Постанова № 42262563, 26.12.2014, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

26 грудня 2014 року № 826/17563/14

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Погрібніченка І.М., суддів Іщука І.О., Шулежка В.П., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справуза позовом ОСОБА_1до 1. Голови Державної виконавчої служби України, 2. Державної виконавчої служби Українипро визнання протиправними дій, визнання протиправним та скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії, - ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом про:

- визнання протиправними дій Голови Державної виконавчої служби України щодо звільнення 19 грудня 2014 року позивача з посади старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України;

- визнання протиправним та скасування наказу Державної виконавчої служби України від 10 листопада 2014 року № 675/к «Про звільнення ОСОБА_1.», яким 19 грудня 2014 року позивача звільнено з займаної посади;

- зобов'язання Державної виконавчої служби України, Голови Державної виконавчої служби України поновити позивача на посаді старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України.

В обґрунтування позовних вимог позивач звертає увагу, що відповідачами не дотримано порядку вивільнення працівників та грубо порушено норми трудового законодавства. Зокрема, на думку позивача, відповідачами незаконно надано пропозицію на працевлаштування в іншому органі та не надано пропозицію про працевлаштування на іншу роботу у відділі примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України під час вивільнення з урахуванням вакантних посад станом на 19 травня 2014 року та в подальшому.

Відповідач 2 - Державна виконавча служба України проти задоволення адміністративного позову заперечував, оскільки при видачі оскаржуваного наказу діяв в рамках чинного законодавства України.

Відповідач 1 - Голова Державної виконавчої служби України у судове засідання не з'явився, належним чином повідомлений про дату, час та місце судового засідання, заперечень та будь-яких письмових пояснень щодо змісту позовних вимог до суду не подав.

Відповідно до вимог частини шостої статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

З огляду на вищевикладене та з урахуванням вимог статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України, суд дійшов висновку про доцільність розгляду справи у письмовому провадженні на підставі наявних матеріалів справи.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -

ВСТАНОВИВ:

Наказом Голови Державної виконавчої служби України від 10 листопада 2014 року № 675/к позивача звільнено з посади старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України з 19 грудня 2014 року, в зв'язку з скороченням штату працівників і відмовою від переведення на іншу роботу, відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України.

19 грудня 2014 року відповідні відомості про звільнення ОСОБА_1 були внесені до його трудової книжки.

Незгода з діями відповідачів щодо звільнення, оформленого наказом, обумовила позивача звернутися до адміністративного суду з позовом.

Оцінивши за правилами статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України надані сторонами докази та пояснення, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд частково погоджується з доводами ОСОБА_1, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Підстави для припинення державної служби можуть бути загальними, тобто визначеними Кодексом законів про працю України та спеціальними, передбаченими у статті 30 Закону України «Про державну службу» від 16.12.1993 № 3723-XII.

Відповідно до статті 36 Кодексу законів про працю України підставами припинення трудового договору є:

1) угода сторін;

2) закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення;

3) призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року;

4) розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45);

5) переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду;

6) відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці;

7) набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків звільнення від відбування покарання з випробуванням) до позбавлення волі або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи;

71) набрання законної сили судовим рішенням, відповідно до якого працівника притягнуто до відповідальності за корупційне правопорушення, пов'язане з порушенням обмежень, передбачених Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції»;

72) з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади»;

8) підстави, передбачені контрактом.

Згідно зі статтею 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках:

1) змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників;

2) виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі відмови у наданні допуску до державної таємниці або скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов'язків вимагає доступу до державної таємниці;

3) систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;

4) прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;

5) нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;

6) поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;

7) появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння;

8) вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу;

10) призову або мобілізації власника - фізичної особи під час особливого періоду.

Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Порядок вивільнення працівників передбачений статтею 492 Кодексу законів про працю України, згідно із якою про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. Водночас власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про наступне вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці.

Як вбачається з матеріалів справи, наказом Голови Державної виконавчої служби України від 10 листопада 2014 року № 675/к звільнено позивача з займаної посади старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України з 19 грудня 2014 року, в зв'язку з скороченням штату працівників.

