Рішення № 42750580, 12.02.2015, Броварський міськрайонний суд Київської області

справа № 361/8988/14-ц

провадження № 2/361/203/15

12.02.2015

РІШЕННЯ

Іменем України

12 лютого 2015 року м. Бровари

Броварський міськрайонний суд Київської області у складі:

головуючого-судді Телепенька А.Д.,при секретарі Балабан І.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 і ОСОБА_5 про стягнення суми позики, процентів за користування позикою та відшкодування моральної шкоди,

в с т а н о в и в :

У листопаді 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що

23 квітня 2008 року він передав у позику ОСОБА_4 в присутності його дружини ОСОБА_5 кошти на загальну суму 25000 доларів США.

На підтвердження укладеного ними договору позики ОСОБА_4 власноручно написав розписку, відповідно до якої зобов'язався повернути позичені гроші до 22 жовтня 2008 року із щомісячною виплатою відсотків за користування грошима в розмірі 2-х процентів від загальної суми позики, що складало 500 доларів США. Також розпискою було передбачено право останнього на дострокове повернення суми позики.

Цього ж дня відповідач ОСОБА_5 теж написала йому розписку, у якій вказувала, що вона не заперечує проти займу її чоловіком ОСОБА_4 коштів у сумі 25000 доларів США строком на 6 місяців із щомісячною виплатою процентів за користування грошовими коштами в розмірі 2-х процентів від загальної суми позики. У випадку відсутності можливості в її чоловіка ОСОБА_4 повернути суму позики, зобов'язалася самостійно в повному обсязі виконати всі умови даної домовленості між ними.

25 травня 2008 року він, ОСОБА_3, також у присутності ОСОБА_5 додатково передав ОСОБА_4 на вказаних умовах у позику кошти в сумі ще 10000 доларів США, які останні зобов'язувалися повернути у той же строк, що підтвердили своїми розписками. Всього загальна сума позики становила 35000 доларів США.

15 жовтня 2009 року відповідачі повернули йому частину позики в розмірі 7000 доларів США, а 01 березня 2010 року - ще 6000 доларів США, про що він написав їм відповідні розписки. Після чого сума заборгованості складала 22000 доларів США.

Також 01 березня 2010 року відповідач ОСОБА_4 власноручно написав йому ще одну розписку, у якій зазначив, що решту взятих у борг грошових коштів у сумі 22000 доларів США зобов'язався повернути йому до 30 липня 2012 року, тому нарахування штрафних санкцій (процентів) починається з 01 серпня 2012 року.

У зв'язку з тим, що ОСОБА_4 своїх зобов'язань у визначений строк належним чином не виконав, грошові кошти в сумі 22000 доларів США до 30 липня 2012 року йому не повернув, 25 грудня 2013 року він направив відповідачам письмові претензії щодо повернення суми боргу, у яких просив їх у 30-ти денний термін з дня отримання претензій повернути йому всю суму боргу. Проте вказані претензії відповідачі залишили без задоволення, борг в сумі 22000 доларів США йому не повернули, що змусило його звертатися до суду з позовом.

Вважає, що неповерненням значної суми боргу відповідачами завдано йому моральної шкоди, яку він оцінює в розмірі 2000 грн.

Що стосується нарахування 2-х процентів за користування позиченими коштами, то він нараховував їх з моменту позики коштів, тобто з 23 квітня 2008 року. Перший місяць проценти становили 500 доларів США, у подальшому 700 доларів США. Загальна сума нарахованих ним процентів за період з 23 квітня 2008 року по 30 листопада 2014 року за користування чужими коштами становить 55100 доларів США, що за курсом НБУ на 30 листопада 2014 року складає 1154133 грн. 03 коп.

Враховуючи неодноразові уточнення позовних вимог, просив стягнути на його користь із ОСОБА_4 і ОСОБА_5 суму боргу в розмірі по 578066 грн. 52 коп. із кожного, що включає суму позики, нараховані проценти та моральну шкоду.

Позивач ОСОБА_3 у судовому засіданні позов підтримав, дав пояснення, аналогічні викладеному та змісту позовної заяви, просив суд задовольнити позовні вимоги повністю.

