Рішення № 42411670, 22.01.2015, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

№201/287/14-ц

провадження 2/201/561/2015

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 січня 2015 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

в складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

при секретарі - Кодріній О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "ПриватБанк" про визнання недійсним кредитного договору з моменту його укладення і стягнення витрат, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 13 січня 2014 року звернувся до суду з позовом до відповідача ПАТ "КБ "ПриватБанк" про визнання кредитного договору недійсним з моменту його укладення і стягнення витрат, позовні вимоги уточнювалися, але не змінювалися і не доповнювалися. Позивач в своїх позовних вимогах, а його представник в ході судового засідання посилалися на те, що в липні 2013 року позивач дізнався, що рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська за позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" з нього стягнуто заборгованість в сумі 26635 грн. 32 коп. за кредитним договором від 01 липня 2008 року, вказана справа та винесення рішення були без його участі, а зобов'язання за вказаним кредитним договором згідно вимог цього банку полягали в неналежному виконанні та своєчасному поверненні отриманих кредитних коштів в сумі 15000 грн. Але він (позивач) такий кредитний договір ніколи не укладав, підпис під ним не ставив, кредитні кошти не отримував і взагалі не має ніякого відношення до цього договору. За клопотанням представника позивача була проведена судова почеркознавча експертиза, яка підтвердила, що підпис під цим договором не його. Позивач вважає, що заборгованості в нього перед цим банком не має, звертався до банку з цим питанням, але банк наполягав на заборгованості. На його звернення до відповідача про з'ясування обставин вказаного та укладання кредитного договору, боргу, спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим його права як споживача, а тому і звернувся в суд з цим позовом. В обґрунтування позову позивач посилається на те, що договір він не укладав і не підписував, кредитні кошти не брав. Вважає дії відповідача по стягненню з нього кредитних коштів і боргу неправомірними, зобов'язання повинно бути законним і справедливим. Просили суд визнати вказаний кредитний договір недійсним з моменту його укладення, стягнути судові витрати, в тому числі на послуги адвоката, задовольнивши позов в повному обсязі.

Представник відповідача ПАТ "ПІБ" в судове засідання не з'явився, про день та час слухання справи повідомлявся належним чином, раніше позовні вимоги не визнав, вказавши, що укладали з позивачем вказаний кредитний договір, оформлено все було вірно і видано кредитні кошти позивачу, останній користувався цими коштами, має заборгованість по сплаті кредиті та відсоткам і вони подали до суду позов про стягнення вказаної заборгованості. Всі істотні умови договору вони виконали, письмове роз'яснення цього позивачу було, порушень відносно позивача допущено не було. Ніяких інших зобов'язань відносно позивача на себе не брали і не беруть, будь-якої шкоди позивачу не завдавали. Вважають позовні вимоги безпідставними і не можливим їх задоволення. Повторна неявка до судового засідання, на думку суду, свідчить про можливість розгляду справи за їх відсутності, на чому і наполягав представник позивача. Суд вважає можливим розгляд заяви за відсутності представника відповідача відповідно до ст. 169 ЦПК України.

Вислухавши пояснення представника позивача, з'ясувавши думку сторін, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню в повному обсязі.

Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що 01 липня 2008 року між позивачем ОСОБА_1 і ПАТ "Комерційний банк "ПриватБанк" було укладено кредитний договір № б/н, відкритому відповідно до договору про відкриття карткового рахунку, видачу платіжної картки та її обслуговування. ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 15000 грн. у вигляді встановленого карткового ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 30% річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки, договір почав виконуватися. Позивач спочатку короткий час добросовісно користувався вказаними кредитними коштами і сплачував необхідні суми банку, але станом на 31 травня 2011 року склалася заборгованість в загальній сумі (з відсотками, комісією, штрафами) 26635 грн. 32 коп.. ОСОБА_1 заборгованість не погасив і 02 серпня 2011 року банк звернувся до суду з позовом до нього про стягнення вказаної заборгованості і заочним рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 01 грудня 2011 року позовні вимоги були задоволені в повному обсязі, тобто рішенням суду було підтверджено наявність кредитного договору і заборгованість по ньому. ОСОБА_1 отримав вказане рішення, не погодився з ним через розгляд справи за його відсутності і 31 січня 2012 року подав до цього ж суду заяву про скасування заочного рішення і розгляд справи в загальному порядку. Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 квітня 2012 року заочне рішення суду від 01 грудня 2011 року було скасоване і призначений розгляд справи; будучи неодноразово належним чином повідомленим про слухання справи ОСОБА_1 в судове засідання не з'являвся і заочним рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 22 серпня 2012 року позовні вимоги банку знову були задоволені в повному обсязі, тобто і цим рішенням суду було підтверджено наявність кредитного договору і заборгованість по ньому. ОСОБА_1 отримав і вказане рішення, знову не погодився з ним через розгляд справи за його відсутності і 03 червня 2013 року знову подав до цього ж суду заяву про скасування заочного рішення. 22 липня 2013 року судове засідання проводилося за участі ОСОБА_1 і його представника (юриста), ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 22 липня 2013 року ця заява ОСОБА_1 була залишена без задоволення і заявнику надана була можливість оскаржити цю ухвалу і рішення від 22 серпня 2012 року до апеляційного суду. Але ОСОБА_1 в передбаченому законом порядку ці рішення суду не оскаржив, вони набрали законної сили.

Зараз позивач звернувся з позовом про визнання вказаного кредитного договору недійсним, оскільки, на його думку, він (позивач) такий кредитний договір ніколи не укладав, підпис під ним не ставив, кредитні кошти не отримував і взагалі не має ніякого відношення до цього договору. За клопотанням представника позивача була проведена судова почеркознавча експертиза, яка підтвердила, що підпис під цим договором не його. Позивач вважає, що заборгованості в нього перед цим банком не має, звертався до банку з цим питанням, але банк наполягав на заборгованості. На його звернення до відповідача про з'ясування обставин вказаного та укладання кредитного договору, боргу, спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим його права як споживача, а тому і звернувся в суд з цим позовом. В обґрунтування позову позивач посилається на те, що договір він не укладав і не підписував, кредитні кошти не брав. Вважає дії відповідача по стягненню з нього кредитних коштів і боргу неправомірними, зобов'язання повинно бути законним і справедливим. В добровільному порядку питання не вирішене і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовну заяву не підлягаючою задоволенню в повному обсязі за наступних підстав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: " 1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…".

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Частиною 1 ст. 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до змісту ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду а також: усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до пункту 8 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" "Відповідно до частини першої статті 215 ЦК (435-15) підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 - 210, 640 ЦК (435-15) тощо). Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору: не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено. (...) Вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають від мовляти в позові з такою вимогою. У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п'ятої ЦК (435-15)(набуття, збереження майна без достатньої правої підстави)

Статтею 1057-1 ЦК України визначено правові наслідки визнання кредитного договору недійсним: 1. У разі визнання недійсним кредитного договору суд за заявою сторони в обов'язковому порядку застосовує наслідки недійсності правочину, передбачені ча стиною першою статті 216 цього Кодексу, та визначає грошову суму, яка має бути повернута кредитодавцю.

Отже, у випадку задоволення позову про визнання договору недійсним, позивач має право заявити вимогу про застосовування наслідків недійсності правочину, передбачених частиною першою статті 216 ЦК України та визначення грошової суми, яка має бути поверну та кредитодавцю. Але позивач на це не посилається і таких вимог не заявляє, не ставить навіть питання про визнання дій банку по відношенню до нього неправомірними. Це ще раз свідчить про безпідставність позову та неможливість його задоволення.

Позивач вводить в оману суд, маючи на увазі, що банк не надав йому інформацію, визначену в п. 2 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів", адже сам, підписавши заяву-анкету на відкриття та випуск банківської платіжної картки, отримання кредитних коштів у формі овердрафту підтвердив отримання такої інформації в письмовому вигляді. А саме: "підписанням цієї заяви - анкети підтверджую, що Банк надав мені в письмовій формі та в повному обсязі інформацію, передбачену п. 2 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів". Відповідно, позивач не повідомляючи про те, що отримав усю передбачену законодавством інформацію намагався приховати такий факт для уникнення своїх боргових зобов'язань, що виникли та є предметом стягнення у іншій цивільній справі про стягнення заборгованості за договором про надання овердрафту по картковому рахунку, чи затягнути час для розгляду такої справи, провадження по якій було зупинено у зв'язку з поданням даного позову.

Згідно ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішення у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Судом встановлено, що заочним рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 01 грудня 2011 року позовні вимоги були задоволені в повному обсязі, тобто рішенням суду було підтверджено наявність кредитного договору і заборгованість по ньому. ОСОБА_1 отримав вказане рішення, не погодився з ним через розгляд справи за його відсутності і 31 січня 2012 року подав до цього ж суду заяву про скасування заочного рішення і розгляд справи в загальному порядку. Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 квітня 2012 року заочне рішення суду від 01 грудня 2011 року було скасоване і призначений розгляд справи; будучи неодноразово належним чином повідомленим про слухання справи ОСОБА_1 в судове засідання не з'являвся і заочним рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 22 серпня 2012 року позовні вимоги банку знову були задоволені в повному обсязі, тобто і цим рішенням суду було підтверджено наявність кредитного договору і заборгованість по ньому. ОСОБА_1 отримав і вказане рішення, знову не погодився з ним через розгляд справи за його відсутності і 03 червня 2013 року знову подав до цього ж суду заяву про скасування заочного рішення. 22 липня 2013 року судове засідання проводилося за участі ОСОБА_1 і його представника (юриста), ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 22 липня 2013 року ця заява ОСОБА_1 була залишена без задоволення і заявнику надана була можливість оскаржити цю ухвалу і рішення від 22 серпня 2012 року до апеляційного суду. Але ОСОБА_1 в передбаченому законом порядку ці рішення суду не оскаржив, вони набрали законної сили.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного су дочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на під ставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім пере конанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому до слідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнят ті.

Згідно ст. 627 ЦК України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 7 ЦК України за звичаєм ділового обороту ризик покладається на ту сторону в правочині, яка має невиконані зобов'язання по відношенню до іншої сторони правочину (ст. 526 ЦК України). Оспорюваним кредитним договором обов'язок по поверненню суми кредиту покладається на позичальника, тож валютні ризики несе позичальник як сторона, яка має невиконані зобов'язання за кредитним договором.

Позивач свідомо звернувся до банку з метою отримання кредиту та згідно умов договору підтвердив, що повністю розуміє всі умови договору, свої права та обов'язки за договором і погоджується з ними. Зміна обставин, на які може посилатися позивач ніяким чином не пов'язана з умовами виконання договору. Банк свої зобов'язання по договору виконав, позичальник, в свою чергу, отримав те, на що розраховував - грошових коштів для споживчих потреб.

Відсутність у позичальника необхідних коштів не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання у розумінні вимог статті 617 ЦК України. А стаття 625 ЦК України прямо вказує, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Договір є обов'язковим для виконання сторонами, оскільки це прямо передбачено статтею 629 ЦК України. Посилання позивача в якості підстави для визнання договорів недійсними є загальними, невизначеними та недоведеними. Дії ж позивача з такого оскарження кредитного договору, за яким він тривалий час не виконував зобов'язання, свідчать про те, що договір взагалі не тільки укладався, а і про посягання на моральні засади суспільства, які передбачають добросовісне здійснення прав та виконання взятих на себе в передбаченому законом порядку обов'язків. Щодо надання позивачу необхідної інформації, то відповідно до ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" слід зазначити, що відповідач надавав позивачу повну відповідь на звернення позивача.

Щодо надання позичальнику необхідної інформації відповідно до ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" слід зазначити, що з вказаною інформацією позичальник був ознайомлений у повному обсязі та у відповідності до чинного законодавства України, що підтверджується кредитним договором від 01 липня 2008 року, оформленого в вигляді копії Заяви позичальника. До підписання кредитного договору та складання вказаної анкети позичальник також детально ознайомився з текстом даного договору та додатків до нього, він був ознайомлений та згодний з умовами кредитування, які були йому надані у письмовій формі. Згідно цих документів підтверджено факт надання позивачу повної інформації про умови кредитування у ПАТ "КБ "ПриватБанк", а саме: мету, для якої кредит може бути використаний; форми його забезпечення; наявні форми кредиту з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі обов'язками позичальника; тип відсоткової ставки; суму, на яку може бути наданий кредит; орієнтирна сукупна вартість кредиту та вартість послуги за оформлення договору (перелік розрахунків, пов'язаних з отриманням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, насамперед таких, як адміністративні розрахунки, розрахунки на страхування, юридичне оформлення та т.п.); строк, на який кредит може бути виданий; варіанти повернення кредиту, в тому числі кількість платежів, їх частоту та об'єми; можливість дострокового погашення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна, якщо така оцінка являється необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим оплати відсотків та про державних субсидіях, на які позичальник має право, та дані про те, від кого позичальник може отримати більш детальну інформацію; переваги та недоліки схем кредитування, які надаються.

В порушення ст. 60 ЦПК України позивачем не доведено обставини, на які він посилається, як на підставу своїх вимог щодо недійсності правочину

Договори про надання кредиту укладаються на власний розсуд кредитора і позичальника та з урахуванням вимог цивільного, банківського законодавства та вказаних правил.

Згідно частини 1 ст. 215 та ст. 217 ЦК України підставою недійсності окремої частини правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього кодексу, однак позивач та його представник підстави позову не уточнював і не змінював. За загальним правилом, закріпленим у ч. 1 ст. 651 ЦК України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі ст. 235 ЦК удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Частиною 2 цієї статті передбачено, що якщо буде встановлено, що правочин вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правомірну, який сторони насправді вчинили.

Воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином (наприклад договір купівлі-продажу квартири приховує договір застави в забезпечення повернення позики). При цьому позивач повинен довести, що правочин укладений з такою метою і довести, який правочин приховує укладений правочин. Позивачем не надано жодного належного та допустимого доказу, який би свідчив, що кредитний договір є недійсним чи удаваним, та не довів який саме правочин приховав банк, та з яких підстав, в чому полягає порушення законодавства і його особистих прав до чи після підписання договору.

Згідно ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові можуть бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.ст. 27, 46 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 27 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Суду не надано доказів того, що неправомірними, злочинними діями відповідача позивачу було завдано ушкодження здоров'я, майнової шкоди та прямих збитків, які знаходяться в безпосередньому причинно-слідчому зв'язку зі вказаними діями відповідача і підлягають відновленню чи повному відшкодуванню за рахунок винної особи.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об'єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню а ні частково, а ні повністю.

Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідач заперечує будь-які домовленості і зобов'язання стосовно позивача, а позивач цього не довів, відповіді позивачу на його звернення надавалися, твердження позивача про наявність будь-яких інших зобов'язань є припущенням.

Не може суд прийняти до уваги позицію позивача стосовно наполягання на своїх позовних вимогах, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об'єктивно не підтверджується; висновки експертизи про те, що вказаний договір позивач не підписував спростовуються вищенаведеним, а особливо рішенням суду від 22 серпня 2013 року, яке набрало чинності і має беззаперечну силу закону, а висновок експертизи може досліджуватися наряду з іншими доказами, немає наперед вищої сили, спростовується вищенаведеним і нічим іншим не підтверджений.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову до ПАТ "Комерційний банк "ПриватБанк" про визнання недійсним кредитного договору з моменту його укладення і стягнення витрат відмовити.

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про визнання недійсним кредитного договору з моменту його укладення і стягнення витрат в такому вигляді не ґрунтуються на вимогах закону, а тому в їх задоволенні слід відмовити в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 3, 8, 19, 55, 124 Конституції України, ст. ст. 3, 5, 60, 22, 203, 607, 627, 629, 632, 651, 1051, 1054, 1057-1 ЦК України, ст. ст. 4, 47, 66 Закону України "Про банки та банківську діяльність", ст. ст. 6, 7, 55, 56 Закону України "Про Національний банк України", ст. ст. 1, 11, 15, 18, 19 Закону України "Про захист прав споживачів", ст. ст. 3, 4, 10, 11, 57, 58, 60, 61, 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову до Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "ПриватБанк" про визнання недійсним кредитного договору з моменту його укладення і стягнення витрат відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська протягом 10 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя -