Рішення № 42637815, 17.11.2014, Шевченківський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Дзержинський районний суд м. Харкова)

справа №638\224\14-ц

2\638\1612\14

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

( заочне)

17 листопада 2014 року Дзержинський районний суд м. Харкова в складі

головуючого судді Штих Т.В.

при секретарі Кондратюк І.В.,

розглянувши в відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного банку «АвтоЗАЗ банк» в особі правонаступника : Публічне Акціонерне Товариство « Банк Кіпру» про захист прав споживачів і визнання договорів недійсними,

в с т а н о в и в :

Позивач звернулась до Дзержинського районного суду м. Харкова з позовом до Акціонерного банку « АвтоЗАЗ банк» в особі правонаступника : Публічне Акціонерне Товариство « Банк Кіпру» про захист прав споживачів і визнання договорів недійсними.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує наступним.

20.09.2007 р. між позивачкою як Позичальником та Відповідачем як Банком було укладено кредитний договір № 002-131/2007 про отримання від нього кредиту на поточні потреби в розмірі 240000,00 доларів США (двісті сорок тисяч доларів США 00 центів) строком з 20.09.2007 року до 19.09.2022 року зі сплатою за користування кредитом 12,5% річних. Також п.3.10 договору обумовлено, що договір діє до повного припинення Позичальником своїх зобов'язань по ньоому.

Окрім того, 20.09.2007 р. між сторонами також було укладено іпотечний договір щодо забезпечення виконання зобов'язань по вищевказаному кредитному договору та додаткових угод до нього, що укладені або укладатимуться. Згідно до цього іпотечного договору позивачкою, як Іпотекодавцем було передано в іпотеку Відповідачу як Іпотекодержателю майнові права на незакінчену будівництвом трикімнатну квартиру №30, яка стане власністю позивачки в майбутньому, що знаходиться на шостому поверсі будинку АДРЕСА_1. Заставну вартість предмета іпотеки було визначено в 1126682 грн.(один мільйон сто двадцять шість тисяч шістсот вісімдесят дві)гривні 00 коп.

Також 20.09.2007 р. в якості забезпечення належного виконання вищевказаного кредитного договору між позивачем як Заставодавцем та Відповідачем як Заставодержателем було укладено договір застави цінних паперів - іменних безпроцентних (цільових) звичайних облігацій, код цінних паперів (ISIN) UA 102123ВF08 серії F у кількості, що становить 13944 штук, загальною номінальною вартістю облігацій 418320 грн. заставною вартістю 1126682 грн.00 коп.(один мільйон сто двадцять шість тисяч шістсот вісімдесят дві)гривні 00 коп.

У подальшому також було укладено договір про погашення заборгованості від 16.05.2012 р. між позивачкою як Позичальником та Відповідачем як Банком про погашення заборгованості за вищевказаним кредитним договором (припинення зобов'язання (прощення боргу позивачки, як позичальника за цим кредитним договором, який, як вказано, залишився невиконаним за ним на суму 158348,71 дол. США шляхом звільнення відповідачем позивача від обов'язків за кредитним договором) за обставин, визначених цим договором.

Також 16.05.2012 р. між позивачкою та Відповідачем, згідно до вимог Відповідача щодо загальних умов прощення боргу, було укладено договір купівлі-продажу цінних паперів №ДД-02-12, за яким позивачка зобов'язалася передати у власність Відповідача вищезгадані цінні папери (облігації), розподілені на окремі пакети, номінальною вартістю 30,00 грн.00 в кількості 13944 грн., а Відповідач зобов'язався оплатити позивачці ці облігації на загальну суму 1289471 грн.00 коп.

При підписанні/укладанні/виконанні всіх вищевказаних договорів, в тому числі - кредитного договору № 002-131/2007 від 20.09.2007 р. та договору про погашення заборгованості від 16.05.2012 р., Відповідачем, як зазначає позивачка, було порушено її законні права як споживача. За своїм змістом і текстом всі вони не відповідають ні чинному законодавству України, ані її інтересам та волевиявленню, а також порушують її права та законні інтереси.

Позивач та його представник в судове засідання не з"явилися, але від представника позивача надійшла заява про розгляд справи без його участі, заявлені позовні вимоги підтримує повністю, просить їх задовольнити та не заперечує проти заочного розгляду даної цивільної справи.

Представник відповідача в судове засідання не з'явився, про час, дату та місце розгляду справи повідомлявся належним чином.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення і послався, щодо тривалості розгляду даної справи, яка пов'язана поведінки відповідача, та з урахуванням подання позовної заяви у січні 2014 року, на справу " Писатюк проти України ", в якій Європейський суд з прав людини зазначив, що розумність тривалості провадження має оцінюватись в світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета розгляду для заявника.

Враховуючи, що в справі є достатні матеріали про права і правовідносини сторін, відповідача належним чином було повідомлено про місце і час судового засідання, позивач не заперечує проти розгляду справи у відсутність відповідача та ухваленні заочного рішення на підставі наявних у справі доказів, суд розглядає справу у відсутність відповідача, відповідно до ст. ст. 224, 225 ЦПК України.

Відповідно до положень ч. 2 ст.158 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності.

Згідно з положеннями ч. 2 ст. 197 ЦПК України за відсутністю осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Вивчивши матеріали справи суд приходить до висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог.

Так в судовому засіданні встановлено, що

Пункт 1.1 кредитного договору № 002-131/2007 від 20.09.2007 р. суперечить ч. 1 ст. 524 Цивільного кодексу України (далі - «ЦК») в якій сказано, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Частина 2. ст. 524 ЦКУ дозволяє визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті, в такому випадку, згідно ч. 2. ст. 533 ЦКУ, якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу. Ця сума в гривнях в кредитному договорі відсутня.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (Кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) Позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Предметом кредитного договору можуть бути лише грошові кошти, але в жодному разі не речі. В цьому і полягає одна з головних відмінностей кредитного договору від інших схожих договорів, направлених на передачу майна. Грошові знаки також є речами, але не на всі з них закон поширює правовий режим грошей. Так, стаття 192 ЦК України поширює правовий режим грошей, лише на грошову одиницю України - гривню. Іноземна ж валюта може використовуватися в Україні лише у окремих випадках, встановлених законом. Зокрема, таким випадком є розрахунки суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності з іноземними контрагентами, які здійснюються в іноземній валюті. Тобто, на іноземну валюту закон поширює правовий режим речі. Що стосується валюти договору споживчого кредиту(кредиту на поточні потреби) як зобов'язання, яке виникло на території України та регулюється національним цивільним законодавством, то відповідно до ст. 524 ЦК України, зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Проте сторони все ж таки можуть визначити грошовий еквівалент в іноземній валюті. Але і в цьому разі іноземна валюта не є предметом договору споживчого кредиту.

Договори, які передбачають отримання позичальником суми кредиту в іноземній валюті є такими, що суперечать закону навіть в тому разі, якщо в них визначений еквівалент в національній валюті. Еквівалент предмету договору споживчого кредиту (фактично в даному випадку) в національній валюті не може сприйматися як предмет цього договору, оскільки ним є іноземна валюта. Таким чином, предметом договору споживчого кредиту в іноземній валюті є речі (відповідна сума іноземної валюти), а це суперечить ч. 1 ст. 1054 ЦК України, яка визначає, що предметом кредитного договору можуть бути лише гроші - українська гривня. Договори споживчого кредитування в іноземній валюті за своєю юридичною природою не є кредитними договорами, а є класичним прикладом договорів позики, предметом яких можуть бути як грошові кошти, так і інші речі, визначені родовими ознаками. Отже, невідповідність договору споживчого кредиту вимогам закону в момент його укладення тягне за собою недійсність такого договору відповідно до ст. 215 ЦК України. Більш того, ч. 1 ст. 533 ЦК України встановлює правило, за яким грошове зобов'язання має бути виконане виключно у гривнях.

Отже, Позичальник, який отримав кредит в іноземній валюті, має право звернутися до суду з позовом про визнання договору такого кредиту в іноземній валюті недійсним.

Таким чином, Відповідач скористався юридичною необізнаністю Позивача. А оскільки кредит в іноземній валюті видавався на поточні потреби, то на ці правовідносини поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Адже згідно п. 2 Положення Національного банку України «Про кредитування» фізичні особи мають право на отримання споживчого кредиту лише в національній валюті. Тобто, відносини за вказаним кредитним договором є відносинами між споживачем і кредитодавцем, що відображені у ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», і підпадають під його регулювання.

Відповідно до статті 236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Відповідно до приписів частиною 2 статті 548 Цивільного кодексу України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину, щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Закон не забороняє видавати валютні кредити, але в такому випадку, зобов'язує виражати зобов'язання в гривні з визначенням грошового еквіваленту зобов'язання в іноземній валюті. Частина 1 ст. 524 ЦК носить імперативний характер і зобов'язує, а ч. 2 ст. 524 носить рекомендуючий характер: вона надає право, застосування якого залежить від потреб учасників правовідносин. Це підтверджується ще й тим, що відповідно із ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Зазначене порушення вимог ЦК має своїм наслідком недійсність вказаного кредитного договору в цілому, так як п. 1.1. є істотною умовою договору, його предметом.

Ст. 227 ЦК визначено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст. 35 Закону України «Про Національний банк України" гривня (банкноти і монети), як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, який приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами платежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви та для переказів. Таким чином, єдиним законним засобом платежу, який застосовується при проведенні розрахунків між резидентами на території України є гривня.

Режим здійснення валютних операцій на території України, загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права та обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства передбачені Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю", який з урахуванням припису статті 4 Цивільного кодексу України є одним із джерел регулювання правовідносин у валютній сфері.

Під валютними операціями у вказаному Декреті Кабінету Міністрів України розуміються операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України; операції, пов'язані з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності; операції, пов'язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей.

Надання Банком Позичальникові грошових коштів (кредиту) у вигляді відкличної не відновлювальної мультивалютної кредитної лінії та проведення позивачем дій відносно виконання своїх обов'язків в іноземній валюті (в тому числі, оплата процентів за користування кредитом, різного роду комісій) за своєю правовою природою є валютною операцією.

Одночасно, статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю" передбачено, що валютні операції проводяться на підставі відповідної ліцензії Національного банку України.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності" ліцензування, в тому числі, банківської діяльності, професійної діяльності на ринку цінних паперів, діяльності з надання фінансових послуг, здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах.

Згідно із статтею 2 Закону України «Про банки та банківську діяльність" документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого Банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність є банківською ліцензією.

Статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю" передбачено, що на здійснення валютних операцій Національний Банк України видає генеральні та індивідуальні ліцензії. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Згідно із п.п. в), г) ч.4 ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю" індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо:- надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;- використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, надання та одержання кредиту в іноземній валюті, використання іноземної валюти, як засобу платежу можливо при дотриманні суб'єктами господарських відносин імперативних вимог законодавства, щодо одержання відповідної індивідуальної ліцензії.

Закон України „Про захист прав споживачів", як зазначено в його преамбулі, регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Відповідно до ст.1 Закону України „Про захист прав споживачів " споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції; споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника; продукція - будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб.

Оскільки, надання коштів за вказаним Договором, відповідає всім ознакам споживчого кредиту, а саме: Відповідач є банком; Позивач є споживачем, так як є фізичною особою, яка придбаває продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника; продукція, що набувається, тобто, кредит, який є предметом Договору, відповідає ознакам продукції, передбаченим Законом «Про захист прав споживачів», остільки правовідносини, породження яких є метою Договору, регулюються Законом «Про захист прав споживачів».

Зміст спірного Договору суперечить також і частині 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», бо ні перед укладенням Договору, ні протягом його дії Відповідач не повідомив Позивача у письмовій формі про умови надання кредиту, та не надав в повному обсязі інформації про умови кредитування, як того вимагає цей Закон та ЦК (в розумінні того, що вільне волевиявлення може бути реалізоване лише за наявності достатньої інформації):- існуючі форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов'язаннями споживача; - тип процентної ставки; - орієнтовна сукупна вартість кредиту й вартість послуги з оформлення кредитного договору (перелік всіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його забезпеченням, обслуговуванням і поверненням; наприклад, таких, як: адміністративні витрати, комісії, витрати на страхування, обслуговування кредиту, застави, нотаріальне/юридичне оформлення й т.д.); витрати на похідні договори (застави тощо);- обов'язковість, необхідність, вартість укладання додаткових договорів;- строк, на який кредит може бути отриманий; - варіанти повернення кредиту, заставленого майна і умови; - необхідність здійснення оцінки цінних паперів, майна, і, якщо оцінка необхідна, то ким вона здійснюється; - юридичні/податкові режим та наслідки: сплати відсотків/процентів; прощення боргу; вимушеного продажу мною заставлених цінних паперів та іншого майна, державні субсидії, на які споживач має право, або вказівка, від кого споживач може одержати докладну інформацію; - позитивні й негативні аспекти пропонованих схем кредитування; ризики.

Окрім цього, згідно до п.2.1 Постанови НБУ № 168 «Правил надання банками інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», що діяла на момент підписання кредитного договору, банки зобов'язані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, зазначивши таке: а) найменування та місцезнаходження банку - юридичної особи та його структурного підрозділу; б) умови кредитування, зокрема: можливу суму кредиту; строк, на який кредит може бути одержаний; мету, для якої кредит може бути використаний; форми та види його забезпечення; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов'язаннями споживача; тип процентної ставки (фіксована, плаваюча тощо); переваги та недоліки пропонованих схем кредитування; в) орієнтовну сукупну вартість кредиту з урахуванням: процентної ставки за кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту (у тому числі на користь третіх осіб - страховиків, оцінювачів, реєстраторів, нотаріусів тощо); варіантів погашення кредиту, уключаючи кількість платежів, їх періодичність та обсяги; можливості та умов дострокового повернення кредиту; г) інші умови, передбачені законодавством.

Позивач довів, що така інформація надана не була.

Згідно до п.2.2 вищевказаних Правил інформація про платежі споживача, які зазначені в пункті 2.1, надається з обов'язковим зазначенням бази їх розрахунку (зазначається сума, на підставі якої робиться розрахунок, зокрема сума наданого кредиту, сума непогашеного кредиту, фіксована сума тощо). Ця інформація також була відсутня.

Згідно до п.3.6 Правил банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо.

Відповідно до ст. 21 Закону України «Про захист прав споживачів» права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо:а) при реалізації продукції будь-яким чином порушується право споживача на свободу вибору продукції (в даному випадку всупереч ст. 11 Закону України „ Про захист прав споживачів " перед укладенням кредитного договору Відповідач не повідомив мене ні у письмовій, ні в усній формі про наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача, чим було порушене право моє споживача на свободу вибору продукції);б) порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач (правовий аналіз кредитного договору свідчить про порушення принципу рівності сторін договору на шкоду споживачу, зокрема, зобов'язання Відповідача зводяться до 3 підпунктів, тоді як мої складають аж 13);в) будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію (Відповідачем було обмежено моє право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про кредит, так як ним не повідомлено про: наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; тип відсоткової ставки; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування, та інше, вищевказане);г) споживачу реалізовано продукцію, яка є небезпечною, неналежної якості, фальсифікованою (відповідно до закону «Про захист прав споживачів», безпека продукції - відсутність будь-якого ризику для життя, здоров'я, майна споживача і навколишнього природного середовища при звичайних умовах використання, зберігання, транспортування, виготовлення і утилізації продукції (продукція надана мені Відповідачем (валютний кредит є фінансовим продуктом) є небезпечною для його майнових інтересів, так як є схильною до різких і значних коливань своєї вартості, криє в собі ризик для мого майна;ґ) ціну продукції визначено неналежним чином (вартість кредиту було визначено всупереч «Правилам надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», затвердженим постановою НБУ від 10.05.2007, № 168).

Відповідно до ч. 12. ст. 10 Закону України „ Про захист прав споживачів ", якщо після укладення договору стане очевидним, що послуги, зважаючи на їх ціну (вартість) та характеристики або інші обставини, явно не задовольнятимуть інтереси або вимоги споживача, виконавець зобов'язаний негайно повідомити про це споживача.

Виконавець зобов'язаний таким же чином повідомити споживача, якщо вартість робіт (послуг) може істотно зрости, ніж можна було очікувати під час укладення договору

Споживач має право відмовитися від договору про надання послуг без штрафних санкцій з боку виконавця у разі виникнення обставин, передбачених в абзацах першому та другому ч. 12. ст. 10 Закону.

Відповідно до ст. 15 Закону України "Про захист прав споживачів", у разі коли надання недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію та про виробника (виконавця, продавця) спричинило придбання продукції, яка не має потрібних споживачеві властивостей, споживач має право визнати договір недійсним і вимагати відшкодування завданих йому збитків.

Відповідно до ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними, тобто виходячи з вищевикладеного це є достатньою підставою для визнання Договору недійсним.

Так, кредитний договір містить умови, які регулюють внесення змін (доповнень) та розірвання Договору лише в односторонньому порядку, і лише в інтересах та з боку Відповідача, а позивач має право зробити це, лише повністю виконавши свої зобовязання (сплативши кредит та проценти за ним). Та і взагалі, права позивача направлені на покращення майнового стану Відповідача.

Проте метою Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», як сказано в його преамбулі, є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг. Згідно до п. 8 ч. 1 ст. 6 цього Закону „договір повинен містити: порядок зміни і припинення дії договору", отже відповідно до мети Закону, договір повинен містити і умови, які регулювали б порядок змін та розірвання договору, коли цього вимагає захист інтересів споживача (Позичальника).

Так як договір взагалі не містить порядку зміни умов, який враховував би інтереси споживача (Позичальника), взагалі не містить умови саме про порядок припинення договору, а це є істотними умовами (ст. 628 ЦК), то кредитний договір в цілому також суперечить і п. 8 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Окрім того, згідно до п.2.3.2 Відповідач має право коригувати плату за кредит. Тобто, Відповідач ставить безпосередньо перед самим фактом зміни процентної ставки по кредиту щодо укладеного кредитного договору. Цей пункт можна трактувати досить широко і не на користь Позичальника, особливо він не дає вибору відстояти свої інтереси у разі незгоди з підняттям процентної ставки. Тобто, або Позивач згідний на запропоновані. Відповідачем умови, або має повернути достроково весь кредит, що вже є дискримінацією, тобто таким, що всупереч принципу добросовісності має наслідком істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Позивач в односторонньому порядку даним договором залишив за собою право в будь-який час підвищувати процентну ставку, та передбачив своє право, в разі незгоди позивача, чи взагалі без згоди, вимагати повернення всієї суми кредиту та проценти.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що необхідним для чинності правочину є дотримання таких вимог:- зміст правочину не може суперечити Цивільному Кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст. 215 Цивільного Кодексу України підставою недійсності правочину (договору) є недодержання в момент вчинення правочину сторонами або однією із сторін, зокрема вимоги про те, що зміст правочину не може суперечити ЦКУ, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Крім цього волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства при укладенні кредитного договору, а саме - порушення вимог статті 525 ЦК України, також є підставою для визнання кредитного договору недійсним. Дана стаття говорить про недопустимість односторонньої відмови від зобов'язання чи односторонньої його зміни. Тобто, прописання в договорі, що Відповідач в будь-який момент може підняти процентну ставку або розірвати кредитний договір в односторонньому порядку і вимагати повернення кредиту, тягне за собою визнання даного договору недійсним.

Згідно до ч.5 п.3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції (послуг) у разі невиконання ним зобов'язань за договором. Якщо одночасно Відповідач застосовує всі санкції, передбачені кредитним договором, позивач має сплатити більше 50 % процентів.

Проте згідно до п. 9 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» договір повинен містити: права та обов'язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору".

При цьому суд вважає, що в цій частині можна встановити невідповідність договору Закону України « Про захист прав споживачів», проте на цих підставах позовні вимоги щодо визнання недійсним кредитного договору не доведені суду.

Щодо договору від 16.05.2012 р. про погашення заборгованості по кредитному договору № 002-131/2007 від 20.09.2007 р.

Цей договір по суті є договором про внесення змін до кредитного договору і повинен був бути направлений на зміну вищевказаного кредитного договору (зокрема, щодо сум грошових коштів - основного боргу, процентів), порядку їх сплати, строку дії, припинення кредитного договору тощо. Предметом цього договору про погашення заборгованості були зобов'язання позивача не пізніше 16.05.2012 р. здійснити погашення заборгованості за кредитним договором в сумі 159863,01 дол.США. В п.2.2 вказано умову, що у випадку надходження не пізніше 16.05.2012 р. 159863,01 дол.США «Сторони домовились про припинення зобов'язання (прощення боргу) Позичальника, що залишилася невиконаним за кредитним договором №002-131/2007 від 20 вересня 2007 року на суму 158348,71 дол. США шляхом звільнення Банком Позичальника від його обов'язків за кредитним договором» (при цьому не вказано, яким). Далі в розділі 3 вказано, що цей Договір укладається під відкладальною обставиною набрання ним чинності, набирає чинності знову ж-таки 16.05.2012 р. (за умови надходження всієї суми коштів, вказаних у п.2.1) - при цьому не вказано, від кого та куди. Якщо ж до 16.05.2012 р. вся ця сума коштів не надійде на рахунок Позичальника в Банку, «вважається, що цей Договір не набув чинності».

В преамбулі Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ризиків фінансових послуг» вказано, що метою цього закону є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентноспроможності ринку фінансових послуг в Україні. В статті 1 цього Закону зазначено, що учасники ринків фінансових послуг - юридичні та фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, які відповідно до закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України та споживачі таких послуг.

Відповідно до ст. 110 ЦК України, Постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 12.04.1996 р., Закону «Про захист прав споживачів" - до відносин, які регулюються законом України "Про захист прав споживачів", належать зокрема ті, що виникають з договорів про надання фінансово-кредитних послуг. Закон України „Про захист прав споживачів", як зазначено в його преамбулі, регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Оспорюваний договір фактично є договором про внесення змін до кредитного договору, бо укладено на його реалізацію та зміну умов вищевказаного кредитного договору (предметом кредитного договору було надання кредиту, а предметом оспорюваного договору про погашення заборгованості фактично є також кредит, але вже його повернення/часткове повернення і погашення заборгованості, зміна розмірів сум, належних до сплати за кредитним договором, порядку їх сплати та строків, умови припинення вимог та зобов'язань за кредитним договором, та припинення самого кредитного договору.). Тому, на мій погляд, положення Закону «Про захист прав споживачів» поширюються і на нього. А враховуючи правову природу вказаних договорів, недійсність кредитного договору тягне за собою і недійсність договору про погашення заборгованості.

Зміст спірного договору про погашення боргу суперечить частині 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», бо ні перед укладенням договору, ні протягом його дії, Відповідач не повідомив позивача у письмовій формі про всі умови погашення заборгованості, про те, коли саме він набуває чинності.

До того ж, фактично цей оспорюваний мною договір містить ознаки відступного: по-перше, умовою набуття чинності вказана оплата позивачем погашення заборгованості, а по-друге, одночасно із вказаним договором погашення заборгованості від 16.05.2012 р. Позивачеві як умову припинення зобов'язань за кредитним договором було надано Відповідачем для підписання ще й договір купівлі-продажу цінних паперів №ДД-02-12, який позивач вимушена була підписати в цей же день, 16.05.2012 р., але до моменту підписання Відповідачем договору про погашення заборгованості.

Відповідно до ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Пункт 1.1 оспорюваного договору суперечить Конституції та ч. 1 ст. 524 Цивільного кодексу України (далі - «ЦК») в якій сказано, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Ч. 1 ст. 533 ЦК України встановлює правило, за яким грошове зобов'язання має бути виконане виключно у гривнях. Відповідно до ст. 35 Закону України «Про Національний банк України" гривня (банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, який приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами платежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви та для переказів. Таким чином, єдиним законним засобом платежу, який застосовується при проведенні розрахунків між резидентами на території України, є гривня.

Стаття 192 ЦК України поширює правовий режим грошей лише на грошову одиницю України - гривню. Іноземна ж валюта може використовуватися в Україні лише у окремих випадках, встановлених законом. Зокрема, таким випадком є розрахунки суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності з іноземними контрагентами (якими ми з відповідачем не є), які здійснюються в іноземній валюті. Ч.2. ст. 524 ЦК України дозволяє визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті, якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, і сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу. Ця сума в гривнях в договорі відсутня.

