Постанова № 42645666, 05.02.2015, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"05" лютого 2015 р. Справа № 914/2614/13

Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючого-судді Кордюк Г.Т.

суддів Гриців В.М.

Давид Л.Л.

розглянувши апеляційну скаргу Заступника військового прокурора Центрального регіону України від 05.11.2014 року № 05/2-609вих-14

на рішення Господарського суду Львівської області від 13.10.2014 року

у справі № 914/2614/13

за позовом: Заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах

позивача-1: Міністерства оборони України, м. Київ

позивача-2: Концерну "Військторгсервіс", м. Київ

до відповідача: Приватного підприємства "Кардинал", с. Рясне-Руське Яворівського району Львівської області

третя особа-1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській області, м. Львів

третя особи-2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Фонд державного майна України, м. Київ

про: визнання недійсним договору та повернення до державної власності нежитлових приміщень

За участю представників сторін:

прокурор - Майорчак В.М.

від позивача 1 - Гудима В.О. - представник;

від відповідача - Михалевський Ю.Р. - представник;

від інших учасників судового процесу - не з'явилися;

Автоматизованою системою документообігу суду справу № 914/2614/13 розподілено до розгляду судді - доповідачу Кордюк Г.Т.

Розпорядженням в.о. голови Львівського апеляційного господарського суду від 14.11.14 у склад колегії для розгляду справи № 914/2614/13 Господарського суду Львівської області введено суддів - Гриців В.М. та Давид Л.Л.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 14.11.14 апеляційну скаргу у даній справі прийнято до провадження, справу призначено до розгляду на 04.12.14.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду Львівської області від 04.12.14 розгляд апеляційної скарги відкладено на 23.12.14.

Розпорядженням голови Львівського апеляційного господарського суду від 23.12.14 змінено склад колегії, замість судді Давид Л.Л. в склад колегії введено суддю Кравчук Н.М. з підстав, викладених у розпорядженні.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 23.12.14 відкладено розгляд справи на 29.01.15.

У судовому засіданні 29.01.15 оголошено перерву до 05.02.15.

Розпорядженням в.о. голови Львівського апеляційного господарського суду до складу судової колегії внесено зміни - замість судді Кравчук Н.М. введено суддю Давид Л.Л.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 13.10.14 у справі № 914/2614/13 (головуючий суддя Артимович В.М., судді Морозюк А.Я., Цікало А.І.) у задоволенні позову відмовлено повністю. Стягнуто з Міністерства оборони України 6768,00 грн. судового збору в доход Державного бюджету України. Стягнуто з Концерну "Військторгсервіс" 6768,00 грн. судового збору в доход Державного бюджету України.

Приймаючи рішення місцевий господарський суд послався на наявність дозволу /згоди власника майна у зв'язку із наявністю листа розпорядження від 12.11.04 начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н., який діяв на підставі довіреності Міністерства оборони України №220/2071 від 04.10.04. А відтак, місцевий господарський суд дійшов висновку про наявність у сторін достатніх повноважень для укладення оспорюваного правочину.

Також, судом першої інстанції взято до уваги рішення ЄСПЛ від 24.06.03 у справі «Стретч проти Об'єднаного Корілівства Великої Британії та Північної ірландії» відповідно до якого особа - суб'єкт приватного права не може відповідати за помилки державних органів при укладені останніми відповідних договорів, а державні органи не можуть вимагати повернення в попередній стан, посилаючись на те, що вони при укладенні цих договорів перевищили законні повноваження.

Не погоджуючись з рішенням місцевого господарського суду Заступником прокурора Центрального регіону України подано апеляційну скаргу, в якій він просить скасувати рішення місцевого господарського суду та прийняти нове рішення, яким позов задоволити.

При цьому, скаржник посилається на помилковість доводів, що містяться в рішенні суду першої інстанції, оскільки, на його думку, на час укладення договору, дозвіл начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н. не відповідав вимогам Постанови КМУ № 803 від 06.06.07, а отже у Концерну «Військторгсервіс» не було достатніх повноважень на укладення оскаржуваного правочину.

28 листопада 2014 року до Львівського апеляційного господарського суду позивачем 2 подано письмові пояснення на апеляційну скаргу, в яких Концерном «Військторгсервіс» підтримано позицію викладену в апеляційній скарзі, а відтак просить її задоволити та скасувати рішення місцевого господарського суду у даній справі.

4 грудня 2014 року відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому він зазначає про законність та обґрунтованість оскарженого рішення Господарського суду Львівської області та просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

У судовому засіданні, 05.02.15 прокурор та присутні представники сторін навели свої доводи, міркування та заперечення з приводу поданої апеляційної скарги.

Позивач 2 та треті особи участі своїх уповноважених представників у судовому засіданні не забезпечили, причини неявки суду не повідомили, хоча належним чиномо були повідомлені про час та місце судового розгляду, що підтверджується формуляром про оголошення перерви від 29.01.15.

Колегія суддів, заслухавши пояснення присутніх представників сторін та прокурора, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права зазначає наступне:

Як вбачається з матеріалів справи, 29.04.13 на розгляд Господарського суду Львівської області подано позовну заяву Заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах, Міністерства оборони України та Концерну "Військторгсервіс" до ПП «Кардинал» визнання недійсним договору від 10.11.08 та повернення до державної власності нежитлових приміщень

Рішенням Господарського суду Львівської області від 30.10.13 у задоволенні позову відмовлено повністю (Т.2, а.с.26-40).

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 06.02.14 у даній справі рішення Господарського суду Львівської області від 30.10.13 залишено без змін (Т.2, а.с.113-120).

Постановою Вищого господарського суду України від 28.04.14 рішення Господарського суду Львівської області та постанову Львівського апеляційного господарського суду скасовано, справу направлено на новий судовий розгляд до місцевого господарського суду (Т.2, а.с.170-173).

Повертаючи справу на новий розгляд Вищим господарським судом зазначено, зокрема, про те, що поза увагою попередніх судових інстанцій залишено вимоги, закріплені ч.2 ст.247 ЦК України, яка передбачає, що строк довіреності виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана.

Також, зроблено висновок, що судами попередніх інстанцій не в повному обсязі досліджено питання про повноваження особи, яка підписала від імені Концерну «Військторгсервіс» договір купівлі - продажу від 10.11.08, що в силу ч.2 ст.203 ЦК України та ч.1 ст.215 ЦК України може бути підставою для визнання договору недійсним.

Відповідно до вимог ч.1 ст. 111-12 ГПК України вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Зважаючи на наведену норму та оцінивши матеріали, що містяться у справі, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає:

Матеріалами справи підтверджується, що між концерном "Військторгсервіс" (позивач-2 по справі, продавець за договором) та ПП "Кардинал" (відповідач по справі, покупець за договором) 10.11.08 укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тимків І.М. та зареєстрованим в реєстрі за №3219, за яким продавець передав, а покупець прийняв у власність нежитлові будівлі, загальною площею 2581,3 кв.м., що знаходяться у м.Львові, вул.Шевченка, буд. б/н, а саме: З-1 - будівля свинарика, площею 1969 кв.м.; Б-1 - будівля свинарника маточника, площею 498,5 кв.м.; В-1 - будівля контори, загальною площею 63,4 кв.м.; Д-1 - будівля трансформаторної підстанції, площею 23,2 кв.м.; Г-1 - будівля вагової, площею 27,2 кв.м. (Т.1, а.с. 46-47).

У відповідності до п. 2.1 договору, ціна нерухомості становила 619 450,00 грн. в тому числі ПДВ, на підставі протоколу №1082-н про хід публічних торгів від 12.09.2008 р.

Продавцем за вказаним договором купівлі-продажу нежитлових приміщень був концерн "Військторгсервіс" в особі начальника філії "Управління Західного оперативного командування" концерну "Військторгсервіс" Свідерського Г.М., який діяв на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ганчуком Ю.Я. 12.09.2007 р. за реєстровим № 4165.