Відповідач ОСОБА_4 у суді пред'явлені до нього вимоги щодо стягнення вказаної у позові суми позики, процентів та моральної шкоди визнав повністю, проти задоволення позову в цій частині не заперечував, про що надав суду письмову заяву.

Відповідач ОСОБА_5 та її представник ОСОБА_6 у судовому засіданні позов не визнали. У поданих до суду письмових поясненнях відповідач вказувала на те, що позов суперечить фактичним обставинам справи та не відповідає дійсності. Правовідносини між сторонами є надуманими. Боргові взаємовідносини, про які вказує ОСОБА_3, між ними закінчилися шляхом остаточного їх погашення та проведення взаєморозрахунків 07 серпня 2010 року. Після чого позивач повернув їй та колишньому чоловікові ОСОБА_4 боргові розписки, які зберігалися в сейфі в їхній кімнаті, де вони проживали разом.

Також пояснила, що з 30 квітня 2004 року вона та ОСОБА_4 перебували

в зареєстрованому шлюбі, від якого мають сина ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Починаючи із січня 2011 року ОСОБА_4 став наполягати на переоформленні їхнього спільного подружнього майна на нього, у разі її відмови від його пропозицій погрожував відібрати в неї їхнього сина та розірвати шлюб. З цього приводу між ними стали постійно виникати сварки, внаслідок чого з серпня 2012 року вони припинили підтримувати шлюбні відносини, вести спільне господарство та почали проживати окремо. Відповідач ОСОБА_4 став проживати в іншій частині будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, забравши із собою свої речі та їхній спільний сейф, де вони зберігали всі сімейні документи та спірні боргові розписки. Ще під час спільного проживання вона звернула увагу на те, що дані спірні розписки із сейфу зникли. На той час вона припустила, що відповідач ОСОБА_4 їх знищив.

16 жовтня 2012 року рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області укладений 30 квітня 2004 року між нею та ОСОБА_4 шлюб розірвано. Після розірвання шлюбу між ними постійно виникають спори з приводу поділу нерухомого та рухомого майна подружжя, користування житловими приміщеннями будинку, поділу доходу від використання спільного сумісного майна. Ініціатором цих спорів є ОСОБА_4, що підтверджується рішеннями судів.

Вона впевнена та переконана у тому, що оригінали боргових розписок ОСОБА_3 передав ОСОБА_4 з метою стягнення з неї неіснуючої суми боргу, так як вони підтримують дружні стосунки між собою, щоб штучно створити для неї чергові фінансові та матеріальні труднощі. Вона вважає, що ОСОБА_4 у своїх корисливих інтересах вступив у змову з позивачем ОСОБА_3, про що свідчить їхнє дружнє спілкування між собою під час судових засідань, а також їхня поведінка в суді.

Також пояснила, що про письмову розписку ОСОБА_4 від 01 березня 2010 року, у якій останній зобов'язався особисто повернути ОСОБА_3 до 30 липня 2012 року борг

у сумі 22000 доларів США їй нічого невідомо. Про наявність цієї розписки ОСОБА_4 вона дізналася лише у листопаді 2014 року, отримавши позовну заяву з доданими до неї документами.

Незважаючи на те, що борг фактично погашений, просила у своїй заяві застосувати до вимог ОСОБА_3 у частині стягнення з неї суми заборгованості та моральної шкоди сплив позовної давності, що є окремою підставою для відмови у задоволенні позову.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши наявні у справі докази, суд встановив такі факти і відповідні їм правовідносини та дійшов наступних висновків.

У ч. 1 ст. 11 ЦПК України встановлено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно із ч. 3 ст. 10, ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених ст. 61 цього Кодексу.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання

в іноземній валюті.

У ст. 526, ч. 1 ст. 530 ЦК України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно із ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики

та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

За змістом ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)

у строк та в порядку, що встановлені договором.

Судом встановлено, що 23 квітня 2008 року ОСОБА_3 передав ОСОБА_4 грошові кошти в сумі 25000 доларів США у присутності ОСОБА_5, на той час дружини останнього.

Факт укладення сторонами договору позики та його умов підтверджується розпискою, написаною позичальником ОСОБА_4,відповідно до умов якої останній зобов'язався повернути позичені кошти до 22 жовтня 2008 року із щомісячною виплатою відсотків за користування ними в розмірі 2-х процентів від загальної суми, що складало 500 доларів США. Також ОСОБА_4 залишив за собою право дострокового повернення суми боргу.

У цей же день відповідач ОСОБА_5 також власноручно написала ОСОБА_3 розписку, у якій зазначила, що не заперечує проти позики її чоловіком ОСОБА_4 коштів у розмірі 25000 доларів США, строком на 6 місяців із виплатою 2-х щомісячних процентів від загальної суми позики за користування позиченими коштами.

У випадку неспроможності ОСОБА_4 повернути позичені кошти, відповідач ОСОБА_5 зобов'язалася самостійно виконати повністю зобов'язання за цим договором позики.

25 травня 2008 року ОСОБА_3 додатково передав у позику ОСОБА_4 знову в присутності ОСОБА_5 кошти в сумі 10000 доларів США на умовах, досягнутих між сторонами 23 квітня 2008 року.

Отримання додатково коштів у сумі 10000 доларів США відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 підтвердили своїми розписками від 25 травня 2008 року. У своїй розписці ОСОБА_5 зазначила, що 10000 доларів США отримано на умовах укладеного договору позики від 23 квітня 2014 року, тобто на строк 6 місяців, загальна сума позики становить 35000 доларів США, проценти за користування позикою 2 % у місяць.

Із наданих у суді відповідачем ОСОБА_4 розписок, написаних власноручно позивачем ОСОБА_3, вбачається, що останній від сім'ї ОСОБА_4 у рахунок погашення боргу отримав 15 жовтня 2009 року - 7000 доларів США, 01 березня 2010 року - 6000 доларів США. Всього згідно із цими розписками йому повернуто 13000 доларів США.

Крім цього судом встановлено, що 01 березня 2010 року відповідач ОСОБА_4 власноручно написав ОСОБА_3 розписку, у якій зазначив, що решту взятих у борг грошових коштів у розмірі 22000 доларів США зобов'язався повернути до 30 липня 2012 року особисто.

Наведене свідчить про фактично зміну умов договору позики та взяття відповідачем ОСОБА_4 зобов'язання повернути ОСОБА_3 вказаної суми боргу самостійно.

Доказів присутності ОСОБА_5 при написанні ОСОБА_4 даної розписки та надання нею згоди на зміну строку повернення ОСОБА_3 боргу в сумі 22000 доларів США, судом не здобуто, що може свідчити про те, що вона дійсно не знала про цю розписку.

Згідно із свідоцтвом про одруження НОМЕР_3 відповідачі ОСОБА_4 і ОСОБА_5 одружились 30 квітня 2004 року, про що в Книзі реєстрації актів про одруження зроблено запис за № 60. Від шлюбу вони мають малолітнього сина ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1.

16 жовтня 2012 року рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області шлюб між ОСОБА_4 і ОСОБА_5. розірвано.

За змістом положень ч. 3 ст. 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ч. 4 ст. 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

У ст. 541 ЦК України передбачено, що солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.

Виходячи з наведеного, враховуючи, що за договором позики позикодавець передає грошові кошти у власність, вони згідно із ст. ст. 60, 61 СК України стають об'єктом спільної сумісної власності подружжя, слід дійти висновку, що на спірні правовідносини поширюються правила про солідарну відповідальність.

Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане

у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

У ч. ч. 2, 3 ст. 545 ЦК України визначено, що якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.

За змістом ст. 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Згідно із положеннями ч. 1 ст. 1048 ЦК України п озикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Відповідно до ч. 1 ст. 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

У ч. 1 ст. 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Згідно із правовою позицією Верховного Суду України, висловленою ним у постанові від 30 травня 2012 року в цивільній справі № 6-48 цс12, у випадку, якщо спір виник між фізичними особами про стягнення боргу за договором позики, то право позикодавця, який не є ні юридичною особою, ні суб'єктом підприємницької діяльності, які відповідно до цього Закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг, на отримання від позичальника обумовлених договором позики процентів за користування грошима регулюється ст. ст. 1046-1048 ЦК України, а не Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Приймаючи до уваги викладене, позивач ОСОБА_3 має право вимагати неповернуту суму позики в розмірі 22000 доларів США та 2-х процентів за користування позиченими коштами, розмір яких визначений сторонами 23 квітня 2008 року та 25 травня 2008 року під час укладення договорів позики.

Відповідно до розписок від 23 квітня 2008 року та 25 травня 2008 року грошові кошти надавалися подружжю ОСОБА_4 терміном на 6 місяців, строком повернення до 22 жовтня 2008 року.

Згідно із цими розписками відповідач ОСОБА_5, яка поручилася за виконання зобов'язань ОСОБА_4 щодо повернення суми позики, несе солідарну відповідальність.

Перевіривши правильність зробленого позивачем розрахунку процентів, враховуючи час прострочення виконання грошового зобов'язання, а також часткове повернення позики, суд дійшов висновку, що сума 2-х процентів за користування позиченими коштами, на яке позивач має право, становить 39720 доларів США (2008 рік - 5400 доларів США, 2009 рік - 8120 доларів США, 2010 рік - 5520 доларів США, 2011 - 2013 роки по 5280 доларів США

за кожний рік, та за 11 місяців 2014 року - 4840 доларів США), що за курсом НБУ станом на 30 листопада 2014 року складає 594579 грн. 36 коп.

При розрахунку суми 2-х процентів за користування позикою позивач ОСОБА_3 допустився помилки, обчислюючи їх від суми позики 35000 доларів США, а не від фактичної суми заборгованості за позикою, тому позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню частково.

Відповідно до положень ст. ст. 10 і 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи

в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин.

Згідно із ч. 4 ст. 174 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.

Оцінивши досліджені у судовому засіданні докази в їх сукупності, враховуючи, що позивач просив стягнути із кожного з відповідачів окремо по половині суми позики та 2-х процентів за користування позикою, а також те що ОСОБА_4 позовні вимоги визнав повністю, суд дійшов висновку, що з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 підлягає стягненню половина суми позики в розмірі 11000 доларів США та половина 2-х процентів

за користування позикою в розмірі 19860 доларів США, всього - 30860 доларів США, що за курсом Національного банку України станом на 30 листопада 2014 року, на день проведення позивачем розрахунку, складає 461951 грн. 64 коп.

У ч. ч. 1, 2 ст. 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

За змістом ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно із ч. 1 ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Статтею 554 ЦК України встановлено, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

У ч. 4 ст. 559 ЦК України визначено, що порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Пленум Верховного Суду України у п. п. 26, 27 постанови № 2 від 12 червня 2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» роз'яснив, що під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи (причини пропуску позовної даності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні рішення. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Виходячи з принципу процесуального рівноправ'я сторін та враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів (ст.ст. 58, 59 ЦПК України)

в порядку, передбаченому ст. ст. 85, 187, 189 ЦПК України.

Статтею 57 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 58 ЦПК України належними доказами є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_5 23 квітня 2008 року та 25 травня 2008 року взяла на себе зобов'язання, тобто поручилась за виконання ОСОБА_4 зобов'язань щодо повернення ОСОБА_3 позики в сумі 25000 доларів США та 25 травня 2008 року позики в сумі 10000 доларів США на строк шість місяців до 22 жовтня 2008 року із щомісячною виплатою 2-х процентів за користування позикою.

Крім того встановлено, що 01 березня 2010 року відповідач ОСОБА_4 фактично змінив зобов'язання за договором позики та взяв на себе зобов'язання самостійно повернути позивачу ОСОБА_3 суму заборгованості за позикою в розмірі 22000 доларів США до

30 липня 2012 року.

Про зміну позивачем ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_4 істотних умов договору позики відповідачу ОСОБА_5 нічого відомо не було.

Вказану вище розписку ОСОБА_4 від 01 березня 2010 року відповідач ОСОБА_5 не підписувала. Окрему розписку з цього приводу вона, як це було 23 квітня та 25 травня 2008 року, теж не писала.

Доводи ОСОБА_5 щодо повернення повністю суми позики шляхом проведення розрахунків між сторонами свого повного спростування в суді не знайшли.

Будь-яких належних і допустимих доказів того, що ОСОБА_5 було відомо про написання ОСОБА_4 розписки щодо його зобов'язання повернути ОСОБА_3 решту суми позики в розмірі 22000 доларів США до 30 липня 2012 року, а також того, що вона надавала на це свою згоду, позивачем суду не надано та судом не здобуто.

Статтею 256 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За змістом ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно із ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ч. ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

У ч. ч. 1, 3 ст. 264 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Виходячи із положень ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. Позов до поручителя кредитором має бути пред'явлений протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання.

Із змісту ст. ст. 256, 257, 261 ЦК України випливає, що з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу особа повинна звернутися до суду протягом трьох років,

від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Враховуючи викладене вище, обставини щодо часткового повернення відповідачами суми позики: 15 жовтня 2009 року та 01 березня 2010 року, суд вважає, що до суду з вимогою про стягнення суми позики в розмірі 22000 доларів США та процентів за їх користування позивач ОСОБА_3 повинен був звернутися в строк до 01 березня 2013 року, про те цього він не зробив, до суду з цим позовом до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про стягнення із кожного окремо половини суми позики і процентів звернувся лише 07 листопада 2014 року, тобто з пропуском позовної давності.

Клопотання про поновлення позовної давності ОСОБА_3 не заявлялось, жодних доказів про наявність поважних причин, які перешкоджали б позивачу звернутися до суду

з цим позовом у встановлений законом трирічний строк, суду не надано.

У суді позивач ОСОБА_3 пояснив, що до суду раніше він не звертався, оскільки між відповідачами тривали та тривають судові спори щодо поділу спільного майна подружжя.

Обставин, які б фактично перешкоджали ОСОБА_3 своєчасно звернутися до суду

з даним позовом, судом не встановлено та їх фактично не існує.

Приймаючи до уваги те, що відповідач ОСОБА_4 01 березня 2010 року фактично змінив умови договорів позики від 23 квітня 2008 року та 25 травня 2008 року, взявши на себе зобов'язання повернути суму позики в розмірі 22000 доларів США, позивач ОСОБА_3 звернувся з даним позовом до суду лише 07 листопада 2014 року, відповідач ОСОБА_5 подала до суду заяву про застосування наслідків спливу позовної давності, суд дійшов висновку, що позов ОСОБА_3 у частині стягнення з ОСОБА_5 половини суми позики в розмірі 11000 доларів США та половина 2-х процентів за користування позикою

в розмірі 19860 доларів США, всього - 30860 доларів США, задоволенню не підлягає у зв'язку з пропуском позивачем позовної давності.

За змістом норм чинного законодавства особа несе відповідальність за заподіяну моральну шкоду у випадках коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції України або випливає з її положень, у випадках, встановлених

ЦК України, зокрема ст. ст. 280, 611, 1167, 1168 цього Кодексу, а також іншими нормами законодавства, якими встановлюється відповідальність за заподіяння моральної шкоди.

Аналогічні роз'яснення містяться у п. 2 постанови № 4 Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди».

Оскільки між сторонами виник спір з приводу невиконання договірних зобов'язань, умовами договору позики від 23 квітня 2008 року та 25 травня 2008 року відшкодування моральної шкоди у разі порушення зобов'язання не передбачено, тому вимоги ОСОБА_3 про стягнення на його користь з відповідачів моральної шкоди в розмірі 2000 грн. задоволенню не підлягають.

У ч. ч. 1, 3 ст. 79 ЦПК України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Згідно із вимогами ч. 1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.

Виходячи із ставок судового збору, визначених у ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір», із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України підлягає стягненню судовий збір у розмірі 3654 грн. (1 % від задоволеної частини вимог майнового характеру).

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 10, 11, 57-60, 79, 88, 174, 209, 212 - 215 ЦПК України, суд

в и р і ш и в :

Позов задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_4, ідентифікаційний номер НОМЕР_1 на користь ОСОБА_3, ідентифікаційний номер НОМЕР_2 позику та проценти за користування позикою в сумі 461951 (чотириста шістдесят одну тисячу дев'ятсот п'ятдесят одну) грн. 64 коп., що за курсом Національного банку України станом на

30 листопада 2014 року еквівалентно 30860 (тридцяти тисячам вісімсот шістдесяти) доларів США та судовий збір у розмірі 3654 (три тисячі шістсот п'ятдесят чотири) грн.

В іншій частині у задоволенні позову відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя Телепенько А. Д.