних та сімейних справах, включаючи затверджені судом мирові угоди по таких справах.

Пунктом 1 ст. 52 Конвенції передбачено, що винесені установами юстиції кожної з Договірних Сторін і які набрали законної сили рішення, що не потребують за своїм характером виконання, визнаються на територіях інших Договірних Сторін без спеціального провадження. Згідно пункту 2 ст. 52 Конвенції, положення пункту 1 цієї статті відносяться і до рішень про розірвання шлюбу, винесених установами, компетентними відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої винесено рішення.

Як роз'яснено в п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України №12 від 24 грудня 1999 року «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України», згідно з міжнародними договорами України рішення, які не потребують виконання (про визнання прав, оголошення банкрутом, визнання недійсними певних актів, визнання, оспорення чи позбавлення батьківства, розірвання шлюбу, встановлення фактів, що мають юридичне значення, усиновлення, визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошення померлим тощо), які постановлені судом однієї з Договірних Сторін і набрали законної сили, визнаються на територіях інших Договірних Сторін без спеціального провадження за умови, що установою юстиції запитуваної Договірної Сторони раніше в цій справі не було постановлено рішення, яке набрало законної сили, або якщо згідно з даним договором, а в не передбачених ним випадках - згідно із законодавством Договірної Сторони, на території якої рішення має бути визнано, справа не належить до виключної компетенції її установ юстиції.

Відтак, суд погоджується з правовою позицією відповідача, що рішення Пуровського районного суду Тюменської області від 28 вересня 1990 року про розірвання шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, на підставі якого видане відповідне свідоцтво про розірвання шлюбу, - не потребує виконання та має визнаватись на території України без спеціального провадження.

Згідно п.п. 1,2 ст.29 Конвенції, у справах про розірвання шлюбу у випадку, передбаченому пунктом 1 статті 28, компетентними є установи Договірної Сторони, громадянами якої є подружжя в момент подання заяви. Якщо на момент подання заяви обоє з подружжя мешкають на території іншої Договірної Сторони, то компетентними є також установи цієї Договірної Сторони. У справах про розірвання шлюбу у випадку, передбаченому пунктом 2 статті 28, компетентними є установи Договірної Сторони, на території якої мешкають обоє з подружжя. Якщо один з подружжя мешкає на території однієї Договірної Сторони, а другий - на території іншої Договірної Сторони, у справах про розірвання, шлюбу компетентними є установи обох Договірних Сторін, на територіях яких мешкає подружжя.

Матеріалами справами підтверджено, що в той період сторони спочатку проживали в посьолку Тарко-Сале Пуровського району Тюменської області Ямало-Ненецького автономного округу Російської Федерації, що підтверджується, зокрема, екзаменаційною карткою водія ОСОБА_1 та її водійським посвідченням серії АВТ НОМЕР_1, виданим 03 квітня 1993 року РЕП №1 ДАІ Пуровського району Тюменської області. Пізніше сторони проживали в с. Губкінський Пуровського району Тюменської області Ямало-Ненецького автономного округу Російської Федерації, що підтверджується, зокрема, відміткою про прописку в паспорті громадянина Союзу РСР ОСОБА_2 серії НОМЕР_2, трудовою книжкою ОСОБА_2, довідкою глави адміністрації с. Губкінський Пуровського району Тюменської області від 26 липня 1994 року.

Як передбачає ст. 69 ч.1 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

На підставі ст. 70 ч.ч.1,2,3 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Разом з тим, при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Але ураховуючи викладене, суд не погоджується із позицією сторони позивача, що право власності на спірний будинок набуте відповідачем ОСОБА_2 в період перебування у шлюбі з ОСОБА_1

Звертаючись до суду із вимогою про визнання договору дійсним, ОСОБА_1 посилається на норми Цивільного кодексу УРСР від 18 липня 1963 року, що діяв на момент укладення вказаного договору. Суд погоджується з даною позицією, оскільки договір був укладений 14 серпня 1997 року, а діючий Цивільний кодекс України набув чинності з 01 січня 2004 року. Суд виходить з того, що за загальним правилом нормативно-правовий акт не має зворотної дії у часі, а це свідчить про те, що до кожних події, факту чи відносин має застосовуватись той нормативно-правовий акт, який був чинним на момент, коли вказані подія, факт чи відносини мали місце. Принцип незворотності дії нормативно-правового акту в часі закріплений ст. 58 Конституції України, в якій зазначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Таким чином, вимоги ОСОБА_1 підлягають оцінці за нормами Цивільного кодексу УРСР в редакції, що діяла на момент укладення спірного договору.

Дійсно, в силу ст. 47 ЦК УРСР, нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу. Якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.

Однак положення договору від 13 серпня 1997 року вказують, що ОСОБА_1 не є стороною правочину. Разом з тим, оскільки перебування у зареєстрованому шлюбі на момент вчинення правочину із титульним набувачем не підтверджено, суд не вбачає наявності у ОСОБА_1 майнових прав на відповідне майно, що підлягають захисту.

Як зобов'язує процесуальний закон, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, виключно в межах заявлених вимог та не вправі на власний розсуд виходи за рамки цих вимог чи змінювати осіб, до яких такі вимоги заявлено (ст.ст. 11, 33 ЦПК України).

Згідно ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Однак в силу ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд не може погодитись із доведеністю тих обставин, на які посилається ОСОБА_1 в обґрунтування заявлених вимог, твердження сторони про набуття відповідачем спірного майна у власність в період шлюбу спростовано матеріалами справи.

Виходячи з викладеного, суд не встановив передбачених законом підстав для задоволення вимог сторони позивача про визнання відповідного договору дійсним та визнання за ОСОБА_1 на 1/2 ідеальну частку спірного будинку в порядку поділу майна, що є об'єктом права спільної власності подружжя. При цьому, у зв'язку із висновком суду щодо відмови у задоволенні даного позову, стягнення з відповідача понесених та документально підтверджених судових витрат сторони присудженню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 10, 11, 15, 57, 60, 79, 88, 208, 209, 212, 213, 214, 215, 218 ЦПК України, суд,- ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності, третя особа - Товарна біржа «Центральна Одеська біржа» - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Головуючий: