Постанова № 42748919, 11.02.2015, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

11 лютого 2015 року 19:05 № 826/18826/14

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Кротюка О.В., суддів Бояринцевої М.А., Мазур А.С. при секретарі судового засідання Шевченко Я.В., розглянув адміністративну справу

За позовомОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16 доКабінету Міністрів України Про 3-ті особи визнання протиправною та скасування Постанови №595 Міністерство фінансів України Міністерство соціальної політики України Пенсійний фонд України Бєлкін Леонід Михайлович

Обставини справи:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулись ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8І, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12 з позовом до Кабінету Міністрів України з позовом щодо визнання протиправною та скасування та такою що є геноцидом власного народу постанови КМ України від 7 листопада 2014 року № 595 «Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей», визнання протиправною бездіяльності КМ України при вирішенні питання про забезпечення позивачів соціальними виплатами та пенсіями за термін липень-грудень 2014року, зобов'язання КМ України виплатити вказані кошти.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва 19.01.2015 об'єднано до спільного розгляду і вирішення адміністративні справи № 826/18826/14, № 826/18443/14 (за позовом ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_16 до Кабінету Міністрів України про визнання незаконною та скасування постанови КМУ №595 від 07.11.2014 "Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей"; визнання незаконним та скасування п.2 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, затвердженого вищезазначеною постановою.) та № 826/19784/14 (за позовом ОСОБА_15 до Кабінету Міністрів України про встановлення заборони на здійснення видатків з бюджету Пенсійного фонду та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування на непідконтрольних державній владі територіях; встановлення відсутності компетенції щодо встановлення порядку виплати пенсій та інших соціальних виплат з бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування в залежності від місця перебування (проживання) особи; визнання п.2 та п.8 "Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей", затвердженого Постановою КМУ №595 від 07.11.2014 "Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей" - незаконними) в одне провадження. Присвоєно об'єднаним справам загальний номер 826/18826/14.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва 19.01.2015 залучено Міністерство фінансів України, Міністерство соціальної політики України та Пенсійний фонд України до участі у справі у якості третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору.

Протокольною ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.02.2015 року залучено ОСОБА_17 до участі у справі у якості третьої особи без самостійних вимог на стороні відповідача.

Відповідач та треті особи заперечили проти позовних вимог, з підстав, викладених у письмових запереченнях (поясненнях), які долучено до матеріалів справи.

Розглянувши подані позивачем, відповідачем, третіми особами документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

встановив:

Кабінетом Міністрів України 07.11.2014 року було прийнято постанову №595 від 07.11.2014 "Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей".

Вказаною постановою було затверджено Тимчасовий порядок фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей. Пунктом 2 цього тимчасового порядку встановлюється, що у населених пунктах Донецької та Луганської областей, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження (далі - тимчасово неконтрольована територія), видатки з державного бюджету, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування здійснюються лише після повернення згаданої території під контроль органів державної влади.

Позивачі вважають, що вказаним нормативно-правовим актом порушуються їх права на соціальне (пенсійне) забезпечення у зв'язку з чим просять суд задовольнити їх позовні вимоги повністю.

Відповідач, заперечуючи позов, вважає вказаний вище нормативно-правовий акт таким, що відповідає законам України, оскільки у Кабінету Міністрів України наявні усі повноваження для його прийняття.

Стаття 161 КАС України встановлює, що під час прийняття постанови суд вирішує, зокрема:

1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

У відповідності до положень частини 1 статті 69 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Згідно положень статті 86 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.

Пунктом 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про незалежність судової влади" № 8 від 13.06.2007, зазначено, що відповідно до статей 8 та 22 Конституції України не підлягають застосуванню судами закони та інші нормативно-правові акти, якими скасовуються конституційні права і свободи людини та громадянина, а також нові закони, які звужують зміст та обсяг встановлених Конституцією України і чинними законами прав і свобод. Суди при визначенні юридичної сили законів та інших нормативно-правових актів щодо їх діяльності повинні керуватися Конституцією України як актом прямої дії.

У відповідності до положень статі 3 Конституції України (№ 254к/96-ВР від 28.06.1996, далі - Конституція України) людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (ст.. 8 Конституції України).

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії (ст.. 8 Конституції України).

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч.2 ст.. 19 Конституції України).

Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст.. 21 Конституції України).

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ч.3. ст..22 Конституції України ).

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ч. 1, 2 ст. 24 Конституції України).

Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст..46 Конституції України).

Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст.. 55 Конституції України).

Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції (ст..46 Конституції України).

Виключно законами України визначаються: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; основи соціального захисту (п. 1, 6, частини 1 ст. 92 Конституції України).

Рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання (ст..69 Закону України "Про Конституційний Суд України", № 422/96-ВР від 16.10.1996).

Суд приймає до уваги положення п.2 рішення Конституційного Суду України ("Справа за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміну "законодавство")" № 12-рп/98 від 09.07.1998) згідно якого було встановлено, що Конституція України значно розширила коло питань суспільного життя, що визначаються чи встановлюються виключно законами України як актами вищої після Конституції України юридичної сили в системі нормативно-правових актів. Відповідно до статті 92 Конституції України законами України мають регламентуватися найважливіші суспільні та державні інститути (права, свободи та обов'язки людини і громадянина; вибори, референдум; організація і діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади тощо).

Суд також враховує зміст п. 3 рішення Конституційного Суду України ("У справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України "Про чинність Закону України "Про Рахункову палату", офіційного тлумачення положень частини другої статті 150 Конституції України, а також частини другої статті 70 Закону України "Про Конституційний Суд України" стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України)" № 15-рп/2000 від 14.12.2000), згідно якого суд зазначив, що виходячи з Конституції України Закон України "Про Рахункову палату Верховної Ради України" від 11 липня 1996 року, як і будь-який інший закон України, - це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили. Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні (стаття 75 Конституції України). Це означає, що право приймати закони, вносити до них зміни у разі, коли воно не здійснюється безпосередньо народом (статті 5, 38, 69, 72 Конституції України), належить виключно Верховній Раді України (пункт 3 частини першої статті 85 Конституції України) і не може передаватись іншим органам чи посадовим особам. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частина друга статті 8 Конституції України). З наведеного випливає, що Верховна Рада України може змінити закон виключно законом, а не шляхом прийняття підзаконного правового акта.

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом (ст. 117 Конституції України).

Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України відносяться до категорії підзаконних.

Так, згідно преамбули Закону "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (1058-IV від 09.07.2003) встановлено, що цей Закон, розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом. Зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.

Статтею 4 Закону "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (1058-IV від 09.07.2003) встановлено, що законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, цього Закону, закону про недержавне пенсійне забезпечення, законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відмінні від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (далі - закони про пенсійне забезпечення), а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення, що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення в Україні. 3. Виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення.

Поряд з цим, стаття 5 Закону "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (1058-IV від 09.07.2003) визначає, що цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються:

o принципи та структура системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування;

o коло осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню;

o види пенсійних виплат;

o умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат;

o пенсійний вік чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на призначення пенсії за віком;

o мінімальний розмір пенсії за віком;

o порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням;

o порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування;

o організація та порядок здійснення управління в системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування.

Пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством (ч.1 ст. 47 Закону "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (1058-IV від 09.07.2003)).

Виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; (положення пункту 2 частини першої статті 49 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. N 25-рп/2009)

3) у разі смерті пенсіонера;

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5) в інших випадках, передбачених законом (ч.1. ст.. 49 Закону "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (1058-IV від 09.07.2003)).

Право на пенсію за віком має кожний громадянин похилого віку, який досяг пенсійного віку і має необхідний страховий стаж. Це право обумовлено трудовим внеском і не обмежується будь-якими обставинами, включаючи наявність інших доходів. Порядок і умови пенсійного забезпечення громадян похилого віку встановлюються Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та іншими законами (ч.1,2 Закону України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні" № 3721-XII від 16.12.1993).

Згідно статті 3 Закону "Про соціальний захист дітей війни" (№ 2195-IV від 18.11.2004) державні соціальні гарантії дітям війни, встановлені цим Законом, не можуть бути обмежені або скасовані іншими нормативно-правовими актами.

Як вбачається судом зі змісту затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 р. N 595 (Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей) пунктом 2 видатки з державного бюджету, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування фактично були зупинені.

Як встановлено судом з пояснень представників відповідача та третіх осіб, видатки державного бюджету, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування не здійснюються. Підставами вказаного є норми п.2 затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 р. N 595 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей.

Згідно абзацу 1 частини 1 ст. 1 ЗУ "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" №1706-VII від 20.10.2014 внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, який постійно проживає в Україні, якого змусили або який самостійно покинув своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, масових порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

В той же час частиною 1 статті 3 вказаного закону встановлено, що громадянин України за обставин, визначених у статті 1 цього Закону, має право на захист від примусового внутрішнього переміщення або примусового повернення на покинуте місце проживання.

Оцінюючи вищенаведене в сукупності, суд дійшов до наступних висновків.

Враховуючи норми Конституції України, законів, зміст рішень Конституційного Суду України, теоретичні засади науки теорії держави і права, суд дійшов висновку, що встановлені законом права громадянина, в тому числі, щодо конкретних соціальних гарантій (пенсійного та іншого соціального забезпеченні) можуть бути змінені виключно законом, а не підзаконним нормативно-правовим актом. Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

На час прийняття постановою Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 р. N 595 воєнний або надзвичайний стан в державі відсутній. Зворотнього належними і допустимими доказами відповідачем суду не доведено (ч.2 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України).

Постанова Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 р. N 595 не є законом, а тому не може змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.

Пункт 2, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 р. N 595 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, незаконно обмежує права громадян України у сфері пенсійного та соціального забезпечення, які знаходяться в зоні проведення антитерористичної операції. А відтак, враховуючи ч.1 ст. 2, ст..171 КАС України, підлягає визнанню незаконним та нечинним з моменту свого прийняття.

Доводи відповідача щодо наявних у нього повноважень, передбачених пунктом 6-7 Прикінцевих положень Закону України "Про Державний бюджет України на 2014 рік" 719-VII від 16.01.2014, суд не приймає, оскільки вказане надає право Кабінету Міністрів України застосовувати відповідні норми законів у порядку та розмірах, виходячи з наявних фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування на 2014 рік. Тобто, право на обмеження прав громадян, в тому числі конституційних, вказаною нормою закону Кабінету Міністрів України Верховною Радою України не надано. Проте Кабінет Міністрів України може зменшити розмір відповідних соціальних виплат, виходячи з наявних фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування. Саме про це і говориться у рішенні Конституційного Суду України від 25.01.2012 № 3-рп/2012.

З пояснень представників відповідача та третіх осіб, судом встановлено, що в 2014, 2015 році Державним бюджетом України було передбачено асигнування на відповідні соціальні виплати в межах всієї території України, в тому числі Донецької і Луганської областей. Відтак вказані вище доводи відповідача не є обґрунтовані.

Покликання на постанови Національного банку України щодо призупинення здійснення усіх видів фінансових операцій у населених пунктах, які не контролюються українською владою, судом не приймаються як обґрунтовані, оскільки таке (враховуючи положення ч. 1 статті 3 ЗУ "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" №1706-VII від 20.10.2014) не перешкоджає громадянину використовувати платіжні системи на контрольованій українською владою території.

Згідно абзацу двадцять три статті 1 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" (№ 638-IV від 20.03.2003) встановлено, що режим у районі проведення антитерористичної операції - це особливий порядок, який може вводитися в районі проведення антитерористичної операції на час її проведення і передбачати надання суб'єктам боротьби з тероризмом визначених цим Законом спеціальних повноважень, необхідних для звільнення заручників, забезпечення безпеки і здоров'я громадян, які опинилися в районі проведення антитерористичної операції, нормального функціонування державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій.

Боротьба з тероризмом ґрунтується на принципах, зокрема: законності та неухильного додержання прав і свобод людини і громадянина; комплексного використання з цією метою правових, політичних, соціально-економічних, інформаційно-пропагандистських та інших можливостей; пріоритетності попереджувальних заходів; пріоритетності захисту життя і прав осіб, які наражаються на небезпеку внаслідок терористичної діяльності (ст.. 3 Закону України "Про боротьбу з тероризмом").

Організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами здійснюються Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції (ст.. 4 Закону України "Про боротьбу з тероризмом").

У районі проведення антитерористичної операції можуть вводитися тимчасово обмеження прав і свобод громадян (ч.2. ст.. 14 Закону України "Про боротьбу з тероризмом").

Вказане в сукупності дає підстави дійти до висновку, що у Кабінет Міністрів України не наділений Законом України "Про боротьбу з тероризмом" правом обмежувати встановлені нормативно-правовими актами вищої юридичної сили права громадян у сфері соціального (пенсійного) забезпечення у районі проведення антитерористичної операції.

Право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт (частина 2 ст. 171 КАС України).

Як встановлено судом з матеріалів справи та пояснень представників сторін, позивачі перебувають у зоні проведення антитерористичної операції на території Луганської та Донецької області, а Постанова Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 р. N 595 застосовується до них лише в частині пункту 2 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей. Таким чином, суд вважає необхідним задовольнити позов тільки в цій частині, оскілки в іншій не стосується позивачів. Окрім того, вказане є єдиним належним і допустимим способом захисту порушення прав позивачів на відміну від деяких інших, зазначених позивачами.

Вимоги щодо скасування постанови з підстав обставин геноциду, судом не приймаються, оскільки вказані обставини перш-за все повинні бути встановлені компетентним судом, яким суд адміністративної юрисдикції не є, по-друге не є такою (підставою) в розумінні положень ст..171 КАС України.

Позовні вимоги в розрізі компетенції Кабінету Міністрів України судом відхиляються, оскільки згідно положень пункту 3 частини 2 ст.17 КАС України такі спори (щодо встановлення компетенції) вирішуються між суб'єктами владних повноважень, і тому не можуть бути заявлені іншою особою.

Вимоги щодо бездіяльності Кабінету Міністрів України при вирішенні питання щодо забезпечення позивачів виплатою пенсій (соціальних виплат) за термін липень - грудень судом відхиляються, оскільки такі вони заявлені до неналежного відповідача, якими можуть бути первинні органи пенсійного та соціального забезпечення на місцях, по-друге, в період дії Постанови Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 р. N 595 відповідна бездіяльність суб'єкта владних повноважень судом не вбачається.

Вимоги щодо здійснення пенсійних виплат після набрання законної сили судового рішення судом також відхиляється, оскільки суд не вирішує вимоги на майбутнє. Суд вирішує спори щодо вже порушених прав. Окрім того, такі позовні вимоги заявлені не до належного відповідача, з підстав, зазначених судом вище.

Покликання третьої особи (ОСОБА_17) на рішення ЄСПЛ від 8 липня 2004 року у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» та застосування до цієї справи висновків суду з підстав аналогічності обставин, судом не можуть бути прийнято, оскільки обставини у справах не є аналогічні, проте, в деяких моментах вони, можливо, є схожими.

Суд, разом з тим, зверне увагу на пункти 310-334 (джерело тексту рішення: http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng-press/pages/search.aspx?i=003-1047131-1083696#{%22itemid%22:[%22003-1047131-1083696%22]}; http://sutyajnik.ru/rus/echr/judgments/ilascu_rus.htm), особливо 332-334, згідно яких ЄСПЛ зазначив:

« 3. Концепция позитивных обязательств.

332. При определении сферы действия позитивных обязательств государства, необходимо обращать внимание на справедливый баланс между общественными интересами и интересами индивида. Эти обязательства должны толковаться таким образом, чтобы не налагать нереальных и непропорциональных обязанностей на государство. (see Цzgьr Gьndem v. Turkey, judgment of 16 March 2000, no. 23144/93, § 43, ECHR 2000-III).

333. Суд считает, что когда государство не может обеспечить действие своей власти на части своей территории согласно фактической ситуации (например, сепаратистский режим, военная оккупация), государство не перестает нести ответственность и осуществлять юрисдикцию. Оно должно всеми доступными дипломатическими и правовыми средствами с привлечением иностранных государств и международных организаций продолжать гарантировать права и свободы, предусмотренные Конвенцией.

.....

334. Хотя это и не компетенция Суда определять, какие меры власти должны предпринимать, тем не менее, Суд должен определить, были ли эти меры адекватны и достаточны в данном деле.»

Останнє, зокрема, ще раз вказує на ту обставину, що заявлені третьою особою тези рішення ЄСПЛ від 8 липня 2004 року у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» застосовуються у кожній конкретній справі індивідуально і не є аналогічними цій справі. Відтак, враховуючи викладені судом мотиви задоволення позовних вимог в частині та зміст рішення ЄСПЛ від 8 липня 2004 року у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії», суд відхиляє доводи ОСОБА_17, який бере участь у справі на боці відповідача.

Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється (ст..126 Конституції України).

Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону (ст..129 Конституції України).

Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України (ст..124 Конституції України).

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Керуючись ст.. 69-71, 94, 160-165, 167, 171, 254 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати незаконним та нечинним з моменту прийняття пункт 2 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 року N 595.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Головуючий Суддя О.В. Кротюк

Судді М.А. Бояринцева

А.С. Мазур

Повний текст постанови виготовлено та підписано 14.02.15 р.