Відповідно до ст. 236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Зазначене порушення вимог ЦК України має своїм наслідком недійсність вказаного договору.

Крім того, ст. 227 ЦК визначено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Необхідна ліцензія на даний вид послуг з використанням іноземної валюти у Відповідача відсутня.

Відповідно до ст. 21 Закону України «Про захист прав споживачів» права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо: в) будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію (як я вказала вище, Відповідачем було обмежено моє право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про всі умови, вартість послуги з оформлення такого договору (перелік усіх витрат, пов'язаних з поверненням боргу тощо); податковий режим укладання/наслідків укладання договору для мене та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; переваги та недоліки договору, та інше, вищевказане).

Відповідно до ст. 215 Цивільного Кодексу України підставою недійсності правочину (договору) є недодержання в момент вчинення правочину сторонами або однією із сторін, зокрема вимоги про те, що зміст правочину не може суперечити ЦКУ, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Крім цього волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ч. 12. ст. 10 Закону України „ Про захист прав споживачів ", якщо після укладення договору стане очевидним, що послуги, зважаючи на їх ціну (вартість) та характеристики або інші обставини, явно не задовольнятимуть інтереси або вимоги споживача, виконавець зобов'язаний негайно повідомити про це споживача. Виконавець зобов'язаний таким же чином повідомити споживача, якщо вартість робіт (послуг) може істотно зрости, ніж можна було очікувати під час укладення договору. Споживач має право відмовитися від договору про надання послуг без штрафних санкцій з боку виконавця у разі виникнення обставин, передбачених в абзацах першому та другому ч. 12. ст. 10 Закону.

Відповідно до ст. 15 Закону України "Про захист прав споживачів", у разі коли надання недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію та про виробника (виконавця, продавця) спричинило придбання продукції, яка не має потрібних споживачеві властивостей, споживач має право визнати договір недійсним і вимагати відшкодування завданих йому збитків.

Відповідно до ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними, тобто виходячи з вищевикладеного це є достатньою підставою для визнання Договору недійсним.

Так, спірний договір, як виявилося, був укладений лише в інтересах Відповідача на покращення його майнового стану, зважаючи до того ж, що первісний, кредитний договір діє аж до 19.09.2022 року, і Відповідач не звертався до позивача з вимогою про його розірвання тощо. Також оспорюваний договір взагалі не містить порядку зміни умов, який враховував би інтереси споживача (Позичальника), взагалі не містить умови саме про порядок припинення договору, а це є істотною умовою.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що необхідним для чинності правочину є дотримання таких вимог:- зміст правочину не може суперечити Цивільному Кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Дійсного вільного волевиявлення позивача під час підписання договору не було.

Підписання позивачем оспорюваного договору є вимушеним, на невигідних для неї умовах та під впливом помилки.

Тому суд вважає договір про погашення заборгованості від 16.05.2012 року між сторонами недійсним.

На підставі викладеного, керуючись ст..ст. 224, 235, 237, 238, 317, 319, 321, 384, 386, 391, 629, 655, 658 ЦК України , ст.ст. 10, 11, 224-226 ЦПК України,-

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Акціонерного банк « АвтоЗАЗ банк» в особі правонаступника : Публічне Акціонерне Товариство « Банк Кіпру» про захист прав споживачів і визнання договорів недійсними - задовольнити частково .

Визнати Акціонерний банк «АвтоЗАЗ банк» в особі правонаступника : Публічне Акціонерне Товариство « Банк Кіпру» таким, що порушив права ОСОБА_1, як споживача за кредитним договором №002-131/2007 від 20.09.2007 р. та договором про погашення заборгованості від 16.05.2012 р.

Визнати недійсним договір про погашення заборгованості від 16.05.2012 р. № ДД-02-12 між ОСОБА_1 та Публічним Акціонерним Товариством « Банк Кіпру».

В іншій частині в задоводленні позовних вимог відмовити.

Судові витрати вважати сплаченими позивачем.

Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Рішення може бути оскаржено позивачем в апеляційному порядку до апеляційного суду Харківської області через Дзержинський районний суд шляхом подання в десятиденний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене відповідачем в апеляційному порядку.

Рішення ухвалено та надруковано суддею в нарадчій кімнаті.

Суддя Т.В. Штих.