Постанова № 42686600, 13.02.2015, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" лютого 2015 р. Справа № 922/4138/14

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Істоміна О.А., суддя Барбашова С.В., суддя Білецька А.М.

при секретарі Полубояриній Н.В.

за участю представників сторін:

позивача - Пономарьов Б.Ю., за довіреністю №20/85 від 14.01.2015

відповідача - Лагутіна І.В., за довіреністю №218-298 від 26.01.2015

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Комунального підприємства "Рубіжанське виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства" Рубіжанської міської ради, м. Рубіжне (вх. №4308 Х/3-10) на рішення господарського суду Харківської області від 20.11.2014 по справі №922/4138/14

за позовом Комунального підприємства "Рубіжанське виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства" Рубіжанської міської ради, м. Рубіжне

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Зоря", м. Рубіжне

про зобов'язання укласти договір,-

ВСТАНОВИЛА:

Рішення господарського суду Харківської області від 20.11.2014 (суддя І.П.Жигалкін) в позові відмовлено повністю.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, позивач - Комунальне підприємство "Рубіжанське виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства" Рубіжанської міської ради, звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду Харківської області від 20.11.2014 по справі №922/4138/14 скасувати та винести нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги скаржник посилається на те, що рішення суду першої інстанції є необґрунтованим, винесеним з порушенням норм матеріального права.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Зоря" через канцелярію Харківського апеляційного господарського суду надало заперечення (вх.263 від 263), в яких проти доводів, що викладені у скарзі позивача заперечує, вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції прийняте з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права та всебічним дослідженням обставин справи, просить рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

В судовому засіданні 27.01.2015, на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України, оголошувалась перерва до 12.02.2015.

Розглянувши матеріали справи, вислухавши в судовому засіданні пояснення представників позивача та відповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених статті 101 Господарського процесуального кодексу України, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції обставин справи та доказів на їх підтвердження, а також правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів визначила наступне.

На підставі рішення Рубіжанської міської ради від 27.09.2012 за №26/51 було створено Комунальне підприємство "Рубіжанське виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства" Рубіжанської міської ради", яке діє зокрема, з метою ведення господарської діяльності і як найповнішого задоволення потреб населення, підприємств і організацій в послугах з постачання водою і водовідведення, гарантованого забезпечення населення якісною і безпечною для здоров'я людини питною водою, для розвитку інфраструктури міста (пункт 4.1 статуту комунального підприємства «Рубіжанське виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства» Рубіжанської міської ради).

16.07.2014 Комунальне підприємство "Рубіжанське виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства" Рубіжанської міської ради керуючись нормами Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24.06.2004 № 1875-IV та «Правил користування системами комунального водопостачання та водовідведення в населених пунктах України» від 27.06.2008 № 190, направив із супровідним листом № 20/3057 на адресу відповідача два примірники проекту договору № 302 на послуги водовідведення.

За результатами розгляду пропозиції, Товариство з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Зоря" листом за №209-5074 від 29.08.2014 відмовився від укладання вищевказаного договору, пояснивши свою відмову відсутністю економічно обґрунтованих планових затрат, пов'язаних з централізованим водопостачанням та водовідведенням для підприємства - відповідача.

Враховуючи не досягнення згоди щодо укладення договору на послуги з водовідведення, позивач був змушений звернутися до суду із позовом про зобов'язання Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Зоря" до укладення договору № 302 в редакції наданій Комунальним підприємством "Рубіжанське виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства" Рубіжанської міської ради.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем було обрано спосіб захисту, який не передбачений статтею 16 Цивільного кодексу України.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному дослідженні в судовому засіданні з урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи їх взаємний зв'язок, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду вважає що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

З огляду на статтю 509 Цивільного кодексу України вбачається, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

У відповідності до пункту 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України договір - є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Цивільні права і обов'язки виникають як з передбачених законом договорів, так і з договорів, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать.

Договір - це категорія цивільного права, яка визначається як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. До зобов'язань, що виникають з договорів, застосовуються загальні положення про зобов'язання, якщо інше не випливає із закону або самого договору. Як і будь-який правочин, він є вольовим актом, оскільки виражає спільну волю сторін, що втілюється у договорі. Змістом договору є, власне, ті умови, на яких сторони погоджуються виконувати договір, і вони мають дотримуватися взятих на себе зобов'язань.

Статтею 12 Цивільного Кодексу України унормовано, що особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

За приписами частини 2 статті 14 Цивільного Кодексу України, особа не може бути примушена до дії, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

Як вбачається з положення частини 1 статті 627 Цивільного Кодексу України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Загальний порядок укладення господарських договорів врегульований статтею 181 Господарського Кодексу України.

У відповідності до статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Між тим, частиною 3 статті 6 та статті 627 Цивільного кодексу України унормовано, що при укладенні договору, виборі контрагентів, визначенні умов договору сторони не можуть діяти всупереч положенням цього Кодексу та інших актів цивільного законодавства. Зазначені положення узгоджуються з нормами частини 1 статті 203, частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України, відповідно до яких підставою недійсності правочинів є суперечність їх актам цивільного законодавства.

Разом з тим, відповідно до частини 3 статті 179 Господарського Кодексу України укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

Закон України "Про житлово-комунальні послуги" визначає основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки.

Частиною 1 статті 19 Закон України "Про житлово-комунальні послуги" передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

Так, згідно з пунктом 1 частини 3 статті 20 Закон України "Про житлово-комунальні послуги" споживач зобов'язаний укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового договору.

Цей обов'язок кореспондується із зустрічним обов'язком виконавця, визначеному пункті 3 частини 2 статті 21 цього Закону підготувати та укласти із споживачем договір на надання житлово-комунальних послуг з визначенням відповідальності за дотримання умов його виконання згідно з типовим договором.

Відповідно до частини 2 статті 179 Господарського Кодексу України, Кабінет Міністрів України, уповноважені Президентом України міністерства, інші центральні органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках - затверджувати типові договори.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 20.05.2009 № 529 затверджено форму та зміст (умови) Типового договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій.

Відповідно до статті 630 Господарського Кодексу України договором може бути встановлено, що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку.

В розрізі визначеного вбачається, що умови типового договору, що набули юридично обов'язкового значення є обов'язковими для сторін договору, які не мають права відступити від їх положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд, окрім випадку, коли такий відступ пов'язаний з конкретизацією умов договору, що погоджується із положенням пункту 4 частини 4 статті 179 Господарського Кодексу України.

На думку судової колегії запропонований позивачем відповідачу до укладення договір про надання послуг з водовідведення за № 302, відповідає умовам типових договорів, затверджених наведеною вище постановою Кабінету Міністрів України, містить істотні умови господарського договору та не суперечить нормам чинного законодавства.

Разом з тим, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що при поданні позову позивачем було обрано неналежний спосіб захисту своїх прав, що слугує підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.

Як вбачається з матеріалів позовної заяви, Комунальне підприємство "Рубіжанське виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства" Рубіжанської міської ради у прохальній частині просить, зокрема, суд зобов'язати відповідача укласти договір на послуги водовідведення № 302 в редакції Комунального підприємства "Рубіжанське виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства" Рубіжанської міської ради.

Приписами статті 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно зі статтею 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

В силу статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" завданням суду при здійсненні правосуддя, зокрема, є захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Як унормовано статтями 1 та 2 Господарського процесуального Кодексу України правом на пред'явлення позову до господарського суду наділені, зокрема, юридичні особи, а суд шляхом вчинення позовного провадження у справах здійснює захист осіб, права і охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Захист же цивільних прав - це передбаченні законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Згідно з частини 6 статті 13 Цивільного кодексу України у разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Нормами статті 16 Цивільного Кодексу України та статті 20 Господарського Кодексу України передбачено, що особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового права або майнового права та інтересу у визначені цими статтями способи. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Виходячи з системного аналізу вище наведених правових норм випливає, що захист прав особи здійснюється способом, що визначений законодавством.

