Рішення № 42835922, 19.02.2015, Лівобережний районний суд міста Маріуполя (до 25.04.2025 - Орджонікідзевський районний суд м. Маріуполя)

Справа № 265/7173/14-ц

Провадження № 2/265/176/15

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 лютого 2015 року місто Маріуполь

Орджонікідзевський районний суд міста Маріуполя Донецької області у складі:

головуючого судді - Козлова Д. О.,

при секретарі - Скоробогатько Г. О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя; за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договорів частково недійсними та визнання права власності, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя, посилаючись в обґрунтування заявленого позову на наступне. 18 серпня 2001 року він зареєстрував шлюб із відповідачкою. Від шлюбу у сторін народились діти, ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2, які проживають разом з ОСОБА_2 Шлюб між сторонами було розірвано на підставі рішення суду від 13 листопада 2014 року. Вказував, що під час спільного життя із відповідачкою було набуто спільне майно. Оскільки згоди про проведення поділу спірного майна у сторін немає, то просив суд визнати за ним право власності на 1/2 частку спільного сумісного майна подружжя, що складається з АДРЕСА_1, з АДРЕСА_2, з гаражу НОМЕР_4 у ГБК «Східний-авто-1», з гаражу НОМЕР_3 в ГБК «Олімпійський-25», з автомобіля «Хюндай Аксент» н/з НОМЕР_1, дачної ділянки площею 5,2 сотки з будинком НОМЕР_5 в СТ «Лукомор'є». Також зазначав, що спільними є борги подружжя за кредитними договорами від 28 березня 2013 року та від 1 листопада 2013 року, укладені ним із АТ «Ощадбанк Росії», заборгованість за якими він повністю сплатив самостійно. На підставі переліченого просив суд провести поділ спільного майна сторін шляхом визнання за ним права власності на АДРЕСА_1, гараж НОМЕР_4 у ГБК «Східний-авто-1», гараж НОМЕР_3 в ГБК «Олімпійський-25», автомобіль «Хюндай Аксент» н/з НОМЕР_1, а також на 1/2 частину зобов'язань по кредитному договору в АТ «Ощадбанк Росії». В свою чергу просив ОСОБА_2 виділити АДРЕСА_2, земельну ділянку площею 5,2 сотки з будинком НОМЕР_5 в СТ «Лукомор'є», а також 1/2 частину зобов'язань по кредитному договору в АТ «Ощадбанк Росії».

У подальшому ОСОБА_1 доповнив свої позовні вимоги, посилаючись на те, що під час спільного проживання із ОСОБА_2 ними було набуто також холодильник «Самсунг», холодильник «Індезіт», телевізор «Філліпс», телевізор «Самсунг», домашній кінотеатр «Панасонік», пральна машина «Кенді», бойлер «Індезіт», посудомийна машина «Арістон», кондиціонер «Самсунг», комп'ютер, ноутбук, м'який куток, меблі «Прихожа», кухонний гарнітур, спальний гарнітур, відеокамера «Самсунг», відеокамера «Кренон». Також вказував, що станом на 1 січня 2015 року за оренду квартири відповідачка отримала прибуток в розмірі 22500 грн., який повинен бути розподілений між сторонами. В свою чергу заборгованість по комунальним платежам за АДРЕСА_1 становить 2200 грн. На підставі переліченого просив суд виділити ОСОБА_1 у власність зі спірного побутового майна холодильник, телевізор, ноутбук, відеокамеру, залишивши у власності ОСОБА_2 іншу спільно набуту побутову техніку. Також просив визнати за ним 1/2 частку прибутку від суми 22500 грн. з оренди АДРЕСА_1 та просив поділити порівну зобов'язання сторін по сплаті комунальних платежів за цю квартиру в сумі 2200 грн.

В процесі розгляду справи за позовом ОСОБА_1 від ОСОБА_3 та ОСОБА_4 надійшла позовна заява з самостійними вимогами на предмет спору до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про визнання договорів недійсними в частині покупця та про визнання права власності на об'єкти нерухомості. Посилались позивачі на те, що вони дізнались, що у проваджені суду перебуває спір щодо проведення поділу майна, яке вони вважають таким, що належить їм, бо вказане нерухоме майно було придбане за їх кошти та для них. Зазначали, що за їх гроші було придбано АДРЕСА_1, гараж НОМЕР_4 у ГБК «Східний-авто-1», земельну ділянку площею з будинком НОМЕР_5 в СТ «Лукомор'є», а також АДРЕСА_2. Вказували, що зазначені обставини підтверджуються свідченнями продавців за договорами купівлі-продажу спірного нерухомого майна, в тому числі нотаріально посвідченими поясненнями свідків. Таким чином за рахунок коштів подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було передано гроші покупцям ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 позивачкою, ОСОБА_3, за придбання АДРЕСА_1, гаражу НОМЕР_4 у ГБК «Східний-авто-1», земельної ділянки із будинком НОМЕР_5 в СТ «Лукомор'є» відповідно. Факт придбання АДРЕСА_2 підтверджується розпискою продавців. Таким чином позивачі вважали, що спірне майно не може бути спільним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2, бо було придбане не за кошти останніх. Оскільки гроші за придбання вказаного нерухомого майна були передані ОСОБА_3, то позивачі просили суд визнати недійсним в частині покупця договори купівлі-продажу від 21 грудня 2011 року АДРЕСА_1; від 10 грудня 2002 року АДРЕСА_2; від 7 березня 2013 року садового будинку НОМЕР_5 із земельною ділянкою площею 0,0507 га, розташованих в с. Приморське Новоазовського району Донецької області; від 4 червня 2008 року гаражу НОМЕР_4 в ГБК «Східний-Авто-1» в м. Маріуполі, визнавши покупцем за цими договорами ОСОБА_3 В обґрунтування заявлених вимог просили суд також визнати за ОСОБА_3 право власності на вказане нерухоме майно.

Позивач, ОСОБА_1, не визнаючи заявлені до нього вимоги третіми особами та наполягаючи на задоволенні заявленого ним позову у повному обсязі, вказував, що у нього та ОСОБА_2 дійсно не було достатньо грошових коштів для придбання АДРЕСА_1, АДРЕСА_2, садового будинку НОМЕР_5 із земельною ділянкою площею 0,0507 га, розташованих в СТ «Лукомор'є», та гаражу НОМЕР_4 в ГБК «Східний-Авто-1». Однак вказував, що він мав достатній дохід, бо працював, отримуючи достойний прибуток. Вказував, що йому також допомагали при придбанні спірного майна його батьки, тому саме за спільні кошти усіх членів родини було придбане вказане у позові третіх осіб майно, а не лише за кошти батьків ОСОБА_2 Зазначав, що гроші надавались ОСОБА_4 та ОСОБА_3 саме для його та ОСОБА_2 родини, тому придбане на ці кошти майно є спільною сумісною власністю його з ОСОБА_2 подружжя, яке підлягає поділу в рівних частках. Вказував також, що його батьки безпосередньо ОСОБА_2 надавали гроші для придбання спірного нерухомого майна. Не заперечував, що щомісячний дохід ОСОБА_4 був значно вищій ніж дохід усіх інших членів родини разом узятих. Додавав, що він прописаний у АДРЕСА_1, звідки його незаконно виселила ОСОБА_3 Додавав, що свідок ОСОБА_10 надала неправдиві покази, бо він приймав участь безпосередньо при переданні грошей продавцям АДРЕСА_2, тому при ньому перераховувались отриманні продавцями кошти. При цьому половину грошей для придбання АДРЕСА_2 його батьки. При придбанні садового будинку із земельною ділянкою він надавав 5000 доларів США. При придбанні автомобіля він надав більшу частину від суми вартості транспортного засобу. При купівлі-продажу АДРЕСА_1 батьки надали йому 5000 доларів США, також він ще додавав своїх коштів для придбання вказаного нерухомого майна. Не заперечував, що гараж НОМЕР_4 був дійсно придбаний батьками ОСОБА_2, однак саме його з ОСОБА_2 подружжю. При цьому він після придбання вказаного гаражу вклав у нього біля 2000 доларів США для благоустрою. Просив на підставі переліченого відмовити у задоволенні позову третіх осіб. Зазначав також, що його батьки продали квартиру в 2011 році, щоб допомогти отримати йому та ОСОБА_2 квартиру. Додавав також, що запропонований ним поділ спільного майна подружжя відповідає інтересам його, ОСОБА_2 та їх дітей. Також зазначав, що у нього немає доступу до документів, що підтверджують набуття спільно із ОСОБА_2 побутової техніки. Зазначав, що ним самостійно було проведено погашення боргу, що утворився у нього та ОСОБА_2 перед банком, для погашення якого він був змушений узяти у борг в своїх батьків. Зазначав, що необхідно крім сплаченого ним боргу по кредитним договорам, позика за якими бралась зі згоди ОСОБА_2, також розподілити прибуток ОСОБА_2 по оренді АДРЕСА_1, а також провести поділ боргів за комунальними платежами за вказаною адресою. Просив заявлений ним позов задовольнити повністю, відмовивши у позові третіх осіб.

В судовому засіданні представник ОСОБА_1, який діє на підставі довіреності, ОСОБА_11, підтримуючи у повному обсязі вимоги ОСОБА_1, вказував, що позов ОСОБА_4 та ОСОБА_3 заявлений із пропуском строку позовної давності, бо раніше ними не заявлялось жодних претензій щодо законності укладених угод купівлі-продажу спірного нерухомого майна, право власності на яке було належним чином зареєстровано. Таким чином позов ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не підлягає задоволенню. Вказував, що грошові кошти третіми особами надавались подружжю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 для придбання саме для них та їх дітей зазначеного нерухомого майна. Тому як такі, що не ґрунтуються на законі, та є недоведеними, просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог третіх осіб, задовольнивши при цьому позов ОСОБА_1

Відповідачка, ОСОБА_2, у судовому засіданні надала пояснення по суті письмових заперечень свого представника, ОСОБА_12, заперечуючи проти задоволення позову ОСОБА_1, та повністю визнаючи вимоги ОСОБА_4 та ОСОБА_3 Вказувала, що усе спірне майно було придбано її батьками, бо в них з ОСОБА_1 не було достатнього прибутку для придбання нерухомого майна. Повністю підтвердила доводи ОСОБА_3 та ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7, щодо проведення оплати вартості відповідно гаражу НОМЕР_4 в ГБК «Восточний-авто-1», АДРЕСА_1, садового будинку із земельною ділянкою в СТ «Лукомор'є» саме ОСОБА_3 Зазначала при цьому, що фактичні шлюбні відносини між нею та ОСОБА_1 були припиненні з жовтня 2013 року, а позов про розірвання шлюбу нею було подано лише через рік. Також заперечувала проти проведення виплати їй грошової компенсації вартості спірного майна при проведенні його поділу. Вказувала, що доказів придбання спірного автомобіля її батьками, у неї немає.

Представник ОСОБА_2, який діє на підставі довіреності, ОСОБА_12, вказував, що позовні вимоги ОСОБА_4 та ОСОБА_3 повністю обґрунтовані, тому підлягають задоволенню, бо за їх кошти вносилась ОСОБА_3 оплата за придбання частина майна, яке ОСОБА_1 помилково вважає спільно набутим майном подружжя. Також вказував, що вимоги ОСОБА_1 щодо проведення поділу сплаченого ним боргу за кредитними договорами не підтверджується матеріалами справи, бо не доведено ОСОБА_1, що кошти, які він отримав він своїх батьків, він сплатив на рахунок банку для повернення кредиту. Також немає відомостей про отримання буть-яких доходів ОСОБА_2 від здавання у оренду спірної квартири. Необґрунтовані вимоги позивача також щодо стягнення витрат по комунальним платежам з ОСОБА_2, бо спірна квартира фактично належить ОСОБА_3 Доказів існування спірного майна, що складається з побутової техніки, не була доведена позивачем. Зазначав, що правовстановлюючих документів на гараж НОМЕР_3 в ГБК «Олімпійській-25» немає, тому провести поділ такого майна неможливо. При цьому представник відповідачки заперечував проти проведення поділу спільного майна, запропонованого позивачем, що складається лише з автомобіля «Хюндай Аксент». Просив відмовити у позові ОСОБА_1 Всі угоди купівлі-продажу спірного майна були оформлені на ОСОБА_2, бо таким було бажання ОСОБА_4 та ОСОБА_3, батьків відповідачки, за кошти яких було придбано дві спірні квартири, гараж та земельна ділянка з будинком в садовому товаристві. Оскільки у теперішній час ОСОБА_1 оспорює факт того, що власником спірного майна є подружжя ОСОБА_3, то вважає, що строки позовної давності за заявленими вимогами не були пропущенні позивачами, оскільки ОСОБА_2, на яку була зареєстрована вказана власність, ніколи не заперечувала проти того, що фактично гроші за спірними договорами купівлі-продажу вносились саме її батьками. Тому просив відмовити у клопотанні представника ОСОБА_1, ОСОБА_11, про застосування строків позовної давності до вказаного спору. також просив суд відмовити у позовних вимогах ОСОБА_1

За письмовими запереченнями представника ОСОБА_13, ОСОБА_12, вбачається, що, частково не визнаючи заявлені до ОСОБА_2 з боку ОСОБА_1 вимоги, останній зазначав, що ОСОБА_2 визнає вимоги ОСОБА_1 лише щодо визнання спільним сумісним майном подружжя гаражу НОМЕР_3 в ГБК «Олімпійський-25» та автомобілю «Хюндай Аксент» н/з НОМЕР_1. В іншій частині вимоги ОСОБА_1 представник відповідачки не визнавав. Зазначав також, що вимоги ОСОБА_3 щодо визнання за останньою права власності на АДРЕСА_1, АДРЕСА_2, садового будинку НОМЕР_5 та земельної ділянки площею 0,0507 га, розташованих в с. Приморське Новоазовського району, гаражу НОМЕР_4 в ГБК «Східний-Авто-1» він, як представник ОСОБА_2 визнає, бо вказане майно не відноситься до спільного майна подружжя, тому не підлягає поділу. Зазначав, що вказане нерухоме майно придбавалось саме за кошти ОСОБА_3 та ОСОБА_4 Підтвердив також, що фактично гроші продавцям зазначеного нерухомого майна передавала не ОСОБА_2, а її мати, ОСОБА_3 Таким чином погоджувався на позовні вимоги ОСОБА_1 лише в частині проведення поділу гаражу НОМЕР_3 в ГБК «Олімпійський-25» та автомобіля «Хюндай Аксент» н/з НОМЕР_1.

Від позивача, ОСОБА_4, до суду надійшла заява з проханням вирішити страву в його відсутність.

ОСОБА_3 в судовому засіданні просила задовольнити заявлений нею позов повністю, вважаючи в свою чергу вимоги ОСОБА_1 незаконними, бо частина майна, що останній просить визнати об'єктом права спільної сумісної власності, насправді йому не належить, оскільки АДРЕСА_1, АДРЕСА_2, будинок із земельною ділянкою, розташовані в с. Приморське, та гараж в ГБК «Східний-Авто-1» були придбані нею та її чоловіком, ОСОБА_4, за їх спільні сімейні кошти. Також зазначала, що вона постійно допомагала як своїй доньці, ОСОБА_2, так й ОСОБА_1, в тому числі при придбані автомобіля «Хюндай Аксент». Вважала, що усе заявлене нею у позові майно повинно бути визнано на праві власності за нею. Вказувала, що техніку, на яку претендує ОСОБА_1, також надавала вона та ОСОБА_4 Просила відмовити у позові ОСОБА_1 Також ОСОБА_3 додавала, що її чоловік, ОСОБА_4, придбавав заявлене у її позові майно для неї та своєї доньки, ОСОБА_2 Зазначала також, що ОСОБА_1 обіцяв після придбання АДРЕСА_2 повернути надані йому ОСОБА_4 кошти, однак фактично нічого не повернув. Зазначала, що договори купівлі-продажу оформлювались на ОСОБА_2, бо вона та ОСОБА_4 бажали надати усе своїм дітям та онукам.

Від ОСОБА_6 надійшла заява до суду з проханням вирішити наявний спір у її відсутність. При цьому вона вказувала, що повністю підтверджує вимоги ОСОБА_3, саме від якої вона насправді отримувала грошові кошти за продаж садового будинку, тому просила задовольнити позов ОСОБА_3

Третя особа, ОСОБА_5, до судового засідання не з'явилась, від якої до суду надійшла заява з проханням вирішити спір у її відсутність. При цьому вона зазначала, що повністю підтверджує вимоги ОСОБА_3, від якої вона у дійсності отримувала гроші за проведення продажу квартири, що раніше їй належала, тому просила задовольнити позов ОСОБА_3

ОСОБА_14 до судового засідання не з'явилась, надавши заяву з проханням провести розгляд справи за її відсутності. При цьому вона пояснила, що вимоги ОСОБА_3 обґрунтовані, оскільки саме ОСОБА_3 надавала їй грошові кошти за продаж гаражу. Таким чином просила задовольнити позовні вимоги ОСОБА_3

Заслухавши пояснення учасників процесу, які з'явились, допитавши свідків та дослідивши письмові докази, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1, а також позовні вимоги ОСОБА_4 та ОСОБА_3 підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного обґрунтування.

Оскільки порядок набуття частини спірного майна за цією справою та його правовий режим виникли до 2004 року, до часу набрання чинності Сімейним та Цивільним кодексами України, то для їх регулювання мають застосовуватися положення Кодексу про шлюб та сім'ю України від 1969 року, а правовідносини з приводу поділу майна подружжя, що виникли після розірвання шлюбу, повинні регулюватися положеннями діючих Сімейного та Цивільного кодексів України.

За ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України (який був введений у дію в 1970 році) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

На підставі ст. 60 Сімейного кодексу України (який був введений у дію в 2004 році) (далі за текстом рішення - СК) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

За ч. ч. 1, 2, 3 ст. 61 СК об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

На підставі ч. ч. 1, 2 ст. 65 СК дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Згідно до ч. 4 ст. 65 СК договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

За ст. 68 СК розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.

На підставі ст. 69 СК дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.

Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК в разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

На підставі ст. 71 СК майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.

За ч. 1, 3 ст. 368 Цивільного кодексу України (далі за текстом рішення - ЦК) спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

На підставі ст. 370 ЦК співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності. В разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу.

За ст. 364 ЦК співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч. 2 ст. 183 ЦК), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

Відповідно до ст. 372 ЦК майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. В разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

На підставі п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» (далі за текстом рішення - Постанова Пленуму № 22) зазначено, що поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими ст. ст. 69-72 СК та ст. 372 ЦК. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Згідно п. 23 Постанови Пленуму № 22, вирішуючи спори між подружжям про майно, суду необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст. ст. 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

На підставі п. 24 Постанови Пленуму № 22 до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СК).

Згідно до п. 25 Постанови Пленуму № 22, вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення ст. 71 СК щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації. У разі коли неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Також суд зазначає що на підставі ст. 235 ЦК удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Згідно ст. 217 ЦК недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

При цьому за Узагальненнями Верховного Суду України «Практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 24 листопада 2008 року зазначено, що частина правочину може бути визнана недійсною відповідно до ст. 217 ЦК України за умови, що правочин відбувся б і без зазначеної частини та за наявності згоди всіх учасників правочину (наприклад, набувача за правочином купівлі-продажу).

Відповідно до п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» (далі за текстом рішення - Постанова Пленуму № 9) вбачається, що за ст. 217 ЦК правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо закону не відповідають лише його окремі частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини. У цьому разі відповідно до ст. 217 ЦК суд може визнати недійсною частину правочину, з'ясувавши думку сторін правочину.

За п. 25 Постанови Пленуму № 9 вбачається, що за удаваним правочином (ст. 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

При цьому на підставі ч. 2 ст. 58 Цивільного кодексу України (в редакції 1963 року), якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

За ст. 60 Цивільного кодексу України (в редакції 1963 року) недійсні частини угоди не тягнуть за собою недійсності інших її частин, оскільки можна припустити, що угода була б укладена і без включення недійсної її частини.

Відповідно до п. 26 Листа Верховного Суду України від 4 серпня 2001 року «Правові позиції щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ» зазначено, якщо при вирішенні позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним із підстав, що насправді покупцем є інша особа, суд встановить, що фактично майно було придбане за кошти іншої особи і для неї та що інших підстав для визнання цієї угоди недійсною немає, вказаний договір відповідно до статей 58, 60 ЦК визнається недійсним лише в частині, що стосується покупця, і покупцем за цим договором визнається особа, за рахунок коштів якої і для якої фактично укладався цей договір. Наприклад, за умови доведеності, що за договором купівлі-продажу автомобіль насправді був куплений не зазначеним у договорі покупцем, а іншою особою, за її кошти, суд відповідно до ст. 58 ЦК може визнати, що вказаний договір у частині, що стосується покупця, є удаваною угодою і що дійсним покупцем за цим договором є особа, для якої за її кошти був куплений автомобіль.

Згідно до ч. 1 ст. 202 ЦК правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно ст. 626 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

За ч. ч. 1, 3, 4, 5 ст. 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

В правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 14 листопада 2012 року по справі № 6-133цс12, зазначено, що оскільки відповідно до ч. 1 ст. 202, ч. 3 ст. 203 ЦК головним елементом договору (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору та з'ясування питання про те, чи не укладено цей договір з метою приховання іншого договору.

За ст. 655 ЦК за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ст. 692 ЦК покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

Таким чином суд дійшов висновку, що у відповідності до п. 26 роз'яснень Верховного Суду України від 4 серпня 2001 року та тотожності норм Цивільного кодексу України (в редакції 1963 року) та Цивільного кодексу України (в редакції 2003 року) щодо правових наслідків визнання недійсності частини угоди та правових наслідків визнання угоди удаваною, вбачається така правова позиція Верховного Суду України, за якою, якщо при розгляді позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним з тих підстав, що насправді покупцем є інша особа, суд, встановивши факт, що придбане майно, було отримано за кошти саме цієї особи і для неї, та за відсутності інших підстав для визнання угоди недійсною, в такому випадку визнає, відповідно до ст. ст. 217, 235 ЦК України (в редакції 2003 року), недійсною лише частину договору, що стосується покупця, із зазначенням покупця майна за даним договором особу, за рахунок коштів якої і для якої фактично укладалась угода.

