Рішення № 42504644, 22.01.2015, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 344/16743/13-ц

Провадження № 22-ц/779/309/2015

Категорія 23

Головуючий у 1 інстанції Шамотайло О. В.

Суддя-доповідач Соколовський В.М.

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 січня 2015 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючого Соколовського В.М.,

суддів: Пнівчук О.В., Беркій О.Ю.,

секретаря Турів О.М.,

з участю: апелянта ОСОБА_2 та її представника ОСОБА_3,

представника виконкому Івано-Франківської міської ради Кобрин Ю.І.,

представника КП «Єдиний розрахунковий центр» Левчук К.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, Комунального підприємства «Єдиний розрахунковий центр», Житлово-експлуатаційної організації №9 до ОСОБА_2, ОСОБА_6 про розірвання договору найму житлового приміщення, визнання недійсним договору найму житлового приміщення, виселення без надання іншого житлового приміщення, зняття з реєстраційного обліку та за зустрічним позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_6 до виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, Житлово-експлуатаційної організації №9, Комунального підприємства " Єдиний розрахунковий центр" про визнання права користування квартирою на підставі договору найму житлового приміщення,

за апеляційною скаргою ОСОБА_2 та ОСОБА_6 на рішення Івано-Франківського міського суду від 18 грудня 2014 року, -

в с т а н о в и л а :

У жовтні 2013 року виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради, Комунальне підприємство «Єдиний розрахунковий центр» (надалі КП «ЄРЦ»), Житлово-експлуатаційна організація №9 (надалі ЖЕО №9) звернулися до суду із вказаним позовом, посилаючись на те, що на виконання рішення Івано-Франківського міського суду від 12.05.2011 року ЖЕО №9 05.12.2011 року укладено з ОСОБА_2 та ОСОБА_6 договір найму житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1. В подальшому дане рішення було скасоване рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25.04.2012 року. Позивачі зазначали, що підставою для укладення даного договору найму від 05.12.2011 року було рішення суду, яке в подальшому було скасоване, тому даний договір найму слід розірвати. Рішенням Івано-Франківської міської ради від 31.01.2012 року вищевказаний будинок передано на баланс КП "Єдиний розрахунковий центр". 17.04.2013 року між КП «Єдиний розрахунковий центр» та відповідачами укладено договір найму житлового приміщення, який позивачі вважають слід визнати недійсним як такий, що укладений внаслідок обману, так як наймачами замовчено наявність обставини, що перешкоджає укладенню правочину, - тобто факт скасування Вищим спеціалізованим судом України рішення Івано-Франківського міського суду та ухвалено рішення про виселення відповідачів із самовільно зайнятого житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1, а також відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_6 про визнання права на користування житловим приміщенням, укладення договору житлового найму. Посилаючись на наведене, позивачі просили розірвати договір найму житлового приміщення від 05.12.2011 року, визнати недійсним договір найму житлового приміщення від 17.04.2013 року, виселити відповідачів із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення та зняти їх з реєстраційного обліку за вказаною адресою.

В грудні 2014 року ОСОБА_2 та ОСОБА_6 подали зустрічний позов про визнання за ними права користування вказаною квартирою, в обґрунтування якого посилались на те, що поселились у зазначену квартиру на підставі дозволу УЖКГ та ЖЕО у 1988 році і проживають в ній по даний час. 05.12.2011 року між ОСОБА_2 та ЖЕО №9 укладено договір найму жилого приміщення - вищевказаної квартири - та оформлено акт здачі-приймання квартири. В установленому порядку 02.12.2011 року вони зареєстровані за даною адресою. Таким чином, вважають, що вони набули передбаченого законом права на користування жилим приміщенням. При цьому ОСОБА_2 зазначала, що проживаючи у даній квартирі, виконувала усі обов'язки, що випливають із договору найму, по сьогодні оплачує комунальні послуги, проводить ремонт у приміщенні, будь-яке інше житло у них відсутнє. Після скасування судових рішень, якими визнано їхнє право користування житловою площею в даній квартирі, виник спір щодо їхнього виселення. Однак ухвалою Івано-Франківського міського суду від 21.12.2012 року, залишеною без змін Апеляційним судом Івано-Франківської області, виконавчий лист №0907/2-3953/2011 року про виселення їх із житлового приміщення визнано таким, що не підлягає виконанню. При цьому зазначали, що на час набуття ними права користування зазначеним житлом, рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про їхнє виселення ухвалено ще не було, а рішення Івано-Франківського міського суду про визнання за ними права користування житловим приміщенням і укладення договору житлового найму було виконано добровільно. Також стверджували, що з 21.11.2003 року їхня сім'я перебуває на квартирному обліку для поліпшення житлових умов за №5830, тому на підставі ст.31 ЖК України вони мають право на одержання житлового приміщення, а згідно ч.3 ст.9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 18 грудня 2014 року первісний позов задоволено частково.

Розірвано договір найму житлового приміщення на квартиру АДРЕСА_1 від 05.12.2011 року.

Визнано недійсним договір найму житлового приміщення на квартиру АДРЕСА_1 від 17.04.2013 №02-07/01.

Виселено без надання іншого житлового приміщення з квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_2 та ОСОБА_6.

В задоволенні решти вимог первісного позову відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_6 на користь виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради по 57,35 грн. судового збору з кожного, а всього 114,70 грн.

В задоволенні зустрічного позову відмовлено.

На дане рішення ОСОБА_2 та ОСОБА_6 подали апеляційну скаргу, в якій посилаються на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема, апелянти зазначають, що порушення норм процесуального права полягає в тому, що суд розглянув справу у їх відсутності, всупереч вимогам ст.169 ЦПК України, не звернувши увагу на те, що ОСОБА_6 жодного разу не надходила повістка про виклик до суду, а ОСОБА_2 була відсутня в судовому засіданні з поважних причин. Порушення норм матеріального права, на думку апелянтів, полягає в наступному. Ухвалюючи рішення про розірвання договору найму житлового приміщення від 05 грудня 2011 року, суд застосував норму цивільного права - ст.826 ЦК України, яка не може бути застосована до житлових правовідносин в силу ст.810 ЦК України. Відмовляючи в зустрічному позові суд послався на ст.58 ЖК, згідно якої єдиною підставою для вселення в жиле приміщення є ордер. Однак суд неповно з'ясував позовні вимоги, оскільки вони не ставили вимогу про зобов'язання видати ордер на спірне житлове приміщення, який відповідно до ч.2 ст.58 ЖК України може бути видано лише на вільне житлове приміщення. Згідно ст.61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення, і такий договір було укладено 05 грудня 2011 року. Просять рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким в первісному позові відмовити, а зустрічний позов задовольнити.

В судовому засіданні апелянт ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_3 підтримали вимоги апеляційної скарги з наведених у ній мотивів та просили її задовольнити.

Представник виконкому Івано-Франківської міської ради Кобрин Ю.І. та представник КП «Єдиний розрахунковий центр» Левчук К.С. заперечили проти задоволення апеляційної скарги через її безпідставність, тому просили скаргу відхилити, а рішення суду як законне та обґрунтоване - залишити в силі.

Інші сторони, які беруть участь у справі, в судове засідання не прибули, хоча належно повідомлені про розгляд справи, проте неявка цих осіб згідно ч.2 ст.305 ЦПК України не перешкоджає розглядові справи.

Вислухавши доповідача, пояснення осіб, що беруть участь у справі, обговоривши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.

Відповідно до ст.309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до змісту ст.214 ЦПК України суд під час ухвалення рішення вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення сторін, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані(пропуск строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи та докази на їх підтвердження, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Оскаржуване рішення суду в повній мірі зазначеним вимогам не відповідає.

Судом встановлено, що рішенням Івано-Франківського міського суду від 12.05.2011 року, залишеним в силі ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 26.10.2011 року, у задоволенні позову УЖКГ Івано-Франківського міськвиконкому про виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_6 із самовільно зайнятого приміщення відмовлено, позов ОСОБА_2, ОСОБА_6 задоволено. Визнано за ОСОБА_2, ОСОБА_6 право користування житловим приміщенням у квартирі АДРЕСА_1 Зобов'язано ЖЕО №9 Івано-Франківського міськвиконкому укласти з ОСОБА_2, ОСОБА_6 договір житлового найму житлового приміщення у квартирі АДРЕСА_1 (а.с.9-14).

На виконання вказаного рішення 05.12.2011 року між ЖЕО №9 та ОСОБА_2 укладено договір найму житлового приміщення на квартиру АДРЕСА_1, а 02.12.2011 року ОСОБА_2 та ОСОБА_6 зареєстровані за місцем проживання у цій квартирі, що стверджується відмітками у їх паспортах.

В подальшому, рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25.04.2012 року рішення Івано-Франківського міського суду від 12.05.2011 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 26.10.2011 року скасовано в частині позову УЖКГ Івано-Франківського міськвиконкому та зустрічного позову ОСОБА_2, ОСОБА_6 Задоволено позов УЖКГ Івано-Франківського міськвиконкому та виселено ОСОБА_2, ОСОБА_6 із самовільно зайнятого житлового приміщення, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1. Відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, ОСОБА_6 до УЖКГ Івано-Франківського міськвиконкому, виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, ЖЕО №9 про визнання права на користування житловим приміщенням, укладення договору житлового найму (а.с.15-17).

Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 21.12.2012 року, залишеною в силі ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 14.03.2013 року, визнано виконавчий лист №0907/2-3953/2011 від 19.09.2012 року, виданий Івано-Франківським міським судом на виконання рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про виселення ОСОБА_2, ОСОБА_6 із самовільно зайнятого житлового приміщення по АДРЕСА_1, таким, що не підлягає виконанню (а.с.18-21).

Постановляючи дану ухвалу апеляційний суд дійшов висновку, що уклавши 05.12.2011 року договір найму житлового приміщення та в установленому законом порядку зареєструвавшись 02.12.2011 року за відповідною адресою, ОСОБА_2 та ОСОБА_6 набули передбаченого законом права на користування житловим приміщенням у квартирі АДРЕСА_1 до виконання рішення суду про їх виселення, а тому вони не можуть нести зобов'язань по виконавчому листу від 19.09.2012 року про виселення із самовільно зайнятого житлового приміщення.

Відповідно до рішення 20 сесії Івано-Франківської міської ради від 31.01.2012 року внесено зміни до п.3 рішення Івано-Франківської міської ради «Про комплексну програму реформування та розвитку житлово-комунального господарства міста Івано-Франківська на 2010-2015 роки «Реформи, порядок, розвиток» від 24.02.2011 року, в результаті чого ЖЕО №9 передало будинок АДРЕСА_1 на баланс КП «Єдиний розрахунковий центр» (а.с.8).

За таких обставин 17.04.2013 року між КП «Єдиний розрахунковий центр» та ОСОБА_2 укладено договір №02-07/01 найму житла (квартири) в будинку державного і комунального житлового фонду. Відповідно до вказаного договору КП «Єдиний розрахунковий центр» надає наймачу ОСОБА_2, що діє на підставі рішення суду, і члену її сім'ї ОСОБА_6 у безстрокове користування житло - квартиру АДРЕСА_1 (а.с.22-23).

Частково задовольняючи первісний позов, суд першої інстанції виходив з того, що до відносин, що склались між сторонами, крім норм ЖК України, у яких відсутні норми щодо врегулювання відповідних правовідносин, слід застосовувати норми ЦК України. Тому суд розірвав договір найму житлового приміщення від 05.12.2011 року на підставі ч.ч.1, 2 ст.652 ЦК України, у зв'язку з істотною зміною обставин, якою є скасування судом касаційної інстанції рішення Івано-Франківського міського суду від 12.05.2011 року, а наслідком розірвання вказаного договору, по аналогії до ст.826 ЦК України, є виселення відповідачів із спірного приміщення. Договір найму житлового приміщення №02-07/01 від 17.04.2013 року суд визнав недійсним на тій підставі, що його було укладено всупереч порядку, передбаченого ст.ст.51-61 ЖК України, оскільки виконкомом Івано-Франківської міської ради не приймалось жодного рішення про надання спірної квартири відповідачам, ордер не видавався і відповідачем при укладенні договору замовчено ту обставину, що рішення Івано-Франківського міського суду від 12.05.2011 року було скасовано. Оскільки недійсний договір не створює жодних юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, то відповідачів слід виселити із спірної квартири.

Однак з такими висновками погодитись не можна.

Відповідно до ст.3 ЖК України житлові відносини в Українській РСР регулюються Основами житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік та виданими відповідно до них іншими актами житлового законодавства Союзу РСР, цим Кодексом та іншими актами житлового законодавства Української РСР.

Положеннями ч.2 та ч.3 ст.810 ЦК України передбачено, що підстави, умови, порядок укладення та припинення договору найму житла, що є об'єктом права державної або комунальної власності, встановлюються законом. До договору найму житла, крім найму житла, що є об'єктом права державної або комунальної власності, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом.

Виходячи із аналізу вищевказаних норм закону випливає висновок, що до договору найму житла, що є об'єктом права державної або комунальної власності, не підлягають застосуванню норми Цивільного кодексу. До таких відносин слід застосовувати норми житлового законодавства.

