Постанова № 42782731, 16.02.2015, Чернігівський окружний адміністративний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 лютого 2015 року Чернігів Справа № 825/129/15-а

Чернігівський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Поліщук Л.О.,

за участі секретаря Сірого І.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду справу за адміністративним позовом ОСОБА_7 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про визнання неправомірним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

16.01.2015 ОСОБА_7 звернувся до суду з адміністративним позовом до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області, в якому просить суд: визнати протиправним та скасувати наказ Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області № 1 від 05.01.2015 про відмову у оформленні документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_7 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області прийняти рішення про перегляд справи для вирішення питання про оформлення документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_7 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що 05.01.2015 рішенням Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішення викладене в повідомленні №49 вважає необґрунтованим, прийнятим без передбачених на те законних підстав, з порушенням процедури та без урахування обставин справи, а саме повідомлення не відповідає чинному законодавству. Крім того, без дійсного вивчення обставин справи та ситуації, що склалась у країні походження позивача. Позивач вважає, що міграційна служба не розглянула ґрунтовно відомості наведені ним у заяві про надання статусу біженця позивачу, де він зазначив через які причини залишив країну, а саме через побоювання стати жертвою переслідування за належність до груби осіб, які зазнають переслідування та просить притулку в Україні. Таким чином, позивач вважає, що відбулось порушення встановленого законом порядку повідомлення про прийняття Управлінням міграційної служби України в Чернігівській області наказ №1 від 05.01.2015 про відмову у оформленні документів для вирішення питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в частині неповідомлення позивача про причини та обґрунтування такої відмови, порушення строків повідомлення про прийняття відповідачем рішення, а також вручення цього повідомлення без перекладача і без роз'яснення суті зазначеного в такому повідомленні.

Позивач в судове засідання не з'явися, про день, час та місце розгляду справи повідомлений завчасно та належним чином, причини неявки суду не повідомив. За таких обставин суд вважає за можливе розглянути справу без його участі.

Від представника відповідача до суду надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, а також письмові заперечення, в яких просить суд в задоволенні позову відмовити в повному обсязі, посилаючись на те, що 25 грудня 2014 року до відділу у справах біженців та соціальної інтеграції УДМС України в Чернігівській області надійшла та була прийнята до розгляду заява громадянина Шрі-Ланки ОСОБА_7 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причиною виїзду з Шрі-Ланки позивач зазначив побоювання зазнати переслідування з боку служби безпеки Шрі-Ланки через його роботу водієм на заводі по виробництву цукерок. Аналіз матеріалів особової справи з урахуванням інформації по країні походження та індивідуальних обставин свідчать про те, що позивач жодним чином не належить до вищевказаних груп ризику, які можуть зазнати переслідування чи серйозної шкоди в Шрі-Ланці. Вартує уваги той факт, що позивач скористався змогою на внутрішнє переміщення на території Шрі-Ланки. Проте, як вбачається з матеріалів справи, він періодично навідував свою сім'ю, що дає підстави стверджувати про відсутність побоювання зазнати переслідування. Отже, не існує розумної можливості того, що позивачу буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну громадянської належності. Таким чином, вищевикладене впевнено дозволяє стверджувати про необґрунтованість заяви і відсутність у заявника обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками зазначеними в пунктах 1,13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Крім того, як вбачається з матеріалів справи, 05 січня 2015 року позивач в присутності перекладача ОСОБА_2 отримав повідомлення № 49 про те, що стосовно нього прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстави відмови та надано роз'яснення про порядок оскарження вказаного рішення. Беручи до уваги наведене, рішення від 05 січня 2014 року №1 прийнято на підставі та у межах повноважень, у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення.

Фіксування судового засідання, відповідно до статті 41 Кодексу адміністративного судочинства України, не здійснювалося.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що громадянин Шрі-Ланки ОСОБА_7 (ІНФОРМАЦІЯ_3 народження) 18.10.2014 був виявлений та затриманий прикордонним нарядом від відділу прикордонної служби «Свеса» за спробу незаконного перетинання державного кордону України поза встановленими пунктами пропуску.

Постановою Сумського районного суду Сумської області від 05.11.2014 прийнято постанову про примусове видворення громадянина Шрі-Ланки ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1 з території України (а.с.25).

03.12.2014 звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області з заявою-анкетою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У заяві зазначив, що його життю та безпеці загрожує небезпека у Шрі-Ланці через постійні погрози йому та його сім'ї (а.с.20).

25.12.2014 Управлінням державної міграційної служби України в Чернігівській області було винесено наказ №197 про прийняття до розгляду заяв громадян Шрі-Ланки про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, зокрема заяви ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.26).

З метою більш досконалого вивчення обставин, за яких позивач звернувся з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем була проведена співбесіда з позивачем, в ході якої було встановлено обставини, за якими позивач просить надати притулок в Україні, що підтверджується копією протоколу співбесіди від 26.12.2014 у справі № 2014 CN 0046 (а.с.27-28).

05.01.2015 головним спеціалістом Федоренко Т.Л. був винесений висновок щодо прийняття рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, по справі № 2014 CN 0046 громадянина Шрі-Ланки ОСОБА_7, згідно якого останній вважає за доцільне відмовити громадянину Шрі-Ланки ОСОБА_7 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі ч.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, у якої відсутні умови зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону (а.с.29-31).

За результатами розгляду заяви-анкети позивача, відповідачем було прийнято наказ від 05.01.2015 № 1 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадян Шрі-Ланки біженцями або особами, які потребує додаткового захисту, заявнику було відмовлено на підставі частини 6 статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі, у якої відсутні умови передбачені пунктами 1, 13 частини першої статті 1 цього Закону (а.с.32).

Повідомленням № 49 позивача 05.01.2015 було повідомлено про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або яка потребує додаткового захисту (а.с.33), що підтверджується витягом з журналу реєстрації видачі повідомлень (а.с.34-35).

Даючи правову оцінку обставинам справи, суд зважає на таке.

Правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Законом України від 08.07.2011 №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з приписами частини п'ятої статті 5 Закону, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Крім того, Закон містить підстави для відмови у прийнятті від особи заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначені частиною шостою статті 5, а саме якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до частини 1 та частини 2 статті 7 Закону, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.

До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 7 статті 7 Закону).

За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 5 статті 10 Закону).

Згідно частини 1 статті 6 Закону, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно частини 6 статті 8 Закону, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону №3671-VI, поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні.

Разом із цим суд зауважує, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Законом України від 21.10.1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік), що встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Позицією ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців" встановлено, що факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Заявник повинен переконати посадову особу компетентного органу у правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно пункту 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Зважаючи на Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно абзацу першого пункту 20 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні" від 25.06.2009 № 1 із змінами і доповненнями, іноземець чи особа без громадянства, які з наміром бути визнаними біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, незаконно перетнули державний кордон України, повинні без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, чи посадової особи Державної прикордонної служби України із заявами про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, а також надати посадовим особам Державної прикордонної служби України пояснення про причини незаконного перетинання державного кордону України. Якщо у таких осіб відсутні документи, які посвідчують особу, або такі документи є фальшивими, вони повинні повідомити про цю обставину, а також викласти причини зазначених ситуацій у поясненні.

Таким чином, відповідач має право прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви з підстави, що заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі наявності передбачених Законом підстав орган міграційної служби ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом (пункт 2.4 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649 та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за № 1146/19884).

Позивачем в позовній заяві не надано жодних конкретних фактів його особистого переслідування або погрози переслідування в країні свого постійного проживання, а також жодного достовірного документа на підтвердження цих фактів. З анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.21-23) та протоколу співбесіди, наявного в матеріалах справи (а.с.27-28), суд робить висновки, що державні органи та політичні, релігійні, військові, етнічні, громадські організації не загрожували життю позивача, він ніколи не був членом жодної релігійної, військової чи громадської організації, утисків на батьківщині за релігійною чи гендерною ознаками не зазнавав, а тому не може вважатися жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Крім того, суд зауважує, що позивачем не наведено жодних нових обставин, які б вказували про можливість визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого: суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

У відповідності до приписів ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року № ETS N 005 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Частиною першою статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що відповідачем у відповідності до вимог чинного законодавства було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Шрі-Ланки біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки відсутні умови, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону.

Суд не бере до уваги посилання позивача про те, що під час повідомлення його про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не було залучено перекладача, хоча позивач не розуміє ні українську, ні російську мову, оскільки як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи повідомлення ОСОБА_7 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту здійснювалось за допомогою ОСОБА_6 з Афганістану, що допомагав Державній міграційній службі України у перекладі повідомлень для громадян Шрі-Ланки та Індії (а.с.41-43).

Згідно з частиною другою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України приходить до висновку, що в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_7 необхідно відмовити повністю.

Керуючись ст. ст. 17, 18, 104, 122, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_7 - відмовити.

Постанова суду набирає законної сили в порядку статей 167, 186 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до Київського апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня отримання її копії.

Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.

Суддя Л.О. Поліщук