Ухвала суду № 42687800, 12.02.2015, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 826/16790/14 Головуючий у 1-й інстанції: Кармазін О.А. Суддя-доповідач: Земляна Г.В.

У Х В А Л А

Іменем України

12 лютого 2015 року м. Київ

колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого - судді Земляної Г.В.

суддів Горбань Н.І., Межевича М.В.

за участю секретаря Скалецької І.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу Громадянина Палестини ОСОБА_4 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 грудня 2014 року у справі за адміністративним позовом Громадянина Палестини ОСОБА_4 до Окремого контрольно-пропускного пункту "Київ" Державної прикордонної служби України у Державному підприємстві "Міжнародний аеропорт "Бориспіль", третя особа - Державне підприємство "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" про визнання бездіяльності, зобов"язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И Л А :

Позивач, ОСОБА_4, звернувся до суду з позовом до Окремого контрольно-пропускного пункту «Київ» Державної прикордонної служби України (ОКПП «Київ» ДПС України, ОКПП «Київ»), третя особа на стороні відповідача без самостійних вимог Державне підприємство «Міжнародний аеропорт «Бориспіль»» (ДП «МА «Бориспіль»») про:

- визнання незаконними дій працівників ОКПП «Київ» у вигляді затримання його у транзитній зоні терміналу «D» ДП «МА «Бориспіль»» 24 липня 2014 року та подальшого позбавлення волі у період з 24 липня 2014 року по 07 серпня 2014 року;

- визнання неправомірним рішення працівників ОКПП «Київ» про відмову у перетині державного кордону України 24 липня 2014 року;

- стягнення з Державного бюджету України на користь громадянина Палестини ОСОБА_4 компенсацію у відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями та рішенням у розмірі 18270 грн.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 грудня 2014 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятою постановою представник позивача подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. В своїй апеляційній скарзі апелянт посилається на незаконність, необґрунтованість та необ'єктивність рішення суду, неповне з'ясування всіх обставин, що мають значення для вирішення справи, порушення судом норм процесуального права, що є підставою для скасування судового рішення

Заслухавши суддю-доповідача, осіб, що осіб, що з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а постанова суду залишенню без змін, з наступних підстав.

Згідно зі п.1 ч.1 ст. 198, ст.200 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ч. 1 статі 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суд першої інстанції всебічно, повно та об'єктивно розглянув справу, правильно встановив обставини справи, наданим доказам дав правильну правову оцінку і прийшов до обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянин Палестини до 2013 року мешкав у місті Хан Юніс, Сектор Газа.

У грудні 2013 року на підставі національного паспортного документа НОМЕР_1, виданого компетентними органами 01 червня 2011 року по 31 травня 2016 року й по візі типу НОМЕР_2 (а.с. 9-11) приїхав до України з метою продовження освіти та 17 грудня 2013 року зарахований слухачем підготовчого відділення Кіровоградського національного технічного університету (а.с. 40).

Відповідно до наказу ректора від 27 червня 2014 року №82-02 позивач у зв'язку із закінченням терміну навчання із закладу відрахований (а.с. 41). При цьому, відповідно до його характеристики ОСОБА_4 невідповідально ставився до навчального процесу, пропускав заняття без поважних причин, мотивуючи поведінку ускладненнями стану здоров'я, невчасно вносив кошти за навчання та з вивченням мови навчання на рівні, достатньому для опанування навчального матеріалу визначеного освітньо-кваліфікаційного рівня справився погано (а.с. 42).

Як встановлено управлінням Служби безпеки України в Кіровоградській області (УСБ України в Кіровоградській області) в подальшому, ОСОБА_4 наприкінці квітня 2014 року з використанням підробленого документу (на сторінці 15 національного паспорту проставлена шенгенська віза типу «НОМЕР_3, нібито видана 05 квітня 2014 року посольством Бельгії в Україні) та заздалегідь придбаного авіаквитка однієї з міжнародних авіакомпаній, здійснив спробу виїхати з України через міжнародний аеропорт «Бориспіль» маршрутом «Київ - Брюссель» до Бельгії.

Однак, під час проходження паспортного контролю в пункті пропуску аеропорту співробітниками ДПС України виявлений факт використання позивачем підробленої бельгійської візи. Дана особа затримана не була та повернулась до міста Кіровограда.

Також, 14 липня 2014 року на адресу ОСОБА_4 однією міжнародною поштовою компанією передано поштовий конверт в якому знаходився підроблений паспорт громадянина Бельгії НОМЕР_4, виготовлений на його ім'я.

Як повідомив позивач, він з використанням своїх зв'язків в одній із країн Європейського союзу замовив виготовлення підробленої Бельгійської візи в національному паспорті та паспорта громадянина Бельгії з метою незаконного виїзду з території України на постійне місце проживання до міста Брюссель, Бельгія (а.с. 33).

Таким чином, на підставі повідомленої УСБ України в Кіровоградській області в листі №61/т/2872 інформації, Кіровським районним відділом у місті Кіровограді управління Державної міграційної служби України в Кіровоградській області (Кіровський РВ у м. Кіровограді УДМС України в Кіровоградській області) 16 липня 2014 року прийнято рішення №9 про примусове видворення ОСОБА_4 за межі України до 21 липня 2014 року та заборону в'їзду йому в Україну терміном на 3 роки (а.с. 31).

Позивач 17 липня 2014 року вилетів з ДП «МА «Бориспіль» рейсом «Київ - Куала-Лумпур» з пересадкою в Аммані, Йорданія. Для відвідування Малайзії ОСОБА_4 віза не потрібна була.

Тобто, з вказаного вбачається, що Україна в даному випадку для позивача була фактично транзитна країна для того щоб дістатися Малайзії з метою перечекати час збройного конфлікту в його країні, так як для відвідування Малайзії йому не потрібна була віза.

Однак, після прибуття до міжнародного аеропорту Куала-Лумпур, позивачу на територію Малайзії у зв'язку з відсутністю у нього грошей та зворотного квитка в'їзд був заборонений.

Після перебування протягом 5 діб, тобто з 19 липня 2014 року по 23 липня 2014 року в транзитній зоні аеропорту Малайзії, він депортований у зворотному напрямку.

Після прибуття 24 липня 2014 року до ДА «МА «Бориспіль»» громадянин Палестини через транзитний коридор поміщений до режимної зони залу «Приліт» терміналу «Д» у зв'язку з тим, що фактично мав намір на підставі придбаного в Малайзії електронного квитка №2355426629537 вилетіти 24 липня 2014 року о 21 годині 15 хвилин за маршрутом Каїр - Стамбул - Київ.

Однак, як встановлено судом першої інстанції із наданої авіакомпанією Тюркіш Ерлайнз відповіді позивач вказаним рейсом не вибув (а.с. 26).

28 липня 2014 року ОСОБА_4 за допомогою телефонного зв'язку звернувся до представництва Управління Верховного комісару Організації Об'єднаних Націй у справах біженців в Україні, Білорусі та Молдові (УВК ООН) та повідомив про намір отримати притулок в Україні.

Після надання відповідачем на звернення виконавчого органу УВК ООН Всеукраїнської Благодійної Фундації «Право на захист» доступу до позивача (а.с. 20) ним подано заяву про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У зв'язку з цим, на виконання вимог частини другої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року №3671-VI та з метою передати заявника представнику центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, ОКПП «Київ» листом від 30 липня 2014 року №29/592 звернувся до УДМС України в Кіровоградській області про скасування рішення про примусове повернення з України та про заборону в'їзду в Україну громадянину Палестини (а.с. 101).

01 серпня 2014 року ОКПП «Київ» отримано відповідь в якій повідомлено, що ними направлено листа до ініціатора примусового видворення - УСБ України в Кіровоградській області з проханням висловити своє ставлення щодо скасування заборони в'їзду в Україну громадянину Палестини та на що отримано відповідь про залишення рішення без змін (а.с. 22, 102, 103).

До вирішення питання про скасування заборони в'їзду в Україну ОСОБА_4 перебував в залі «Приліт» терміналу «Д» ДА «МА «Бориспіль»».

При цьому, як зазначено самим позивачем, працівниками відповідача організовано медичний нагляд та супровід перебування позивача у пункті пропуску «Бориспіль» силами медичного пункту ДП «МА «Бориспіль»» та за погодженням з ними організовано медичне харчування (а.с. 24).

02 серпня 2014 року у зв'язку з висловленою позицією суб'єктом владних повноважень про залишення рішення про заборону в'їзду громадянину Палестини на територію України без змін, а також у зв'язку з його тяжкою хворобою, що унеможливлює довгострокове перебування в аеропорту без відповідного медичного нагляду, тобто наявністю підстав гуманітарного характеру ОКПП «Київ» звернувся до начальника УСБ України в Кіровоградській області з листом №29/594 з проханням в найкоротші терміни розглянути питання про скасування рішення (а.с. 106).

Після отримання усного погодження адміністрації ДПС України на підставі абзацу 3 пункту 2 статті 8 Закону України «Про прикордонний контроль» ОСОБА_4 надано дозвіл на в'їзд в Україну, пропущено його через державний кордон та передано до Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві (ГУ ДМС України в м. Києві) (а.с. 26).

На час розгляду справи в суді позивач згідно з довідкою про звернення за захистом в Україні до остаточного визначення відповідного статусу чи залишення території України мешкає в місті Києві (а.с. 10).

Таким чином, вважаючи своє утримання у транзитній зоні ДП «МА «Бориспіль»» протягом 15 діб незаконним, ОСОБА_4 звернувся до суду.

Суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні позову прийшов до висновку, що позовні вимоги не обґрунтовані та такі, що не підлягають задоволенню.

Визначаючись щодо заявлених вимог по суті, суд виходить з того, що ОСОБА_4 23 липня 2014 року вибув з Куала - Лумпура (Малайзія). На 24 липня 2014 року у нього були заброньовані квитки з Києва (ДП «МА «Бориспіль»») до Стамбулу (Туреччина), а на 25 липня 2014 року з Стамбулу до Каїру (Єгипет). Таким чином, позивач 24 липня 2014 року слідував через ДП «МА «Бориспіль»» транзитом до Каїру.

Відповідно до частини другої статті 25 Закону України «Про прикордонний контроль» взаємодія контрольних органів і служб, загальний порядок та послідовність проведення всіх видів контролю в пункті пропуску через державний кордон визначаються технологічною схемою пропуску осіб, транспортних засобів та вантажів.

Згідно пунктів 10.4, 10.9 Технологічної схеми пропуску осіб, транспортних засобів та вантажів в пункті пропуску через державний кордон «Бориспіль», «Гостомель» та «Київ» (Жуляни) затвердженої наказом ОКПП «Київ» від 03 серпня 2011 року №410 та зареєстрованої в Головному управлінні юстиції в Київській області 10 серпня 2011 року №21/739 по прибуттю до зали «Приліт» представник хендлінгової кампанії або авіакомпанії обов'язково інформує прикордонний наряд про кількість супроводжуваних пасажирів, наявність транзитних та трансферних пасажирів, депортованих (повернутих) осіб, та в разі наявності передає прикордонному наряду супроводжуючі документи на депортованих (повернутих) осіб. Транзитні (трансферні) пасажири по прибутті до зали «Приліт» підходять до стійок реєстрації транзитних (трансферних) пасажирів, після чого через контроль на авіабезпеку прямують до зали «Відліт». При необхідності прикордонний наряд перевіряє їх паспортні документи, авіаквитки та інші документи і проставляє відмітку ДПС України на посадковому талоні.

Авіакомпанією Тюркіш Ерлайнз підтверджено факт бронювання позивачем квитків з Києва (ДП «МА «Бориспіль»») до Стамбулу (Туреччина), а в подальшому і до Каїру (Єгипет), дана обставина була підтверджена сторонами по справі, а тому суд першої інстанції вірно зазначає, що ОСОБА_4 прибув з Куала - Лумпура (Малайзія) до Києва (ДП «МА «Бориспіль»») з метою подальшого вильоту до Стамбулу.

З пояснень наданих в судовому засіданні в суді першої інстанції, встановлено, що по прибутті до зали «Приліт» ОСОБА_4 підійшов до стійки реєстрації пасажирів і в присутності представника авіакомпанії, якому командиром повітряного судна передані документи позивача та прикордонного наряду йому повідомлено про нераціональність летіти до Єгипту у зв'язку із закриттям єдиних воріт у зовнішній світ для жителів Сектора Гази, тобто шляху Рафах, який є переходом на спільному кордоні Єгипту й Палестини. Відповідно, о 21 годині 15 хвилин 24 липня 2014 року він до Стамбулу не вилетів.

Таким чином, суд першої інстанції обґрунтовано не прийнято до уваги посилання позивача на спробу перетнути державний кордон України конкретно 24 липня 2014 року, за наявності заброньованих квитків на переліт з ДП «МА «Бориспіль» до інших країн та наміру позивача ними скористатися.

Підстав прибувати на лінію паспортного контролю в нього не було.

Більше того, суд першої інстанції обґрунтовано зазначає, що правом здати чи обміняти квитки позивач не скористався, що додатково підтверджує його намір вилетіти та фактично перебувати поза межами України.

Також, колегія суддів в повній мірі погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач не скористався посадковим талоном для відльоту до Стамбулу, що було виключно його волевиявленням. І за цієї умови він продовжив знаходитися на території ДП «МА «Бориспіль»» з правом безперешкодного переміщення до зали прильоту другого поверху терміналу «Д», можливості придбати інші квитки чи реалізувати право на визнання його як біженцем, чи особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Щодо посилань позивача на ту обставину, що він позбавлений був волі персоналом ОКПП «Київ» та утримувався у транзитній зоні терміналу «Д» ДП «МА «Бориспіль»» з 24 липня 2014 року під цілодобовою охороною, то суд першої інстанції правомірно зазначає, що ОСОБА_4 не збирався перетинати державний кордон України, підстав подавати документи для перевірки уповноваженій службовій особі ДПС України не було, то і власне прикордонний контроль стосовно нього не здійснювався.

Більш того, колегія суддів зазначає, що після звернення позивача з цих питань до відповідача, йому було надано дозвіл та він перетнув кордон України.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 5, частини другої статті 6 та частини першої статті 3 Закону України «Про прикордонний контроль» прикордонний контроль і пропуск через державний кордон осіб, транспортних засобів та вантажів здійснюються, зокрема, у пунктах пропуску через державний кордон. Початком здійснення такого контролю є момент подання особою паспортного, інших визначених законодавством документів для перевірки уповноваженій службовій особі ДПС України.

Під час прикордонного контролю посадові та службові особи ДПС України здійснюють свої повноваження в межах, передбачених чинним законодавством.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо безпідставності посилань громадянина Палестини про цілодобовий контроль працівників ОКПП «Київ».

Що ж стосується позбавлення волі, то суд першої інстанції вірно зазначає, що відповідно до статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, нікого не може бути позбавлено волі, крім випадків і відповідно до процедури, встановленої законом. Чи була особа «позбавлена волі» в розумінні статті 5 вказаної Конвенції, відправною точкою має бути конкретна ситуація, і має бути взято до уваги всі критерії, такі як тип, тривалість, наслідки і спосіб реалізації заходу. Аналізуючи норми статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод можливо дійти висновку, що позбавлення свободи відбувається в разі ув'язнення, арешту або затримання особи. В свою чергу визначення таких понять правовий акт не розкриває.

Так, з наявних матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що у даному випадку громадянин Палестини, прибувший до ДП «МА «Бориспіль»» із заброньованими квитками до Туреччини та Каїру є транзитним пасажиром, який має безперешкодний доступ до зали прильоту другого поверху терміналу «Д» та за наявності посадкового талону на стикувальний рейс має доступ до зони відльоту третього рівня терміналу «Д».

Разом з цим, не скориставшись посадочним талоном такий пасажир автоматично не перетинає державний кордон України, а навпаки залишається на обмеженій території (з власних міркувань), з правом придбати квиток й вилетіти до іншої країни, правом звернутися через відповідний орган до України з заявою про визнання його біженцем чи особою яка потребує додаткового захисту.

Тобто, в рамках якого позивач знаходився у транзитній зоні ДП «МА «Бориспіль», яка, при цьому, не є територією України, позивач мав право користуватися наявними у нього засобами зв'язку, безперешкодно міг звертатися із заявами до відповідача, придбавати, міняти посадкові талони (квитки), продукти харчування.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що твердження позивача про обмеження чи позбавлення його волі працівниками ОКПП «Київ» є невірним, оскільки в даному ж випадку позивач на територію України не в'їжджав, не був обмежений і у праві виїзду, юридично перебував за межами України, наявні сучасні засоби зв'язку дозволяли йому скористатись заходами правової допомоги. Самі по собі умови перебування в межах пункту пропуску для повітряного сполучення «Бориспіль», оснащення зал «Відліт», «Приліт», створення умов для комфортного очікування рейсу залежать від ДП «МА «Бориспіль» та власне авіакомпанії.

Що стосується харчування позивача, то правомірні посилання суду першої інстанції, що згідно розділу 5 додатку 9 «Спрощення формальностей» до Конвенції про міжнародну цивільну авіацію (Чиказька конвенція, 1944 року, Україна приєдналася до Конвенції 10 серпня 1992 року, Конвенція набула чинності для України 09 вересня 1992 року) експлуатант повітряного судна несе відповідальність за видатки, пов'язані з охороною та опікою особи, які не мають належних для в'їзду документів з моменту встановлення, що особа не має прав на в'їзд. Таким чином, саме перевізник, який привіз позивача з наявною відміткою про заборону в'їзду в Україну, мав виконати обов'язок, пов'язаний з опікою позивача, в тому числі харчуванням, гігієнічними умовами.

Крім того, працівники ОКПП «Київ» були проінформовані про можливий стан здоров'я позивача та як не заперечується і власне громадянином Палестини з 29 липня 2014 року надали допомогу у вигляді харчування (хоча на його думку і неналежно), хоча такий обов'язок покладається на перевізника.

Відтак, суд першої інстанції обґрунтовано зазначає, що твердження позивача про штучне його обмеження у харчуванні з боку відповідача є безпідставним.

Також, медичний супровід протягом перебування позивача з 29 липня 2014 року по 07 серпня 2014 року здійснювався силами ДП «МА «Бориспіль», що також не заперечується в цілому позивачем з єдиним лише уточненням щодо його недостатності.

Щодо посилань позивача на ту обставину, що відповідач чинив перешкоди у доступі до реалізації права на отримання ним статусу біженця чи визнання особою, яка потребує додаткового захисту, то колегія суддів погоджуєтбся з висновком суду першої інстанції про їх безпідставність, оскільки жодних доказів звернення його із відповідно заявою чи відмови у її прийнятті протягом періоду з 24 по 29 липня 2014 року до працівників контрольно-пропускного пункту суду не надано.

Разом з тим, як встановлено судом першої інстанції, то стійка Регіонального представництва УВК ООН розташована у транзитній зоні другого поверху терміналу «Д» перед стійками прикордонного контролю та є доступною для пасажирів.

Тобто, в залі приліт, де неодноразово перебував позивач, наявний стенд з відомостями для осіб, які прибувають з наміром бути визнаними біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту з відповідними зразками заяв на різних мовах.

Крім того, під час спілкування представників УВК ООН з позивачем 29 липня 2014 року, останнім скарг на дії ОКПП «Київ» не подано.

Тобто, обґрунтованим є висновок суду першої інстанції, що в період з 24 липня 2014 року по 28 липня 2014 року позивач не звертався до уповноваженого органу і зі скаргою на неприйняття відповідачем заяви.

У відповідно до положень статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль» іноземцю, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в'їзд в Україну відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.

Однак, з наявних в матеріалах справи документів та пояснень сторін вбачається, що у перетині державного кордону ОСОБА_4 не відмовлялося та відповідне рішення уповноваженою особою ОКПП «Київ» не приймалося, що взагалі свідчить про необґрунтованість заявлених позовних вимог.

29 липня 2014 року під час прийняття персоналом ОКПП «Київ» заяви громадянина Палестини про надання йому статусу біженця встановлено наявність рішення УДМС України в Кіровоградській області про заборону йому в'їзду в Україну на 3 роки, що згідно статті 8 Закону України «Про прикордонний контроль» не давало йому права на в'їзд в Україну.

Згідно пункту 2 частини другої статті 8 Закону України «Про прикордонний контроль» недотримання іноземцем, особою без громадянства умов перетинання державного кордону на в'їзд в Україну не перешкоджає можливості розгляду в установленому законом порядку питання щодо надання йому притулку чи визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Так, ОКПП «Київ» 30 липня 2014 року за вих. №29/592 направлено запит до УДМС України в Кіровоградській області про скасування рішення про заборону в'їзду.

01 серпня 2014 року ними отримано відповідь за №1/5-7677 про залишення рішення без змін та надано копії відповідного запиту УДМС України в Кіровоградській області до УСБ України в Кіровоградській області.

02 серпня 2014 року ОКПП «Київ» звернувся до УСБ України в Кіровоградській області про скасування рішення про заборону в'їзду. За відсутності необхідного погодження відповідачем у зв'язку з наявністю підстав гуманітарного характеру (важкий стан здоров'я) отримано дозвіл адміністрації ДПС України на пропуск ОСОБА_4 через державний кордон України та відповідно передано його до ГУ ДМС України в м. Києві. Враховуючи, що чинним законодавством форми вказаного дозволу не передбачено, він наданий усно.

Також, суд першої інстанції правомірно не прийняв до уваги посилання позивача в даному випадку на положення Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року, Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», Закону України «Про прикордонний контроль», оскільки жодним з цих нормативно - правових актів не передбачено взагалі безперешкодний пропуск осіб у разі подання заяви з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту через державний кордон України, тим більше, у випадку наявної заборони у перетині кордону.

Так, Конвенцією про статус біженців передбачено, що у кожного біженця є зобов'язання перед країною, в якій він знаходиться, згідно з якими, зокрема, він повинен дотримуватися законів та розпоряджень цієї країни, а також заходів, які застосовуються для підтримання громадського порядку.

Згідно статті 9 Конвенції ніщо в цій Конвенції не позбавляє Договірну Державу права під час війни або за інших надзвичайних і виняткових обставин вживати тимчасових заходів, які вона вважає необхідними в інтересах державної безпеки, щодо тієї чи іншої окремої особи, ще до того, як ця Договірна Держава з'ясує, що ця особа дійсно є біженцем і що подальше застосування цих заходів щодо неї є необхідним в інтересах державної безпеки.

Тобто, за наявного рішення УДМС України в Кіровоградській області про заборону в'їзду ОСОБА_4 в Україну протягом трьох років, ОКПП «Київ» позбавлений був можливості безперешкодно пропустити позивача через державний кордон.

Натомість, суд першої інстанції вірно зазначає, що відповідачем вчинено максимум заходів до скасування такого рішення, та й навіть за наявності рішення з урахуванням підстав важкого стану здоров'я іноземця, ними отримано усне погодження адміністрації ДПС України та пропуск позивача через державний кордон України й направлено до відповідного органу ДМС України.

Щодо дискримінації позивача, то колегія суддів повністю погоджується з висновком суду першої інстанції, що такі обставини в межах даного спору не встановлені. Докази, які свідчили б про позбавлення ОКПП «Київ» позивача права на подачу відповідної заяви відсутні. Навпаки, за висловленої іноземцем позиції, 29 липня 2014 року відповідач прийняв її. Неможливість здійснення прикордонного контролю позивача не залежало від ОКПП «Київ». ОКПП «Київ» не наділений повноваженнями щодо перегляду або скасування рішень про заборону в'їзду, прийнятих іншими органами, та одночасно обмежений вимогами статті 8 Закону України «Про прикордонний контроль».

Також, враховуючи, що рішення ОКПП «Київ» взагалі не приймалось, а дії працівників контрольно-пропускного пункту відповідають вимогам до дій суб'єкта владних повноважень, встановлених частиною третьою статті 2 КАС України, то підстави для задоволення вимоги про стягнення моральної шкоди також відсутні.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Згідно ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі і в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень суд перевіряє чи вчинені вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначений Конституцією і законами України.

Виходячи з наведеного, а також системного аналізу вищевказаних норм права, колегія суддів приходить погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість позовних вимог, так як всі його доводи носять суб'єктивний оціночних характер та не ґрунтуються на вимогах закону.

Надані докази були оцінені судом першої інстанції, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Крім того, було оцінено належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, що відповідає вимогам ст. 86 КАС України.

Таким чином, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

При цьому апеляційні скарги не містять посилання на обставини, передбачені статтями 202 - 204 Кодексу адміністративного судочинства України, за яких рішення суду підлягає скасуванню.

Доводи, викладені заявниками в апеляційних скаргах були предметом дослідження суду першої інстанції і не знайшли свого належного підтвердження.

Вказані в апеляційних скаргах процесуальні порушення не призвели до неправильного вирішення справи і не є підставою для скасування судового рішення.

Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, в зв'язку з чим апеляційні скарги залишаються без задоволення, а постанова суду першої інстанції -без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.4, 8-11, 160, 196, 198, 200, 205, 207, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу Громадянина Палестини ОСОБА_4 - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 грудня 2014 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів із дня складання у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги до Вищого адміністративного суду України у порядку ст.212 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: Г.В.Земляна

Судді: Н.І. Горбань

М.В. Межевич

Повний текст виготовлено 13 лютого 2015 року

Головуючий суддя Земляна Г.В.

Судді: Горбань Н.І.

Межевич М.В.