Постанова № 42685351, 11.02.2015, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" лютого 2015 р. Справа № 909/1192/14

Львівський апеляційний господарський суд, в складі колегії:

головуючого-судді: Бойко С.М.,

суддів: Бонк Т.Б.,

Якімець Г.Г.

при секретарі Томкевич Н.,

з участю представників:

від скаржника (позивача) - з'явився,

відповідача-1 - не з'явився,

відповідача-2 - з'явився,

розглянувши апеляційну скаргу Державного територіально-галузевого об'єднання "Львівська залізниця"

на рішення господарського суду Івано-Франківської області від 02.12.2014 року

у справі №909/1192/14,

за позовом: Державного територіально-галузевого об'єднання "Львівська залізниця" в особі відокремленого підрозділу "Івано-Франківської дирекції залізничних перевезень" ДТГО "Львівська залізниця", вул. Привокзальна, 15, м. Івано-Франківськ,76000

до відповідача-1: Яремчанської міської ради Івано-Франківської області, вул. Свободи,266, м. Яремче, Івано-Франківська обл., 78500.

до відповідача-2: Фізичної особи-підприємця Саманюка Якова Яковича с.Микуличин, Івано-Франківська область,78590

про визнання недійсним рішення Яремчанської міської ради, визнання недійсним договору оренди землі та державного акту на земельну ділянку.

ВСТАНОВИВ:

рішенням господарського суду Івано - Франківської області від 02.12.14 у справі №909/1192/14 (суддя Матуляк П.Я.) в позові Державного територіально-галузевого об'єднання "Львівська залізниця" в особі відокремленого підрозділу "Івано-Франківська дирекція залізничних перевезень" ДТГО "Львівська залізниця" до Яремчанської міської ради та фізичної особи-підприємця Саманюка Якова Яковича про визнання недійсним рішення Яремчанської міської ради №209-3/2002 від 22.03.02 "Про продаж земельних ділянок у приватну власність для здійснення підприємницької діяльності" в частині продажу фізичній особі - підприємцю Саманюку Я.Я. земельної ділянки площею 30 кв.м по вул. Свободи, 278, у м.Яремче; визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку ІФ №9005351 від 27.09.2004 кадастровий № 2611000000050090053; визнання недійсним п.7 рішення Яремчанської міської ради №232-4/2004 від 28.10.2004 в частині передачі в оренду фізичній особі- підприємцю Саманюку Я.Я. земельної ділянки площею 100 кв.м по вул. Свободи, 278, у м.Яремче; визнання недійсним договору оренди землі від 29.12.2004, укладеного між Яремчанською міською радою та фізичною особою - підприємцем Саманюком Я.Я. - відмовлено.

Рішення суду мотивоване посиланням на положення ст.ст.19, 68, 84, 116, 125, 126 Земельного кодексу України, ст.23 Закону України "Про транспорт", вказуючи на те, що суду не подано доказів надання у визначеному законодавством порядку спірних земельних ділянок позивачу чи іншим підприємствам залізничного транспорту для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту і розвитку об'єкта транспорту, а отже не доведено, що спірні рішення порушують його права. Рішення прийняті органом місцевого самоврядування в межах наданих йому повноважень розпорядження спірними земельними ділянками та відповідають вимогам діючого законодавства, що свідчить про відсутність підстав для визнання їх недійсними та визнання недійсними виданого на їх підставі акту на право власності та укладеного договору оренди землі.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням місцевого господарського суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Івано - Франківської області від 02.12.2014 у даній справі та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задоволити в повному обсязі.

Скаржник покликається на те, що земельна ділянка, надана в оренду та продана відповідачу-2 згідно оскаржуваних в даній справі рішень, знаходиться у смузі відведення залізниці, а тому відноситься до земель залізничного транспорту та перебуває у користуванні ДТГО «Львівська залізниця». Апелянт зазначає, що жодних погоджень проекту відведення земельної ділянки, акту встановлення і узгодження зовнішніх меж землекористування в натурі ним не здійснювалося та жодних погоджень на вилучення земельної ділянки з постійного землекористування не надавалося, що свідчить про порушення його прав оскаржуваними рішеннями, як користувача спірної земельної ділянки та відповідно наявність підстав для визнання їх недійсними.

