Ухвала суду № 42624734, 02.02.2015, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №474/1030/14-ц 02.02.2015 02.02.2015 02.02.2015

Провадження №22-ц/784/259/15 Головуючий у І інстанції Сорочан А.В.

Категорія 23 Доповідач в апеляційній інстанції Лисенко П.П.

У Х В А Л А

іменем України

02 лютого 2015 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого Лисенка П.П.,

суддів: Серебрякової Т.В. та Галущенка О.І.,

із секретарем судового засідання - Романенко Ю.О.,

з участю:

представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_3

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 рішення Врадіївського районного суду Миколаївської області від 04 грудня 2014 року, ухваленого у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «АвтоФінанс» про захист прав споживача, визнання договору фінансового лізингу недійсним та повернення сплачених ним за договором коштів, -

у с т а н о в и л а :

03 жовтня 2014 року ОСОБА_2 пред'явив зазначений позов до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «АвтоФінанс» (надалі ТОВ «ЛК «АвтоФінанс»), який обґрунтовував наступним.

10 вересня 2014 року він у простій письмовій формі уклав з ТОВ «ЛК «АвтоФінанс» договір фінансового лізингу № 010716, зі строком дії у 78 календарних місяців.

За його умовами лізингодавець, яким виступило ТОВ «ЛК «АвтоФінанс», зобов'язувалося передати у користування та володіння лізингоотримувача, яким є він, належний тому на праві власності комбайн АКРОС 530, а після проведення ним повного розрахунку - переоформити право власності на нього.

Він же, у свою чергу, зобов'яувався сплатити ТОВ «ЛК «АвтоФінанс» лізингові платежі загальною сумою 791 000 гривень, з яких:

70 000 гривень становить комісійна винагорода лізингодавця за організаційні заходи, повязані з піготовкою та укладенням договору, що сплачується разово; 350 000 гривень аванс, який становить 50% ціни предмету лізингу і може сплачуватися разово або частками впродовж 12 місяців; 350 000 гривень другий лізинговий платіж, що є сумою решти вартості предмету лізингу, відсотків за користування ним та комісії (маржі) за супроводження договору; 21 000 гривень комісійна винагорода лізингодавця за передачу предмету лізингу лізингоотримувачу.

Посилаючись на те, що укладений договір не відповідає вимогам цілого ряда норм чинного законодавства, щодо умов дійсності договорів, а саме:

- під час укладення договору працівники товариства ввели його в оману щодо розміру та призначення перших платежів, строків та умов передачі комбайна у володіння та користування;

- договір укладено з порушенням вимог Закону України «Про захист прав споживачів», щодо справедливості умов договору та принципу добросовістності його учасників;

- в договорі не зазначено індивідуальні ознаки предмету договору лізингу, хоча за законом це є обов'язковим;

- сторонами не дотримано вимог закону про обов'язковість нотаріального посвідчення письмової форми договору;

- договір було укладено юридичною особою, яка не має право на здійснення лізингових операцій, бо у неї немає відповідної ліцензії і, до того ж, ще й не зареєстрована як фінансова установа, - просив визнати його недійсним та стягнути з відповідача на його користь сплачені ним раніше 70 000 гривень комісійної винагороиа лізингодавця та 560 гривень комісії за прийом платежів.

Представник відповідача позов заперечував і, посилаючись на його надуманість та безпідставність, просив відмовити у його задоволенні.

Рішенням Врадіївського районного суду Миколаївської області від 04 грудня 2014 року в задоволені позову відмовлено.

Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 подав на це рішення апеляційну скаргу, в якій просив його скасувати та ухвалити нове, про задоволення позову у повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги посилався на невідповідність рішення суду дійсним обставинам справи та нормам чинного цивільного законодавства, численні порушення норм процесуального права, допущені судом 1 інстанції.

Апеляційну скаргу слід відхилити, оскаржене рішення суду 1 інстанції залишити без змін, оскільки суд постановив його з додержанням норм матеріального й процесуального права.

Ухвалюючи рішення про відмову у позові ОСОБА_2, суд першої інстанції вважав доведеним належними та допустимими доказами дійсність договору фінансового лізингу, укладеному між сторонами, і відсутність законних підстав для визнання його недійсним, в тому числі, і підстав, зазначених позивачем.

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області, в межах доводів апеляційної скарги, погоджується з обставинами та правовідносинами, встановленими судом І інстанції, вважає їх вірними, обґрунтованими й законними.

Відповідно до статей 1,3 ЦК України, 1,3-4,10-11,303 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Відмова від такого права є недійсною.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України і обраний позивачем.

При цьому, суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Судовий розгляд, яким цивільна справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду.

В силу статей 10, 59, 60, 213 ЦПК України та постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року "Про судове рішення у цивільній справі" рішення суду у цивільні справі, як найважливіший акт правосуддя, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і наповнити реальністю принцип верховенства права, повинен ухвалюватися за неухильного додержання вимог чинного процесуального законодавства про його законність і обґрунтованість.

Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд бере до уваги, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при рівності прав щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду цивільних справ, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.

Суд оцінює докази відповідно до вимог статей 58 - 59, ч.3 ст. 61, 212 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

При цьому, згідно із статтею 60 ЦПК України, обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.

Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову, а, відповідно, для задоволення вимог позивача.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Для цього він досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

При цьому, апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі.

Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення суд апеляційної інстанції виходить з повноважень суду апеляційної інстанції, визначених статтею 307 ЦПК України, і відповідних їм підстав щодо перегляду судових рішень в апеляційному порядку, передбачених статтями 308-311 ЦПК України, і повинен з'ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права.

Як результат розгляду, апеляційний суд визначає підстави перегляду судового рішення, і відповідно до наданих йому повноважень формулює резолютивну частину своєї ухвали чи рішення.

За ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, є договори та інші правочини.

Відповідно до статей 203, 215 ЦК України, зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом і має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Недодержання виписаних вимог в прямо визначених законом випадках у відповідності до ст. 215 цього Кодексу робить правочин нікчемним, а у разі відсутності такого зазначення - може тягнути його недійсність за судовим рішенням.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 названого Кодексу, а саме, коли:

зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин не має необхідного обсягу цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину не є вільним і не відповідає його внутрішній волі; недотримано встановленої законом форми правочину;

правочин не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

В силу ст.ст. 3, 627 ЦК України, договору притаманна така риса, як свобода договору. Поряд із справедливістю, добросовісністю і розумністю вона вважається вищою цінністю права, що забезпечує природне існування фізичної особи.

Свободу договору можна охарактеризувати як нормативно закріплену можливість особи здійснювати дії, вчинки на власний розсуд, не порушуючи при цьому свободу інших суб'єктів.

Зміст свободи договору в загальному розкривається у ст.627 ЦК України, яка з посиланням на ст.6 ЦК України встановлює співвідношення актів цивільного законодавства і договору. За ними, зміст названого принципу проявляється у свободі особи вільно вступати у договірні відносини; самостійно обирати контрагента та вид договору, який регулюватиме їх взаємні відносини; самостійно визначають умови (зміст) договору, структуру і вид договірного зв'язку.

Учасники договору можуть обрати договір, що передбачений законом (так звані поіменовані договори, які прямо передбачені в ЦК України або в іншому нормативному акті), так і договір, не передбачений у законодавстві (непойменовані), проте породжує права та обов'язки його учасників.

За ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами є ті умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним. Такі суттєві умови договору визначаються в законі, разом з тим ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона.

Істотні умови відображають природу договору, відсутність будь-якої з них не дає змоги сторонам виконати їх обов'язки, які покладаються на них за договором. Якщо сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, які визнані такими законом або необхідні для даного виду, то договір вважається укладеним і набуває обов'язкової сили для сторін.

