Ухвала суду № 42530552, 27.01.2015, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________

Справа № 635/4552/14-ц Головуючий 1 інст. - Григор'єв Б.П.

Провадження № 22ц/790/513/15 Доповідач - Макаров Г.О.

Категорія: договірні

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 січня 2015 року судова колегія судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Харківської області у складі:

головуючого - Макарова Г.О.,

суддів: Кружиліної О.А., Кіся П.В.,

за участю секретаря - Рязанової С.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Харкові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 та апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Харківського районного суду Харківської області від 12 листопада 2014 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення процентів та неустойки за договором позики, -

встановила:

13 листопада 2008 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення процентів та неустойки за договором позики, яким просив стягнути з ОСОБА_3 на його користь проценти за користування неповернутою частиною позичених коштів та три проценти річних від простроченої поверненням суми позики в період з 27 грудня 2012 року по 26 травня 2014 року в сумі, еквівалентній 7811 доларам США за курсом Національного банку України на день ухвалення рішення у справі, а також передбачену сторонами у договорі позики неустойку у вигляді штрафу за прострочення виконання відповідачем зобов'язань за договором позики та додатковим договором № 1 в період з 27 грудня 2012 року по 26 травня 2014 року в сумі 2666506 гривень.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що 13 листопада 2008 року він позичив відповідачу 59000 доларів США, які відповідач зобов'язалася повернути йому з розстроченням у певному порядку та строки з кінцевим терміном не пізніше 13 травня 2009 року, про що між ними укладено договір позики. 13 травня 2009 року відповідач звернулася до позивача з проханням додатково позичити їй ще 7500 доларів США і відстрочити їх повернення. Позивач погодився на це прохання, у зв'язку з чим того ж дня 13 травня 2009 року між ним та відповідачем був укладений додатковий договір № 1 до договору позики. За результатами укладеного сторонами додаткового договору № 1 від 13 травня 2009 року сума позичених позивачем відповідачеві коштів була збільшена до 66500 доларів США, а повернення цих коштів розстрочене до 13 листопада 2009 року. Але відповідачем були порушені зобов'язання за договором позики та укладеним додатковим договором до нього, і за весь час з моменту укладення договору остання повернула позивачеві лише 12000 доларів США, в зв'язку з чим позивач був змушений звернутись з позовом до суду.

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 05 вересня 2013 року позов ОСОБА_1 задоволений частково, стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 борг у розмірі 638776 гривень 58 копійок основного боргу, 1830000 штрафів і 3215 гривень 78 копійок судового збору.

Рішенням судової колегії судової палати з цивільних справ апеляційного суду Харківської області від 11 грудня 2013 року рішення районного суду в частині задоволення позову про стягнення штрафу в розмірі 1830000 гривень скасовано, в задоволенні позову в цій частині відмовлено, в іншій частині рішення залишено без змін. Відповідач рішення суду не виконала, перешкоджає його виконанню в примусовому порядку, в зв'язку з чим зобов'язання між сторонами договору не припиняються.

Згідно наданого позивачем розрахунку, сума процентів за користування неповернутою сумою боргу у розмірі 54500 доларів США виходячи із встановленої НБУ облікової ставки відповідно до періодів з моменту першого звернення позивача в суд з позовом 27 грудня 2012 року до дати звернення з даним позовом 26 травня 2014 року складає 5505 доларів США. Крім того, сума трьох процентів річних від простроченої суми за зазначений період складає 2306 доларів США. Загальна сума складає 7811 доларів США, яка підлягає стягненню у гривневому еквіваленті за курсом НБУ на день ухвалення рішення у справі.

Крім того, сторонами передбачено спосіб забезпечення виконання зобов'язань, а саме неустойка у вигляді штрафу в розмірі 5000 гривен за кожен день прострочення, починаючи з шостого дня прострочення, в зв'язку з чим позивачем нарахований розмір належної до стягнення неустойки у вигляді штрафу за 515 днів прострочення з 27 грудня 2012 року по день звернення до суду 26 травня 2014 року. що дорівнює 2575000 гривень.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_4, який діє на підставі довіреності, позовні вимоги підтримав у повному обсязі та пояснив про обставини, викладені вище.

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_3- ОСОБА_5, яка діє на підставі довіреності проти задоволення позовних вимог заперечувала повністю з наступних підстав. З приводу правовідносин, які склалися між сторонами на підставі спірного договору позики вже було постановлено судове рішення від 05 вересня 2013 року, яким позовні вимоги позивача були задоволені частково. Рішенням судової колегії судової палати з цивільних справ апеляційного суду Харківської області від 11 грудня 2013 року рішення змінено, відмовлено в задоволенні позовних вимог в частині стягнення штрафу в розмірі 1830000 гривень, до зазначених сум нарахованих штрафів якраз і входить вимога щодо стягнення процентів за договором позики, трьох процентів річних, неустойки. Таким чином, представник відповідача вважає, що з приводу заявлених позовних вимог в частині стягнення пені та неустойки вже було постановлено судове рішення. При цьому, розмір штрафу в договорі в порушення вимог закону є надмірно великий і визначений в твердій грошовій сумі, а не у відсотках, як це передбачено ст. 549 ЦК України.

Крім того, представник відповідача зазначає, що прострочення виконання зобов'язання за договором позики відбулося з вини кредитора ОСОБА_1, який з вересня 2009 року уникав спілкування, за зазначеною в договорі адресою не проживав, а з 27 квітня 2010 року знаходиться в місцях позбавлення волі, що фактично унеможливило повернення суми позики. Спроби відповідача повернути суму боргу членам родини позивача або його представникам також виявились безрезультатними через відмову останніх в отриманні грошей. Таким чином, ОСОБА_1 не виконував свого зустрічного обов'язку за договором позики прийняти добросовісне погашення боргу за договором, що надає ОСОБА_3 право зупинити виконання свого обов'язку по погашенню боргу, а тому прострочення боржника за договором позики не настало. Представник відповідача також зазначає, що одночасне стягнення трьох відсотків річних та процентів за обліковою ставкою НБУ є подвійним стягнення процентів за договором і не може бути застосовано. Також зазначений договір позики повинен вважатись безпроцентним, оскільки ОСОБА_1 не є суб'єктом, який відповідно до вимог Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» має право надавати платні фінансові послуги, договір позики не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін.

У судовому засіданні представник відповідача також зазначив, що позивач просить стягнути суму за договором позики, яку він розраховує з 27 грудня 2012 року, в той час як рішенням суду від 05 вересня 2013 року сума боргу за зазначеним договором стягнута виходячи з розрахунку по 27 грудня 2012 року включно.

Представник відповідача просила суд застосувати до позовних вимог про стягнення процентів за користування позикою загальну позовну давність 3 роки, а до позовних вимог про стягнення штрафу (пені, неустойки) спеціальну позовну давність 1 рік, строк позовної давності обчислювала з 13 листопада 2009 року, тобто з кінцевого терміну повернення боргу, визначеного договором позики.

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 12 листопада 2014 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення процентів та неустойки за договором позики задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 проценти за користування позикою за договором позики від 13 листопада 2008 року в редакції відповідно до додаткового договору № 1 від 13 травня 2009 року за період з 27 грудня 2012 року по 26 травня 2014 року в розмірі 86199 гривень 75 копійок. Стягнуто з з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 три проценти річних від простроченої суми за договором позики від 13 листопада 2008 року в редакції відповідно до додаткового договору № 1 від 13 травня 2009 року за період з 27 грудня 2012 року по 26 травня 2014 року в розмірі 36319 гривень 50 копійок. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати по оплаті судового збору у сумі 160 гривень 77 копійок. У задоволенні позовних вимог в частині стягнення неустойки у вигляді штрафу за прострочення виконання зобов'язання за договором позики від 13 листопада 2008 року в редакції відповідно до додаткового договору № 1 від 13 травня 2009 року відмовлено.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просить рішення суду в частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення неустойки скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про часткове задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 та стягнути на його користь з відповідача неустойки за період прострочення з 26 травня 2013 року по 26 травня 2014 в сумі 1825000 грн. В іншій частині рішення Харківського районного суду Харківської області від 12 листопада 2014 року залишити без змін, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, оскільки суд безпідставно не стягнув неустойку, яка передбачена договором, а рішення апеляційного суду про відмову в стягненні неустойки не стосується даних правовідносин.

В апеляційні скарзі ОСОБА_3 просить рішення суду змінити, відмовивши в задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, оскільки суд першої інстанції в порушення вимог матеріального та процесуального права не звернув уваги на викладені заперечення проти позову в яких наведені обґрунтовані доводи щодо порушення позивачем умов договору, що унеможливлює її відповідальність за несвоєчасне погашення боргу.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, та вимог, заявлених в суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 та апеляційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягають, виходячи з наступного:

Статтями 10, 11, 58, 60, 61, 179, 212, 213 Цивільного процесуального кодексу України, передбачено, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до роз'яснень, які містяться у п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», рішення є законним тоді коли суд виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до ст. 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно розтлумачив ці норми. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ст. 536 ЦК України, за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Відповідно до ч.1 ст.598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Згідно зі ст. ст. 610, 611 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання), а у разі порушення зобов'язання, настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобовязання, на вимогу кредитора зобовязаний сплатити три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суми позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Відповідно до ст.1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно зі ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно ч. 1 ст. 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу.

Рішення суду першої інстанції обґрунтоване встановленням таких фактів та відповідних їм правовідносин:

13 листопада 2008 року відповідач ОСОБА_3 позичила у позивача ОСОБА_1 валютні цінності у вигляді в натурі та на суму 59000 доларів США, які зобов'язалася повернути позивачу частинами у визначені договором порядку та строки, але не пізніше 13 травня 2009 року, на підтвердження чого у відповідності із нормою ч.1 ст.1047 ЦК України між ними в той же день в письмовій формі був укладений договір позики, посвідчений 13 листопада 2008 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_6 за реєстровим № 3918.

Відповідач отримала надану їй в позику зазначену в договорі суму валютних цінностей в повному обсязі ще до підписання договору, що підтверджується змістом підп. 1 п. 3 договору позики від 13 травня 2009 року.

13 травня 2009 року відповідач додатково позичила у позивача валютні цінності у вигляді в натурі та на суму 7500 доларів США, у зв'язку з чим сума наданої відповідачу позики була збільшена до 66500 доларів США, які відповідач зобов'язалася повернути позивачу частинами у визначені договором порядку та строки, але не пізніше 13 листопада 2009 року, на підтвердження чого між ними в письмовій формі був укладений додатковий договір № 1 до договору позики від 13 листопада 2008 року, посвідчений 13 травня 2009 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_6 за реєстровим № 1842.

Відповідно до п. VI додаткового договору № 1 від 13 травня 2009 року до договору позики від 13 листопада 2008 року, позикодавець передав кошти в сумі 7500 доларів США ще до підписання цього додаткового договору.

Судом першої інстанції встановлено, що на момент розгляду справи судом за вищезазначеним договором позики позивачем повернута сума у розмірі 12000 доларів США, неповернута сума позики на цей час складає 54500 доларів США.

Вищезазначені обставини сторонами у судовому засіданні не заперечувались.

Зазначені обставини також підтверджуються змістом рішення Харківського районного суду Харківської області від 05 вересня 2013 року та змістом рішення судової колегії судової палати з цивільних справ апеляційного суду Харківської області від 11 грудня 2013 року.

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 05 вересня 2013 року позов ОСОБА_1 задоволений частково, стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від 13 листопада 2008 року та за додатковим договором до нього № 1 від 13 травня 2009 року у розмірі 638776 гривень 58 копійок (еквівалент 79984 доларів США за курсом НБУ на 05.09.2013 року), суму нарахованих штрафів в розмірі 1830000 гривень і 3215 гривень 78 копійок суму сплаченого судового збору.

Рішенням судової колегії судової палати з цивільних справ апеляційного суду Харківської області від 11 грудня 2013 року рішення районного суду в частині задоволення позову про стягнення штрафу в розмірі 1830000 гривень скасовано, в задоволенні позову в цій частині відмовлено, в іншій частині рішення залишено без змін.

За даним судовим рішенням від 05 вересня 2013 року Харківським районним судом Харківської області 03 березня 2014 року був виданий виконавчий лист № 635/526/13-ц, який знаходиться на виконанні у відділі державної виконавчої служби Харківського районного управління юстиції Харківської області, що підтверджується постановою про відкриття виконавчого провадження ВП № 42571599 від 20 березня 2014 року. Як встановлено з пояснень сторін у судовому засіданні рішення суду на цей час не виконано.

Відповідно до ч. 3 ст.61 ЦПК України, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Таким чином, судом першої інстанції встановлено, що відповідач не виконала зобов'язання за договором позики від 13 листопада 2008 року в редакції відповідно до додаткового договору № 1 від 13 травня 2009 року, отриману від позивача суму позики в повному обсязі не повернула, неповернутою залишилась сума позики в розмірі 54500 доларів США.

Як вбачається зі змісту рішення Харківського районного суду Харківської області від 05 вересня 2013 року, зазначеним рішенням з відповідача ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 крім суми неповернутої позики у розмірі 54500 доларів США за спірним договором стягнуто за період з 23 листопада 2009 року по 27 грудня 2012 року суму процентів за користування позикою на рівні облікової ставки НБУ в розмірі 20356 доларів США, три проценти річних від простроченої поверненням суми боргу в розмірі 5061 доларів США, що в сумі дорівнює 79917 доларів США, що згідно офіційного курсу Національного банку України на день постановлення рішення становило 638776,58 гривень. Рішення в цій частині апеляційним судом залишено без змін.

В зв'язку з наявністю вищезазначеного рішення суду, доводи представника відповідача в обґрунтування заперечень проти позову про те, що прострочення виконання зобов'язання за договором позики відповідачем відбулося з вини кредитора, який ухилявся від виконання своїх обов'язків кредитора, а тому відсутні підстави настання відповідальності відповідача за порушення зобов'язань за договором позики, є безпідставними та знаходяться за межами позовних вимог, а тому суд не узяв їх до уваги при розгляді даної справи. Ця позиція суду стосується заперечень представника відповідача про відсутність підстав настання відповідальності до 27 грудня 2012 року.

Главою 50 ЦК України, передбачений перелік підстав припинення зобов'язань, у тому числі виконання зобов'язання, проведеного належним чином. З аналізу норм зазначеної глави 50 ЦК України, вбачається, що рішення суду про стягнення заборгованості в зв'язку з невиконанням зобов'язання не припиняє виконання зобов'язання, будь-які інші підстави припинення зобов'язання договором позики сторонами не встановлені, а тому правовідносини, що склалися між сторонами на підставі договору позики від 13 листопада 2008 року в редакції відповідно до додаткового договору № 1 від 13 травня 2009 року, продовжуються.

Відповідно до правових висновків Верховного Суду України, наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК (Постанова Верховного Суду України від 20 грудня 2010 р. у справі № 3-57гс10; Постанова Верховного Суду України від 4 липня 2011 р. у справі № 3-65гс11; Постанова Верховного Суду України від 12 вересня 2011 р. у справі № 3-73гс11; Постанова Верховного Суду України від 24 жовтня 2011 р. у справі № 3-89гс11; Постанова Верховного Суду України від 14 листопада 2011 р. у справі № 3-116гс11).

Відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження своїх доводів про ухилення позивача від виконання обов'язків кредитора за спірним договором після 27 грудня 2012 року, та відповідно відсутність підстав для настання відповідальності відповідача за прострочення суми позики за договором, крім того, суд не вбачав наявність у відповідача будь-яких перешкод для повернення суми боргу за договором позики в порядку примусового виконання рішення суду в рамках відкритого виконавчого провадження.

Відповідно до правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду України від 02.07. 2014 року (справа №6-36цс14), у ч.1ст.1048 ЦК України, установлена презумпція оплатності позики, яка діє за умов, якщо безоплатний характер відносин позики прямо не передбачений ЦК, іншими законодавчими актами або конкретним договором. Указане правило спрямоване на захист інтересів позикодавця в разі, якщо договором позики розмір процентів не визначений. Випадки, коли договір позики вважається безоплатним, зазначені в ч. 2 ст.1048 ЦК. Визначене вказаною нормою правило про безоплатність договорів позики є імперативним і не може бути змінене за погодженням сторін.

Оскільки договором позики між сторонами від 13 листопада 2008 року в редакції відповідно до додаткового договору № 1 від 13 травня 2009 року, іншого не встановлено, суд прийшов до висновку про наявність у позивача права на отримання від відповідача процентів за користування грошима з дня, наступного за днем кінцевого періоду стягнення процентів за рішенням Харківського районного суду Харківської області від 05 вересня 2013 року, 27 грудня 2012 року до моменту звернення із позовом до суду визначеної позивачем дати 26 травня 2014 року.

Перевіривши правильність здійсненого в позовній заяві обрахування належних до стягнення з відповідача на користь позивача процентів за користування позикою на рівні облікової ставки Національного банку України, суд прийшов до висновку про необхідність часткового задоволення цієї заявленої позовної вимоги виходячи з наступного.

При здійсненні розрахунку суд виходить з розміру облікової ставки Національного банку України, яка складала: з 27 грудня 2012 року по 09 червня 2013 року 7,5% річних, з 10 червня 2013 року по 12 серпня 2013 року -7% річних, з 13 серпня 2013 року по 14 квітня 2014 року 6,5% річних, з 15 квітня 2014 року по 26 травня 2014 року -9,5 % річних.

Належні до сплати відповідачем на користь позивача проценти за користування позикою на рівні облікової ставки Національного банку України складають з 27 грудня 2012 року по 09 червня 2013 року (165 днів) 1847 доларів США, з 10 червня 2013 року по 12 серпня 2013 року (64 дня) 668 доларів США, з 13 серпня 2013 року по 14 квітня 2014 року (245 днів) 2377 доларів США, з 15 квітня 2014 року по 26 травня 2014 року (41 день) 581 долар США, а всього 5473 долара США.

Однак, при здійсненні розрахунку належних до сплати відповідачем на користь позивача процентів на рівні облікової ставки Національного банку України, позивачем була допущена помилка в визначенні облікової ставки НБУ та відповідно розрахункового періоду з 27 грудня 2012 року по 10 червня 2013 року, що потягло за собою помилку в визначенні суми процентів за зазначений період - 995 та 884 доларів США. За інший період сума процентів позивачем розрахована правильно.

Відповідно до умов передбачених п. 1 Договору позики від посвідченого 13 листопада 2008 року в редакції відповідно до Додаткового договору № 1, від 13 травня 2009 року, відповідач зобов'язана була повернути позивачеві суму боргу не пізніше 13 листопада 2009 року, у порядок та строки, передбачені договором.

В зв'язку з встановленим вище простроченням виконання позивачем зобов'язань за договором позики суд приходить до висновку про наявність у позивача права на отримання від відповідача трьох процентів річних від простроченої суми з дня, наступного за днем кінцевого періоду стягнення трьох процентів річних за рішенням Харківського районного суду Харківської області від 05 вересня 2013 року 27 грудня 2012 року до моменту звернення із позовом до суду визначеної позивачем дати 26 травня 2014 року.

Позивачем правильно обрахований розмір трьох процентів річних від простроченої суми за цей період, який складає 515 днів, а саме - 2306 доларів США.

Таким чином, суд першої інстанції розрахував розмір належних до стягнення з відповідача процентів за процентів за користування позикою на рівні облікової ставки Національного банку України та трьох процентів річних від простроченої суми у межах заявлених позовних вимог - за період визначений позивачем, - з 27 грудня 2012 року по 26 травня 2014 року та в межах сум, розрахованих позивачем.

Посилання представника відповідача на подвійне включення до суми періоду розрахунку дати 27 грудня 2012 року суд вважав помилковими, оскільки як вбачається з розрахунку суми стягнення, викладеним у позовній заяві ОСОБА_1 від 27 грудня 2012 року та у мотивувальній частині рішення суду від 05 вересня 2013 року, виходячи з арифметичного підрахунку кількості днів у зазначений період день 27 грудня 2012 року не є включним та до періоду розрахунку стягнення заборгованості не входить.

Доводи представника відповідача на неможливість одночасного застосування ч.1 ст.1048 ЦК України та ч.2 ст.625 ЦК України та стягнення процентів за користування позикою на рівні облікової ставки НБУ та трьох процентів річних від простроченої суми, районний суд вважав помилковими та такими, що спростовуються наступним.

Стаття 625 ЦК України встановлює відповідальність за порушення грошового зобов'язання.

Стаття 1048 ЦК України встановлює презумпцію оплатності позики та по суті передбачає отримання винагороди для позикодавця у формі процентів від суми, що надається у позику, розмір яких визначається сторонами в договорі позики, або, якщо такий розмір процентів не встановлений, він визначається на рівні облікової ставки НБУ.

Таким чином, передбачені ст.625 ЦК України, три проценти річних від простроченої суми та передбачені ст.1048 ЦК України, проценти за користування позикою не є тотожними за своєю правовою природою та не заміщують один одного.

Така правова позиція викладена Верховним судом України в аналізі практики застосування ст.625 Цивільного Кодексу України в цивільному судочинстві.

Відповідно до ст. 192 ЦК України, законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України гривня.

За ч. 1 ст. 533 ЦК України, грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу.

Таким чином, стягненню з відповідача на користь позивача підлягає сума процентів за користуванням позикою у розмірі 86199,75 гривень, що еквівалентно 5473 доларам США, та сума трьох процентів річних від простроченої суми у розмірі 36319,50 гривень, що еквівалентно 2306 доларам США, за офіційним курсом НБУ на день ухвалення рішення по справі 12 листопада 2014 року - 1574,96245 гривень за 100 доларів США.

Щодо заперечень представника відповідача проти позовних вимог з тієї підстави, що позивач не є суб'єктом надання платних фінансових послуг та не має права отримувати проценти за договором позики, суд зазначив наступне.

Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг. П.7 ст.1 закону має вичерпний перелік суб'єктів, на яких поширюється дія цього закону. Це учасники ринків фінансових послуг, до яких відносяться юридичні особи та фізичні особи суб'єкти підприємницької діяльності, які відповідно до закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України та споживачі таких послуг. З аналізу зазначеної правової норми вбачається, що сфера дії закону за суб'єктним складом учасників є обмеженою і не поширюється на фізичних осіб, які не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 30 травня 2012 року № 6-48цс12.

Позивач за своїм правовим статусом не відноситься ні до юридичних осіб ні до суб'єктів підприємницької діяльності, які відповідно до закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України, а відтак відсутні підстави застосування положень вищезазначеного закону.

Суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині стягнення неустойки у вигляді штрафу за прострочення виконання відповідачем зобов'язань за договором позики та додатковим договором до нього № 1 від 13 травня 2009 року задоволенню не підлягають з наступних підстав.

В п. 4 договору позики від 13 листопада 2008 року, в редакції додаткового договору № 1 від 13 травня 2009 року, сторонами погоджено, що за прострочення будь-якого строку (п. 1 цього договору) виконання зобов'язання по поверненню позики відповідач повинен сплатити на користь позивача неустойку в розмірі 5000 гривень за кожен день прострочення, починаючи з шостого дня прострочення.

Рішенням судової колегії судової палати з цивільних справ апеляційного суду Харківської області від 11 грудня 2013 року відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення неустойки за вищезазначеним договором позики у розмірі 1830000 гривень з підстав положень ст. 549 ЦК України, яка передбачає неможливість для сторін встановлювати у договорі неустойку у вигляді твердої грошової суми, та невідповідності п.4 договору позики вимогам закону.

Таким чином, питання щодо відповідальності відповідача за прострочення виконання зобов'язань за договором позики від 13 листопада 2008 року в редакції відповідно до додаткового договору № 1 від 13 травня 2009 року, передбаченої п.4 зазначеного договору, вже вирішено судовим рішенням, яке набрало законної сили, а тому підстави для нарахування та стягнення неустойки у вигляді штрафу за спірним договором відсутні.

Заява представника відповідача про застосування до позовних вимог загальної та спеціальної позовної давності задоволенню не підлягає, оскільки перебіг позовної давності для позовних вимог позивача про стягнення суми процентів за користування позикою та трьох процентів річних за спірним договором позики переривався зверненням позивача до суду з позовом про стягнення заборгованості за зазначеним договором 18 січня 2013 року, що підтверджується матеріалами справи № 635/526/13-ц, провадження 2/635/1755/2013.

Відповідно до вимог ст. 264 ЦК України, позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Таким чином, враховуючи дату звернення позивача до суду з цим позовом 30 травня 2014 року, строк позовної давності для зазначених позовних вимог не сплинув.

Такий висновок є обґрунтованим, оскільки суд дійшов його на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи, та наявних в ній доказів, яким дана відповідна оцінка. Правильно встановивши юридичну природу виниклих правовідносин, суд застосував закон, який їх регулює.

Доводи викладені в апеляційній скарзі були предметом судової перевірки та не дістали об'єктивного підтвердження.

Наведені у рішенні мотиви визнання цих доводів безпідставними, судова колегія вважає обґрунтованими, такими що відповідають матеріалам справи.

Оскільки судове рішення ухвалене з додержанням вимог матеріального і процесуального права, а наведені в скарзі доводи не відносяться до тих підстав, з якими процесуальне законодавство пов'язує можливість прийняття рішення відносно скасування чи зміни оскаржуємого судового рішення і висновків суду першої інстанції не спростовують, в її задоволенні належить відмовити на підставі ст.308 Цивільного процесуального кодексу України.

Керуючись ст.ст. 303, 304, 305, 307, 308, 313-315, 317, 319, 321, 322, 324, 325 Цивільного процесуального кодексу України, судова колегія, -

ухвалила:

Апеляційні скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - відхилити.

Рішення Харківського районного суду Харківської області від 12 листопада 2014 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий -

Судді: -