Ухвала суду № 42234242, 11.12.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 грудня 2014 року м. Київ К/800/17221/14

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

головуючої: суддів: Блажівської Н.Є., Моторного О.А., Юрченко В.П.,за участю секретаря Луцак А.В.розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Красногвардійському районі міста Дніпропетровська на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 9 січня 2013 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2013 року

у справі № 2а/0470/14714/12

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Європак»

до Державної податкової інспекції у Красногвардійському районі

міста Дніпропетровська

про скасування податкових повідомлень-рішень,-

В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Європак» (надалі також - позивач, ТОВ «Європак») звернулось до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Красногвардійському районі міста Дніпропетровська (надалі також - відповідач, ДПІ), в якому просило визнати неправомірним та скасувати податкові повідомлення-рішення форми «Р» від 24 жовтня 2012 року № 0001302301 та № 0001272301.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 9 січня 2013 року адміністративний позов Товариства з обмеженою відповідальність «Європак» задоволено: визнано неправомірним та скасовано податкові повідомлення-рішення від 24 жовтня 2012 року форми «Р» № 0001302301 та № 0001272301.

Ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2013 року апеляційну скаргу ДПІ залишено без задоволення, а постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 9 січня 2013 року - без змін.

Відповідач в касаційній скарзі, вказуючи на допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення вимог матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору, просить скасувати постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 9 січня 2013 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2013 року, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Заслухавши суддю-доповідача, сторін, що беруть участь у справі, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, Вищий адміністративний суд України звертає увагу на наступне.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, які не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, фактичною підставою прийняття податкових повідомлень-рішень від 24 жовтня 2012 року №0001302301 та № 0001272301, якими збільшено суму грошового зобов'язання на 588 538 грн. 25 коп. та 1 308 615 грн. 00 коп. відповідно, з приводу правомірності яких виник спір, стали висновки відповідача, викладені в акті перевірки від 14 вересня 2012 року № 1353/22-2-17/30927646, про порушення позивачем вимог пунктів 198.3, 198.6 статті 198, пункту 201.1 статті 201 Податкового кодексу України (надалі також - ПК України; тут і надалі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), в результаті чого занижено податок на додану вартість в періоді, що перевірявся, у загальній сумі 517239 грн.; підпункту 135.5.4 пункту 135.5 статті 135 ПК України, підпунктів 139.1.1, 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК України, в результаті чого занижено податок на прибуток в періоді, що перевірявся, у загальній сумі 1308615 грн.

Вказані висновки відповідача ґрунтуються на тому, що позивачем безпідставно включено до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість та зменшено оподатковуваний дохід за результатами відображення в податковому обліку господарських операцій з ТОВ «Інтер Плюс», ТОВ «Ініціатива» та ТОВ «Днепрспеціндустрія ЛТД».

Перевіряючи дотримання відповідачем як суб'єктом владних повноважень вимог частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України при прийнятті оскаржуваних податкових повідомлень-рішень, суди попередніх інстанцій виходили із неправильного застосування норм матеріального та процесуального права з огляду на наступне.

Відповідно до підпункту 14.1.27 пункту 14.1статті 14 ПК України витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Згідно з пунктом 138.1 статті 138 ПК України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із:

- витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті:

- інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу;

- крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

Пунктом 138.2 статті 138 ПК України визначено, що витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Не включаються до складу витрат, виходячи із положень підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК України витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Відповідно до підпункту 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 ПК України податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Згідно з пунктом 198.1 статті 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з:

а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг;

б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності);

в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України;

г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

За змістом пункту 198.2 статті 198 ПК України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше:

- дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг;

- дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Пунктом 198.3 статті 198 ПК України визначено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

- придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

- придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Відповідно до пункту 198.6 статті 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

З наведених законодавчих положень випливає, що обов'язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит та зменшення оподатковуваного доходу на суму витрат є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою використання у господарській діяльності, а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку.

Документи та інші дані, що спростовують реальність або підтверджують реальність здійснення господарської операції, яка відображена в податковому обліку, повинні оцінюватися з урахуванням специфіки кожної господарської операції - умов перевезення, зберігання товарів, змісту послуг, що надаються тощо.

При цьому сама собою наявність або відсутність окремих документів, а так само помилки або недоліків у їх оформленні не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, між позивачем та ТОВ «Інтер Плюс» був укладений договір поставки від 1 квітня 2011 року № 01/04/11, а в наступному додаткова угода від 6 травня 2011 року №1, в якій вказано на зміну реквізитів ТОВ «Інтер Плюс» - р/р 26000105951002 в КБ Приватбанк МФО 305299 на р/р 26003528000300 в ДФ ПАТ «ЄКБ» МФО 307349, а також договір поставки № 01/05/11 від 25 травня 2011 року, предметами яких була поставка продукції за номенклатурою, кількістю та цінами, вказаними в видаткових накладних.

Між позивачем та ТОВ «Ініціатива» був укладений договір поставки від 1 серпня 2011 року № 01/08/11, предметом якого була поставка продукції за номенклатурою, кількістю та цінами, вказаними в видаткових накладних.

Крім того, між позивачем та ТОВ «ДНЕПРСПЕЦІНДУСТРІЯ ЛТД» укладений договір поставки вів 1 червня 2011 року № 01/06/11, предметом яких є поставка продукції за номенклатурою, кількістю та цінами, вказаними в видаткових накладних, а також з ТОВ «Ініціатива» - договір поставки від 1 вересня 2011 року № 01/08/11, предметом яких є поставка продукції за номенклатурою, кількістю та цінами, вказаними в видаткових накладних.

На підтвердження фактичного здійснення операцій з поставки між позивачем та його контрагентами в матеріалах справи містяться податкові та видаткові накладні, докази транспортування товару.

Доводи відповідача про відсутність необхідних реквізитів у товарно-транспортних накладних не є такими, що спростовують правильність відображення в податковому обліку господарських операцій позивачем, оскільки наявність недоліків у оформленні товарно-транспортних накладних (чим є по своїй суті відсутність недоліків у документації) не є підставою для висновків про відсутність господарських операцій між позивачем та його контрагентами, оскільки з інших наявних у матеріалах справи слідує, що фактичний рух активів та зміни у власному капіталі та зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце.

Слід також зазначити і те, що згідно із Статутом позивача предметом діяльності товариства є діяльність у сфері будівництва, відтак, позивач, придбаваючи у контрагентів товар (стрічки скотч, стретч плівки, піддони, втулки, гільзи картонні, машина пакувальна, пакувальний пристрій та інші) мав мету подальшого використання їх господарській діяльності.

На підставі наведених доказів, які містяться в матеріалах справи, що були досліджені судами попередніх інстанцій та оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суди зробили правильний висновок про документальне підтвердження факту реального здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами.

Вищий адміністративний суд України акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

В той же час, відповідачем під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності чи недотримання принципу належної обачності при виборі контрагентів, як і не доведено правомірності оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Суд акцентує увагу на тому, що необхідність застосування підходу належної податкової обачності безпосередньо випливає з рішення Європейського суду з прав людини «Булвес АД проти Болгарії», де зазначено, що платник ПДВ не має нести відповідальність за зловживання, вчинені його постачальником, якщо він не знав про такі зловживання і не міг про них знати.

Наведені обставини у сукупності та взаємозв'язку підтверджують правильність висновку судів про недоведеність відповідачем факту допущення позивачем порушень вимог законодавства у сфері оподаткування.

Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують і не дають підстав для висновку, що судами при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Таким чином, ухвалені по справі рішення є законними і обґрунтованими, а зазначена в касаційній скарзі позиція відповідача не знаходить свого підтвердження за матеріалами справи та не ґрунтується на положеннях чинного законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За таких обставин, суд, перевіривши у межах касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, приходить до висновку, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід залишити без змін.

Керуючись статтями 221, 223, 224, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

У Х В А Л И В

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Красногвардійському районі міста Дніпропетровська залишити без задоволення, а постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 9 січня 2013 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2013 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуюча: Н. Є. Блажівська

Судді: О.А. Моторний

В.П. Юрченко