Постанова № 42263055, 23.12.2014, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 грудня 2014 р.м.ОдесаСправа № 815/5065/14

Категорія: 8.3.3 Головуючий в 1 інстанції: Потоцька Н. В.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого Золотнікова О.С.,

суддів Осіпова Ю.В. та Скрипченка В.О.,

при секретарі Мадюді В. В.,

за участю представника позивача Капітонова П.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Приморському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 13 жовтня 2014 року по справі за адміністративним позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Лантек» до Державної податкової інспекції у Приморському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області про визнання протиправними дій та скасування податкового повідомлення-рішення, -

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2014 року товариство з обмеженою відповідальністю «Лантек» (далі ТОВ «Лантек») звернулось до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Приморському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області (далі ДПІ у Приморському районі м. Одеси ГУ Міндоходів в Одеській області) про визнання протиправними дій відповідача щодо умисного використання втративших чинність нормативних актів в обґрунтування прийнятого податкового повідомлення-рішення від 03 вересня 2014 року № 0002762206 та скасування названого податкового повідомлення-рішення.

В обґрунтування позову зазначалось, що з 25 по 31 липня 2014 року посадовою особою ДПІ у Приморському районі м. Одеси ГУ Міндоходів в Одеській області проведено позапланову виїзну документальну перевірку позивача з питань підтвердження відомостей, отриманих від особи, яка мала правові відносини з платниками податків ТОВ «Авелин» та ТОВ «Акта Груп» за період з 01 січня по 31 грудня 2013 року. За результатами перевірки складено акт від 07 серпня 2014 року за № 4440/15-53-22-06/30692374, в якому зазначено про порушення позивачем пунктів 198.3, 198.4, 198.6 ст. 198, пунктів 201.1, 201.4, 201.6 ст. 201 Податкового кодексу України, що призвело до заниження суми податку на додану вартість на 151062 грн.. На підставі акта перевірки відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення від 03 вересня 2014 року за № 0002762206, яким ТОВ «Лантек» визначено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість за основним платежем 151062 грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями в розмірі 75531 грн.. На думку позивача, дії відповідача щодо умисного використання втративших чинність нормативних актів в обґрунтування прийнятого податкового повідомлення-рішення є протиправними, а тому прийняте відповідачем на підставі акта перевірки податкове повідомлення-рішення підлягає скасуванню.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 13 жовтня 2014 року позовні вимоги ТОВ «Лантек» задоволено у повному обсязі. Визнано протиправними дії ДПІ у Приморському районі м. Одеси ГУ Міндоходів в Одеській області щодо застосування при проведенні перевірки приписів нормативних актів, які втратили чинність. Скасовано податкове повідомлення-рішення відповідача від 03 вересня 2014 року № 0002762206.

Не погоджуючись з постановленим по справі судовим рішенням, представник ДПІ у Приморському районі м. Одеси ГУ Міндоходів в Одеській області в апеляційній скарзі зазначає, що судом першої інстанції при вирішенні справи порушено норми матеріального та процесуального права. Так, судом не прийнято до уваги вимоги пунктів 198.3, 198.4, 198.6 ст. 198, пунктів 201.1, 201.4, 201.6 ст. 201 Податкового кодексу України, ст. ст. 1, 2, 3, 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», ст. 2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Мінфіну України від 24 травня 1995 року № 88, та ст. 11 наказу Міністерства транспорту України від 14 жовтня 1997 року №363 «Про затвердження Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні» щодо необхідності належного підтвердження позивачем фактичного здійснення господарської операції з контрагентом під час визначення податкового кредиту. У зв'язку з викладеним в апеляційній скарзі ставиться питання про скасування постанови суду першої інстанції з винесенням нової постанови про відмову у задоволенні позовних вимог.

В запереченнях на апеляційну скаргу представник позивача просить залишити оскаржене судове рішення без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, виступ представника позивача про залишення постанови суду першої інстанції без змін, розглянувши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку про необхідність її часткового задоволення.

Судом встановлено, що з 25 по 31 липня 2014 року посадовою особою відповідача проведено позапланову виїзну документальну перевірку ТОВ «Лантек» з питань підтвердження відомостей, отриманих від особи, яка мала правові відносини з платниками податків ТОВ «Авелин» та ТОВ «Акта Груп» за період з 01 січня по 31 грудня 2013 року.