Згідно такої довіреності, яка надана Концерном "Військторгсервіс" в особі його генерального директора - Пукіра П.Н., який діяв на підставі статуту концерну, уповноважив начальника філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування концерну "Військторгсервіс" Свідерського Г.М. укладати від імені концерну "Військторгсервіс" будь-які договори (господарські, цивільно-правові) щодо відчуження належного концерну будь-якого нерухомого майна (в тому числі будівлі, приміщення, споруди), а також договори оренди (в тому числі цілісних майнових комплексів) з дозволу органу управління майном концерну - Міністерства оборони України.

Вважаючи, що договір був укладений продавцем без достатнього обсягу цивільної дієздатності, прокурор звернувся з позовом про визнання його недійсним та повернення майна яке є його предметом до державної власності.

Згідно з ч.1 ст.36-1 Закону України "Про прокуратуру" представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави (ч.3 ст.36-1 Закону України "Про прокуратуру").

Формами представництва є звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб (ч.2 ст.36-1 Закону України "Про прокуратуру").

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999р. у справі № 1-1/99 з урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.

Розглянувши матеріали справи, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне:

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057-1 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 7-1 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" тощо.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі, коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності (п.2.9. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно зі ст. 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.

Частиною 5 ст. 656 ЦК України встановлено, що особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом.

Право розпорядження майном, належить власникові (ст. 317 ЦК України).

Відповідно до статуту концерну "Військторгсервіс", концерн "Військторгсервіс" заснований на державній формі власності та належить до сфери управління Міністерства оборони України (п.1.1); до складу концерну "Військторгсервіс" входить також державне підприємство МОУ "Управління торгівлі Західного оперативного командування" (п.1.5); концерн має право укладати угоди, договори (контракти) (п.5.1); майно концерну перебуває у державній власності і закріплене за концерном на праві господарського відання (п.7.3); відчуження основних фондів концерну здійснюється ним лише за попередньою згодою органу управління майном і, як правило, на конкурентних засадах (п.7.5).

З витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно №20706765 від 27.10.08 нежитлові будівлі, загальною площею 2581,3 кв.м., що знаходяться у м.Львові, вул.Шевченка, буд. б/н, а саме: З-1 - будівля свинарика, площею 1969 кв.м.; Б-1 - будівля свинарника маточника, площею 498,5 кв.м.; В-1 - будівля контори, загальною площею 63,4 кв.м.; Д-1 - будівля трансформаторної підстанції, площею 23,2 кв.м.; Г-1 - будівля вагової, площею 27,2 кв.м. знаходиться у державній власності та перебувають у повному господарському віданні ДП Міністерства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування» (правонаступником якого є Концерн «Військторгсервіс»).

Приписами статей 74, 136 ГК України визначено, що майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання. Право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 326 Цивільного кодексу України від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Встановлено, що майно, яке є предметом спірного правочину, було державним майном, знаходилось у концерні "Військторгсервіс" на праві господарського відання.

Концерн "Війсьторгсервіс" є державним господарським об'єднанням, заснованим на державній власності і належить до сфери управління Міністерства оборони України.

Особливості господарської діяльності державних комерційних підприємств передбачені ст. 75 Господарського кодексу України, ч. 5 якої визначено, що відчуження нерухомого майна здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України.

Правові основи управління об'єктами державної власності визначені Законом України "Про управління об'єктами державної власності".

Виходячи з вимог ст. 4 цього Закону, суб'єктами управління майном, що є предметом спірного договору купівлі-продажу, є, зокрема, Міністерство оборони України та Фонд державного майна України, який, згідно ст. 7 Закону, дає дозвіл на відчуження державного майна у випадках, встановлених законом.

Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері управління об'єктами державної власності визначені ст. 5 Закону, який, на виконання даної норми матеріального права, постановою від 6 червня 2007 року № 803 затвердив Порядок відчуження об'єктів державної власності, який, з відповідними змінами і доповненнями, є чинним і його дія поширюється на відчуження майна, переданого, зокрема, державним комерційним підприємствам (їх об'єднанням), яким є концерн "Військторгсервіс" (п. 3 Порядку).

Відповідно до п. 6 Порядку відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції.

Рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна приймається суб'єктом управління лише за погодженням з Фондом державного майна України.

За умовами п. 50 Постанови Кабінету Міністрів України № 803 від 6 червня 2007 року "Про затвердження Порядку відчуження об'єктів державної власності" рішення про надання згоди суб'єктом управління на відчуження майна дійсне до закінчення строку дії погодженого висновку про вартість такого майна. Погоджений висновок про вартість майна, згідно п. 12 ч. 2 цієї Постанови діє не більше як 12 місяців з дати його погодження, в зв'язку з чим, рішення про надання згоди суб'єктом управління на відчуження майна дійсне 12 місяців.

Виходячи з вимог ст. 5 Цивільного кодексу України дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто, до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Відповідність або невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватись господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Отже, при укладенні оспорюваного договору купівлі-продажу державного майна від 5 грудня 2011 року мали бути дотримані вказані вимоги норм матеріального права, в тому числі, Постанови Кабінету Міністрів України №803 від 6 червня 2007 року "Про затвердження Порядку відчуження об'єктів державної власності".

Посилання суду першої інстанції на дотримання зазначених вимог та отримання відповідної згоди у зв'язку із наявністю дозволу начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н. №140/6/1466/3 від 12.11.04 який діяв на підставі довіреності Міністерства оборони України №220/2071 від 04.10.04 на відчуження майна, а саме: нежитлові будівлі, загальною площею 2581,3 кв.м., що знаходяться у м.Львові, вул.Шевченка, буд. б/н, а саме: З-1 - будівля свинарика, площею 1969 кв.м.; Б-1 - будівля свинарника маточника, площею 498,5 кв.м.; В-1 - будівля контори, загальною площею 63,4 кв.м.; Д-1 - будівля трансформаторної підстанції, площею 23,2 кв.м.; Г-1 - будівля вагової, площею 27,2 кв.м., спростовується апеляційним господарським судом, оскільки на час вчинення правочину було відсутнє дійсне рішення (згода або дозвіл) суб'єкта управління державним майном погоджене з Фондом державного майна України на відчуження безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно.

Окремо суд звертає увагу на те, що, підписуючи лист № 140/6/1466/3 від 12.11.04 , який на переконання відповідача та відповідно до посилання суду першої інстанції є згодою міністерства на відчуження майна, Пукір П.Н. не виступив як представник Міністерства оборони України, оскільки: а) підписуючи такий документ Пукір П.Н. зазначив "Начальник Головного управління торгівлі, полковник П.Н. Пукір", не вказавши, що він є представником міністерства; б) у листі зазначено, що Головне управління торгівлі Тилу МОУ, а не Міністерство оборони України, дозволяє провести відчуження нежилих приміщень. Те, що Пукір П.Н. на момент складання листа мав довіреність міністерства автоматично не надає такому листу статусу документа МОУ, адже, отримавши довіреність, Пукір П.Н. не втратив свого статусу керівника Головного управління торгівлі Тилу МОУ і міг вступати у правовідносини з іншими суб'єктами як керівник управління (що і було у даному випадку), або ж як представник міністерства.

Таким чином, лист від 12.11.04 - це документ виданий Головним управлінням тилу МОУ, і в будь-якому випадку не може бути згодою Міністерства оборони України.

А відтак, судова колегія апеляційної інстанції заначає, що при укладенні спірного правочину концерн не мав достатніх повноважень щодо відчуження майна, що перебувало у державній власності, що є, в силу ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою для визнання спірного правочину недійсним як такого, що суперечить актам цивільного законодавства та відсутності у продавця необхідного обсягу цивільної дієздатності.

Також, колегія суддів вважає необґрунтованим висновок суду першої інстанції щодо застосування у даному випадку рішення ЄСПЛ у справі «Стретч проти Об'єднаного Королівства Великої Британії», оскільки зазначеним рішенням Європейський суд з прав людини визнав неприпустимим визнання недійсним договору, за яким покупець отримав майно від держави та подальшого позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон і суб'єкт приватного права не може відповідати за помилки державних органів при укладанні останніми відповідних договорів.

У даній справі відповідач за спірним договором придбав майно у суб'єкта господарювання, який не відноситься до державних органів, і саме він, а не державний орган, порушив закон при вчиненні правочину, а тому вказане рішення Європейського суду з прав людини, як частини законодавства України, не може бути застосоване до спірних правовідносин.

Зважаючи на наведене, колегія суддів зазначає, що судом встановлено факт недійсності спірного правочину. Поряд з цим, прокурор просить застосувати наслідки недійсності правочину. з цього приводу судова колегія зазначає наступне:

Правові наслідки недійсності правочину визначені ст. 216 Цивільного кодексу України, якою зокрема, передбачено, що у разі недійсності правочину, кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Виходячи з даної норми матеріального права, позовні вимоги прокурора про зобов'язання відповідача повернути отримане ним нерухоме майно до державної власності у повне господарське відання концерну "Військторгсервіс" підлягають задоволенню, а отримані ним кошти за нерухоме майно в сумі 619 450, 00 грн. підлягають стягненню на користь відповідача.

Дана позиція узгоджується з висновком ВГС України викладеним у постанові від 24.12.14 у справі № 914/2691/13.

Зазначені обставини не були враховані місцевим господарським судом під час розгляду справи, що призвело до прийняття неправильного по суті рішення.

Щодо застосування строків позовної давності судова колегія зазначає наступне:

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст.256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ст.261 ЦК України).

Оскільки прокурор та позивачі не є сторонами оспорюваних угод, початок перебігу позовної давності слід обраховувати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оспорюваних правочинів, а з моменту, коли органи прокуратури дізнались про факт відсутності у представника підприємства необхідного обсягу дієздатності (постанова ВСУ від 20 .08.13 у справі № 3-18гс13).

З доказів на які посилається відповідач вбачається лише те, що міністерству та прокуратурі було відомо про укладення спірного договору ще у 2009р., проте даними документами не підтверджується, що вказаним сторонам було відомо саме про порушення порядку укладення спірного договору.

Однак, з моменту укладення договору строк позовної давності рахується тільки щодо сторони правочину, оскільки прокуратура та міністерство не були сторонами спірного правочину та не знали про незаконність відчуження майна, тоу даному випадку строк позовної давності слід обчислювати з моменту, коли вони дізналися саме про порушення закону при укладенні такого договору.

З поданих до матеріалів справи доказів вбачається, що про факт допущення порушень міністерство та органи прокуратури дізналися після проведення Фондом державного майна України перевірки щодо дотримання порядку відчуження майна Концерном "Військторгсервіс" та складання відповідного висновку. Наступного дня, а саме 21.03.13 до єдиного реєстру досудових розслідувань було внесено відповідну інформацію (Т.1, а.с.158-159).

А відтак, строк позовної давності для звернення до суду за захистом інтересів держави в особі Міністерства оборони України у даному випадку не сплинув.

Також, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що в матеріалах справи міститься заява про вжиття заходів до забезпечення позову, посилання на розгляд зазначеної заяви в оскаржуваному рішенні суду не міститься (Т.1, а.с.19-21). Щодо поданої заяви, судова колегія заначає наступне:

Відповідно до статті 66 Господарського процесуального кодексу України господарський суд за заявою сторони, прокурора або з своєї ініціативи має право вжити передбачених статтею 67 цього Кодексу заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Згідно з п.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №16 від 26.12.11 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову" особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову. З цією метою та з урахуванням загальних вимог, передбачених статтею 33 ГПК України, обов'язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову. У вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви (п.з постанови Пленуму).

Проте, звертаючись із відповідною заявою, прокурор не обґрунтував та не подав доказів вчинення відповідачем дій, які утруднять чи зроблять неможливим виконання можливого рішення господарського суду про задоволення позову. А відтак, судова колегія не знаходить підстав для задоволення поданої заяви.

Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно ч.1 та ч.2 ст.43 ГПК України відповідно господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом; ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Оскільки, обставини, на які посилається скаржник в апеляційній скарзі, підтверджені належними та допустимими доказами, що містяться в матеріалах справи та не були враховані місцевим господарським судом, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги та скасування рішення Господарського суду Львівської області від 13.10.14 у даній справі.

Відповідно до вимог ст.105 ГПК України у постанові має бути зазначено новий розподіл судових витрат у разі скасування чи зміни рішення.

Відповідно до ч.2 ст. 49 ГПК України якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, господарський суд має право покласти на неї судовий збір незалежно від результатів вирішення спору.

Пунктом 4.7. постанови Пленмум ВГС України №7 від 21.02.13 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» передбачено, що частиною другою статті 49 ГПК передбачено, що в разі коли спір виник внаслідок неправильних дій сторони, господарський суд має право покласти на неї судовий збір незалежно від результатів вирішення спору. Зазначена норма виступає процесуальною санкцією, яка застосовується господарським судом незалежно від того, чи заявлялося відповідне клопотання заінтересованою стороною.

Враховуючи, що апеляційним судом встановлено, що спір виник внаслідок неправильних дій концерну "Військторгсервіс", який допустив порушення закону при вчиненні правочину, відповідно до ч.2 ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, на нього слід покласти судові витрати.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 104, 105 Господарського процесуального кодексу України, -

Львівський апеляційний господарський суд ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Заступника військового прокурора Центрального регіону України задоволити.

2. Рішення Господарського суду Львівської області від 13.10.14 у справі № 914/2614/13 скасувати. Прийняти нове рішення. Позов задоволити.

3. Визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень загальною площею 2581,3 кв.м., що знаходяться у м.Львові, вул.Шевченка, буд. б/н, а саме: З-1 - будівля свинарика, площею 1969 кв.м.; Б-1 - будівля свинарника маточника, площею 498,5 кв.м.; В-1 - будівля контори, загальною площею 63,4 кв.м.; Д-1 - будівля трансформаторної підстанції, площею 23,2 кв.м.; Г-1 - будівля вагової, площею 27,2 кв.м. укладений 10.11.08 між ПП «Кардинал» та Концерном "Військторгсервіс".

4. Витребувати у ПП «Кардинал» (81085, Львівська область, Яворівський район, село Рясне - Руське, вул..Джерельна,8 код ЄДРПОУ 32790009) нежитлові приміщення загальною площею 2581,3 кв.м., що знаходяться у м.Львові, вул.Шевченка, буд. б/н, а саме: З-1 - будівля свинарика, площею 1969 кв.м.; Б-1 - будівля свинарника маточника, площею 498,5 кв.м.; В-1 - будівля контори, загальною площею 63,4 кв.м.; Д-1 - будівля трансформаторної підстанції, площею 23,2 кв.м.; Г-1 - будівля вагової, площею 27,2 кв.м. та повернути його до державної власності в особі Міністерства оборони України у господарске відання Концерну "Військторгсервіс" (03151, м.Київ, вул.Молодогвардійська, 28-А, код ЄДРПУО 33689922).

5. Стягнути з Концерну "Військторгсервіс" (м. Київ, вул. Молодогвардійська, буд. 28-А, код ЄДРПОУ 33689922) на користь ПП «Кардинал» (81085, Львівська область, Яворівський район, село Рясне - Руське, вул..Джерельна,8 код ЄДРПОУ 32790009) 619 450,00 грн вартості об'єкта нерухомості.

6. Стягнути з Концерну "Військторгсервіс" (м. Київ, вул. Молодогвардійська, буд. 28-А, код ЄДРПОУ 33689922) 13 536, 00 грн. судового збору в доход Державного бюджету України за розгляд справи в суді першої інстанції.

7. Стягнути з Концерну "Військторгсервіс" (м. Київ, вул. Молодогвардійська, буд. 28-А, код ЄДРПОУ 33689922) 6 768, 00 грн.. судового збору в доход Спеціального Фонду Державного бюджету України за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

8. Місцевому господарському суду видати відповідні накази.

9. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до ВГС України в порядку і строки встановлені ст.ст.109,110 ГПК України.

Повний текст постанови складено 09.02.15

Головуючий суддя Кордюк Г.Т.

Суддя Гриців В.М.

Суддя Давид Л.Л.