Аналогічна судова практика вбачається зі змісту ухвали Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2011 року по справі № 6-2532св11 та постанови Верховного Суду України від 16 січня 2012 року по справі 6-89цс11.

Суд натомість за матеріалами справи встановив, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі з 18 серпня 2001 року по 25 листопада 2014 року, що підтверджується копією рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя від 13 листопада 2014 року, яке набуло чинності, та свідоцтвом про одруження, актовий запис № 595 від 18 серпня 2001 року (т. 1, а. с. 77; т. 2, а. с. 7).

При цьому у зазначеному рішенні суду зазначено, що ОСОБА_1 визнав, що фактичні шлюбні відносини із ОСОБА_2 в нього були припинені з жовтня 2013 року.

Відповідно договору купівлі-продажу від 10 грудня 2002 року, укладеного між ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, неповнолітньою ОСОБА_20, яка діяла зі згоди матері, з одного боку, як продавцями, та ОСОБА_2, ОСОБА_1, з іншого боку, як покупцями, посвідченого нотаріально, реєстр нотаріуса ОСОБА_21 № 6135, вбачається, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 придбали за 12221 грн. АДРЕСА_2 (загальна площа - 60,5 кв. м., житлова площа - 43,5 кв. м.), право власності яких було зареєстровано Маріупольським БТІ 10 грудня 2002 року, що також вбачається з реєстраційного посвідчення № 37383 (т. 1, а. с. 6, 7).

Допитана у судовому засіданні в якості свідка, ОСОБА_10, вказувала, що вона є знайомою ОСОБА_3, та працювала ріелтором у 2002 році. Пам'ятає, що тоді їй подзвонила ОСОБА_3, яка попросила її подивитись документи при проведенні купівлі-продажу АДРЕСА_2. Пам'ятає, що за вказаною угодою продавцями були родина з великою кількістю дітей, серед яких була одна неповнолітня дитина. Стверджувала, що проведення оплати вартості вказаної квартири проводилась у її присутності ОСОБА_3 в доларах США. При ній також писалась розписка про отримання вказаних грошей продавцями. Зазначала однак, що вона не була присутньою при укладенні самого договору купівлі-продажу вказаної квартири.

Згідно розписки від 10 грудня 2002 року вбачається, що ОСОБА_22, ОСОБА_17, ОСОБА_19, ОСОБА_16, ОСОБА_18, ОСОБА_20 підтверджували отримання від ОСОБА_3 6000 доларів США у якості оплати за продану ними 10 грудня 2002 року АДРЕСА_2. При цьому в розписці вказано, що гроші були передані у присутності ОСОБА_10 (т. 1, а. с. 152).

ОСОБА_1 суду надано було також письмову розписку, з якої вбачається відсутність заперечень з боку ОСОБА_22 щодо проведення розрахунку за АДРЕСА_2, де також зазначено серії на номери банкнот (т. 1, а. с. 153-155).

Суд при цьому зазначає, що у договорі купівлі-продажу квартири від 10 грудня 2002 року вказано, що усю суму вартості нерухомого майна було передано продавцям покупцями.

Суд також не приймає посилання ОСОБА_13 на те, що АДРЕСА_2 не входить до спільного сумісного майна подружжя, бо суд враховує, що спочатку ОСОБА_2 був поданий до суду позов про проведення поділу вказаного майна, саме як спільного сумісного із ОСОБА_1 Таким чином ОСОБА_2 спочатку визнавала право спільної сумісної власності подружжя на цю квартиру, а згодом змінила своє відношення до цього.

Таким чином надані суду докази ОСОБА_3 про проведення розрахунку за придбання АДРЕСА_2 за 6000 доларів США, що вбачається з розписки продавців вказаної квартири та показів свідка ОСОБА_10, не підтверджуються змістом договору купівлі-продажу спірної квартири від 10 грудня 2002 року, де крім іншого зазначено, що спірне нерухоме майно було придбано за 12221 грн., що за курсом НБУ станом на момент укладення правочину складало 2292,23 доларів США (12221 / 5,3315 = 2292,23).

При цьому в судовому засіданні не було добуто доказів визнання продавцями за угодою від 10 грудня 2002 року факту того, що у дійсності покупцем АДРЕСА_2 ОСОБА_3

Суд також враховує, що ані ОСОБА_3, ані ОСОБА_4 не було надано суду доказів наявності в них такої кількості коштів на момент придбання спірної квартири.

Суд бере до уваги також той факт, що ОСОБА_1 виступав безпосередньою стороною угоди від 10 грудня 2002 року, та який категорично заперечував факт придбання спірного майна виключно за рахунок коштів ОСОБА_3 та ОСОБА_4, зазначивши, що кошти на придбання квартири надавались також його батьками та ним з ОСОБА_2

Також суд враховує, що доказів існування іншого житла у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на момент придбання вказаної квартири немає. При цьому обидва члени подружжя сторін тривалий час були зареєстровані у цій спірній квартирі, де ОСОБА_1 провів благоустрій житла, а ОСОБА_2 залишається зареєстрованою там по теперішній час, що вбачається з копій паспортів сторін та їх пояснень у судовому засіданні (т. 1, а. с. 5; т. 2, а. с. 6).

Таким чином суд прийшов до висновку, що АДРЕСА_2 була придбана для подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2, тому вказані обставини свідчать про те, що АДРЕСА_2 є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2, яка відповідно підлягає поділу.

На підставі переліченого вимоги ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання вказаного договору від 10 грудня 2002 року частково недійсним та визнання за ОСОБА_3 права власності на АДРЕСА_2 не підлягають задоволенню.

Відповідно договору купівлі-продажу від 7 березня 2013 року, укладеного між ОСОБА_23, ОСОБА_24, з одного боку, як продавцями, та ОСОБА_2, з іншого боку, як покупцем, посвідченого нотаріально, реєстр нотаріуса ОСОБА_25 № 331, вбачається, що продавці зобов'язались передати за відповідну суму грошей у власність покупцю садовий будинок (загальна площа - 31,9 кв. м.) та земельну ділянку площею 0,0507 га (кадастровий № 1423682200:03:000:0117), розташованих за адресою: садове товариство «Лукомор'є» НОМЕР_5, с. Приморське, Новоазовський район Донецької області. При цьому вартість садового будинку становить 60 000 грн., а земельної ділянки відповідно 37 000 грн. (т. 1, а. с. 20-21).

При цьому право власності ОСОБА_2 на садовий будинок та земельну ділянку площею 0,0507 га, розташованих у СТ «Лукомор'є» НОМЕР_5 в с. Приморське Новоазовського району Донецької області, також підтверджується державною реєстрацією 7 березня 2013 року, що вбачається з витягу з державного реєстру прав на нерухоме майно (т. 1, а. с. 22, 23).

На підставі договору купівлі-продажу від 21 грудня 2011 року, укладеного між ОСОБА_5, ОСОБА_26, ОСОБА_27, з одного боку, як продавцями, та ОСОБА_2, з іншого боку, як покупцем, посвідченого нотаріально, реєстр нотаріуса ОСОБА_28 № 3810, вбачається, що ОСОБА_2 придбала у продавців АДРЕСА_1 (загальна площа - 53,3 кв. м., житлова площа - 27,6 кв. м.) за 97135 грн., право власності якої було зареєстровано Маріупольським БТІ 27 грудня 2011 року, що також вбачається з витягу про державну реєстрацію прав (т. 1, а. с. 46, 47, 48).

Відповідно до договору купівлі-продажу від 4 червня 2008 року, укладеного між ОСОБА_7, з одного боку, як продавцем, та ОСОБА_2, з іншого боку, як покупцем, посвідченого нотаріально, реєстр нотаріуса ОСОБА_21 № 2754, вбачається, що ОСОБА_2 придбала у продавця гараж НОМЕР_4 в гаражно-будівельному кооперативі «Восточний-авто-1» в місті Маріуполі (загальною площею 23,6 кв. м.) за 10454 грн., право власності якої було зареєстровано Маріупольським БТІ 25 грудня 2008 року, що також вбачається з витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно (т. 1, а. с. 49, 50, 51).

Відповідно до заяви від 19 листопада 2014 року, посвідченої приватним нотаріусом ОСОБА_29, реєстр № 4657, ОСОБА_6 вказувала, що вона саме від ОСОБА_3 готівкою отримала 97 000 грн. за продаж дачної ділянки (земельної ділянки із дачним будинком з господарськими спорудами) НОМЕР_5 в СТ «Лукомор'є» в селі Приморське Новоазовського району Донецької області (т. 1, а. с. 28).

За заявою від 8 грудня 2014 року, посвідченої приватним нотаріусом ОСОБА_30, реєстр № 868, ОСОБА_7 вказувала, що при укладенні договору купівлі-продажу від 4 червня 2008 року на ім'я ОСОБА_2 фактично розрахунок за купівлю в неї гаражу за цим договором здійснювала ОСОБА_3 (т. 1, а. с. 29).

На підставі заяви від 24 листопада 2014 року, посвідченої приватним нотаріусом ОСОБА_30, реєстр № 822, ОСОБА_5 вказувала, що при укладенні договору купівлі-продажу квартири від 21 грудня 2011 року на ім'я ОСОБА_2 фактично розрахунок за купівлю в неї квартири за цим договором здійснювала ОСОБА_3 (т. 1, а. с. 30).

Також за заявою від 29 січня 2015 року, наданою суду третьою особою, вбачається, що ОСОБА_6 у дійсності отримала гроші за продану нею дачу від ОСОБА_3 (т. 1, а. с. 101-102).

Із заяви від 28 січня 2015 року, що надійшла на адресу суду від третьої особи, вбачається також, що ОСОБА_5 отримувала гроші за продану нею квартиру дійсно від ОСОБА_3 (т. 1, а. с. 103-105).

Відповідно заяви від 13 лютого 2015 року від третьої особи вбачається, що ОСОБА_14 отримала за проданий нею гараж кошти саме від ОСОБА_3 (т. 1, а. с. 121-123).

На підставі довідок про доходи ОСОБА_4 вбачається, що він отримував суттєвих дохід протягом 2008 - 2014 років. Так дохід ОСОБА_4 становив за 2008 рік в сумі 439398,37 грн., з серпня 2009 року по грудень 2009 року в сумі 424971,95 грн., за 2010 рік в сумі 160181,38 грн., за 2011 рік в сумі 179843,23 грн., за 2012 рік в сумі 247456,87 грн., за 2013 рік в сумі 258755,65 грн. (126124,07 + 132631,58 = 258755,65), за 2014 рік в сумі 177270,12 грн. (т. 1, а. с. 144-151).

З урахуванням вказаних у довідках відомостей в суді було підтверджено походження грошових коштів для придбання спірного майна за договорами від 7 березня 2013 року, від 4 червня 2008 року та від 21 грудня 2011 року відповідно.

З договору найму житлового приміщення від 21 листопада 2014 року вбачається, що ОСОБА_3 уклала угоду про найм АДРЕСА_1 із фізичною особою, як наймодавець (т. 1, а. с. 107).

З договору оренди нежитлового приміщення від 17 жовтня 2014 року вбачається, що ОСОБА_3 уклала угоду про оренду гаражу у ГБК «Восточний-авто-1» в м. Маріуполі, як орендодавець (т. 1, а. с. 108-109).

За договором найму житлового приміщення від 19 липня 2014 року вбачається, що ОСОБА_3 уклала угоду про найм дачного будинку НОМЕР_5 в СТ «Лукомор'є» с. Приморське Новоазовського району Донецької області із фізичною особою, також як наймодавець (т. 1, а. с. 110).

З урахуванням посилань сторін угод купівлі-продажу від 7 березня 2013 року, від 4 червня 2008 року та від 21 грудня 2011 року, відповідно продавців, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7, та покупця, ОСОБА_2, на те, що фактичним покупцем за вказаними спірними договорами була ОСОБА_3, а також наявність у якої на праві спільної сумісної власності подружжя грошових коштів на придбання зазначеного в угодах майна, що визнавалось ОСОБА_4, вказує на те, що угоди купівлі-продажу нерухового майна від 7 березня 2013 року, від 4 червня 2008 року та від 21 грудня 2011 року були удаваними в частині покупця, ОСОБА_2, покупцем за якими була ОСОБА_3, яка фактично розпоряджається спірним майно, що підтверджується договорами найму та оренди зазначеного майна.

Суд при цьому не приймає до уваги посилання в тексті договорів купівлі-продажу спірного майна від 7 березня 2013 року, від 21 грудня 2011 року та від 4 червня 2008 року на те, що вказані угоди не носили характер удаваних, оскільки протилежне було встановлено за свідченнями сторін вказаних договорів, за якими фактичним покупцем виступала ОСОБА_3, що свідчить таким чином про удаваність цих угод в частині покупця.

Також суд відхиляє посилання за текстом договорів купівлі-продажу спірного майна від 7 березня 2013 року, від 21 грудня 2011 року та від 4 червня 2008 року на те, що сума вартості придбаного за договорами майна було передано продавцям покупцем, бо під час вирішення позову ОСОБА_3 було доведено, що саме нею сплачувались кошти за придбане за цими угодами нерухоме майно.

Суд не приймає при цьому посилання ОСОБА_1 на договір купівлі-продажу квартири від 9 серпня 2011 року, вчинений між ОСОБА_31, як продавцем, та ОСОБА_32, як покупцем, про продаж квартири АДРЕСА_3 за 60000 грн., бо вказане не доводить факт того, що отриманні за цією угодою кошти були згодом передані ОСОБА_1 та витрачені ним для придбання спірного майна (т. 1, а. с. 112).

Згідно трудової книжки ОСОБА_1 останній, починаючи з 9 березня 2004 року, перебував на посаді керівника цеху на «Маріупольському заводі важкого машинобудування», а з 5 січня 2011 року перебуває на посаді керівника цеху ВАТ «Азовзагальмаш» (т. 1, а. с. 116-117).

Таким чином суд відхиляє як посилання ОСОБА_1 на його трудову книжку, так й посилання на трудову книжку ОСОБА_33, батька позивача, на підтвердження його заперечень на позов ОСОБА_3, оскільки відомостей про отримання доходу власниками цих трудових книжок не було наведено (т. 1, а. с. 113-115).

Суд дійшов висновку, що в судовому засіданні було встановлено, що усі учасники угод купівлі-продажу нерухомого майна від 7 березня 2013 року, від 4 червня 2008 року та від 21 грудня 2011 року визнали, що покупцем виступала не ОСОБА_2, а мати відповідачки, ОСОБА_3

Суд також встановив, що майно на підставі цих угод було придбано за кошти ОСОБА_3 та ОСОБА_4, батьків ОСОБА_2 При цьому зазначене нерухоме майно придбавалось для позивачки, а не для подружжя ОСОБА_2

Натомість доказів про придбання вказаного майна подружжям ОСОБА_1 та ОСОБА_2 суду не було надано.

Окрім цього в судовому засіданні не було встановлено інших підстав для визнання угод від 7 березня 2013 року, від 4 червня 2008 року та від 21 грудня 2011 року недійсними.

Суд на підставі перелічених правових норм, виходячи з керівних роз'яснень та правової позиції Верховного Суду України, дійшов висновку, що гараж НОМЕР_4 в ГБК «Восточний-авто-1» в м. Маріуполі (загальною площею 23,6 кв. м.), АДРЕСА_1 (загальною площею - 53,3 кв. м., житловою площею - 27,6 кв. м.), а також садовий будинок (загальною площею - 31,9 кв. м.) НОМЕР_5 із земельною ділянкою площею 0,0507 га в СТ «Лукомор'є» с. Приморське Новоазовського району, в дійсності були придбані ОСОБА_3 для себе, за спільні сумісні кошти її із ОСОБА_4 подружжя, тобто за рахунок заробітної плати ОСОБА_4

Суд вважає доведеним, що обов'язки покупця за договорами купівлі-продажу зазначеного спірного майна від 4 червня 2008 року, від 21 грудня 2011 року та від 7 березня 2013 року відповідно були фактично виконані ОСОБА_3, яка скористалась правами покупця, а ОСОБА_13 була формально вписана у вказані договори покупцем, яка до того ж визнала договори купівлі-продажу гаражу НОМЕР_4 в ГБК «Восточний-авто-1», АДРЕСА_1 та садового будинку з земельною ділянкою в СТ «Лукомор'є» удаваними в частині покупця.

З урахуванням наведеного суд дійшов переконання про можливість визнати, що вказані договори у частині, що стосується покупця, є удаваними угодами, бо дійсним покупцем за цими договорам є ОСОБА_3

З огляду на перелічене суд встановив необхідним визнати покупцем наведеного спірного майна саме ОСОБА_3, бо договори купівлі-продажу від 4 червня 2008 року гаражу НОМЕР_4 в ГБК «Восточний-авто-1», від 21 грудня 2011 року АДРЕСА_1 та від 7 березня 2013 року садового будинку з земельною ділянкою в СТ «Лукомор'є», як було встановлено судом, є удаваними в частині покупця.

Таким чином суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_3 та ОСОБА_4 підлягають задоволенню шляхом визнання частково недійсними в частині покупця договорів від 4 червня 2008 року купівлі-продажу гаражу НОМЕР_4 в ГБК «Восточний-авто-1», від 21 грудня 2011 року купівлі-продажу АДРЕСА_1, від 7 березня 2013 року купівлі-продажу садового будинку із земельною ділянкою площею 0,0507 га НОМЕР_5 в СТ «Лукомор'є» с. Приморське Новоазовського району, із визнанням покупцем за вказаними договорами ОСОБА_3

На підставі переліченого існують усі підстави для визнання права власності за ОСОБА_3 за вказаною справою на гараж НОМЕР_4 в ГБК «Восточний-авто-1», АДРЕСА_1 та садовий будинок із земельною ділянкою НОМЕР_5 в СТ «Лукомор'є».

Суд при цьому не приймає до уваги доводи представника ОСОБА_1, ОСОБА_11, на пропуск ОСОБА_3 строку позовної давності при пред'явленні до суду вказаного позову, оскільки після укладення договорів купівлі-продажу спірного майна від 21 грудня 2011 року та від 7 березня 2013 року ще не минуло трьох років перед пред'явленням позовних вимог до суду ОСОБА_3 та ОСОБА_4

В свою чергу за змістом ст. 261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Тому, оскільки в судовому засіданні було встановлено, що жодна зі сторін спірних угод від 7 березня 2013 року, від 4 червня 2008 року та від 21 грудня 2011 року не заперечувала факту придбання за ними нерухомого майна саме ОСОБА_3, яка фактично розпоряджалась зазначеним майном, про порушення свого права за цими договорами ОСОБА_3 фактично дізналась з моменту пред'явлення позову ОСОБА_1 про визнання такого майна спільною сумісною власністю подружжя із проведенням його поділу.

Таким чином суд вважає, що строки для пред'явлення позову про визнання договорів частково недійсними в частині покупця із визнанням права власності на спірне нерухоме майно для ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не спливли.

Також не було підтверджено жодними доказами, що ОСОБА_1 вклав власні кошти у благоустрій спірного гаражу НОМЕР_4.

З огляду на викладене суд дійшов висновку, що підстави для визнання права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на гараж НОМЕР_4 в ГБК «Восточний-авто-1», на АДРЕСА_1, на садовий будинок із земельною ділянкою НОМЕР_5 в СТ «Лукомор'є» відсутні, тому в цій частині позов ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 17 грудня 2012 року вбачається, що ОСОБА_2 придбала у ТОВ «Алекс Схід» автомобіль «Hyundai Accent RB» за 148800 грн., що підтверджується актом прийому-передачі від 22 грудня 2012 року вказаного автомобіля (кузов № НОМЕР_2) відповідачці та реєстрацією зазначеного транспортного засобу (номерний знак НОМЕР_1) за ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 26, 27, 111).

За оцінкою спеціаліста ОСОБА_34 від 15 грудня 2014 року вбачається, що вартість автомобіль «Hyundai Accent RB» номерний знак НОМЕР_1 складає 195018 грн. (т. 1, а. с. 53, 54, 55).

За дослідженням спеціаліста оцінювача, ОСОБА_34, від 12 лютого 2015 року вбачається, що вартість АДРЕСА_2 становить 425000 грн., вартість АДРЕСА_1 становить 357000 грн., вартість гаражу НОМЕР_3 в ГБК «Олімпійський-25» в м. Маріуполі становить 53200 грн., вартість гаражу НОМЕР_4 в ГБК «Восточний-авто-1» в м. Маріуполі становить 190000 грн., вартість дачного будинку з земельною ділянкою НОМЕР_5 в СТ «Лукомор'є» в с. Приморське Новоазовського району Донецької області становить 410000 грн., вартість автомобіля «Hyundai Accent» номерний знак НОМЕР_1 становить 246218 грн. (т. 1, а. с. 156-161).

Відповідно до висновку проведеної по справі судової авто-товарознавчої експертизи від 11 лютого 2015 року вбачається, що ринкова вартість автомобіля «Hyundai Accent RB», кузов № НОМЕР_2, державний номерний знак НОМЕР_1, складає 245157,30 грн. (т. 1, а. с. 125-131).

На підставі переліченого суд бере для визначення ринкової вартості предметів оцінювання саме висновок судової експертизи, яка має перевагу перед дослідженням спеціаліста, яке є лише письмовим доказом.

Суд таким чином встановив, факт чого не заперечувалось сторонами, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є автомобіль «Hyundai Accent RB», кузов № НОМЕР_2, державний номерний знак НОМЕР_1. Наявність вказаного майна також підтверджується проведеним дослідженням щодо визначення ринкової вартості транспортного засобу.

Також судом було встановлено, що до складу спільного майна подружжя сторін відноситься АДРЕСА_2.

При вирішені поданого ОСОБА_1 позову суд натомість враховує відсутність згоди ОСОБА_2 на проведення поділу спільного майна подружжя у натурі та отримання за нього відповідно грошової компенсації.

Таким чином, виходячи з презумпції рівності часток спільної власності подружжя, з урахуванням керівних роз'яснень Верховного Суду України, наданих у Постанові Пленуму № 22, суд вважає за необхідне визнати право спільної часткової власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на автомобіль «Hyundai Accent RB» н/з НОМЕР_1 та на АДРЕСА_2, відповідно по 1/2 частки права власності на вказане майно за кожним з подружжя.

Тому на підставі переліченого вимоги ОСОБА_1 щодо проведення поділу в натурі вказаного майна не ґрунтуються на законі, тому не підлягають задоволенню.

Відповідно до державного акту на право користування землею, виданого виконавчим комітетом Маріупольської міської ради на підставі рішення від 21 грудня 1988 року, автогаражний кооператив «Олімпійський-25» отримав у користування земельну ділянку площею 2,28 га в м. Маріуполі для будівництва гаражів-боксів та відкритої стоянки (т. 1, а. с. 56-60, 61).

На підставі довідки ГК «Олімпійський-25» земельна ділянка площею 24 кв. м. була виділена під будівництво гаражу НОМЕР_3 (т. 1, а. с. 63).

За ордером № 22 від 9 жовтня 2004 року вбачається, що гараж НОМЕР_3 в ГК «Олімпійський-25» належить ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 62).

Однак правовстановлюючих документів на спірний об'єкт нерухомості, гараж НОМЕР_3 в ГК «Олімпійський-25» в м. Маріуполі, ані позивачем, ані його представником суду не було надано, як й доказів проведення державної реєстрації права власності на вказане майно.

Таким чином відсутність доведеності існування на праві власності такого об'єкта нерухомості, як спірний гараж НОМЕР_3, унеможливлює вирішення питання за поданим ОСОБА_1 позовом про визнання його об'єктом права спільної власності подружжя.

Суд зазначає, що під час вирішення справи у суді ОСОБА_1 також не підтвердив існування на момент припинення фактичних шлюбних відносин між ним та ОСОБА_2 або на час розгляду справи у суді, як об'єктів права спільної сумісної власності подружжя, такого майна, як холодильник «Самсунг», холодильник «Індезіт», телевізор «Філліпс», телевізор «Самсунг», домашній кінотеатр «Панасонік», пральна машина «Кенді», бойлер «Індезіт», посудомийна машина «Арістон», кондиціонер «Самсунг», комп'ютер, ноутбук, м'який куток, меблі «Прихожа», кухонний гарнітур, спальний гарнітур, відеокамера «Самсунг», відеокамера «Кренон».

Таким чином суд відмовляє ОСОБА_1 у визнанні вказаного побутового майна об'єктами спільної сумісної власності подружжя сторін.

Також ОСОБА_1 не було доведено отримання прибутку ОСОБА_2 за оренду АДРЕСА_1 в розмірі 22500 грн.

З наданих ОСОБА_1 копій квитанцій на АДРЕСА_1 вбачається, що заборгованість з електропостачання становить - 416,34 грн., з квартирної плати - 941,16 грн., з опалення - 603,16 грн. (168,26 + 434,90 = 603,16), а загалом складає - 1960,66 грн. (т. 1, а. с. 78, 79).

При вирішенні питання наявності заборгованість по комунальним платежам за АДРЕСА_1, суд дійшов того, що заборгованість, яка дійсно утворилась по сплаті комунальних платежів в сумі 1960,66 грн. не може враховуватись при проведенні поділу спільного майна ОСОБА_1 та ОСОБА_2, бо фактичним власником спірної квартири суд визнав ОСОБА_3

На підставі переліченого жодних підстав для проведення поділу вказаної у позовній заяві ОСОБА_1 побутової техніки, як й врахування при проведенні поділу спільного майна подружжя прибутку від оренди квартири та боргів з комунальних платежів, немає, тому в цій частині вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.

Суд при цьому не приймає до уваги наданий ОСОБА_1 кредитний договір від 1 листопада 2013 року, укладений ним із ПАТ «ДБ «Сбербанк Росії», за яким було надано позивачу позику в розмірі 15 000 грн. строком до 31 жовтня 2015 року, а також зобовязання по поверненню кредиту та відсотків, бо вказаний договір був фактично укладений після припинення між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 фактичних шлюбних відносин, оскільки рішенням суду від 13 листопада 2014 року про розірвання шлюбу між подружжям було встановлено, що шлюбні відносини між ними були припиненні з жовтня 2013 року, що не заперечувалось ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в судовому засіданні при вирішенні наявного спору (т. 1, а. с. 80-82).

Таким чином, незважаючи на те, що при отримані ОСОБА_1 кредиту від 1 листопада 2013 року була надана згода ОСОБА_2, вказаний договір не можна вважати таким, що був укладеним в інтересах сім'ї подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2, оскільки фактично у шлюбних відносинах вони не перебували, тому зобовязання по поверненню вказаної позики ОСОБА_1 не розповсюджується на ОСОБА_2

На підставі переліченого докази дострокового повернення ОСОБА_1 боргу за вказаним кредитом не можуть свідчити про наявність таких боргових зобов'язань позивача, які повинні бути враховані при проведенні поділу майна подружжя сторін, оскільки є особистими зобов'язаннями ОСОБА_1, а не спільними сумісними зобов'язаннями подружжя сторін (т. 2, а. с. 9).

Вирішуючи питання про проведення сплати позивачу ОСОБА_2 грошової компенсації боргу на договором від 28 березня 2013 року щодо отримання позики ОСОБА_1 зі згоди дружини, то суд вважає, що у цій частині вимоги позивача знайшли своє підтвердження при вирішенні вказаної цивільної справи.

За кредитним договором від 28 березня 2013 року, укладеним ОСОБА_1 із ПАТ «ДБ «Сбербанк Росії», вбачається, що позивач отримав позику в розмірі 40 000 грн. зі сплатою відсотків за його використання строком повернення до 27 березня 2015 року, зі згоди ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 83-85).

За інформацією ПАТ «ДП «Сбербанк Росії» вбачається, що ОСОБА_1 сплатив заборгованість по кредиту від 28 березня 2013 року достроково 25 березня 2014 року в сумі 25282,62 грн. шляхом перерахунку вказаних коштів зі свого поточного рахунку (т. 2, а. с. 8).

Таким чином в судовому засіданні було перевірено існування боргу станом на 25 березня 2014 року в ОСОБА_1 перед банківською установою за кредитним договором від 28 березня 2013 року в сумі 25282,62 грн., позика за яким була отримана ним під час фактичних шлюбних відносин між ОСОБА_1 І .та ОСОБА_2 Тому зобовязання по поверненню вказаного боргу повинні були нести після припинення фактичних шлюбних відносин обидва з членів подружжя.

На підставі переліченого суд дійшов висновку, що заборгованість в сумі 25282,62 грн. існувала у позивача перед банком до припинення фактичних шлюбних відносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, яку ОСОБА_1 сплатив самостійно на користь ПАТ «ДТ «Сбербанк Росії» вже після припинення шлюбних відносин між подружжям.

Таким чином суд дійшов того, що зобовязання по поверненню боргу за кредитним договором від 28 березня 2013 року в сумі 25282,62 грн. повинні були нести обидві сторони, ОСОБА_1 та ОСОБА_2, в рівній мірі.

При цьому доказів на підтвердження того, що договір від 28 березня 2013 року був укладений не в інтересах подружжя сторін або отримані гроші були використані не для задоволення потреб сім'ї відсутні, тому вказана угода створює обов'язки для ОСОБА_2

Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд України, який визначив, що договір, укладений одним із подружжя, створює обов'язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім'ї, а одержане за цим договором майно фактично використано на задоволення потреб сім'ї (постанова від 19 червня 2013 року по справі № 6-55цс13).

Таким чином суд встановив, що кредитний договір від 28 березня 2013 року був укладений позивачем в інтересах подружжя сторін та для задоволення їх потреб.

На підставі викладеного кредитний договір від 28 березня 2013 року створював обов'язки для ОСОБА_2 після припинення фактичних шлюбних відносин із ОСОБА_1 щодо повернення частки боргу на користь банківської установи.

Враховуючи, що суду були надані докази самостійної сплати позивачем боргу за кредитним договором від 28 березня 2013 року лише в сумі 25282,62 грн. вже після припинення шлюбних відносин із відповідачкою, то на користь ОСОБА_1 із ОСОБА_2 підлягає стягненню грошова компенсація відповідно до презумпції рівності часток у спільному майні подружжя, що дорівнює розміру 12641,31 грн. (25282,62 / 2 = 12641,31).

Таким чином в цій частині позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню шляхом стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача грошової компенсації вартості 1/2 частки погашеного позивачем боргу за договором від 28 березня 2013 року в сумі 12641, 31 грн.

Суд при цьому не приймає до уваги надану ОСОБА_1 розписку про отримання ним у борг у своїх батьків 50000 грн. на погашення існуючої заборгованості по кредитним договорам, бо вказана розписка була написана вже після припинення фактичних шлюбних відносин між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, без письмової згоди дружини позивача, за відсутності доказів перерахування отриманої ОСОБА_1 суми на рахунок погашення боргу за договорами кредиту (т. 1, а. с. 86).

На підставі переліченого вимоги ОСОБА_1 про проведення поділу повної вартості отриманої ним позики в сумі 40000 грн. за кредитним договором від 28 березня 2013 року не підлягає задоволенню.

Згідно матеріалів справи вбачається, що при зверненні до суду із вказаним позовом ОСОБА_1 сплатив загалом судовий збір в сумі 3654 грн., максимально передбаченому розмірі судового збору щодо вимог майнового характеру (243,60 + 3410,40 = 3654).

За матеріалами справи при зверненні до суду із позовом ОСОБА_3 сплатила загалом судовий збір в сумі 3693,60 грн. (243,60 + 3450 = 3693,60), що перевищує максимальний розмір судового збору при поданні позову майнового характеру на 39,6 грн.

Також ОСОБА_3 було сплачено додатково витрати експерта на проведення автотоварознавчої експертизи в сумі 600 грн.

Таким чином загальний розмір судових витрат, понесених ОСОБА_3, які будуть враховані судом при проведенні їх стягнення зі сторони відповідачів, дорівнює 4254 грн. (3654 + 600 = 4254).

Згідно ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Враховуючи, що заявлені позовні вимоги ОСОБА_4, ОСОБА_3, з одного боку, та ОСОБА_1, з іншого боку були задоволенні частково, то понесені сторонами судові витрати підлягають стягненню у відповідності до часток задоволених сторонам заявлених позовних вимог з відповідачів.

Таким чином ОСОБА_1 відповідачкою ОСОБА_2 необхідно відшкодувати витрати позивача по сплаті судового збору в розмірі 1439,31 грн. (3654 х (425000 / 2 + 245157,30 / 2 + 12641,31) / (25000 + 357000 + 53200 + 190000 + 245157,30 + 1100 + 11250) = 1439,31).

В свою чергу з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 необхідно стягнути в рівних частках судові витрати останньої в розмірі 2945,90 грн. (4254 х (357000 + 190000 + 410000) / (425000 + 357000 + 190000 + 410000) = 2945,90), тобто по 1472,95 з кожного (2945,90 / 2 = 1472,95).

Відповідно до копії квитанції від 1 грудня 2014 року вбачається, що за проведення дослідження щодо визначення оцінки спірного майна спеціалістом ОСОБА_34 ОСОБА_1 також було сплачено 1000 грн. (т. 2, а. с. 27).

Суд при цьому зауважує, що витрати ОСОБА_1 в сумі 1000 грн. на проведення оцінки спірного майна не можуть належати до судових витрат, бо оцінка спеціаліста ОСОБА_34 не є судовою експертизою в розумінні положень ст. ст. 79, 86 ЦПК України, тому витрати на проведення вказаного дослідження ОСОБА_1 не повинні відшкодовуватись.

Керуючись ст. ст. 10, 11, 60, 61, 88, 209, 212, 214-215 ЦПК України, суд -

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя - задовольнити частково.

Визнати об'єктами права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 АДРЕСА_2 та автомобіль «Hyundai Accent RB», кузов № НОМЕР_2, державний номерний знак НОМЕР_1.

Провести поділ спільного майна подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 шляхом визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права спільної часткової власності по 1/2 частці за кожним на:

- квартиру АДРЕСА_2 (загальна площа - 60,5 кв. м., житлова площа - 43,5 кв. м.),

- автомобіль «Hyundai Accent RB», кузов № НОМЕР_2, державний номерний знак НОМЕР_1.

Стягнути з ОСОБА_2, ІПН: НОМЕР_7, зареєстрованої в АДРЕСА_2, на користь ОСОБА_1, ІПН: НОМЕР_8, зареєстрованого в АДРЕСА_1, грошову компенсацію 1/2 частки заборгованості за кредитним договором від 28 березня 2013 року в сумі 12641 (дванадцять тисяч шістсот сорок одна) грн. 31 коп.

В задоволенні решти заявлених ОСОБА_1 вимог - відмовити.

Позов ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договорів частково недійсними та визнання права власності, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, - задовольнити частково.

Визнати частково недійсними в частині покупця:

- договір від 4 червня 2008 року, укладений між ОСОБА_7, як продавцем, та ОСОБА_2, як покупцем, посвідчений нотаріусом ОСОБА_21, реєстр № 2754, купівлі-продажу гаражу НОМЕР_4 в гаражно-будівельному кооперативі «Восточний-авто-1» в місті Маріуполі (загальна площа 23,6 кв. м.),

- договір від 21 грудня 2011 року, укладений між ОСОБА_5, ОСОБА_26, ОСОБА_27, як продавцями, та ОСОБА_2, як покупцем, посвідчений нотаріусом ОСОБА_28, реєстр № 3810, купівлі-продажу АДРЕСА_1 (загальна площа - 53,3 кв. м., житлова площа - 27,6 кв. м.),

- договір від 7 березня 2013 року, укладений між ОСОБА_23, ОСОБА_24, як продавцями, та ОСОБА_2, як покупцем, посвідчений нотаріусом ОСОБА_25, реєстр № 331, купівлі-продажу садового будинку (загальна площа - 31,9 кв. м.) та земельної ділянки площею 0,0507 га (кадастровий № 1423682200:03:000:0117), розташованих за адресою: садове товариство «Лукомор'є» НОМЕР_5, с. Приморське, Новоазовський район, Донецька область,

визнавши покупцем за вказаними договорами купівлі-продажу - ОСОБА_3.

Визнати за ОСОБА_3 право власності на гараж НОМЕР_4 в гаражно-будівельному кооперативі «Восточний-авто-1» в місті Маріуполі (загальна площа 23,6 кв. м.).

Визнати за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_1 (загальна площа - 53,3 кв. м., житлова площа - 27,6 кв. м.).

Визнати за ОСОБА_3 право власності на садовий будинок (загальна площа - 31,9 кв. м.) та земельну ділянку площею 0,0507 га (кадастровий № 1423682200:03:000:0117), які розташовані за адресою: садове товариство «Лукомор'є» НОМЕР_5, с. Приморське, Новоазовський район, Донецька область.

В задоволенні решти заявлених ОСОБА_3, ОСОБА_4 вимог - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 1439,31 грн.

Стягнути в рівних частках з ОСОБА_2, ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати в сумі 2945,90 грн., тобто по 1472,95 грн. з кожного з відповідачів.

Рішення суду може бути оскаржено у апеляційному порядку до Апеляційного суду Донецької області через Орджонікідзевський районний суд міста Маріуполя шляхом подачі апеляційної скарги протягом 10 днів з дня його проголошення, а учасниками процесу, що не були присутні при проголошенні, - протягом 10 днів з дня отримання копії рішення.

Суддя