За результатами перевірки складено акт від 07 серпня 2013 року за № 4440/15-53-22-06/30692374, в якому зазначено про порушення позивачем пунктів 198.3, 198.4, 198.6 ст. 198, пунктів 201.1, 201.4, 201.6 ст. 201 ПК України, внаслідок чого позивачем занижено податок на додану вартість на 151062 грн..

На підставі акта перевірки відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення від 03 вересня 2014 року № 0002762206, яким ТОВ «Лантек» визначено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість за основним платежем 151062 грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями в розмірі 75531 грн..

Задовольняючи позовні вимоги ТОВ «Лантек», суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що позивачем правомірно сформовано податковий кредит з включенням до нього податку на додану вартість на загальну суму 151062 грн., сплаченого у складі вартості товарів, отриманих протягом перевіреного податковим органом періоду.

Так, відповідно до п. п. 14.1.181 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Згідно п. 198.2 ст. 198 ПК України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Пунктом 198.3 ст. 198 названого Кодексу встановлено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

На підставі пункту 198.6 статті 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Як встановлено матеріалами справи, податковий кредит за жовтень, листопад та грудень 2013 року позивач формував на підставі податкових накладних, виданих його контрагентом ТОВ «Авелин».

При цьому позивачем протягом перевіреного податковим органом періоду укладено з ТОВ «Авелин»:

- договір надання послуг від 01 листопада 2013 року за № АВ23, відповідно до якого Замовник (позивач) доручає, а Виконавець (ТОВ «Авелин») приймає на себе зобов'язання виконати послуги по монтажу, інсталяції та налаштуванню системи зберігання даних(СЗД). Замовник приймає та оплачує надані послуги за цінами, зазначеними в рахунках-фактурах (а. с. 29-30);

- договір поставки від 20 листопада 2013 року за № АВ49, відповідно до якого Продавець (ТОВ «Авелин») продає, а Покупець (позивач) приймає та оплачує обладнання (комп'ютерне обладнання) на умовах договору. Номенклатура, асортимент, комплексність та кількість зазначені в рахунках-фактурах (а. с. 31-33).

В акті перевірки ДПІ у Приморському районі м. Одеси ГУ Міндоходів в Одеській області зроблено висновок, що позивачем занижено суму податку на додану вартість внаслідок включення до складу податкового кредиту суми податку, сплаченого у складі вартості товарів, придбаних у ТОВ «Авелин» протягом перевіреного податковим органом періоду. В обґрунтування названого висновку відповідач посилається на акт ДПІ у Печерському районі ГУ Міндоходів у м. Києві від 26 грудня 2013 року № 3121/26-55-22-01/38706090 про неможливість проведення зустрічної звірки ТОВ «Авелин» щодо підтвердження господарських відносин із платниками податків за період з 01 по 30 вересня 2013 року та постанову старшого слідчого в ОВС ГСУ МВС України капітана міліції Гіріч Л.О. від 27 червня 2014 року по матеріалам кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактами: заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою за відсутності ознак шахрайства, що заподіяло майнової шкоди у великих розмірах (ч. 2 ст. 192 КК України); розтрати коштів службовими особами Міністерства соціальної політики України та службовими особами органів, що входять до сфери управління Міністерства, вчиненої в особливо великих розмірах (ч. 5 ст. 191 КК України); розтрати коштів службовими особами Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності України, вчиненої в особливо великих розмірах (ч. 5 ст. 191 КК України).

Проте, всупереч висновкам податкового органу, витрати позивача по названим вище договорам безпосередньо пов'язані з його статутною діяльністю (оптова та роздрібна торгівля комп'ютерами та інше) та підтверджуються наявними в матеріалах справи первинними документами - рахунками-фактурами та актом здачі-прийняття робіт (а. с. 32-40), податковими та видатковими накладними (а. с. 41-64), виписками по рахунках та платіжними дорученнями (а. с. 92-148), а також документами, що підтверджують транспортування придбаного позивачем товару (а. с. 65-80).

Відповідно до п. 201.1 ст. 201 ПК України платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою (за наявності) податкову накладну, складену за вибором покупця (отримувача) в один з таких способів: а) у паперовому вигляді; б) в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації у порядку, визначеному законодавством, електронного підпису уповноваженої платником особи та умови реєстрації податкової накладної у Єдиному реєстрі податкових накладних. У такому разі складання податкової накладної у паперовому вигляді не є обов'язковим.

У податковій накладній зазначаються в окремих рядках такі обов'язкові реквізити: а) порядковий номер податкової накладної; б) дата виписування податкової накладної; в) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - продавця товарів/послуг; г) податковий номер платника податку (продавця та покупця); ґ) місцезнаходження юридичної особи - продавця або податкова адреса фізичної особи - продавця, зареєстрованої як платник податку; д) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - покупця (отримувача) товарів/послуг; е) опис (номенклатура) товарів/послуг та їх кількість, обсяг; є) ціна постачання без урахування податку; ж) ставка податку та відповідна сума податку в цифровому значенні; з) загальна сума коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку; и) вид цивільно-правового договору; і) код товару згідно з УКТ ЗЕД (для підакцизних товарів та товарів, ввезених на митну територію України).

Згідно п. 201.10 ст. 201 Кодексу податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Крім того, пунктом 1 Порядку заповнення податкової накладної, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 01 листопада 2011 року № 1379 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22 листопада 2011 року за № 1333/20071), податкову накладну заповнює особа, яка зареєстрована як платник податку в податковому органі та якій присвоєно індивідуальний податковий номер платника податку на додану вартість.

Податкова накладна вважається недійсною у разі її заповнення іншою особою, ніж зазначена у цьому пункті, тобто якщо податкову накладну видано особою, яка не зареєстрована як платник податку в податковому органі і якій не присвоєно індивідуальний податковий номер платника податку на додану вартість.

Підпунктом 6.2 Порядку визначено, що податкова накладна є підставою для віднесення до податкового кредиту витрат зі сплати податку на додану вартість у покупця, зареєстрованого як платник податку.

Як встановлено матеріалами справи, розрахунки позивача підтверджені податковими накладними, оформленими у відповідності до вимог п. 201.1 ст. 201 Податкового кодексу України та складеними в порядку, передбаченому наказом Міністерства фінансів України від 01 листопада 2011 року № 1379.

Податкові накладні складено особою, яка на момент їх оформлення була зареєстрована як платник податку в податковому органі і якій присвоєно індивідуальний податковий номер платника податку на додану вартість.

При цьому податковим органом не доведено фактів безтоварності операцій за спірною угодою та обізнаності позивача щодо можливого порушення податкового законодавства його контрагентом.

Реальність виконання господарських зобов'язань за укладеними позивачем договорами підтверджується наявними у матеріалах справи первинними документами.

За таких обставин суми податку на додану вартість за виписаними ТОВ «Авелин» податковими накладними за вказаними вище угодами були правомірно включені позивачем до складу податкового кредиту за жовтень, листопад та грудень 2013 року.

Суд апеляційної інстанції відхиляє посилання апелянта на фіктивність укладених позивачем з ТОВ «Авелин» договорів з огляду на наступне.

Статтею 204 Цивільного кодексу України встановлена презумпція правомірності правочину.

Загальні вимоги чинності правочину, у разі порушення яких настають правові наслідки, передбачені параграфом 2 глави 16 Кодексу, встановлені статтею 203 названого Кодексу.

Відповідно до приписів статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно зі статтею 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Відповідно до пункту 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» при кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

На підставі частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З огляду на приписи наведеної норми процесуального права, при розгляді судом спору щодо правомірності рішення органу державної податкової служби, яким платнику податків донараховані податкові зобов'язання чи відмовлено у наданні податкових вигод, зокрема, бюджетного відшкодування, презумується добросовісність платника податків, якщо зазначеним органом не доведено інше.

Із врахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції знаходить обґрунтованими висновки суду першої інстанції, що позивачем було додержано встановлений чинним законодавством порядок формування податкового кредиту за спірними господарськими операціями. При цьому можливе невиконання контрагентами своїх зобов'язань по сплаті податку до бюджету є підставою для відповідальності та тягне негативні наслідки саме щодо цих осіб. Зазначені обставини не є підставою для позбавлення платника податку права на формування податкового кредиту у разі, якщо останній виконав весь перелік умов щодо його формування та має належні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Оскільки визначення позивачу податкового зобов'язання з податку на додану вартість за основним платежем є необґрунтованим, то і застосування податковим органом штрафних (фінансових) санкцій, передбачених ст. 123 Податкового кодексу України, є неправомірним.

Таким чином, висновок суду першої інстанції про задоволення вимог позивача в частині скасування податкового повідомлення-рішення відповідача від 03 вересня 2014 року № 0002762206 є правильним.

Разом з цим, з висновком суду першої інстанції в частині визнання протиправними дій ДПІ у Приморському районі м. Одеси ГУ Міндоходів в Одеській області щодо застосування при проведенні перевірки приписів нормативних актів, які втратили чинність, погодитись не можна.

В обґрунтування названої позовної вимоги позивач зазначив про те, що відповідачем умисно використано в обґрунтування прийнятого податкового повідомлення-рішення від 03 вересня 2014 року № 0002762206 нормативні акти, що втратили чинність.

Як встановлено матеріалами справи, підставою прийняття відповідачем податкового повідомлення-рішення від 03 вересня 2014 року № 0002762206 є акт перевірки від 07 серпня 2013 року за № 4440/15-53-22-06/30692374.

Таким чином, заявлена ТОВ «Лантек» позовна вимога про визнання протиправними дій ДПІ у Приморському районі м. Одеси ГУ Міндоходів в Одеській області щодо застосування при проведенні перевірки приписів нормативних актів, які втратили чинність, фактично пов'язана з незгодою позивача з висновками, викладеними в акті перевірки.

Загальне поняття акта перевірки наведено у пункті 3 Порядку оформлення результатів документальних перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 22 грудня 2010 року № 984 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 12 січня 2011 року за № 34/18772), згідно з яким акт - це службовий документ, який підтверджує факт проведення документальної перевірки фінансово-господарської діяльності платника податків і є носієм доказової інформації про виявлені порушення вимог податкового, валютного та іншого законодавства.

У цьому випадку акт перевірки, в якому відображено узагальнений опис виявлених перевіркою порушень законодавства, що в свою чергу відповідає встановленим правилам складання акта перевірки, не є правовим документом, який встановлює відповідальність суб'єкта господарювання та, відповідно, не є актом індивідуальної дії у розумінні п. 1 ч. 2 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України.

Обов'язковою ознакою дій суб'єкта владних повноважень, які можуть бути оскаржені до суду, є те, що вони безпосередньо породжують певні правові наслідки для суб'єктів відповідних правовідносин і мають обов'язковий характер. Висновки, викладені у акті, не породжують обов'язкових юридичних наслідків. Водночас судження контролюючого органу в акті перевірки є висновками тільки контролюючого органу, зазначення яких в акті перевірки не суперечить чинному законодавству. Такі твердження акта можуть бути підтверджені або спростовані судом у разі спору про законність рішень, дій, в основу яких покладені згадувані висновки акта.

Таким чином, акт перевірки є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення вимог податкового, валютного та іншого законодавства суб'єктами господарювання, документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу, а тому оцінка акта, в тому числі й оцінка дій службових осіб контролюючого органу щодо його складання, викладення у ньому висновків перевірки, може бути надана судом при вирішенні спору щодо оскарження рішення, прийнятого на підставі такого акта.

Аналогічну правову позицію викладено в постанові Верховного Суду України від 10 вересня 2013 року у справі № 21-237а13, яка відповідно до ч. 1 ст. 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України є обов'язковою для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України.

Із врахуванням викладеного, відсутні підстави для задоволення вимог позивача в частині визнання протиправними дій відповідача щодо застосування при проведенні перевірки приписів нормативних актів, які втратили чинність.

Відповідно до ч. 2 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України для повного захисту прав та інтересів позивача, про захист яких він просить, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог, визнавши протиправним оскаржене податкове повідомлення-рішення відповідача від 03 вересня 2014 року № 0002762206, яке, як зазначено вище, обґрунтовано скасовано окружним адміністративним судом.

Оскільки висновки суду першої інстанції частково не відповідають обставинам справи, і, крім того, судом порушено норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи в частині заявлених позовних вимог, постановлене судове рішення на підставі пунктів 3 та 4 ч. 1 ст. 202 КАС України підлягає скасуванню з винесенням нової постанови про часткове задоволення вимог позивача.

Керуючись ст. ст. 195, 196, 198, 202, 205, 207, 254 КАС України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Приморському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області задовольнити частково.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 13 жовтня 2014 року скасувати.

Прийняти нову постанову, якою позовні вимоги товариства з обмеженою відповідальністю «Лантек» задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Приморському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області від 03 вересня 2014 року № 0002762206.

В іншій частині відмовити товариству з обмеженою відповідальністю «Лантек» у задоволенні позовних вимог.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили судовим рішенням апеляційного суду.

Повний текст постанови складено 26 грудня 2014 року.

Головуючий:

Судді: