Рішення № 42169831, 01.12.2014, Деснянський районний суд міста Києва

Справа № 754/2581/14

Провадження № 2-2566/14

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01.12.2014 року Деснянський районний суд м. Києва в складі:

головуючого - судді - ЛІСОВСЬКОЇ О.В.

за участю секретаря - Макас Л.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5, про визнання квартири спільним сумісним майном подружжя, визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та визнання права власності на частину квартири, -

ВСТАНОВИВ:

Позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про визнання квартири спільним сумісним майном подружжя, визнання недійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності на частину майна, мотивуючи свої вимоги тим, що вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем в період з 27.11.2009 року по 25.09.2008 року. Після розірвання шлюбу вони продовжували проживати однією сім"єю. В період шлюбу ними було придбано квартиру АДРЕСА_1 шляхом інвестування грошових коштів у будівництво. Грошові кошти були внесені повністю. Будівництво будинку було завершено і будинок введено в експлуатацію у період шлюбу, але лише у 2012 році відповідач отримав свідоцтво про право власності на вказану квартиру, а 21.10.2013 року відповідач спірну квартиру продав. Позивачка свою згоду на продажу квартири не надавала, про укладення договору купівлі-продажу квартири дізналася лише під час розгляду справи судом, а тому вважає його недійсним. На підставі викладеного позивачка вимушена звернутися до суду з даним позовом, в якому просить суд:

- визнати квартиру АДРЕСА_1 об"єктом спільної сумісної власності подружжя;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_2 21.10.2013 року;

- визнати за ОСОБА_1 право власності на ? частину квартири АДРЕСА_1;

- визнати за ОСОБА_2 право власності на ? частину квартири АДРЕСА_1.

В судовому засіданні представники позивачки уточнили позовні вимоги, просили їх задовольнити у повному обсязі, а саме:

- визнати квартиру АДРЕСА_1 об"єктом спільної сумісної власності подружжя;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, ОСОБА_4 21.10.2013 року, посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_5;

- визнати за ОСОБА_1 право власності на ? частину квартири АДРЕСА_1;

- визнати за ОСОБА_2 право власності на ? частину квартири АДРЕСА_1.

Представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_6 - у судовому засіданні позовні вимоги не визнав. Пояснив, що свідоцтво про право власності на спірну квартиру було отримано відповідачем після розлучення, а також зазначив, що грошові кошти на придбання квартири надала відповідачу його мати, а тому вважає спірну квартиру особистим майном відповідача, яким він мав право розпорядитися на власний розсуд. На підставі викладеного просив у задоволенні позову відмовити повністю.

Відповідач ОСОБА_3 у судовому засіданні позовні вимоги не визнав. Пояснив, що він разом з дружиною придбали спірну квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 21.10.2013 року, договір оформлений з дотриманням всіх вимог діючого законодавства, а тому підстав для визнання його недійсним немає. На підставі викладеного відповідач просив у задоволенні позову відмовити повністю.

Відповідачка ОСОБА_4 у судовому засіданні позовні вимоги не визнала, повністю підтримала пояснення відповідача ОСОБА_3, просила у задоволенні позову відмовити.

Представник третьої особи - приватного нотаріуса - ОСОБА_7 у судовому засіданні позовні вимоги не визнала. Пояснила, що приватним нотаріусом при оформленні договору купівлі-продажу квартири від 21.10.2013 року було перевірено всі документи, після чого посвідчено договір. При посвідченні договору приватним нотаріусом було дотримано всіх вимог діючого законодавства, відповідачі є добросовісними набувачами, а тому підстав для визнання договору недійсним немає. На підставі викладеного представник просила у задоволенні позову відмовити повністю.

Вислухавши пояснення представників позивачки, відповідачів, представника відповідача, представника третьої особи, вивчивши письмові матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню у повному обсязі з наступних підстав.

Судом встановлено, що з 27.11.2009 року по 25.09.2008 року сторони по справі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу та свідоцтвом про розірвання шлюбу (а.с. 7, 9).

Від шлюбу сторони мають неповнолітню дочку ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується свідоцтвом про народження (а.с.8).

В період шлюбу 05.04.2005 року відповідачем ОСОБА_2 з ТОВ "Деснабуд" був укладений Інвестиційний контракт № 12 (про інвестування у житлове будівництво) (а.с.10-14).

Відповідно до умов Контракту його предметом є двокімнатна квартира за адресою об"єкта будівництва: 26а мкр. ж/м Троєщина у Деснянському районі м. Києва будинок № 11, секція А (відповідно до проектної документації).

Грошові кошти за Контрактом були внесені у розмірі 245595, 64 грн. у повному обсязі 05.04.2005 року, що підтверджується відповідною довідкою (а.с.15) та платіжними документами (а.с.18).

20.12.2012 року відповідач ОСОБА_2 отримав Свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 (а.с.35).

21.10.2013 року між відповідачем ОСОБА_2, з однієї сторони, та відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_4, з другої сторони, був укладений Договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 (а.с.33).

При посвідченні Договору відповідачем ОСОБА_2 була подана заява до приватного нотаріуса про те, що на момент придбання квартири у шлюбі та у фактичних шлюбних відносинах він не перебував і ця квартира не є спільною сумісною власністю (а.с.34).

В своїх позовних вимогах ОСОБА_1 просить суд визнати спірну квартиру спільним сумісним майном подружжя, а також визнати недійсним договір купівлі-продажу та визнати за нею та відповідачем ОСОБА_2 право власності по ? частині квартири АДРЕСА_1, зважаючи на те, що квартира була придбана у період шлюбу, а відповідач відчужив квартиру без її згоди, що є порушенням її прав.

Згідно із ст. 60 Сімейного Кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об"єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Статтею 63 Сімейного Кодексу України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до ст. 69 Сімейного Кодексу України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.

У разі поділу майна, що є обєктом права спільної сумісної власності подружжя, згідно із ст. 70 Сімейного Кодексу України, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сімї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сімї.

Пунктом 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст. 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до ч. 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім"я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов"язальними правовідносинами тощо.

Статтею 190 ЦК України передбачено, що майном як особливим об"єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов"язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

Згідно із ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 355 ЦК України визначено, що спільне майно - це майно, що перебуває одночасно у власності двох або більше осіб (співвласників), і належить їм на праві спільної власності.

З наведених вище норм діючого законодавства та встановлених при розгляді справи обставин можна зробити переконливий висновок про те, що квартира АДРЕСА_1 є спільним сумісним майном подружжя, оскільки кошти за Інвестиційним контрактом були внесені у період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, а тому дані кошти є спільними коштами подружжя.

З урахуванням вищевикладеного суд приходить до висновку, що квартира АДРЕСА_1 повинна бути визнана об"єктом спільної сумісної власності подружжя, а позовні вимоги ОСОБА_1 в цій частині повинні бути задоволені.

Що стосується заперечень представника відповідача ОСОБА_2 щодо того, що спірна квартира є особистим майном відповідача, то слід зазначити наступне.

З письмових матеріалів справи вбачається, що 05.04.2005 року ОСОБА_9 (мати відповідача) передала в борг ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 250000, 00 грн. для придбання двокімнатної квартири, що підтверджується розпискою (а.с.204).

Відповідно до умов розписки відповідач ОСОБА_2 зобов"язався повернути грошові кошти за першою вимогою, але не пізніше 01.01.2011 року.

Але під час розгляду даної справи представники позивачки категорично заперечували факт отримання відповідачем ОСОБА_2 від своєї матері грошових коштів в борг, позивачка про наявність цієї розписки дізналася лише в період розгляду справи по суті, а тому вважає, що дана розписка немає ніякого доказового значення.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 03.03.2014 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_9 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики. За змістом судового рішення вбачається, що грошові кошти були отримані відповідачем від позивачки у дарунок для придбання квартири, що стало підставою для відмови у задоволенні позову (а.с. 173-175).

Але слід зазначити, що відповідно до Ухвали Апеляційного суду м. Києва від 20.11.2014 року, якою було залишено без змін вказане судове рішення від 03.03.2014 року, дане рішення не може мати преюдиційного значення, оскільки про передачу коштів матір"ю відповідача ОСОБА_2 йдеться лише у мотивувальній частині рішення, а також через те, що дане рішення постановлено між іншими сторонами.

А тому суд приходить до висновку, що заперечення представника відповідача в цій частині є безпідставними та необґрунтованими, а тому не можуть бути прийняти судом до уваги.

Що стосується вимог ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, то судом встановлено наступне.

Відповідно до вимог ст. 65 Сімейного Кодексу України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об"єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладанні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим з подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сімї, створює обовязки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сімї.

Як вбачається з письмових матеріалів справи, зокрема, матеріалів укладення договору купівлі-продажу квартири, наданих суду приватним нотаріусом (а.с. 32-49), позивачка ОСОБА_1 свою згоду на продаж квартири АДРЕСА_1 не надавала, а про укладення договору дізналася лише наприкінці 2013 року.

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно із ч. 1, 2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду з захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусового виконання обов"язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Відповідно до вимог ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьої, п"ятою та шостою ст. 203 цього кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно із ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов"язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов"язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину... Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідків окремих видів недійсних правочинів.

З урахуванням вищевикладеного та вимог діючого законодавства суд вважає, що Договір купівлі-продажу квартири від 21.10.2013 року підлягає визнанню недійсним, оскільки позивачка ОСОБА_1 свою згоду на відчуження квартири не надавала, про існування договору дізналася наприкінці 2013 року, що свідчить про порушення прав позивачки при укладенні Договору дарування.

Враховуючи те, що судом визнається недійсним Договір купівлі-продажу від 21.10.2013 року, сторони за даним Договором повинні бути повернуті у попередній стан.

З урахуванням зазначених вище вимог діючого законодавства, а також встановлених по справі обставин, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за нею та відповідачем права власності на спірну квартиру АДРЕСА_1 по ? частині за кожним.

Аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є підставними та обґрунтованими, а тому такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до ст.. 88 ЦПК України з відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь позивачки ОСОБА_1 підлягають стягненню витрати по сплаті судового збору у розмірі 409, 33 грн. з кожного.

На підставі викладеного, керуючись ст. 10, 15, 60, 88, 212-215 ЦПК України, Конституцією України, ст. 190, 203, 215, 216, 321, 355, 356, 368, 392, 658 ЦК України, ст. 60, 61, 63, 65 Сімейного кодексу України, постановою Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", постановою Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5, про визнання квартири спільним сумісним майном подружжя, визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та визнання права власності на частину квартири - задовольнити.

Визнати квартиру АДРЕСА_1 об"єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Визнати недійсним Договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 21 жовтня 2013 року між ОСОБА_2, з однієї сторони, та ОСОБА_3 і ОСОБА_4, з другої сторони, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5

Визнати за ОСОБА_1 право власності на ? частину квартири АДРЕСА_1.

Визнати за ОСОБА_2 право власності на ? частину квартири АДРЕСА_1.

Повернути сторони за Договором купівлі-продажу від 21.10.2013 року у попередній стан.

Стягнути з ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у розмірі 409, 33 грн. з кожного.

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Деснянський районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня проголошення.

Головуючий: