Рішення № 42554121, 28.01.2015, Доброславський районний суд Одеської області (до 25.04.2025 - Комінтернівський районний суд Одеської області)

Справа № 504/2415/13-ц

2/504/700/15

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28.01.2015смт. Комінтернівське

Комінтернівський районний суд Одеської області у складі:

Головуючого судді - Барвенка В.К.,

при секретарі - Мельниковій В.М., -

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду № 9, смт. Комінтернівське, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа без самостійних вимог на предмет позову - приватний нотаріус Комінтернівського районного нотаріального округу Одеської області ОСОБА_4, про встановлення факту прийняття спадщини, визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, про визнання права на обов'язкову долю у спадщині, -

ВСТАНОВИВ:

У липні 2013 року ОСОБА_1 звернулась із вказаним позовом до відповідачів, яким просила суд встановити факт прийняття спадщини, що залишилась після смерті ОСОБА_5. померлого ІНФОРМАЦІЯ_1; визнати частково недійсним, у розмірі обов'язкової частки, свідоцтво від 09.11.2004 року про право на спадщину за заповітом; визнати право на обов'язкову частку на долю у спадщині.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала, і пояснила наступне:

ОСОБА_1 перебувала у шлюбі з ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

ОСОБА_1 була зареєстрована і проживала зі спадкодавцем на території Російської Федерації.

Після смерті ОСОБА_5 відкрилась спадщина, в тому числі у вигляді спірного житлового будинку, розташованого на території держави Україна, АДРЕСА_1.

Спадкоємцями першої черги за законом є сторони по справі.

09.11.2004 року на ім'я ОСОБА_2 та ОСОБА_3 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом.

Однак, як стверджує представник позивача, її довіритель має право на обов'язкову частку у спадщині, нотаріусом цей факт врахований не був, тому видане свідоцтво є неправомірним.

В судовому засіданні представник відповідача- ОСОБА_2. позовні вимоги не визнала і пояснила, що як встановлено з матеріалів спадкової справи, заведеної до майна ОСОБА_5, позивач- ОСОБА_1. в нотаріальному порядку відмовилась від обов'язкової частки у спадщині, про що свідчить написана нею заява від 26.08.2004 року, і таким чином підстав для задоволення позову не має.

Представник відповідача ОСОБА_3 в судовому засіданні позовні вимоги визнала, і пояснила, що ОСОБА_1 не відмовлялась від своєї частки у спадщині, а фактично її прийняла, нотаріус допустив помилку щодо прийняття заяви від ОСОБА_1 про відмову від обов'язкової частки у спадщині після спливу шестимісячного строку, і тому є всі підстави для задоволення позову.

Ухвалою Комінтернівського районного суду Одеської області від 05.11.2013 року до участі у справі за ініціативою суду залучено нотаріуса ОСОБА_4, якою було надано вичерпне пояснення по суті спору (№ 150/01-16 від 06.06.2014 року), яка вважала безпідставними доводи позову.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення сторін, суд встановив наступні правовідносини:

ОСОБА_5 та ОСОБА_1 перебували у шлюбі з 29.06.1963 року (а.с 12).

Від цього шлюбу народжені ОСОБА_2, та ОСОБА_3, що сторонами не заперечувалось в судовому засіданні.

За життя, ОСОБА_5 на підставі свідоцтва від 31.08.2000 року про право на спадщину за заповітом належав житловий будинок АДРЕСА_1.

За життя, ОСОБА_5 залишив заповіт від 23.03.2000 року, яким заповів усе своє майно в рівних частках своїм донькам - ОСОБА_2 та ОСОБА_3

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, що встановлено зі змісту свідоцтва про смерть від ІНФОРМАЦІЯ_1, виданого відділом ЗАГС м. Воркута Республіки Комі, РФ.

З матеріалів спадкової справи № 355, заведеної 23.08.2001 року до майна ОСОБА_5 встановлено, що спадщину прийняли ОСОБА_2, та ОСОБА_3

26.08.2004 року ОСОБА_1 подала до нотаріальної контори заяву наступного змісту: «Я, ОСОБА_1, 1939 року, непрацездатна за віком, повідомляю, що мені відомий зміст заповіту, посвідченого нотаріусом м. Воркути, РФ, ОСОБА_6, 23.03.2000 року і зареєстрованого в реєстрі за № 1338 віді мені мого чоловіка - ОСОБА_5, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, за яким він заповідав все своє майно, котре належало йому на день смерті - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в рівних частках. Зміст ст. 1241 Цивільного кодексу України мені роз'яснено, на видачу мені свідоцтва про право на спадщину за законом на обов'язкову частку в майні померлого, як непрацездатній спадкоємиці, не претендую».

Вказана заява нотаріально посвідчена, і зареєстрована у реєстрі за № 2302.

09.11.2004 року на ім'я ОСОБА_2 та ОСОБА_3 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом, зокрема, в рівних частках на житловий будинок АДРЕСА_1.

Відповідно до ст.11 ч.1 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданих відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Виходити за межі предмету спору суд права не має.

Суд неодноразово, в порядку ч.4 ст.10 ЦПК України роз'яснювалось сторонам, що суд сприяє сторонам у здійсненні їх прав та процесуальних обов'язків, право просити суд витребувати чи забезпечити той чи інший доказ, роз'яснювалось позивачу право на заміну неналежного відповідача, чи залучення співвідповідача по справі, однак позивач таким правом не скористався, вважав склад відповідачів вірним, обсяг доказів таким, що є достатнім для ухвалення рішення по справі.

В силу ст. 33 ЦПК України суд позбавлений можливості самостійно вирішувати питання складу відповідачів (співвідповідачів) без належної на то згоди позивача.

Предметом даного позову є встановлення юридичного факту прийняття спадщини з метою отримання спадщини за законом, недійсність частини свідоцтва про право на спадщину, визнання права на обов'язкову частку в житловому будинку, що належав спадкодавцю, тобто існує спір про право.

У п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» (Постанова ВСУ № 9) зазначено: «Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину. Нотаріуси, що посвідчували правочини, залучаються до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, якщо позивач обґрунтовує недійсність правочину посиланням на неправомірні дії нотаріуса».

У п. 16 Постанови ВССУ № 3 зазначено: «Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, а також нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти (ч. 2 ст. 50 Закону № 3425-XII).

Спори між боржниками і стягувачами, а також спори за позовами інших осіб, прав та інтересів яких стосуються нотаріальні дії чи акт, у тому числі про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, про повернення стягнутого за виконавчим написом вирішуються судом у порядку цивільного судочинства за позовами боржників або зазначених осіб до стягувачів, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа.

За правилами цивільного судочинства як спір про право в позовному провадженні розглядаються позови про оскарження дій нотаріуса щодо вчинення виконавчого напису, коли йдеться виключно про порушення нотаріусом правил вчинення відповідної нотаріальної дії і при цьому позивачем не порушується питання про захист права відповідно до положень цивільного законодавства».

Отже, нотаріус може бути відповідачем у справах цієї категорії лише в разі оскарження відмови від вчинення нотаріальної дії або процедури її вчинення.

При цьому такі вимоги до нотаріуса підлягають розгляду в позовному провадженні за правилами цивільного судочинства як спір про право.

Вимог до нотаріуса про оскарження його дій при складанні заяви від імені ОСОБА_1 від 26 серпня 2004 року про відмову від обов'язкової частки у спадщині, позивач не заявляв.

Отже, у теперішній час дії нотаріуса щодо складання заяви ОСОБА_1 від 26 серпня 2004 року неправомірними не визнані.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України, вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Відповідно до вимог ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно із ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5, 6 ст.203 цього Кодексу.

Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

У відповідності до ч.1 ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Разом із тим, в силу положення ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Правовою підставою недійсності оспорюваного свідоцтва про право на спадщину за заповітом позивач зазначає те, що вона має право на обов'язкову частку у спадщині (ст. 1241 ЦК України), однак неправомірні дії нотаріуса, щодо прийняття заяви про відмову від частки у спадщині понад шестимісячний строк, потягли за собою укладення цієї заяви і видачі оспорюваного свідцтва.

Проте, дії нотаріуса позивачем не оскаржені, не визнані неправомірними в установленому законом порядку, позовні вимоги дійсного позову стосуються спору про право, а не оскарження процесуальних дій нотаріуса.

Суд дійшов до висновку, що оскільки оспорюване свідоцтво не оспорюється з інших правових підстав, то для визнання його частково недійсним підстав не має.

З цих же підстав суд не приймає до уваги доводи ОСОБА_3 про визнання позову, оскільки це суперечить встановленим фактичним обставинам справи.

Крім того, позивач не позбавлена права заявити позов до нотаріуса щодо оскарження (визнання неправомірними) дій нотаріуса при прийнятті заяви ОСОБА_1 від 26 серпня 2004 року.

Що стосується вимог про встановлення юридичного факту, суд виходить з наступних підстав:

У судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (ст.256 ЦПК України).

Відповідно до п.5 ч.2 ст.234, п.5 ч.1 ст.256 ЦПК України та роз'яснень, викладених у п.1 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» від 31 березня 1995 року №5, суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.

Оскільки встановлення факту прийняття спадщини, що залишилась після смерті ОСОБА_5, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, для ОСОБА_1, яка 26 серпня 2004 року відмовилась у нотаріальному порядку від права на обов'язкову частку у спадщині, не породжує для неї юридичних наслідків, то встановлення такого факту є безпредметним (з урахування заявленої мети встановлення цього факту), відтак у задоволенні цієї частини позову слід відмовити.

Позовні вимоги в частині визнання права на обов'язкову частку у спадщині залежитимуть від можливості визнання частково недійсним оспорюваного позивачем свідоцтва, відтак, з урахуванням відсутності підстав для задоволення позову в частині визнання правочину частково недійсним, підстав для задоволення цієї частини позову не має.

На підставі наведеного, керуючись стст. 203, 215, 216, 217, 1241 ЦК України, п.1 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» від 31 березня 1995 року №5, п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» (Постанова ВСУ № 9), ст.ст. 10, 11, 15, 33, 57-61, 64, 88, 208, 212, 215, 218, 223, п.5 ч.2 ст.234, п.5 ч.1 ст. 256, 293, 294, 296 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного суду Одеської області протягом десяти днів з часу його проголошення через Комінтернівський районний суд Одеської області.

Суддя В.К. Барвенко