Рішення № 42788609, 17.02.2015, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.02.2015 р. Справа № 5015/3350/12

За позовом: Дрогобицького міжрайонного прокурора, м.Дрогобич, Львівська область

в інтересах держави в особі

позивача: Національної академії наук України, м.Київ

до відповідача 1: Українсько-німецького спільного підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю "Інтернешнл каттер манюфекчерер ГМБХ (ІСМ)", м.Дрогобич, Львівська область,

відповідача 2: Фізико-механічного інституту ім. Г.В.Карпенка НАН України, м.Львів,

відповідача 3: Фонду Державного Майна України, м. Київ

відповідача 4: Фірми "Машінен-унд Боргерете-Фабрік ВІРТ ГмбХ", м.Еркеленце, Федеративна Республіка Німеччина,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській області, мЛьвів

про визнання недійсним підпункту 1 пункту 6.1 параграфу 6 засновницького договору Українсько-німецького спільного підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю "Інтернешнл каттер манюфекчерер ГМБХ (ІСМ)", підписаного 27.04.1992р.

Судді: Яворський Б.І. (головуючий),

Долінська О.З., Петрашко М.М.

при секретарі Кубара А.

Прокурор: Леонтьєва Н.Г.;

Представники:

від позивача: Подлящук О.П.;

від відповідача 1: Кравченко Л.С., Сколоздра В.Р.;

від відповідача 2: Лось В.М.;

від відповідача 3: Дутка Ю.І.;

від відповідача 4: Гребенченко О.А.;

від третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Дутка Ю.І.

На розгляд господарського суду Львівської області Дрогобицьким міжрайонним прокурором подано позов в інтересах держави в особі Національної академії наук України до відповідача 1 Українсько-німецького спільного підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю «Інтернешнл каттер манюфекчерер ГМБХ (ІСМ)», відповідача 2 Фізико-механічного інституту ім. Г.В.Карпенка НАН України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Фонд Державного Майна України, про визнання недійсним пункту 9.1 параграфа 9 «Уставний фонд» Статуту Українсько-німецького спільного підприємства у формі ТзОВ «Інтернешнл Каттер Манюфекчерер ГМБХ (ІСМ)» (1992р.) та п.9.1 параграфа 9 «Власність Товариства» і п.10.4.2 параграфа 10 нової редакції Статуту Українсько-німецького спільного підприємства у формі ТзОВ «Інтернешнл каттер манюфекчерер ГМБХ (ІСМ)» (2005р.) в частині майнового внеску Фізико-механічного інституту ім. Г.В.Карпенка НАН України в статутний фонд товариства; зобов'язання Відповідача 1 - Українсько-німецького спільного підприємства у формі ТзОВ «Інтернешнл каттер манюфекчерер ГМБХ (ІСМ)» привести п.9.1 п.9 Статуту підприємства у відповідність до Постанови Бюро Президії Національної академії наук України №182 від 10.06.2010р. «Про внесення змін до п.2 постанови Бюро Президії Академії наук Української РСР від 13.05.1992р. №127-Б «Про реорганізацію ДВСКТБ ВМІ ім. Г.В.Карпенка АН України та створення на його основі СП» та чинного законодавства, виклавши його у такій редакції: «Статутний фонд ТзОВ «Інтернешнл катер манюфекчерер ГМБХ (ІСМ)» формується шляхом внесення Фізико-механічним інститутом ім. Г.В.Карпенка АН України в рахунок вкладу у статутний фонд СП права користування майном без зміни форми власності державного майна».

Рішенням господарського суду Львівської області від 12.12.2011р. у справі №7/150 у позові Дрогобицького міжрайонного прокурора в інтересах держави в особі Національної академії наук України відмовлено. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 11.04.2012р. рішення господарського суду Львівської області від 12.12.2011р. у справі №7/150 залишено без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 25.07.2012р. рішення господарського суду Львівської області від 12.12.2011р. та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 11.04.2012р. у справі №7/150 скасовано, а справу передано на новий розгляд.

У своїй постанові ВГС України зазначив, зокрема, таке.

Відповідно до статті 3 Закону України "Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу" Національна академія наук України, здійснюючи повноваження з управління об'єктами майнового комплексу Національної академії наук України, забезпечує реалізацію прав держави як власника цих об'єктів, пов'язаних з ефективним їх використанням та розпорядженням у межах, визначених законодавством України з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Згідно абзаців 6, 12 частини 2 статті 3 Закону України "Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу" Національна академія наук України надає дозвіл на безоплатну передачу майна, яке перебуває на балансі однієї організації на баланс іншої організації, які віднесені до відання Національної академії наук України; здійснює інші повноваження з управління, передбачені законодавством України щодо об'єктів державної власності, які належать до майнового комплексу Національної академії наук України.

Відповідно до положень статті 4 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" Національна академія наук України є суб'єктом управління об'єктами державної власності.

Втім, всупереч наведеним вище правовим нормам, господарськими судами попередніх інстанцій не надано правової оцінки повноваженням Національної академії наук України щодо управління об'єктами державної власності та особливому статусу майнового комплексу Національної академії наук України, у зв'язку з чим суди дійшли необґрунтованого висновку щодо відсутності в даному випадку порушеного права Національної академії наук України, на захист якої подано позов.

При вирішенні спору по суті, господарськими судами попередніх інстанцій не з'ясовано правового статусу майна, яке передавалося у статутний фонд відповідача - 2 та не встановлено належність вказаного майна до майнового комплексу Національної академії наук України. Поза увагою судів попередніх інстанцій залишилися положення статуту позивача, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, відповідно до яких установи та організацій Академії наук України можуть виступати учасниками та засновниками акціонерних та інших господарських товариств та одержувати відповідні доходи від діяльності.

Згідно проведеного автоматичного розподілу 08.08.2012р. справі присвоєно №5015/3350/12 і вона передана судді Яворському Б.І.

Ухвалою суду від 05.10.2012р. позов залишено без розгляду. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 06.11.2012р. ухвалу суду від 05.10.2012р. скасовано, справу передано до суду першої інстанції для розгляду її по суді.

Ухвалою суду 16.11.2012р. справу призначено до розгляду на 17.12.2012р.

06.12.2012р. провадження у справі зупинено у зв'язку із направленням матеріалів справи до Вищого господарського суду України для розгляду касаційної скарги на постанову апеляційного суду від 06.11.2012р.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 06.02.2013р. скаржнику відмовлено у задоволенні клопотання про відновлення пропущеного процесуального строку, касаційну скаргу повернуто скаржнику.

19.02.2013р. матеріали справи повернулися до господарського суду Львівської області і ухвалою суду від 22.02.2013р. провадження у справі поновлено, розгляд справи призначено на 05.03.2013р.

За клопотанням відповідача 1 строк розгляду справи продовжувався на 15 днів, а за клопотанням відповідача 2 було призначено колегіальний розгляд справи (за результатами автоматичного розподілу визначено такий склад колегії - Яворський Б.І., Гоменюк З.П., Кидисюк Р.А.).

18.04.2013р. прокурор подав заяву про зміну предмету позову, у якій просив визнати недійсним підпункт 1 пункту 6.1 параграфу 6 засновницького договору Українсько-німецького спільного підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю "Інтернешнл каттер манюфекчерер ГМБХ "ІСМ" (далі - ТзОВ «ІСМ»). Позивач підтримав дану заяву і просив її задоволити. Ухвалою суду від 15.05.2013р. прийнято заяву прокурора про зміну предмету позову.

28.05.2013р. відповідач 1 подав клопотання про залучення засновників ТзОВ «ІСМ» до участі у справі як відповідачів, а також про розгляд спору з дотриманням юридичної процедури повідомлення учасників процесу-нерезидентів. Прокурор, позивач та відповідач 2 не заперечили проти задоволення таких клопотань.

Оскільки предметом спору є недійсність пункту установчого договору, клопотання про залучення сторін зазначеного договору суд задоволив (на необхідність такого залучення звертає увагу і Пленум Верховного Суду України у п.15 постанови №13 від 24.10.2008р. «Про практику розгляду судами корпоративних спорів»), та залучив до участі у справі як відповідача 3 - Фонд державного майна України, виключивши його з числа третіх осіб, а як відповідача 4 - Фірму «Машінен-унд Боргерете-Фабрік ВІРТ ГмбХ» (ухвала суду від 28.05.2013р.).

Відповідно до ст.125 ГПК України у разі якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Судове доручення надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено - Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами.

Згідно статті 3 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних та комерційних справах від 15.11.1965р., до якої Федеративна Республіка Німеччина приєдналась 27.04.1979р., а Україна - 19.10.2000р., орган влади чи судовий працівник, компетентний відповідно до права запитуючої держави, направляють Центральному Органу запитуваної держави прохання згідно з формуляром, що додається до цієї Конвенції, без потреби легалізації або виконання інших аналогічних формальностей. До прохання додається документ, що підлягає врученню, або його копія. Прохання і документ надаються в двох примірниках. Пункт «b» статті 10 Конвенції передбачає, що якщо запитувана держава не заперечує, то ця Конвенція не обмежує можливості для судових працівників, службовців або інших компетентних осіб запитуючої держави здійснювати вручення судових документів безпосередньо через судових працівників, службовців або інших компетентних осіб запитуваної держави.

У частині 3 ст. 5 Конвенції зазначається, що якщо документ має бути вручений відповідно до частини першої цієї статті, то Центральний орган може вимагати, щоб документ був складений або перекладений офіційною мовою або однією з офіційних мов запитуваної Держави.

Частина 2 статті 15 Конвенції визначає, що кожна договірна держава може заявити, що суддя незалежно від положень частини першої цієї статті може постановити рішення, навіть якщо не надійшло жодного підтвердження про вручення або безпосередню доставку, у разі, якщо виконані всі наступні умови: a) документ було передано одним із способів, передбачених цією Конвенцією, b) з дати направлення документа сплинув термін, який суддя визначив як достатній для даної справи і який становить щонайменше шість місяців, c) не було отримано будь-якого підтвердження, незважаючи на всі розумні зусилля для отримання його через компетентні органи запитуваної Держави.

Враховуючи те, що відповідач 4 є нерезидентом, то про розгляд справи його потрібно було повідомляти в порядку, передбаченому Гаазькою конвенцією про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року. З урахуванням зазначеного, суд зобов'язував прокурора та позивача підготувати нотаріально засвідчений переклад на німецьку чи англійську мову документів, що стосуються позову для подальшого їх направлення відповідачу 4.

У зв'язку з тимчасовою непрацездатністю судді Гоменюк З.П. на підставі розпорядження керівника апарату 12.08.2013р. проведено повторний автоматичний розподіл справи, за результатами якого суддя Гоменюк З.П. замінена на суддю Крупника Р.В.

Ухвалою суду від 12.08.2013р. розгляд справи відкладався на 27.08.2013р. у зв'язку з несвоєчасним виконанням прокурором та позивачем вимог ухвали суду щодо надання перекладу документів, а також неявкою відповідача 1.

У зв'язку з відпусткою судді Кидисюка Р.А. на підставі розпорядження керівника апарату 27.08.2013р. проведено повторний автоматичний розподіл справи, за результатами якого суддя Кидисюк Р.А. замінений на суддю Петрашка М.М.

Ухвалою суду від 27.08.2013р. розгляд справи відкладався на 07.10.2013р. за клопотанням прокурора та позивача через невиконання ними вимог ухвали суду щодо надання перекладу документів.

07.10.2013р. позивач надав другий примірник нотаріально засвідченого перекладу процесуальних документів на англійську мову.

Ухвалою від 07.10.2013р. суд зупинив провадження у справі зв'язку з необхідністю вручення документів нерезиденту, шляхом направлення судового доручення в порядку ст.125 ГПК України та ст. ст. 3, 10, 15 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних та комерційних справах та надіслав до компетентного органу прохання про вручення судових документів з відповідними додатками.

Ухвалою суду від 28.01.2014р. провадження у справі було поновлено у зв'язку з повернення матеріалів від запитуючого органу через необхідність перекладу судового доручення та відповідних додатків на німецьку мову.

Ухвалою від 13.02.2014р. суд зупинив провадження у справі зв'язку з необхідністю вручення документів нерезиденту, шляхом направлення судового доручення в порядку ст.125 ГПК України та ст. ст. 3, 10, 15 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних та комерційних справах та надіслав до компетентного органу прохання про вручення судових документів з відповідними додатками.

17.03.2014р. позивач надав два примірники перекладених на німецьку мову документів і суд надіслав Президенту верховного суду землі Дюссельдорф прохання про вручення судових документів, оформлене згідно формуляру, який є додатком до Конвенції, з відповідними додатками.

20.05.2014р. від компетентного органу повернулися матеріали із зазначенням, що у проханні начебто не зазначено дати судового засідання.

21.05.2014р. суд поновив провадження у справі і призначив судове засідання на 03.06.2014р. Розгляд справи відкладався за клопотанням учасників процесу з підстав, визначених у відповідних ухвалах.

У зв'язку з відпусткою судді Крупника Р.В. на підставі розпорядження керівника апарату 21.07.2014р. проведено повторний автоматичний розподіл справи, за результатами якого суддя Крупник Р.В. замінений на суддю Долінську О.З.

Ухвалою від 21.07.2014р. суд зупинив провадження у справі зв'язку з необхідністю вручення документів нерезиденту, шляхом направлення судового доручення в порядку ст.125 ГПК України та ст. ст. 3, 10, 15 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних та комерційних справах; з урахуванням ст.15 Конвенції призначив наступне судове засідання на 04.02.2015р.; надіслав до компетентного органу прохання про вручення судових документів з відповідними додатками.

28.07.2014р. позивач надав нотаріально засвідчений переклад документів і 01.08.2014р. суд надіслав Президенту верховного суду землі Дюссельдорф прохання про вручення судових документів, оформлене згідно формуляру, який є додатком до Конвенції, з відповідними додатками.

15.09.2014р. на адресу суду від компетентного органу надійшло підтвердження про вручення документів, у якому зазначено, що документи доставлені поштою.

04.02.2015р. провадження у справі було поновлено.

Ухвалою суду від 04.02.2015р. за клопотанням прокурора, позивача та відповідачів 1,2,4 розгляд справи відкладався на 17.02.2015р.

У судовому засіданні 17.02.2015р. прокурор та представник позивача позовні вимоги підтримали з підстав, викладених у заяві про зміну предмету позову та письмових поясненнях. Зокрема, зазначили, що всупереч діючому на момент підписання установчого договору законодавству, інститутом було внесено не право користування державним майном, а майновий внесок. Дане майно є державною власністю і передане академії у безстрокове користування. Крім того, установчий договір було підписано до прийняття рішення органу управління державним майном Академією наук України про надання дозволу на вступ ФМІ ім.Карпенка НАН України до засновників товариства. Станом на 27.04.1992р. (день укладення установчого договору) на балансі ФМІ не облікувалось майно, яке передавалось до статутного капіталу спільного підприємства, і лише 25.09.1992р. постановою Бюро Президії АН України №127-Б було визначено майно, право користування яким буде передано до статутного капіталу. Отже, як вважають прокурор та позивач, на момент підписання установчого договору інститут як сторона такого договору, не міг приймати рішення щодо підписання установчого договору. Також вважають, що позовна давність для звернення до суду не пропущена, оскільки академія дізналася про укладення установчого договору тільки у 2010р. після проведення прокурорської перевірки.

Представники відповідача 1 у судовому засіданні 17.02.2015р. проти позову заперечили з підстав, викладених у відзиві та письмових поясненнях. Так, на переконання відповідача 1 у задоволенні позову необхідно відмовити у зв'язку з тим, що: 1) в НАН України не виникло право на оскарження засновницького договору, оскільки академія не була його стороною; 2) спори про визнання недійсним засновницького договору належать до категорії корпоративних, а оскільки позивач не був ні засновником, ні учасником спільного товариства, в нього не виникло корпоративних прав щодо товариства та права на звернення до суду з позовними вимогами; 3) майно було передано в статутний капітал ТзОВ «ІСМ» законно та на підставі норм законодавства, яке діяло на час такої передачі; 4) засновницький договір не є установчим документом, оскільки таким документом є виключно статут, а відтак, визнання засновницького договору недійсним не зумовлює настання правових наслідків у вигляді визнання недійсними установчих документів; 5) зважаючи, що державна частка ТзОВ «ІСМ» у розмірі 20,6% статутного фонду товариства, яка належала ФДМ України, була відчужена Фірмі «Вірт», у випадку задоволення позовних вимог та визнання недійсним засновницького договору ТзОВ «ІСМ», Фірма «Вірт» може звернутися до ФДМ України про відшкодування збитків, завданих внаслідок визнання недійсним установчого договору. Також представники підтримали заяву про застосування позовної давності і просили відмовити у задоволенні позову у зв'язку із пропущенням строків позовної давності, адже вважають, що академії було відомо про установчий договір ще у 1992р.

У судовому засіданні 17.02.2015р. представник відповідача 2 позовні вимоги визнав з підстав, викладених у відзиві та письмових поясненнях, пояснив, що передача спірного майна відбулася з порушенням встановленого порядку і на момент підписання установчого договору інститут не мав повноважень приймати рішення щодо передачі права користування майном.

У судовому засіданні 17.02.2015р. представник відповідача 3 та третьої особи підтримав позицію, викладену у письмовому відзиві, зокрема, повідомив, що ФДМ України листом від 20.12.1996р. звертав увагу інституту щодо заборони зміни форми власності майна, що передано державою Академії наук України у безстрокове користування. Державна частка у статутному капіталі СП «ІСМ» приватизована у 2004р. і з того часу ФДМ України не є учасником СП «ІСМ». З урахуванням зазначеного просить суд прийняти законне та обґрунтоване рішення.

Представник відповідача 4 у судовому засіданні 17.02.2015р. проти позову заперечив з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву та письмових поясненнях, зазначивши, що: засновницький договір не є установчим документом та припинений з моменту державної реєстрації товариства, а тому договір сам по собі не порушив майнових прав позивача; Президія АН УРСР мала право розпоряджатися майном, в тому числі щодо передачі до статутного фонду товариства; позивач пропустив строк позовної давності для звернення до суду, адже з моменту укладення установчого договору минуло більше 20 років.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників процесу, повно, всебічно і об'єктивно з'ясувавши усі обставини справи в їх сукупності, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, судом встановлено таке.

Постановою Бюро Президії Академії Наук Української РСР №156-Б від 13.04.1984р. створено Дослідне виробництво СКТБ ФМІ ім.Г.В. Карпенка.

Розпорядженням Президії АН Української РСР №1296 від 25.09.1989р. «Про створення спільного радянсько-західно-німецького підприємства» погоджено пропозицію ФМІ ім.Г.В. Карпенка про створення на території СССР спільного радянсько-західно-німецького підприємства по розробці, виробництву і продажу шарошечного інструменту з участю Дрогобицького долотного заводу Мінважмашу СССР і Фірми «Вірт».

27.04.1992р. ФМІ ім.Г.В. Карпенка, Дрогобицький долотний завод та Фірма «Вірт» підписали договір про створення Спільного підприємства «Інтернешнл Каттер Манюфекчерер ГМБХ (ІСМ)» та Статут Спільного підприємства «Інтернешнл Каттер Манюфекчерер ГМБХ (ІСМ)». У параграфі 6 пункту 6.1 договору зазначено таке. Статутний фонд спільного підприємства для забезпечення його діяльності становить 2260000,00 ДМ в 226 долях по 10000,00 ДМ. Статутний фонд створюється учасниками шляхом майнових вкладів у формі необмеженої передачі у вільне розпорядження спільного підприємства або шляхом передачі власності спільному підприємству чи шляхом надання послуг наступним чином: 1. Інститут: майновий вклад у формі споруд обладнання і установок, матеріалів, інструментів, вартістю 1060000,00 ДМ; 2. Долотний завод: майновий вклад у формі права безоплатного користування земельною ділянкою, вартістю 100000,00 ДМ, у формі споруд та обладнання, вартістю 400000,00 ДМ; 3. Іноземний учасник: майновий вклад у формі передачі ноу-хау і права користування патентами, вартістю 600000,00 ДМ, та у формі надання послуг по навчанню персоналу спільного підприємства, вартістю 100000,00 ДМ.

Постановою Бюро Президії Академії Наук Української РСР №127-Б від 13.05.1992р. ДВ СКТБ (Дослідне виробництво Спеціального конструкторсько-технологічного бюро) ФМІ ім.Г.В.Карпенка АН України реорганізовано з ліквідацією статусу юридичної особи та введено до складу інституту (п.1 постанови); погоджено пропозицію ФМІ ім.Г.В. Карпенка АН України про внесення в рахунок свого вкладу у статутний фонд СП майна реорганізованого ДВ СКТБ ФМІ ім.Г.В.Карпенка АН України на правах повного господарського відання та із збереженням права власності за АН України (п.2 постанови); постановлено, що ФМІ ім.Г.В.Карпенка АН України вважати правонаступником реорганізованого ДВ СКТБ з усіх фінансових і майнових зобов'язань; директора ФМІ зобов'язано зареєструвати статут СП та подати його Президії АН України разом з договором про створення СП та переліком майна, що передається СП, зазначивши його вартість (п. 4.4 постанови); контроль за виконанням цієї постанови покласти на відділення фізико-технічних проблем матеріалознавства АН України (п.6 постанови).

15.05.1992р. виконавчий комітет Дрогобицької міської ради прийняв рішення №133 «Про державну реєстрацію українсько-німецького спільного підприємства «Інтернешнл Каттер Манюфекчерер ГМБХ (ІСМ)», а 02.06.1992р. видано відповідне свідоцтво про державну реєстрацію підприємства.

03.01.1997р. ФДМ України повідомив ФМІ ім.Г.В.Карпенка, що при створенні СП «ІСМ» згідно установчих документів інститутом до статутного фонду СП було внесено майно експериментального заводу. Однак, Указ Президента України від 20.01.1992р. №43 «Про забезпечення діяльності та розвитку АН України» та Статут АН України забороняють зміну форми власності майна, що передано державою академії у безстрокове користування, тому ФДМ України просив пояснити, на якій підставі інститутом зроблено зазначений внесок.

31.03.2010р. ФМІ ім.Г.В.Карпенка звернувся до прокуратури Львівської області із заявою, у якій просив проаналізувати Постанову Бюро Президії Академії Наук Української РСР №127-Б від 13.05.1992р. та вирішити питання щодо її законності, зокрема, пункту 2.

09.06.2010р. прокурором Шевченківського району м.Києва Президенту Національної академії наук України винесено протест на пункт 2 постанови Бюро Президії АН Української РСР №127-Б від 13.05.1992р. у якому зазначено наступне. Прокуратурою Шевченківського району м.Києва перевірено звернення директора ФМІ ім.Карпенка щодо законності постанови Бюро Президії Академії наук Української РСР від 13.05.1992р. №127-Б «Про реорганізацію ДВСКТБ ФМІ ім. Г.В. Карпенка АН України та створення на його основі СП». Встановлено, що пунктом 2 вказаної постанови АН України дала згоду інституту на внесення в рахунок свого вкладу у статутний фонд СП майна реорганізованого ДВСКТБ ФМІ ім.Г.В. Карпенка АН України на правах повного господарського відання та із збереженням права державної власності за АН України. Даний пункт постанови не відповідає вимогам чинного законодавства і підлягає скасуванню. Тому прокурор просив привести у відповідність до вимог чинного законодавства п.2 зазначеної вище постанови.

10.06.2010р. постановою Бюро Президії НАН України №182 від 10.06.2010р. задоволено протест прокурора Шевченківського району м.Києва від 09.06.2010р.; внесено зміни до п.2 постанови Бюро Президії АН Української РСР №127-Б від 13.05.1992р., виклавши його у такій редакції: «Погодитися з пропозицією Фізико-механічного інституту ім.Карпенка АН України про внесення в рахунок вкладу інституту у статутний фонд СП права користування майном реорганізованого Дослідного виробництва Спеціального конструкторсько-технологічного бюро ФМІ ім..Г.В.Карпенка АН України без зміни форми власності державного майна».

При прийнятті рішення суд виходив з наступного.

Згідно з ч.1 ст.36-1 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави (ч.3 ст.36-1 Закону України «Про прокуратуру»).

Формами представництва є звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб (ч.2 ст.36-1 Закону України «Про прокуратуру»).

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999р. у справі № 1-1/99 з урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.

Прокурором подано позов на захист інтересів держави в особі Національної академії наук України для захисту її порушених прав, а тому суд вважає, що прокурором доведено право на звернення з відповідним позовом.

Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна (ст.86 ЦК УРСР у редакції чинній на момент укладення установчого договору).

Згідно ст.87-1 ЦК УРСР (у редакції чинній на момент укладення установчого договору) майно, закріплене за державними, міжколгоспними, державно-колгоспними та іншими державно-кооперативними організаціями, перебуває в оперативному управлінні цих організацій, які здійснюють у межах, встановлених законом, відповідно до цілей їх діяльності, планових завдань і призначення майна, права володіння, користування і розпорядження майном.

Земля, її надра, води і ліси є у виключній власності держави і надаються тільки в користування. Державі належать основні засоби виробництва в промисловості, будівництві і сільському господарстві, засоби транспорту і зв'язку, банки, майно організованих державою торговельних, комунальних та інших підприємств, основний міський житловий фонд, а також інше майно, необхідне для здійснення завдань держави (ст.90 ЦК УРСР у редакції чинній на момент укладення установчого договору).

Згідно ст.34 ЗУ «Про власність» (у редакції чинній на момент укладення установчого договору) загальнодержавну (республіканську) власність складають: майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради Української РСР та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні

об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне (республіканське) значення; кошти республіканського бюджету; республіканський національний банк, інші державні республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її

економічний та соціальний розвиток. Майно, що є державною власністю і закріплене за державною установою (організацією), яка перебуває на державному бюджеті,

належить їй на праві оперативного управління. Державні установи (організації), що перебувають на державному бюджеті і можуть у випадках, передбачених законодавчими актами Української РСР, здійснювати господарську діяльність, мають право самостійно розпоряджатися доходами від такої діяльності і майном, придбаним за рахунок цих доходів (ст.39 ЗУ «Про власність»).

Порядок передачі будівель, споруд, устаткування та іншого майна, що належить до основних засобів державних організацій, іншим державним організаціям, а також колгоспам, іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, визначається законодавством Союзу РСР і Української РСР (ст.91 ЦК УРСР у редакції чинній на момент укладення установчого договору).

Відповідно до ст.9 Закону України «Про науково-технічну діяльність» від 13.12.1991р. (у редакції чинній на момент укладення установчого договору) держава безкоштовно надає АН України та Українській академії аграрних наук у довічне користування основні та обігові фонди, що використовуються для діяльності, передбаченої їх статутами.

Згідно Постанови Президії Верховної Ради Української РСР «Про статус Академії наук Української РСР» від 17.01.1991р. (у редакції чинній на момент укладення установчого договору): академія є республіканською самоврядною організацією, яка діє на основі законодавства Української РСР відповідно до Статуту Академії наук УРСР (п.1 постанови); за академією закріплюються всі основні фонди та інше державне майно, що знаходиться в даний час у користуванні її установ та організацій дослідно-виробничої бази (п.3 постанови); до прийняття законів Української РСР про власність, про роздержавлення майна, а також законодавчих актів, що регулюватимуть відносини у сфері науки, порядок володіння, користування та розпорядження всім майном, закріпленим за академією, визначається виключно Президією АН УРСР (п.3 постанови).

Відповідно до п.41 Статуту Академії наук України від 20.03.1992р. (у редакції чинній на момент укладення установчого договору) економічну основу діяльності АН України становить загальнодержавна власність на основні та оборотні фонди, інше майно, в тому числі те, що використовується її установами та організаціями, передане державою академії в безстрокове (довічне) користування без зміни форми його власності. Установи та організації АН України відповідно до чинного законодавства можуть виступати учасниками й засновниками акціонерних та інших господарських товариств і одержувати відповідні доходи від їх діяльності (п.47 Статуту АН України).

Отже, наведені вище положення чинного на момент укладення установчого договору законодавства передбачали, що академії майно передається у користування, але воно залишається у державній власності. Натомість у п.п. 1 п.6.1 параграфу 6 установчого договору сторони передбачили, що інститут вносить майновий вклад у формі споруд, обладнання і установок, матеріалів, інструментів. Тобто, роблячи такий вклад при створенні підприємства, інститут фактично розпорядився майном державної форми власності, що є порушенням чинного на той момент законодавства.

У ст.1 ЗУ «Про господарські товариства» (у редакції чинній на момент укладення установчого договору) передбачено, що господарськими товариствами цим Законом визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. Акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі установчого договору і статуту, повне і командитне товариство - установчого договору. Установчі документи повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, найменування та місцезнаходження, розмір та порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків та збитків, склад та компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, по яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчих документів та порядок ліквідації і реорганізації товариства. Установчі документи повинні також містити відомості, передбачені статтями 37, 51, 65, 67 і 76 цього Закону. До установчих документів можуть бути включені інші умови, що не суперечать законодавству України (ст.4 Закону). Таким чином, установчий договір у 1992р. був установчим документом.

Під час першого розгляду справи місцевий та апеляційний суди, зробивши висновок про відсутності у НАН України права звертатися до суду із позовом про визнання недійсним установчих документів через те, що академія не є учасником товариства, а такий спір є корпоративним, відмовили у позові. У своєму відзиві та поясненнях відповідач 1 наполягає на аналогічному твердженні. Вищий господарський суд України, скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій, зазначив, що господарськими судами попередніх інстанцій не надано правової оцінки повноваженням Національної академії наук України щодо управління об'єктами державної власності та особливому статусу майнового комплексу Національної академії наук України, у зв'язку з чим суди дійшли необґрунтованого висновку щодо відсутності в даному випадку порушеного права Національної академії наук України, на захист якої подано позов.

Відповідно до ст.111-12 ГПК України вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Оскільки п.п. 1 п.6.1 параграфу 6 установчого договору порушував права академії на державне майно, переданого їй у довічне користування, прокурор в інтересах держави в особі НАН України правомірно звернувся з вимогою визнати таке положення установчого договору недійсним.

Розглядаючи заяви відповідача 1 та відповідача 4 про застосування позовної давності та заперечення прокурора, позивача та відповідача 2 на такі заяви, суд виходив з наступного.

Відповідачі 1 та 4 зазначають, що установчий договір був підписаний засновниками 27.04.1992р. і позивач про цей факт він дізнався ще у 1992р., однак, позовна заява до суду була подана тільки у серпні 2010р. Натомість прокурор, позивач та відповідач 4 стверджують, що строк звернення до суду за захистом порушеного права не минув, оскільки академія дізналася про укладення установчого договору та статуту тільки у 2010р. після проведення прокурорської перевірки.

У постанові №6-152цс14 від 29.10.2014р. Верховний Суд України щодо порядку застосування позовної давності зазначив наступне:

«Разом з тим, перевіряючи доводи заяви в частині застосування судами норм статей 257, 261, 267 ЦК України щодо позовної давності, то судові палати у цивільних й господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.

Як встановлено судом, ухвалення оскаржуваних у даній справі рішень органів місцевого самоврядування у сфері земельних відносин та укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки мало місце у період з 13 квітня 1994 року до 29 листопада 2001 року.

Чинними на той час нормами, які регулювали питання позовної давності - статтями 71, 76, 80 ЦК України (1963 року) передбачалося встановлення загального строку для судового захисту прав особи у три роки, обов'язкове застосування судом позовної давності, перебіг якої починається з дня виникнення права на позов і сплив якої є підставою для відмови в позові.

Позовна давність за статтею 256 ЦК України - це строк у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Йдеться про те, що протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого порушеного права судом.

Згідно із статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частини 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (2003 року) правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом, тобто до 1 січня 2004 року. У протилежному випадку до правовідносин повинні застосовуватися норми ЦК (1963 року).

Суд зазначених положень не врахував.

Крім того, як стаття 76 ЦК України (1963 року), так і стаття 261 ЦК України (2003 року) визначають, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права.

Таким чином, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

Дійшовши висновку про дотримання Харківською міською радою строку звернення до суду (січень 2012 року), суд зазначив, що початок перебігу позовної давності починається з моменту, коли рада дізналася про порушення свого права, а саме - з дня отримання протестів прокурора від 1 липня 2011 року про усунення порушень земельного законодавства.

Зазначене свідчить про неправильність застосування судом частини першої статті 261 ЦК України, оскільки за змістом цієї норми для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Оскільки позивач, як юридична особа, набуває та здійснює свої права і обов'язки через свої органи, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності слід розглядати через призму обізнаності його органів та інших осіб, до повноважень яких належав контроль у сфері земельних відносин.

Оскільки застосовуючи статтю 261 ЦК України суд зазначені правила не врахував, не можна погодитись з його висновком про дотримання позивачем позовної давності та відсутності підстав для застосування наслідків її пропуску (стаття 267 ЦК України).»

Згідно ст.111-28 ГПК України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковими для всіх судів.

Як уже зазначалося вище, Постановою Бюро Президії Академії Наук Української РСР №127-Б від 13.05.1992р. погоджено пропозицію ФМІ ім. Г.В. Карпенка АН України про внесення в рахунок свого вкладу у статутний фонд СП майна реорганізованого ДВ СКТБ ФМІ ім.Г.В.Карпенка АН України на правах повного господарського відання та із збереженням права власності за АН України (п.2 постанови). Пунктом 4 даної постанови директора ФМІ зобов'язано зареєструвати статут СП та подати його Президії АН України разом з договором про створення СП та переліком майна, що передається СП, зазначивши його вартість (п. 4.4 постанови). При цьому у п.6 постанови чітко зазначено, що контроль за виконанням цієї постанови покладено на відділення фізико-технічних проблем матеріалознавства АН України, яке є структурним підрозділом академії.

Наведене свідчить, що АН України, погоджуючи пропозицію про створення підприємства у 1992р., повинна була бути обізнана про наявність установчого договору та його зміст. Більше того, академія згідно п.6 своєї ж постанови повинна була проконтролювати її виконання, зокрема реєстрацію установчого договору. Тому суд не погоджується з твердженням про те, що про існування установчого договору та порушення ним прав АН України дізналася тільки у 2010р., оскільки матеріали справи свідчать про таку обізнаність, або принаймні про таку об'єктивну можливість знати про обставини порушення її прав, ще у 1992р. Прокурор та позивача протилежного не довели.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст.256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ст.261 ЦК України).

За змістом пункту 6 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України правила цього Кодексу щодо позовної давності стосуються тільки тих позовів, строк пред'явлення яких, встановлений попереднім законодавством, не сплив до 1 січня 2004 року. Якщо ж строк позовної давності закінчився до зазначеної дати, то до відповідних відносин застосовуються правила про позовну давність, передбачені Цивільним кодексом Української РСР 1963 року (п.1.5 постанови Пленуму ВГСУ №10 від 29.05.2013р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів»).

Згідно ст.71 ЦК УРСР строк позовної давності становить 3 роки. Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права (ст.76 ЦК УРСР). Позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін (ст.75 ЦК УРСР). Закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові (ст.80 ЦК УРСР).

Згідно ч.2 ст.4-3 та ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи. Ніякі докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили (ст.43 ГПК України).

Відповідно до п.2.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» №18 від 26.12.2011р. якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

На підставі викладеного вище суд робить висновок, що п.п. 1 п.6.1 параграфу 6 установчого договору порушував права академії на державне майно, переданого їй у довічне користування, а тому прокурор в інтересах держави в особі НАН України правомірно звернувся з вимогою визнати таке положення установчого договору недійсним. Однак, строк звернення позивача до суду за захистом свого права закінчився, поважних причин пропуску такого строку ні позивач, ні прокурор не навели, а тому суд відмовляє у задоволенні позову через закінчення строку позовної давності.

У п.4.4. постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» від 21.02.2013р. №7 зазначено, що у випадках скасування рішення господарського суду і передачі справи на новий розгляд розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги або заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

На підставі ч.2 ст.49 ГПК України суд покладає судовий збір на Фізико-механічний інститут ім. Г.В.Карпенка НАН України, оскільки спір виник з його неправильних дій - інститут при створенні підприємства неправомірно визначив свій внесок (вклад) у якості державного майна. Тому суд стягує з інституту у дохід Державного бюджету 85,00 грн. державного мита та 236,00 грн. витрат на ІТЗ за подання позовної заяви, а на користь академії 536,50 грн. та 765,80 грн., сплачених останньою за подання апеляційної та касаційної скарги.

На підставі викладеного та керуючись ст.9 Закону України «Про науково-технічну діяльність» від 13.12.1991р., ст.ст.34,39 Закону України «Про власність», п.1,3 Постанови Президії Верховної Ради Української РСР «Про статус Академії наук Української РСР» від 17.01.1991р., ст.ст.1,4 Закону України «Про господарські товариства», ст.ст.71,74,75,76,86, 87-1, 90, 91 Цивільного кодексу УРСР, ст.ст.256, 257, 261, пункту 6 Прикінцевих і перехідних положень Цивільного кодексу України, ст.136 Господарського кодексу України, ст.ст. 3, 5, 10, 15 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних та комерційних справах та ст.ст.3,12,29,33,34,35,44,49,82,84,85,111-12 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Стягнути з Фізико-механічного інституту ім. Г.В.Карпенка НАН України (79053, Львівська обл., місто Львів, вул. Наукова, будинок 5, код ЄДРПОУ - 03534506) на користь Національної академії наук України (01601, м.Київ, вул.Володимирська, 54, код ЄДРПОУ - 00019270) 1'302,30 грн. сплаченого судового збору.

3. Стягнути з Фізико-механічного інституту ім. Г.В.Карпенка НАН України (79053, Львівська обл., місто Львів, вул. Наукова, будинок 5, код ЄДРПОУ - 03534506) в дохід Державного бюджету України 85,00 грн. державного мита та 236,00 грн. витрат на інформаційне забезпечення судового процесу.

У судовому засіданні 17.02.2015р. проголошено вступну та резолютивну частини рішення, повний текст рішення складений та підписаний 20.02.2015 р.

Головуючий суддя Яворський Б.І.

Суддя Долінська О.З.

Суддя Петрашко М.М.