Суд правильно встановив, що квартира АДРЕСА_1 належить до комунальної власності територіальної громади м.Івано-Франківська, а тому при вирішенні даного спору слід було керуватися нормами Житлового кодексу України.

Разом з тим, приймаючи рішення про розірвання договору найму житла від 05.12.2011 року суд неправильно застосував норми матеріального права, а саме: ч.3 ст.652 ЦК України, якою передбачено зміну або розірвання договору у зв'язку з істотною зміною обставин. Суд повинен був застосовувати норми житлового законодавства. Так, статтею 108 ЖК України передбачено, що договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду може бути розірвано на вимогу наймодавця лише з підстав, установлених законом, і тільки в судовому порядку, крім випадків виселення з будинків, що загрожують обвалом. Отже, суд неправильно по аналогії застосував статтю 826 ЦК України, якою передбачено, що у разі розірвання договору найму житла наймач та інші особи, які проживали у помешканні, підлягають виселенню з житла на підставі рішення суду, без надання їм іншого житла. Враховуючи це, суд помилково розірвав вказаний договір найму на підставі норм Цивільного кодексу.

Колегія суддів приходить до висновку, що судом також неправильно визнано недійсним договір найму житлового приміщення №02-07/01 від 17.04.2013 року, укладений між КП «Єдиний розрахунковий центр» та ОСОБА_2

Так, визнаючи недійсним вказаний договір, суд керувався одночасно нормами ст.ст.51-61 ЖК та ст.ст.229, 230 ЦК України.

Суд вважав, що оскільки виконкомом Івано-Франківської міської ради не приймалось жодного рішення про надання спірної квартири відповідачам, ордер не видавався, то підстава для укладення договору найму була відсутня, тому ОСОБА_2 не може бути наймачем по такому договору.

Проте погодитись повністю із таким висновком не можна.

Так, рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12.04.2012 року(а.с.15-17) встановлено, що батько ОСОБА_2 на підставі дозволу УЖКГ та ЖЕО поселився у спірну квартиру на час проведення реконструкції квартири АДРЕСА_2, з одночасним переобладнанням її на 2-х кімнатну квартиру. А рішенням Івано-Франнківського міського суду від 05.12.2007 року у справі за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням встановлено, що ОСОБА_2 перейшла проживати в спірну квартиру з 1988 року.

Таким чином, ОСОБА_2 та її батько поселились у спірну квартиру на підставі дозволу УЖКГ та ЖЕО №9 на час проведення реконструкції та переобладнання квартири АДРЕСА_2.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що до спірних правовідносин між сторонами слід було застосовувати ст.101 ЖК України, частиною 1 якої передбачено, що при проведенні капітального ремонту жилого будинку державного або громадського житлового фонду, коли ремонт не може бути проведено без виселення наймача, наймодавець зобов'язаний надати наймачеві та членам його сім'ї на час проведення капітального ремонту інше жиле приміщення, не розриваючи при цьому договору найму на ремонтоване приміщення. Ч.3 ст.101 ЖК України визначено, що після закінчення капітального ремонту і прийняття будинку державною комісією наймач вселяється у жиле приміщення, яке він раніше займав.

Оскільки ОСОБА_2 була дочкою ОСОБА_8, який був наймачем реконструйованої квартири АДРЕСА_2, тому переселившись із батьком з дозволу УЖКГ та ЖЕО №9 на час проведення ремонту у квартиру АДРЕСА_1 по цій же адресі, ОСОБА_2 ніяких самоправних дій по переселенню у спірну квартиру не вчиняла.

При цьому, колегією суддів із пояснень представника виконкому Івано-Франківської міської ради встановлено, що реконструкція будинку, в якому знаходиться спірна квартира, не закінчена й до цього часу та не затверджені міськвиконкомом акти про завершення ремонту будинку.

Вимоги про виселення наймача з наданого йому на час капітального ремонту будинку жилого приміщення можуть бути задоволені, якщо суд встановить, що ремонт раніше займаного ним приміщення закінчився і воно знаходиться у придатному для проживання стані (п.17 постанови Пленуму Верховного Суду УРСР від 12.04.1985, № 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України").

У п.7 постанови Пленуму Верховного Суду УРСР від 12.04.1985, № 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" судам роз'яснено, що на вимоги про визнання недійсним ордера на жиле приміщення за передбаченими ст.59 Житлового кодексу України підставами поширюється трирічний строк позовної давності. Визнавши причини пропуску цього строку поважними, суд задовольняє обгрунтовані вимоги. З цих самих правил слід виходити при розгляді вимог про виселення осіб, договір найму жилого приміщення з якими укладений з порушенням встановленого порядку без видачі ордера.