На підставі ст. 492 Кодексу законів про працю України ОСОБА_1 було попереджено про звільнення.

Відповідно до вказаного попередження, у зв'язку із затвердженням нової структури Державної виконавчої служби України відповідачем 1 ознайомлено позивача під підпис із попередженням, згідно із яким запропоновано останньому переведення на посаду заступника начальника відділу державної виконавчої служби Фастівського міськрайонного управління юстиції Київської області, з посадовим окладом 1 218, 00 грн.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач, вважаючи попередження про звільнення необгрунтованим, звертався із листом від 22 травня 2014 року до Національного агентства України з питань державної служби щодо його перегляду.

За результатами розгляду вказаного звернення Національним агентством України з питань державної служби було проведено перевірку у Державній виконавчій службі України.

За результатами перевірки встановлено, що попередження від 19 травня 2014 року працівників ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 підготовлено з порушенням вимог статті 492 Кодексу законів про працю України в частині надання вищезазначеним громадянам пропозиції іншої роботи в інших юридичних особах, оскільки відповідно до наказу Державної виконавчої служби України від 13 травня 2014 року № 39/2 в штаті були передбачені посади старших державних виконавців у Державній виконавчій службі України.

Отже, відповідач 1 був зобов'язаний запропонувати позивачу роботу у Державній виконавчій службі Україні, проте така робота йому запропонована не була.

Судом за результатами дослідження наданих відповідачем 2 копій особових справ ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13 ОСОБА_14, також встановлено, що вказаним особам запропоновано переведення на посади державних виконавців відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України та в подальшому призначено на відповідні посади.

Водночас, на 2 вакантні посади державних виконавців після 21.07.2014 року призначено ОСОБА_15, ОСОБА_16, які як вбачається з їх особових справ, не були працівниками Державної виконавчої служби України та призначені на вказані посади в порядку переведення з інших установ.

При цьому, суд звертає увагу, що відповідачем 1 при пропонуванні позивачу переведення на посаду заступника начальника відділу державної виконавчої служби Фастівського міськрайонного управління юстиції Київської області не було враховано вимог ч. 2 ст. 42 Кодексу законів про працю України.

Зокрема, вказною частиною передбачено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Суд звертає увагу, що згідно даних особової справи позивача, останній працює у відділі примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України з 10.06.2013 року. Загальний безперервний стаж роботи в системі органів Державної виконавчої служби України становить понад 12 років. За період роботи в Державній виконавчій службі України позивач проходив курси підвищення кваліфікації, до дисциплінарної відповідальності не притягувався, за високі показники роботи позивачеві постійно виплачувалась премія.

У той же час, старший державний виконавець ОСОБА_8. має менший стаж роботи в системі органів державної виконавчої служби України, неодноразово притягувався до дисциплінарної відповідальності, за рішенням атестаційної комісії з проведення атестації державних службовців Державної виконавчої служби України в 2014 році старший державний виконавець ОСОБА_8. визнаний таким, що не відповідає займаній посаді.

Наказом Державної виконавчої служби України від 04.03.2014 року № 123/к головний державний виконавець ОСОБА_11., старший державний виконавець ОСОБА_12., старший державний виконавець ОСОБА_13. визнані такими, що умовно відповідають займаній посаді. Дані особи також неодноразово притягувались до дисциплінарної відповідальності.

Головний державний виконавець ОСОБА_9, головний державний виконавець ОСОБА_10., державний виконавець ОСОБА_14 мають менший стаж роботи в відділі примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України та в системі органів Державної виконавчої служби України.

Таким чином, старший державний виконавець ОСОБА_8., старший державний виконавець ОСОБА_12., старший державний виконавець ОСОБА_13.., головний державний виконавець ОСОБА_11., головний державний виконавець ОСОБА_9, головний державний виконавець ОСОБА_10., головний державний виконавець ОСОБА_14 мають нижчій рівень продуктивності і кваліфікації праці, менший безперервний стаж роботи в системі органів Державної виконавчої служби України, відділі примусового державної виконавчої служби України.

А тому, враховуючи викладене вище, відповідачем 2 протиправно було не враховано переважного права позивача на залишення на роботі.

Таким чином, враховуючи, що позивачу запропоновано переведення на посаду заступника начальника відділу державної виконавчої служби Фастівського міськрайонного управління юстиції Київської області з посадовим окладом, меншим за посадовий оклад старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України, тобто запропоновано переведення на роботу до територіального органу державної виконавчої служби, який є іншою юридичною особою, на нижчу посаду, в іншу місцевість із змінами та погіршенням істотних умов праці, суд приходить до переконання, що позивач правомірно відмовився від запропонованої роботи.

При цьому, суд також враховує той факт, що відповідачами не було надано належних та допустимих доказів щодо пропонування позивачу іншої роботи на тому ж підприємстві, в установі, організації, та/або доказів відсутності такої роботи за відповідною професією чи спеціальністю.

Отже, враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що підстави для звільнення позивача з посади старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України, оформленого наказом від 10 листопада 2014 року № 675/к, були відсутні.

Таким чином, наказ від 10 листопада 2014 року № 675/к «Про звільнення ОСОБА_1» є протиправним та підлягає скасуванню.

У той же час, вирішуючи дану справу в частині позовних вимог щодо визнання протиправними дій Голови Державної виконавчої служби України щодо звільнення 19 грудня 2014 року позивача з посади старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України та зобов'язання відповідачів поновити його на посаді старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Водночас, п. 8 ч. 1 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України зазначено, що позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду.

Отже, до адміністративних судів можуть бути оскаржені рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, які породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин, вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, якщо позивач вважає, що цими рішеннями, діями чи бездіяльністю його права чи свободи порушуються, створено або створюють перешкоди для реалізації або мають місце інші ущемлення прав чи свобод.

При цьому, задоволеними можуть бути лише ті вимоги, які відновлюють охоронювані законом права, свободи та інтереси позивача.

Як встановлено під час розгляду даної адміністративної справи позивача звільнено з займаної посади, а відповідні відомості внесено до трудової книжки.

Суд зазначає, що в спірних правовідносинах дії, протиправність яких просить визнати позивач, є вичерпаними, а відтак задоволення позовних вимог в цій частині не буде мати наслідком відновлення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Належним способом захисту, на думку суду, буде визнання протиправним та скасування наказу про звільнення позивача та поновлення його на посаді.

Одночасно, суд зазначає, що у відповідності до статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Разом з тим, за вказаних вище обставин, з метою належного захисту прав позивача, керуючись ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає за необхідне вийти за межі заявлених позовних вимог та позовну вимогу щодо зобов'язання Державної виконавчої служби України, Голови Державної виконавчої служби України поновити позивача на посаді старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України задовольнити, з урахуванням належного способу захисту, у спосіб поновлення ОСОБА_1 на посаді старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України з 19 грудня 2014 року та стягнення з Державної виконавчої служби України суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

За правилами частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого: суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статей 69, 70 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Під час розгляду справи, відповідачами не було надано належних та допустимих доказів в обґрунтування правомірності прийнятого рішення, а тому суб'єктом владних повноважень не доведено своєї правоти.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог і на підставі ч. 2 ст. 11, п. 1 ч. 2 ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України вважає за необхідне адміністративний позов позивача задовольнити частково.

При цьому, суд зазначає, що відповідно до пунктів 2 та 3 частини першої статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби -у межах стягнення за один місяць та про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно.

Враховуючи наведене, постанова суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України та в частині стягнення середнього заробітку за один місяць, підлягає до негайного виконання.

Керуючись статтями 69-71, статтями 158-163, статтею 167, статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Державної виконавчої служби України від 10 листопада 2014 року № 675/к «Про звільнення ОСОБА_1».

3. Поновити ОСОБА_1 на посаді старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України з 19 грудня 2014 року та стягнути з Державної виконавчої служби України на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

4. В задоволені решти позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити.

5. Допустити негайне виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах стягнення за один місяць.

Постанова набирає законної сили відповідно до ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Головуючий суддя І.М. ПогрібніченкоСудді: І.О. Іщук В.П. Шулежко