Проте, серед способів захисту, передбачених статтею 16 Цивільного Кодексу України та статті 20 Господарського Кодексу України, не передбачено такого способу захисту, як установлення правовідносин, в тому числі шляхом зобов'язання особи до укладення договору.

Аналогічна позиція відображена у постанові Верховного Суду України від 10.10.2012 у справі № 6-110цс12, де Верховний Суд України зазначає, що особа вправі звернутися до суду за захистом своїх прав на підставі пункту 1 частини 2 статті 6 Цивільного Кодексу України з позовом про визнання договору укладеним на умовах, передбачених нормативно-правовим актом.

Отже, зацікавлена сторона не може просити суд зобов'язати іншу особу укласти договір у судовому порядку, оскільки дана вимога не відповідає способам захисту прав, передбачених статті 16 Цивільного Кодексу України.

Згідно статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Підсумовуючи вищевикладене, судова колегія відзначає, що до компетенції суду не віднесені повноваження щодо встановлення юридичного факту і суд, як орган державної влади, зобов'язаний діяти у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, у зв'язку з чим приходить до висновку, що позивачем невірно обрано спосіб захисту його прав та інтересів, які, на його думку, порушено відповідачем.

У пункті 3 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 25.11.2005 N 01-8/2229 зазначено, що господарські суди вирішують спори у порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає статті 1 Господарського Процесуального Кодексу України, а правовідносини, щодо яких виник спір, носять господарський характер. Дійшовши висновку, що предмет позову не відповідає встановленим законом або договором способам захисту прав, суд повинен відмовити у позові, а не припиняти провадження у справі за її непідвідомчістю суду.

Як роз'яснено у пункті 39 Інформаційного листа Вищого господарського суду від 12.03.2009 № 01-08/163 "Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів України у другому півріччі 2008 року щодо застосування норм Господарського процесуального кодексу України" вміщена відповідь на запитання чи повинен господарський суд у розгляді справи за позовом, який не відповідає встановленим законом або договором способам захисту прав, відмовляти в задоволенні такого позову або ж припиняти провадження у справі здійснено посилання на постанову Верховного Суду України, зокрема, від 13.07.2004 № 10/732, де викладалася правова позиція, згідно з якою, дійшовши висновку про те, що предмет позову не відповідає встановленим законом або договором способом захисту прав, суд повинен відмовити у позові, а не припиняти провадження у справі за її непідвідомчістю суду.

Аналогічна позиція наведена в постанові Пленуму від 26.12.2011 № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», в якій надано роз'яснення, згідно яких, зокрема, господарський суд, дійшовши висновку про те, що предмет позову не відповідає встановленим законом або договором способам захисту прав, повинен відмовити в позові, а не припиняти провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК.

У відповідності з пунктом 4 частини третьої статті 129 Конституції України та статті 33 Господарського Процесуального Кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Сторона або прокурор у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування господарським судом доказів.

Колегією суддів встановлено відсутність належних доказів щодо обставин, передбачених статті 104 Господарського процесуального кодексу України, які підтверджували б наявність підстав для задоволення апеляційної скарги.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції.

На підставі викладеного колегія суддів вважає, що рішення господарського суду Харківської області від 20.11.2014 у справі №922/4138/14 прийняте при належному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи та у відповідності до норм матеріального і процесуального права і відсутні підстави для його скасування, в зв'язку з чим, апеляційна скарга позивача не підлягає задоволенню.

На підставі викладеного та керуючись статтями 99, 101, 102, пунктом 1 статті 103, статтями 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну Комунального підприємства "Рубіжанське виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства" Рубіжанської міської ради, м. Рубіжне залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 20 листопада 2014 року по справі №922/4138/14 залишити без змін.

Постанова набирає чинності з дня її проголошення і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом 20-ти днів.

Повний текст постанови виготовлено та підписано 13 лютого 2015 року.

Головуючий суддя Істоміна О.А.

Суддя Барбашова С.В.

Суддя Білецька А.М.