В підтвердження своєї позиції скаржник покликається на норми Земельного кодексу України, Закону України «Про транспорт» та Закону України «Про залізничний транспорт», якими, зокрема, передбачено, що всі землі під залізничним полотном та його облаштуванням, спорудами та ін.., є землями залізничного транспорту, тому землями залізниць слід вважати всі земельні ділянки, надані залізниці, а не тільки земельні ділянки, які прилягають виключно до залізничного полотна.

Скаржник також не погоджується з висновком місцевого суду про необхідність оформлення державних актів на право користування землею, оскільки, на момент виникнення такого права діяло законодавство, що не передбачало обов'язкової реєстрації прав на нерухоме майно. Землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі відповідно до п.п.54, 55 «Общих начал землепользования и землеустройства». Оформлення прав органів шляхів сполучення на землі, що закріплювалися за ними, проводилось шляхом відведення за схемою згідно вказаних актів і право позивача на спірну земельну ділянку підтверджується саме Планом смуги відведення земель лінії Івано-Франківськ-Держкордон Львівської залізниці 1994 року та Планом смуги відведення 1951 року. Також підтверджуючими документами права залізниці на спірну земельну ділянку апелянт вважає рішення Станіславської обласної ради від 15.11.1949 №1118 та рішення Яремчанської районної ради від 26.09.1949, за змістом яких випливає, що земельна ділянка в межах смуги відведення була надана залізниці, закріплена за нею в порядку та спосіб, який існував на момент її виділення.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач-2 просить в її задоволенні відмовити, мотивуючи тим, що залізниця не є належним позивачем, оскільки не надала належних законодавчо передбачених доказів віднесення спірних земельних ділянок до земель залізничного транспорту, тобто документального підтвердження права на користування ними, а отже і порушення оскаржуваними рішеннями прав позивача.

Відповідач-1 правом, наданим йому ст.96 ГПК України, не скористався, відзиву на апеляційну скаргу не подав. В судове засідання 11.02.2015 участі свого уповноваженого представника також не забезпечив, причини неявки суду не повідомив, хоча належним чином був повідомлений про час та місце судового засідання, що підтверджується поштовим повідомленням про вручення ухвали суду від 12.01.2015, а тому суд вважає за можливе розгляд справи провести без його участі за наявними в матеріалах справи доказів про права та обов'язки сторін.

Відповідно до ч. 2 ст. 85 та ч. 1 ст. 99 ГПК України у судовому засіданні 11.02.15 оголошено вступну та резолютивну частини постанови Львівського апеляційного господарського суду.

Суд, заслухавши пояснення представників апелянта та відповідача-2, які підтримали свої позиції, розглянувши доводи апеляційної скарги та дослідивши наявні докази по справі, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, згідно рішення Яремчанської міської ради №209-3/2002 від 22.03.02 "Про продаж земельних ділянок у приватну власність для здійснення підприємницької діяльності" фізичній особі- підприємцю Саманюку Я.Я. продано у приватну власність земельну ділянку площею 30 кв.м по вул. Свободи , 278, у м.Яремче для обслуговування торгового кіоску, а 27.09.2004 фізичній особі- підприємцю Саманюку Я.Я. видано державний акт на право власності на вказану земельну ділянку серії ІФ №9005351 (а.с.13,17).

Пунктом 7 рішення Яремчанської міської ради №232-4/2004 від 28.10.2004 передано в оренду фізичній особі- підприємцю Саманюку Я.Я. земельну ділянку площею 100 кв.м по вул. Свободи , 278, у м.Яремче та, у відповідності до вказаного рішення, укладено договір оренди землі від 29.12.2004 (а.с.14-16).

Судом також встановлено, що при проведенні інвентаризації земель смуги відведення Державного територіально-галузевого об'єднання "Львівська залізниця" для виготовлення державних актів на право постійного землекористування по відокремленому підрозділу "Івано-Франківська дистанція колії" позивачем згідно акту обстеження від 31.03.2014 (а.с.18) зафіксовано, що у межах м.Яремче в смузі відведення залізниці на ділянці з прив'язкою до колії на км60 пк8 з лівої сторони по ходу кілометра в смузі відведення залізниці на відстані 6 м від осі колії під залізничним мостом знаходиться будівля кафе "У Якова", земельні ділянки (площею 100 кв.м та 30 кв.м ), під яким відповідно до вищезазначених рішень Яремчанської міської ради надані в оренду та продані фізичній особі-підприємцю Саманюку Я.Я., в той час як ширина смуги відведення залізниці в даному місці становить 30 м від осі головної колії.

Наведене стало підставою для звернення позивача до суду з позовом про визнання недійсними рішень Яремчанської міської ради, акту на право власності та договору оренди земельної ділянки з посиланням на порушення його права користування спірною земельною ділянкою, яка знаходиться в смузі відведення залізниці і відноситься до земель залізничного транспорту та перебуває у користуванні ДТГО «Львівська залізниця».

Відповідно до приписів статті 13 Конституції України землі є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами (ст.3 Земельного кодексу України).

Згідно зі ст.93 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом. Наведена правова норма кореспондується зі ст.2 Закону України "Про оренду землі", згідно якої відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Згідно з ч.1 ст.124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Відповідно до приписів статті 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить розпорядження землями територіальних громад. Згідно зі статтею 122 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Статтею 83 названого Кодексу унормовано, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

Згідно з пунктом 12 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, та земель, на яких розташовані державні, в тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, земельні ділянки, щодо яких прийнято оскаржувані рішення, знаходяться в межах населеного пункту, а тому при прийнятті цих рішень Яремчанська міська рада, діяла в межах наданих їй повноважень та у відповідності до діючого на той час законодавства.

Способи захисту прав на земельні ділянки визначені статтею 152 Земельного кодексу України. За приписами наведеної норми, держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Згідно п.10 ст.59 Закону України "Про місцеве самоврядування" акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Статтею 21 ЦК України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Під час розгляду справи судом не встановлено обставин, за якими спірні рішення Яремчанської міської ради можуть бути визнані недійсними (незаконними), виходячи з приписів статті 21 Цивільного кодексу України.

Аналіз наведених правових норм дає суду підстави для висновку суду про те, що спірні земельні ділянки згідно рішень Яремчанської міської ради №209-3/2002 від 22.03.2002 та №232-4/2004 від 28.10.2004 відповідно продано та надано в оренду фізичній особі- підприємцю Саманюку Я.Я. у відповідності до вимог чинного законодавства.

Відповідно до статті 68 Земельного кодексу України до земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонногоколійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.

Статтею 65 Земельного кодексу України передбачено, що землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності.

Частиною 2 статті 4 Закону України "Про залізничний транспорт" визначено, що створення, реорганізація, ліквідація та визначення територіальних меж залізниць, призначення і звільнення їх керівників здійснюються рішеннями Кабінету Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади в галузі транспорту.

Відповідно до ст.125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав, а ст.126 цього ж Кодексу передбачає, що право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відповідно до якого таким документом є державний акт.

Відповідно до ч.2 ст. 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

З вищенаведених норм випливає, що вимагати захисту порушених прав на землю має право власник чи користувач земельної ділянки, чиї права на землю оформлені та зареєстровані у встановленому законодавством порядку. Вилучення земельних ділянок також здійснюється за згодою землекористувача, право користування якого оформлене та зареєстроване у встановленому законодавством порядку.

Однак, як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, на момент прийняття Яремчанською міською радою спірних рішень Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою ДТГО "Львівська залізниця" був відсутній і державної реєстрації не проходив.

В матеріалах справи відсутні докази оформлення ДТГО"Львівська залізниця" чи її відокремленими підрозділами у встановленому законодавством порядку права постійного користування чи права оренди спірною земельною ділянкою шляхом отримання Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою чи укладення договору оренди земельної ділянки, а тому виходячи із приписів ст.125 ЗК України право постійного користування вказаною земельною ділянкою у ДТГО "Львівська залізниця" не виникло, тому погодження позивачем її вилучення законом не вимагалося, що спростовує відповідні посилання апелянта.

Місцевим господарським судом правомірно відхилено посилання позивача на те, що виготовлення та отримання державних актів на землю на час облаштування залізничного полотна і смуги відведення не передбачалося, діючим на той час, законодавством, оскільки п.п. 27, 32 "Инструкции о нормах и порядке отвода земель для железных дорог и использовании полосы отвода", затвердженої Міністерством шляхів сполучення СРСР 30.01.1963 року містять прямі вимоги щодо обов'язковості складення документів на право користування землею та порядок зберігання актів на право користування землею підрозділами залізниць, а п.10 "Положение о землях, предоставленных транспорту", яке затверджене постановою РНК СРСР 07.02.1933 року, регламентує оформлення прав на землі, закріплені, зокрема, за наркоматом шляхів сполучення та водного транспорту і його органів в порядку, встановленому законодавством союзних республік.

Також, частина ІV діючого на той час Земельного кодексу УСРР, затвердженого постановою ВЦВК від 29.11.1922 року (із змінами та доповненнями від 27.06.1927 року), передбачала обов'язковість оформлення державної реєстрації та видачі землекористувачам правопідтверджуючих документів на землю. Розділ ІІ постанови ВЦВК й РНК УСРР від 23.09.1925 року "Про земельні розпорядки в смузі міст і містечок" (діяла до 1984 року) також передбачав, зокрема, що всі без винятку земельні ділянки в межах міської смуги підлягають державній реєстрації, що засвідчується актами реєстрації та витягами з них.

Крім того, стаття 10 закону СРСР від 13.12.1968 року "Об утверждении основ законодательства Союза ССР и союзных республик" встановлювала обов'язковість оформлення державних актів на право користування землею та видачі їх землекористувачам, яким заборонялось користування наданою земельною ділянкою до видачі державного акту. Прийнята на зміну постанові ВЦВК й РНК УСРР від 23.09.1925 року, постанова РМ УРСР №136 від 20.03.1984 року "Про затвердження Положення про землі міст і селищ міського типу Української РСР" також містила аналогічні вимоги.

З огляду на викладене місцевим судом правомірно відхилено доводи позивача, про відсутність в нього обов'язку щодо одержання документу, що посвідчує право на земельну ділянку та реєстрації цього права у встановленому законом порядку.

Таким чином, вимагати захисту порушених прав на землю має право власник чи користувач земельної ділянки, чиї права на землю оформлені та зареєстровані у встановленому законодавством порядку. Вилучення земельних ділянок також здійснюється за згодою землекористувача, право користування якого оформлене та зареєстроване у встановленому законодавством порядку.

Посилання апелянта на Плани смуги відведення земель лінії залізниці 1951, 1975 та 1994 років (а.с.21-28, 53-59) також є безпідставними, про що правомірно зазначено і місцевим судом, оскільки такі не є належним доказом в підтвердження права набуття та користування спірними земельними ділянками позивачем. За своєю правовою природою План смуги відведення встановлює режим користування землею і не є юридично значимим актом оформлення права землекористування.

Безпідставними є також покликання апелянта на рішення Станіславської обласної ради від 15.11.1949 №1118 та рішення Яремчанської районної ради від 26.09.1949 (а.с.84-85), оскільки із вказаних актів незрозуміло, про які саме земельні ділянки йдеться, та які не містять жодних відомостей про підтвердження прав позивача саме на спірні земельні ділянки.

Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

З огляду на наведене та враховуючи те, що позивачем не долучено до матеріалів справи належного підтверджуючого права землекористування документа на спірні земельні ділянки, останній позбавлений права вимагати захисту своїх порушених прав на землю як належний землекористувач в порядку ст.ст.152, 155 Земельного кодексу України, так як права позивача на землю не оформлені та у встановленому законодавством порядку не зареєстровані. Аналогічної правової позиції дотримується Вищий господарський суд у своїй практиці (зокрема, постанови Вищого господарського суду України у справах №914/1047/13-г, №926/1079/13-г та №909/247/14).

Відтак, встановивши відсутність у позивача оформленого права на спірні земельні ділянки, відсутнє порушення оспорюваними рішеннями міської ради прав або інтересів позивача у справі, місцевий суд прийшов до правильного висновку про відмову в позові щодо визнання незаконними спірних рішень.

При цьому судом також враховується наявність на земельній ділянці нерухомого майна відповідача-2, право власності на яке оформлене останнім у встановленому законом порядку.

Щодо вимоги про визнання недійсним договору оренди землі від 29.12.2004, укладеного між Яремчанською міською радою та фізичною особою - підприємцем Саманюком Я.Я., то місцевим судом також правомірно відмовлено в задоволенні цих позовних вимог.

Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Згідно з ч.1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з п.2.24 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17 травня 2011 року №6 №"Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" для правильного вирішення спору про визнання недійсним договору оренди суттєве значення має з'ясування правового режиму спірної земельної ділянки та дотримання сторонами порядку передачі її в оренду згідно з вимогами статей 84, 118, 123, 124 ЗК України з урахуванням необхідності у певних випадках дотримання порядку її вилучення.

Судом в процесі розгляду справи з"ясовано правовий режим спірних земельних ділянок та дотримання сторонами порядку передачі її в оренду згідно з вимогами статей 84, 118, 123, 124 ЗК України, при укладенні договору оренди землі від 29.12.2004 сторони діяли в межах своїх повноважень та дотрималися усіх вимог, необхідних для чинності цього договору. договір укладений відповідно до волевиявлення власника землі, оформленого рішенням сесії міської ради. Як зазначено вище, суд не знайшов підстав для визнання недійсним рішення Яремчанської міської ради №232-4/2004 від 28.10.04, на підставі якого був укладений оскаржуваний договір оренди.

Відповідно до ч.1 ст.126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом.

Пунктом 2.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 р. № 6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" роз'яснено, що державні акти про право власності або право постійного користування на земельну ділянку є документами, що посвідчують відповідне право і видаються на підставі рішень Кабінету Міністрів України, обласних, районних, Київської і Севастопольської міських, селищних, сільських рад, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій. У спорах, пов'язаних з правом власності або постійного користування земельними ділянками, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти про право власності чи постійного користування. Разом з тим господарським судам слід враховувати, що право, посвідчене державними актами, є похідним від відповідного рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність чи в користування, а тому з огляду на приписи частини першої статті 16 ЦК України та статті 152 ЗК України захист прав осіб на земельні ділянки не може здійснюватися лише шляхом визнання відповідного державного акта недійсним, якщо рішення, на підставі якого видано цей державний акт, не визнано недійсним у встановленому порядку.

Враховуючи, що судом не встановлено підстав недійсності рішення Яремчанської міської ради №209-3/2002 від 22.03.02 "Про продаж земельних ділянок у приватну власність для здійснення підприємницької діяльності" в частині продажу фізичній особі - підприємцю Саманюку Я.Я. земельної ділянки площею 30 кв.м по вул.Свободи,278, у м.Яремче, на підставі якого видано оспорюваний акт на право власності на земельну ділянку, відсутні підстави для задоволення позову і в цій часині позовних вимог, про що правильного висновку дійшов суд першої інстанції.

При цьому, апеляційний суд вважає за доцільне зазначити, що відповідно до статті першої Протоколу першого від 17.07.97 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

З іншого боку, потреба відповідних органів чи осіб виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis( рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п.58, ECHR 2002-VIII)(Рішення Європейського суду з прав людини Справа «Рисовський проти України» (Заява № 29979/04) від 20.10.11).

Відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

За таких обставин рішення місцевого господарського суду відповідає вимогам діючого законодавства, а тому підстав для його скасування апеляційний суд не вбачає.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України, суд,

п о с т а н о в и в:

рішення господарського суду Івано-Франківської області від 02.12.2014 року в справі за номером 909/1192/14 залишити без змін, а апеляційну скаргу Державного територіально-галузевого об'єднання "Львівська залізниця" в особі відокремленого підрозділу "Івано-Франківська дирекція залізничних перевезень" ДТГО "Львівська залізниця" - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.

Матеріали справи повернути в місцевий господарський суд.

Повний текст постанови виготовлений 13.02.2014 р.

Головуючий-суддя: Бойко С.М.

Судді: Бонк Т.Б.

Якімець Г.Г.