Враховуючи наведене роз'яснення, колегія суддів приймає до уваги і той факт, що, як встановлено вище, ОСОБА_2 проживає у спірній квартирі з 1988 року, тобто більше 20 років, і протягом цього часу ні виконком, ні УЖКГ, ні ЖЕО не ставили питання про її виселення. І тільки у 2009 році УЖКГ звернулося до суду із позовом про виселення відповідачів.

Також помилковим є висновок суду про те, що ОСОБА_2 ввела в оману наймодавця КП "Єдиний розрахунковий центр" щодо наявності в неї та ОСОБА_6 права на користування спірною квартирою, оскільки ця обставина не доведена позивачами на підставі належних та допустимих доказів і базується на припущеннях, що суперечить ч.1 ст.60 ЦПК України.

Що стосується позовної вимоги про виселення відповідачів, то колегія суддів вважає, що така вимога не підлягає до задоволення з таких підстав.

Як встановлено вище, ст.826 ЦК України застосуванню до правовідносин, що виникли між сторонами, не підлягає. Вирішуючи питання про виселення відповідачів слід керуватися нормами житлового законодавства.

Так, відповідно до ч.4 ст.9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

ЖК України передбачено вичерпний перелік підстав для виселення.

Так, статтями 116, 117 ЖК України передбачено підстави для виселення без надання іншого жилого приміщення.

Зокрема, ст.116 ЖК України передбачено, що Якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Вказана норма у даному випадку застосована бути не може, оскільки, як встановлено вище, відповідачі не зайняли житло самоправно (без відповідного дозволу тощо), а з дозволу УЖКГ і ЖЕО.

Не поширюється на дані відносини і стаття 117 ЖК, яка передбачає виселення громадян у разі визнання ордера недійсним, оскільки в даному випадку ордер не видавався, а між сторонами виникли інші відносини.

Отже, жодна із вказаних статей, що регламентують підставу виселення без надання іншого жилого приміщення, до правовідносин між сторонами застосуванню не підлягає.

Відповідно до ч.1 та 2 ст.109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

В зв'язку з цим колегія суддів вважає, що обираючи спосіб захисту своїх прав та інтересів і вказуючи підстави для заявлення вимог, позивачі за первісним позовом невірно послалися на норми цивільного законодавства, оскільки спір щодо житлового найму спірної квартири, яка належить територіальній громаді міста і є комунальною власністю, повинен вирішуватися за нормами житлового законодавства.

З огляду на це, колегія суддів приходить до висновку, що відповідачі не можуть бути виселені із спірної квартири без надання їм іншого постійного жилого приміщення, а тому позовні вимоги про виселення відповідачів із спірної квартири без надання іншого житлового приміщення задоволенню не підлягають.

Таким чином, суд у порушення вимог статей 213, 214 ЦПК України не визначився із характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягала застосуванню, а тому безпідставно частково задовольнив вимоги первісного позову.

Керуючись ст.309 ЦПК України рішення суду в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні первісного позову.

Враховуючи вище наведені обставини та досліджені факти колегія суддів приходить також до висновку, що в іншій частині первісного позову про відмову позивачам у знятті відповідачів із реєстраційного обліку та у відмові повністю у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, ОСОБА_6 про визнання права користування квартирою АДРЕСА_1, то в цій частині позовних вимог рішення судом першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, оскільки зняття з обліку є похідним від порушеного права і вирішується в порядку виконання судового рішення, а для укладення договору житлового найму відповідачам за первісним позовом необхідно отримати ордер на вселення, який є єдиною підставою для заселення у спірну квартиру. В зв'язку з цим рішення в цій частині підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст. ст.307, 309, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів, -

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Івано-Франківського міського суду від 18 грудня 2014 року в частині задоволення первісного позову скасувати і в цій частині ухвалити нове рішення.

В задоволенні позову виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, Комунального підприємства «Єдиний розрахунковий центр», Житлово-експлуатаційної організації №9 до ОСОБА_2, ОСОБА_6 про розірвання договору найму житлового приміщення, визнання недійсним договору найму житлового приміщення, виселення без надання іншого житлового приміщення відмовити.

В решті рішення залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий В.М. Соколовський

Судді: О.В. Пнівчук

О.Ю. Беркій