Одночасно слід зазначити, що договір є підставою виникнення договірного зобов'язання - під яким, відповідно до ст. 509 ЦК України, слід розуміти правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

В силу ст. 525-526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов зобов'язання і вимог закону, інших правових актів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або іншими звичайно застосовуваними вимогами. Принцип належного виконання припускає, що зобов'язання має бути виконане належними суб'єктами, в належному місці, в належний час, належним предметом і належним чином.

Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Під порушенням зобов'язання слід розуміти такий протиправний вплив з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення чи взагалі ліквідації. Порушенням зобов'язання є його невиконання і неналежне виконання. Невиконання зобов'язання має місце тоді, коли сторони взагалі не вчиняють дій, які складають зміст зобов'язання, або не утримуються від певних дій, хоча за змістом зобов'язання могли утримуватися від їх вчинення.

За ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, чи розірвання договору; зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків і моральної шкоди.

При цьому, відповідно до ст.ст. 622, 625 ЦК України боржник, не звільняється від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Крім того, Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Розірвання договору тяшге за собою насдіжки, передбачені законом або жоговором.

Виписане вище у повній мірі стосується і зобовязань, підставою виникнення яких є договір фінансового лізингу, з виключеннями та особливостями, притаманними тільки названому виду договорів.

В силу ч. 1 статті 806 ЦК України, статей 1-6 Закону України "Про фінансовий лізинг" під фінансовий лізингом розуміють вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу.

За договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за становлену плату (лізингові платежі).

Предметом договору лізингу (далі - предмет лізингу) може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.

Суб'єктами лізингу можуть бути:

- лізингодавець - юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лізингоодержувачу;

- лізингоодержувач - фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця.

Договір лізингу має бути укладений у письмовій формі.

Його істотними умовами є:

- предмет лізингу;

- строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу);

- розмір лізингових платежів;

- інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Інших вимог до форми, змісту та субєктного складу названий закон не виписує, а тому слід слідувати викладеному.

Таким чином, відносини, що виникають у зв'язку з договором лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку та Законом України «Про фінансовий лізинг» (частина 2 статті 806 ЦК України та частина 1 статті 2 Закону України «Про фінансовий лізинг»), і не може регулюватися лише Законом України «Про захист прав споживачів».

За договором лізингу майновий інтерес лізингодавця полягає у розміщенні та майбутньому поверненні з прибутком грошових коштів, а майновий інтерес лізингоодержувача - в можливості користуватися та придбати предмет лізингу у власність.

У звязку з цим, колегія вважає, що спірні правовідносини врегульовані, як загальними, так і спеціальними нормами (ЗУ «Про фінансовий лізинг»), які необхідно застосовувати у системному зв'язку.

При цьому, слід врахувавати, що спеціальні норми носять конкурентний характер поряд з іншими загальними нормами.

Відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК України, сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Нормами статей 203, 627 ЦК України закріплено, що правочин є чинним, якщо його зміст не суперечить цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, волевиявлення учасників є вільним і відповідає їхній волі та спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначення умов договору.

Як вбачається з матеріалів справи, 10 вересня 2014 року ОСОБА_2 у простій письмовій формі уклав з ТОВ «ЛК «АвтоФінанс» договір фінансового лізингу № 010716, зі строком дії у 78 календарні місяці, з трьома додатками до нього (а.с. 16-25).

За його умовами лізингодавець, яким виступило ТОВ «ЛК «АвтоФінанс», зобовязувалося придбати предмет лізингу - комбайн АКРОС 530, зазначений у п. 1.1 договору та специфікації, що є додатком № 3 до договору, вартістю 700 000 гривень у власність і передати його у користування та володіння лізингоотримувача, яким є позивач, а після проведення ним повного розрахунку - переоформити право власності на нього.

Він же, у свою чергу, зобовяувався сплатити ТОВ «ЛК «АвтоФінанс» лізингові платежі загальною сумою 791 000 гривень, з яких:

70 000 гривень становить комісійна винагорода лізингодавця за організаційні заходи, повязані з піготовкою та укладенням договору, що сплачується разово; 350 000 гривень аванс, який становить 50% ціни предмету лізингу і може сплачуватися разово або частками впродовж 12 місяців; 350 000 гривень другий лізинговий платіж, що є сумою решти вартості предмету лізингу, відсотків за користування ним та комісії (маржі) за супроводження договору; 21 000 гривень комісійна винагорода лізингодавця за передачу предмету лізингу лізингоотримувачу.

Названий договір був прийнятий сторонами до виконання, але після сплати лізингоотримувачем лізингодавцю 70 000 гривень комісійної винагороди, оспорений першим.

При цьому, згідно позовної заяви ОСОБА_2 просив визнати недійсним укладений ним з відповідачем договор фінансовго лізингу за декількома підставами, частина з яких складає фактично одну підставу.

Так, на його думку, договір укладено з численими порушеннями вимог закону щодо змісту, форми та порядку укладення договорів фінансового лізингу, зокрема:

- в договорі не зазначено індивідуальні ознаки предмету договору лізингу, хоча за законом це є обов'язковим;

- сторонами не дотримано вимог закону про обов'язковість нотаріального посвідчення письмової форми договору;

- договір було укладено юридичною особою, яка через відсутність відповідної ліцензії та реєстрації, як фінансової установи, не мала права на здійснення лізингових операцій.

Наступною підставою, як на його думку, є те, що при укладенні договору працівники товариства ввели його в оману щодо розміру та призначення перших платежів, строків та умов передачі комбайна у володіння та користування.

Крім того, за його думкою, договір укладено з порушенням вимон Закону України «Про захист прав спожимвачів», щодо справедливості умов договору та принципу добросовістності дій його учасників.

Між тим, належних та допустимих доказів своїм вимогам він не надав.

Так, стосовно вимоги про визнання договору лізингу недійсним з підстави недотримання сторонами вимог закону щодо змісту, форми та порядку укладення договорів фінансового лізингу.

Умови спірного договору фінансового лізингу містять 14 самостійних розділів, які регулюють різні за своїм змістом права та обов'язки як відповідача, так і позивача.

При цьому, кожен аркуш договору разом з додатками підписано сторонами, що підтверджує досягнення ними всіх викладених в договорі умов та доводить вільне волевиявлення учасників договору, що відповідає принципу свободи договору.

Колегія суддів вважає, що відсутність в оспорюваному договорі лізингу умови, яка вказує у кого саме буде придбано товар для лізингоодержувача не може слугувати визнанню його недійсним, оскільки така умова не є істотною для договорів фінансового лізингу та не вимагається законодавством. Лізингодавець вправі обирати на свій власний розсуд продавця обраного товару. У визначеннях договору фінансового лізингу зазначено, що продавець означає юридичну чи фізичну особу - суб'єкта підприємницької діяльності, найменування, адресу та реквізити якої зазначено в акті приймання-передачі предмета лізингу, який є предметом даного договору. Крім того, лізиногодавець на момент укладення договору не може передбачити в якого сааме продавця буде придбаний товар, оскільки саме від лізингоодержувача залежить коли саме товар буде придбано, де саме забажає отримати товар, тощо.

Не міг бути визнанимй договір недійсним і з підстави відсутності у договорі індивідуальних ознак предмету лізингу, оскільки в додатку № 3 до договору зазначено марка і модель комбайна, що сторони вважали достатнім для укладення договору і погоджувалися з цим.

З буквального тлумачення закону, цього вже є достатньо для укладення дійсного договору.

Звертаючись до суду з позовом про повернення 70 000 гривень, ОСОБА_2 вважав договір фінансового лізингу нікчемним, так як сторонами не було додержано вимоги закону про його нотаріальне посвідчення, а, крім того, ТОВ «ЛК «Автофінанс» не має ліцензії на право здійснення фінансових послуг і займається нечесною підприємницькою практикою.

Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовий лізинг вважається фінансовою послугою.

Згідно з частинами 2, 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» виключне право або інші обмеження щодо надання окремих фінансових послуг встановлюються законами про діяльність відповідної фінансової установи та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг.

Можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції.

Виходячи з цього, колегія вважає, що ТОВ «ЛК «Автофінанс» має право на надання послуг фінансового лізингу, так як Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, її було взято на облік як юридичну особу, що має право надавати послуги з фінансового лізингу (а.с. 70 - 72).

Щодо дотримання сторонами форми договору.

Дійсно, у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина 1 статті 220 ЦК України).

Проте, ЦК України та Закон України «Про фінансовий лізинг» не передбачають обов'язкового нотаріального посвідчення договору фінансового лізингу.

Посилання ОСОБА_2 на норми частини 2 статті 806, частини 2 статті 799 ЦК України є безпідставними, адже до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду), які містяться у параграфі 1 Загальні положення про найм (оренду) глави 58 ЦК України, з урахуванням особливостей, встановлених названим параграфом.

Щодо обгрунтованості наступної вимоги про визнання договору недійсним з підстави його укладення під впливом обману, застосованого працівниками товариства.

Дійсно, в силу ст. 230 ЦК України, правочин вчинений в результаті обману може бути визнаний недійсним, якщо обман стосуються обставин, які мають істотне значення, щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність.

При цьому, обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

У даній справі відсутні будь-які докази тому, що при укладені оспорюваного договору фінансового лізингу працівники ТОВ «ЛК «АвтоФінанс» умисно ввели в оману позивача, шляхом повідомлення відомостей, що не відповідають дійсності, або замовчували обставини, які мають істотне значення для угоди, що укладається.

За такого, з названої позивачем підстави укладений ним договір фінансового лізингу теж не міг бути визнаний недійсним.

Оскільки цього ж висновку, з таких же мотивів дійшов і місцевий суд, то і у названій частині підстав для задоволення апеляційної скарги немає.

Немає їх і в частині вирішення позовної вимоги про визнання оскарженого договору недійсним через порушення вимог Закону України «Про захист прав спожимвачів», щодо справедливості умов договору та принципу добросовістності дій його учасників.

Дійсно, відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 3 та ч. 3 ст. 509 ЦК України, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.

У разі порушення при укладені договору такої вимоги, суд може визнати цей договір недійсним.

За названими нормами, умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Несправедливими є, зокрема, умови договору про:

1) звільнення або обмеження юридичної відповідальності продавця (виконавця, виробника) у разі смерті або ушкодження здоров'я споживача, спричинених діями чи бездіяльністю продавця (виконавця, виробника);

2) виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника);

3) встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця;

4) надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору;

5) встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором;

6) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається;

7) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права не повертати кошти на оплату ненаданої продукції у разі розірвання договору з ініціативи продавця (виконавця, виробника);

8) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір, укладений на невизначений строк із споживачем без повідомлення його про це, крім випадків, установлених законом;

9) установлення невиправдано малого строку для надання споживачем згоди на продовження дії договору, укладеного на визначений строк, з автоматичним продовженням такого договору, якщо споживач не висловить відповідного наміру;

10) установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору;

11) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі;

12) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати характеристики продукції, що є предметом договору;

13) визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору;

14) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права визначати відповідність продукції умовам договору або надання йому виключного права щодо тлумачення договору;

15) обмеження відповідальності продавця (виконавця, виробника) стосовно зобов'язань, прийнятих його агентами, або обумовлення прийняття ним таких зобов'язань додержанням зайвих формальностей;

16) встановлення обов'язку споживача виконати всі зобов'язання, навіть якщо продавець(виконавець, виробник) не виконає своїх;

17) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права передавати свої права та обов'язки за договором третій особі, якщо це може стати наслідком зменшення гарантій, що виникають за договором для споживача, без його згоди.

Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним.

З системно-логічного аналізу виписаних норм можна зробити висновок про те, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності; по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Позивач не довів і однієї ознаки, яка б давала підстави визнати хочаб одну умову договору несправедливою, та у чому саме полягає несправедливість окремих положень договору, хоча то є його обов'язком.

Ті ж умови, які він назвав несправедливими, не є такими, оскільки не входять до переліку порушень, передбачених ч. 3 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів». Як на думку колегії їх слід віднести до умов, які становлять певний ризик для сторін в договорі, проте не дають значних переваг одній стороні над іншою.

Районний суд був такої ж думки і обгрунтовано виходив з того, що відповідачем належним чином доведено, що умови пунктів 1.4., 1.6., 2.5., 3.4.1., 5.4.,7.3., 8.14., 8.15. та розділу 10 Договору, є справедливими в розумінні ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» і принципу добросовісності не порушують, не створюють істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків споживача.

За такого, і в цій частині апеляційна скарга необгрунтована, а тому не підлягає задоволенню.

Стосовно вимоги про повернення сплачених грошових сум, то вона теж не підлягає задоволенню, оскільки відсутні правові підстави для цього.

За пунктами 1.7, 1.8 договору, предмет договору передається в користування Лізингоодержувачеві протягом строку, який становить не більше 120 робочих днів з моменту сплати Лізингоодержувачем на рахунок Лізингодавця авансового платежу (50 % від вартості предмета лізингу), комісії за організацію та оформлення договору (10% від вартості предмету лізингу) та комісії за передачу предмета лізингу (3% від вартості предмету лізингу). Лізингоодержувач має можливість сплачувати авансовий платіж впродовж (але не більше) 12 місяців з моменту підписання договору платежами, визначеними в додатку № 1 до договору, який є невід'ємною частиною, та розрахований по формулі, визначеній в п. 8.2.2. договору. Авансовий платіж не може бути сплачений повністю Лізингоодержувачем до сплати комісії за організацію.

Розмір лізингових платежів та графік їх погашення вказаний в додатках № 1 та № 2 до договору (а.с.23-24).

10 вересня 2014 року позивач сплатив ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» 70 000 гривень комісії за організацію та оформлення договору (а.с.27).

Крім сплати вищевказаної суми у розмірі 70 000 грн. позивачем сплачено 560 гривень комісії за прийом платежів.

Інші умови договору ним не виконувалися.

Оскільки, договір лізингу не визнано недійсним, то названа сума не може бути стягнута в порядку реституції.

Що ж до інших підстав для повернення названих сум, то вони теж відсутні.

Так , відповідно до п. 10.11 договору лізингу у випадку розірвання даного договору лізингоодержувачем до сплати останнім на рахунок лізингодавця авансового платежу, лізингодавець повертає сплачені кошти за вирахуванням штрафу за дострокове розірвання у розмірі 20 % від сплаченої суми авансових платежів.

У такому випадку комісія за організацію даного договору лізингоодержувачу не повертається.

Таким чином, колегія суддів, врахувавши в системному зв'язку норми чинного законодавства, які регулюються відносини в сфері фінансового лізингу, та обставини справи, зокрема те, що між сторонами було укладено цивільно-правовий договір з дотриманням усіх передбачених чинним законодавством вимог, вважає, що позивачем не надано доказів на підтвердження тих обставин, що договір фінансового лізингу, укладений між сторонами, містить несправедливі умови, з недотриманням форми, та установою, яка не мала права на його укладення, а тому відсутні підстави для визнання його недійсним і повернення сплачених грошових сум, у зв'язку з чим, викладені в апеляційній скарзі доводи є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Керуючись ст.ст. 307-308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Врадіївського районного суду Миколаївської області від 04 грудня 2014 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з дня її проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий Судді