Ухвала суду № 42604014, 02.02.2015, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 466/4000/12 Головуючий у 1 інстанції: Свірідова В.В.

Провадження № 22-ц/783/1365/15 Доповідач в 2-й інстанції: Зверхановська Л. Д.

Категорія: 20

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 лютого 2015 року Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого: Зверхановської Л.Д.

суддів: Цяцяка Р.П., Шеремети Н.О.

секретаря: Ясиновської Я.М.

з участю: представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_3,

відповідача ОСОБА_4, представника третьої особи ОСОБА_5 - ОСОБА_6,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 26 листопада 2014 року,

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 26 листопада 2014 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_4, з участю третіх осіб: приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_5, Третьої Львівської державної нотаріальної контори, про встановлення факту проживання однією сім'єю та перебування у фактичних шлюбних відносинах ОСОБА_2 та ОСОБА_7 у період з 01 грудня 1982 року по 03 серпня 1985 року та з 21 жовтня 2008 року по 13 березня 2012 року, визнання недійсними договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 05 червня 2009 року, який посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_5 та зареєстрований в реєстрі за №1706 та витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1, виданого 05 серпня 2009 року за номером 23497925 Обласним комунальним підприємством Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" на ім'я ОСОБА_4, визнання за ОСОБА_2 права власності на одну другу частину квартири АДРЕСА_1.

Рішення суду оскаржив представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3.

В апеляційній скарзі зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним та необгрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, а висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та зібраним у справі доказам. Крім того вважає, що дане рішення ґрунтується лише на поясненнях представників відповідача і третьої особи та на підставі неналежних, недопустимих та недостовірних доказів. Зазначає, що суд безпідставно взяв до уваги нотаріально посвідчену заяву ОСОБА_2 від 10.12.2008 року, в якій вона ніби то ствердила, що спірна квартира була оплачена ОСОБА_7 до реєстрації шлюбу і є його особистою приватною власністю, оскільки така заява не відомо ким підписана від її імені. Вважає необґрунтованим висновок районного суду про те, що позивач не є власником однієї другої частини квартири АДРЕСА_1, оскільки, на його думку, належними доказами доведено сплату пайових внесків за квартиру і після 03.08.1985 року, та висновок суду про те, що договір купівлі - продажу даної квартири від 05.06.2009 року вчинений відповідно до вимог чинного законодавства, оскільки згоди на розпорядження своїм майном позивачка не давала, чим було порушено положення ст.369 ЦК України. Зазначає, що судом порушено вимоги ст. 212 ЦПК України, так як не дано належної оцінки усім доказам по справі. Також вказує, що належними доказами позивачкою доведено факт спільного проживання однією сім'єю з ОСОБА_7 до дня його смерті.

Просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_2 задовольнити повністю.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи із наступного.

Відповідно до ч.1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення у повній мірі відповідає даним вимогам.

Відповідно до положень ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданих відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд.

Згідно із ст.ст.3, 4 ЦПК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених прав, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає порушені права цих осіб у спосіб, визначений законами України.

Перелік можливих способів захисту міститься в ст.16 ЦК України.

Статтею 214 ЦПК України передбачено, що суд, встановивши фактичні обставини справи, для вирішення спору повинен застосувати правову норму, яка регулює виниклі правовідносини.

Скориставшись своїм правом, позивачка, уточнивши позовні вимоги, просила визнати недійсним договір купівлі - продажу квартири, визнати за нею право власності на одну другу частину квартири АДРЕСА_1 та встановити факт проживання однією сім'єю та перебування у фактичних шлюбних відносинах її та ОСОБА_7 у період з 01.12.1982 року по 03.08.1985 року та з 21.10.2008 року по ІНФОРМАЦІЯ_2.

Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Статтею 203 ЦК України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам моральним засадам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Відповідно до вимог ч.3 ст.215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно роз'яснень, наданих у п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога по визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Частиною 1 ст.319 ЦК України встановлено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно реєстраційного посвідчення, виданого 06.08.1992 року Львівським МБТІ, квартира АДРЕСА_1 у ЖБК- 127 зареєстрована на праві особистої власності за ОСОБА_7

Скориставшись своїм правом власника, ОСОБА_7 05.06.2009 року уклав договір купівлі - продажу належної йому квартири із ОСОБА_4

Колегія суддів вважає безпідставними твердження апелянта про те, що договір купівлі - продажу від 05.06.2009 року вчинений з порушенням чинного законодавства, оскільки згоди на розпорядження своїм майном позивачка не давала, чим було порушено положення ст.369 ЦК України, оскільки на час укладення даного договору шлюб із ОСОБА_2 18.07.2008 року уже був розірваний, цивільна справа за позовом ОСОБА_2 про визнання недійсним реєстраційного посвідчення про право власності від 06.08.1992 року та визнання за нею права власності на одну третю частину даної квартири була закрита провадженням за заявою позивачки, в якій вона ствердила, що спірна квартира є особистою приватною власністю лише ОСОБА_7

Неспроможними, на думку судової колегії, є і доводи апелянта у тій частині, що суд безпідставно взяв до уваги нотаріально посвідчену заяву ОСОБА_2 від 10.12.2008 року, в якій вона ствердила, що спірна квартира була оплачена ОСОБА_7 до реєстрації шлюбу і є його особистою приватною власністю, оскільки така заява не відомо ким підписана від її імені, так як на підставі даної заяви постановлене судове рішення(ухвала про закриття провадження у справі від 12.12.2008 року), яке було предметом перегляду судами апеляційної та касаційної інстанцій та залишено без змін. Крім того, такі ж обставини викладені у власноручно написаній заяві ОСОБА_2 від 17.01.2014 року, яка знаходиться на а.с.167.

Однією із позовних вимог ОСОБА_2 було визнання за нею права власності на одну другу частину квартири АДРЕСА_1.

Відповідно до ч.ч. 3 і 4 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджає про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Доказами в розумінні ст.57 ЦПК України є будь - які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Відповідно до ч.1 ст.64 ЦПК України письмовими доказами є будь -які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяг із них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Колегія суддів вважає, що ОСОБА_2 на підставі належних та допустимих доказів не доведено того, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя і їй належить одна друга її частини.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_7 із 02.02.1973 року перебував у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_8, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1(а.с.58, 57).

Районним судом встановлено, що ОСОБА_7 був членом Житлово-будівельного кооперативу №127 з 1977 року.

05.09.1980 року йому було видано ордер №11746 на право зайняття 2-кімнатної квартири АДРЕСА_1 разом із дружиною ОСОБА_8

03.07.1992 року Житлово-будівельним кооперативом №127 ОСОБА_7 видано довідку, якою засвідчено, що він є членом ЖБК №127, в якому йому належить квартира АДРЕСА_1 та станом на грудень 1990 року він повністю вніс пайовий внесок, сума паєнагромадження складає 6225 карбованців.

03.05.1977 року ОСОБА_7 був внесений перший пайовий внесок за квартиру АДРЕСА_1 у розмірі 2700 карбованців, що стверджується копією квитанції №36, яка знаходиться на а.с.56.

Це становить 43,5 % від загальної вартості квартири.

Крім того, 18.01.1979 року з ощадної книжки першої дружини ОСОБА_7 було знято 2000 карбованців, які подружжям також могли бути повністю чи частково внесені для поповнення паєнагромадження за квартиру.

Шлюб між ОСОБА_7 та позивачем ОСОБА_2 був зареєстрований Шевченківським відділом реєстрації актів цивільного стану Львівського міського управління юстиції 03.08.1985 року.

Однак, до цього часу ОСОБА_7 також повинен був вносити пайові внески за спірну квартиру.

Жодного належного доказу того, яку суму паєнагромадження було сплачено після 03.08.1985 року, позивачем не подано, а тому колегія суддів погоджується з висновком районного суду про відсутність правових підстав для визнання за ОСОБА_2 права власності на одну другу частину квартири АДРЕСА_1.

Крім того, і сама ОСОБА_2, звернувшись 31.10.2007 року у суд з позовом про визнання права власності, просила визнати за нею право власності лише на 1/3 частину зазначеної квартири.

ОСОБА_2 також просила встановити факт проживання однією сім'єю та перебування у фактичних шлюбних відносинах її та ОСОБА_7 у період з 01.12.1982 року по 03.08.1985 року та з 21.10.2008 року по ІНФОРМАЦІЯ_2.

Юридичні факти - це життєві обставини, стани, які визнаються правовими і з якими пов'язані виникнення, зміна та припинення суб'єктивних прав, юридичних обов'язків, юридичної відповідальності і повноважень.

Згідно роз'яснень, викладених у п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 31.03.1995 року(із змінами), встановлення судом факту перебування у фактичних шлюбних відносинах може мати місце, якщо такі відносини виникли до 8 липня 1944 року і тривали до смерті(пропажі без вісті на фронті) одного з подружжя, внаслідок чого шлюб не може бути зареєстровано в органах реєстрації актів громадянського стану.

Відтак, фактичні шлюбні відносини, які виникли після 8 липня 1944 року, зокрема і в період з 01.12.1982 року по 03.08.1985 року, згідно чинного на той час законодавства, у тому числі і Кодексу про шлюб і сім'ю УРСР, жодних правових наслідків щодо набуття спільної сумісної власності не породжували.

Згідно ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Саме із введенням у дію цією норми права фактичні шлюбні відносини почали породжувати юридичні наслідки.

Відповідно до ст.1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом(ст.1217 ЦК України).

Відповідно до заповіту, складеного 24.10.2008 року ОСОБА_7, на випадок своєї смерті він зробив таке розпорядження: все його майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося і взагалі все те, що буде належати на день його смерті і на що за законом матиме право, він заповідає своїй племінниці ОСОБА_4

Оскільки даний заповіт є чинним, то спадкування після смерті ОСОБА_7, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2, буде здійснюватись по заповіту, а тому позивачка, яка не перебувала з ним у зареєстрованому шлюбі, не має права на обов'язкову частку у спадщині згідно із ст. 1241 ЦК України.

Колегія суддів вважає безпідставними твердження апелянта про те, що належними доказами позивачкою доведено факт спільного проживання однією сім'єю з ОСОБА_7 до дня його смерті, оскільки і матеріалами цивільної справи №2-1077/08 за позовом ОСОБА_7 про розірвання шлюбу, і діями ОСОБА_7 після розірвання шлюбу( укладення 24.10.2008 року заповіту в користь ОСОБА_4 та договору купівлі - продажу належної йому квартири від 05.06.2009 року) доведено, що вони з позивачкою не проживали однією сім'єю ще до розлучення.

Оцінюючи зібрані по справі докази, суд дотримався встановленого ст.212 ЦПК України принципу оцінки доказів, відповідно до якого суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду обставин справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін, та дав їм належну оцінку, а тому, на думку судової колегії, безпідставними є твердження апелянта про те, що суд не дав належної оцінки доказам по справі .

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, а тому підстав для її задоволення немає.

Судом правильно встановлені фактичні обставини справи, вірно застосовано матеріальний закон та дотримана процедура розгляду, передбачена ЦПК України, а тому колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду.

Керуючись ст.ст. 303, 304, 307 ч.1 п.1, 308, 313, 314 ч.1 п.1, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 26 листопада 2014 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий:

Судді: