Рішення № 42023610, 01.12.2014, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/23054/14 01.12.14

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «СП Агроекс», м.Київ, ЄДРПОУ 30979893

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська аграрно-хімічна компанія», м.Київ, ЄДРПОУ 31109157

про визнання договору поставки недійсним

Суддя Любченко М.О.

Представники сторін:

від позивача: Чернявський О.В. - по дов.

від відповідача: Юшко О.В. - по дов.

СУТЬ СПРАВИ:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю «СП Агроекс», м.Київ звернулось до господарського суду міста Києва із позовом до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська аграрно-хімічна компанія», м.Київ про визнання договору №27-к/2013 від 20.03.2013р. поставки недійсним.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на порушення під час укладення спірного правочину приписів чинного законодавства України, зокрема, на думку заявника, договір №27-к/2013 від 20.03.2013р. могло бути укладено лише за наявності відповідного рішення загальних зборів учасників відповідача. Крім того, позивачем зазначено, що сторонами також не узгоджено всіх суттєвих умов договору.

Відповідач у відзиві №99 від 04.11.2014р. проти задоволення позовних вимог надав заперечення з огляду на наявність у директора Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська аграрно-хімічна компанія» необхідного для укладання договору №27-к/2013 від 20.03.2013р. об'єму повноважень, що передбачений статутом товариства. Відповідачем також зазначено, що спірний правочин не направлений на відчуження майна товариства, що становить більш як 50% його загальної вартості.

Згідно із ст.75 Господарського процесуального кодексу України судом встановлено, що наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши всі представлені учасниками судового процесу докази, господарський суд встановив:

За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

Зі ст.626 Цивільного кодексу України вбачається, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ст.712 Цивільного кодексу України).

Як вбачається з матеріалів справи, 20.03.2013р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Українська аграрно-хімічна компанія» (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «СП Агроекс» (покупець) було укладено договір поставки №27 к/2013, відповідно до п.1.1 якого продавець зобов'язався передати у власність покупця у встановлений строк товар, а покупець зобов'язався прийняти продукцію і своєчасно здійснити її оплату.

Як встановлено судом, договір №27 к/2013 від 20.03.2013р. скріплено печатками обох контрагентів та підписано представниками обох сторін, а саме з боку Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська аграрно-хімічна компанія» правочин підписано директором Барабан Володимиром Миколайовичем, а з боку Товариства з обмеженою відповідальністю «СП Агроекс» - Желуденко Ольгою Володимирівною, яка на момент укладання договору обіймала посаду генерального директора позивача, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб-підприємців.

Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За приписом ст.638 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

При цьому, за змістом п.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Предметом постачання згідно з п.1.2 договору №27 к/2013 від 20.03.2013р. є насіннєвий матеріал виробництва Сингента, перелік, види, вартість, кількість якого передбачається у специфікації , що є невід'ємною частиною договору.

Ціна товару, що постачається за даним правочином, визначається у специфікації (п.6.1 договору №27 к/2013 від 20.03.2013р.).

Як свідчать матеріали справи, 20.03.2013р. контрагентами було складено та підписано специфікацію №1 до договору №27 к/2013 від 20.03.2013р., в якій погоджено, що за вказаним правочином поставляється НК кулер імпорт, делитом імпорт та неріса імпорт загальною вартістю 2 301 699 грн.

За умовами п.9.1 спірного правочину договір №27 к/2013 від 20.03.2013р. набирає чинності з моменту його підписання сторонами, скріплення печатками та діє до повного виконання сторонами взятих на себе обов'язків.

За змістом п.2.6 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).

Враховуючи, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання договору №27 к/2013 від 20.03.2013р. поставки недійсним, керуючись приписами чинного на момент укладання договору цивільного та господарського законодавства України, господарським судом було встановлено, що сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору поставки, а отже, спірний правочин було вчинено 20.03.2013р. з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками господарських товариств.

Щодо тверджень заявника про невизначення контрагентами строку дії спірного правочину господарський суд зазначає наступне.

Частиною 3 ст.6 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

У ст.627 вказаного нормативно-правового акту зазначено, що до сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Конституційним Судом України у рішенні від 11.07.2014р. №7-рп/2013 по справі за конституційним зверненням громадянина Козлова Дмитра Олександровича щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» наголошено, що свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.

Частиною 7 ст.180 Господарського кодексу України передбачено, що строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. Оскільки змістом зобов'язання є права і обов'язки сторін, то поняття «строк договору» та «строк дії договору» є тотожними.

Як вказувалось вище, за приписами ч.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити, зокрема, строк дії договору. Отже, строк дії господарського договору є його істотною умовою.

Разом з тим слід мати на увазі, що строк дії договору, який сторони зобов'язані погодити, не обмежений будь-яким максимальним строком. Тому сторони можуть визначити, що договір діє до моменту припинення (виконання) прав та обов'язків, які з нього виникли.

При цьому, необхідно враховувати, що незазначення в договорі строку його дії, що вираховувався б днями, місяцями, роками свідчить про волю сторін на встановлення правила про те, що договір діє до припинення зобов'язання, що виникло з правочину, виконанням або з інших підстав відповідно до закону. Отже, за відсутності в господарському договорі строку дії договору у суду немає підстав вважати його неукладеним. Вказану правову позицію наведено у п.32 Інформаційного листа №01-8/211 від 07.04.2008р. Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України».

За таких обставин, враховуючи наведене вище, з огляду на приписи чинного законодавства та позицію Вищого господарського суду України, суд дійшов висновку, що контрагентами у договорі №27 к/2013 від 20.03.2013р. визначено таку суттєву умову як строк саме шляхом зазначення відповідної події, до якої правовідносини між сторонами є чинними, чим фактично спростовуються доводи позивача про непогодження сторонами всіх істотних умов договору під час його укладання.

Згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Як вказувалось вище, обґрунтовуючи поданий позов, Товариство з обмеженою відповідальністю «СП Агроекс» посилалось на те, що договір №27-к/2013 від 20.03.2013р. могло бути укладено лише за наявності відповідного рішення загальних зборів учасників відповідача, оскільки, на думку заявника, спірний правочин направлено на відчуження майна Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська аграрно-хімічна компанія», вартість якого перевищує 50% загальної ціни майна вказаного суб'єкта господарювання. На думку заявника, вказані обставини свідчать про порушення вимог чинного законодавства України під час укладення договору, а отже і наявність підстав для визнання його недійсним.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ч.2 ст.203 Цивільного кодексу України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Частиною 1 ст.92 Цивільного кодексу України передбачено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Згідно з ч.3 ст.92 вказаного Кодексу України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

За приписами ст.97 Цивільного кодексу України управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

У ст.58 Закону України «Про господарські товариства», ст.145 Цивільного кодексу України зазначено, що вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників.

За змістом положень ч.1 ст.62 Закону України «Про господарські товариства», ч.2 ст.145 Цивільного кодексу України у товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган (колегіальний або одноособовий), який здійснює поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним зборам його учасників. Виконавчий орган товариства може бути обраний також і не зі складу учасників товариства.

Дирекція (директор) вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників. Загальні збори учасників товариства можуть винести рішення про передачу частини повноважень, що належать їм, до компетенції дирекції (директора). Дирекція (директор) підзвітна загальним зборам учасників і організує виконання їх рішень. Дирекція (директор) не вправі приймати рішення, обов'язкові для учасників товариства. Дирекція (директор) діє від імені товариства в межах, встановлених даним Законом та установчими документами. Генеральний директор має право без довіреності виконувати дії від імені товариства. Інші члени дирекції також можуть бути наділені цим правом.

З п.9.1 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська аграрно-хімічна компанія» (в редакції, що діяла на момент укладання спірного правочину) зазначено, що органами управління товариством є, зокрема, загальні збори учасників, виконавчий орган.

Як свідчать матеріали справи, 23.09.2010р. загальними зборами учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська аграрно-хімічна компанія» було прийнято рішення про призначення Барабан Володимира Миколайовича директором відповідача. Наведене рішення було оформлене протоколом №23/09 від 23.09.2010р. Будь-яких належних та допустимих у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказів оспорювання та визнання недійсним у визначеному чинним законодавством порядку наведеного вище рішення вищого органу Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська аграрно-хімічна компанія» матеріали справи не містять.

Відповідно до наявного в матеріалах справи витягу з Єдиного державного реєстру станом на момент укладання спірного правочину (20.03.2013р.) Барабан Володимир Миколайович був керівником відповідача.

Наразі, судом враховано, що відповідно до ч.1 ст.16 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.

У п.11.5 статутного документу відповідача визначено повноваження виконавчого органу товариства (директора): директор без довіреності представляє інтереси товариства у всіх питаннях діяльності юридичної особи та виконує дії від імені товариства у відносинах з державними установами, організаціями, підприємствами, судовими органами, як на Україні, так і за кордоном. Директор має право без довіреності виконувати від імені суб'єкта господарювання будь-які юридичні дії, акти, в тому числі, угоди, а саме вирішувати питання, пов'язані з укладанням та укладати від імені товариства договори, розпоряджатись майном та грошовими коштами товариства, тощо.

Тобто, зі змісту статуту Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська аграрно-хімічна компанія» вбачається, що директор має необхідний обсяг повноважень для укладання від імені відповідача правочинів без отримання дозволу загальних зборів. Будь-яких обмежень зазначено права положення статуту відповідача не містять.

Господарський суд вважає безпідставними твердження позивача щодо можливості укладання договору №27-к/2013 від 20.03.2013р. лише за наявності рішення загальних зборів відповідача про відчуження майна з огляду на наступне.

Частиною 1 ст.98 Цивільного кодексу України визначено, що загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу.

Відповідно до ч.2 ст. 98 Цивільного кодексу України рішення про відчуження майна товариства на суму, що становить п'ятдесят і більше відсотків майна товариства, приймаються загальними зборами більшістю не менш як у 3/4 голосів.

Аналіз наведених правових норм дає підстави вважати, що ч.1 ст.98 Цивільного кодексу України передбачає право загальних зборів приймати рішення у всіх питаннях діяльності товариства, у тому числі і тих, що віднесені до компетенції інших органів, але це не є підставою вважати, що вказана норма встановлює коло питань, віднесених до виключної компетенції загальних зборів.

Одночасно, норма ч.2 ст.98 Кодексу лише встановлює порядок прийняття рішень із питань внесення змін до статуту товариства, відчуження майна товариства на суму, що становить 50 і більше відсотків майна товариства, а не є загальним правилом укладання договорів, предметом яких є відчуження майна суб'єкта господарювання. Аналогічну позицію наведено у постанові від 10.04.2012р. Верховного Суду України по справі №2/261 та постанові від 20.02.2012р. Вищого господарського суду України по справі №23/326.

Статтею 145 Цивільного кодексу України визначено, що до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю належить: 1) визначення основних напрямів діяльності товариства, затвердження його планів і звітів про їх виконання; 2) внесення змін до статуту товариства, зміна розміру його статутного капіталу; 3) створення та відкликання виконавчого органу товариства; 4) визначення форм контролю за діяльністю виконавчого органу, створення та визначення повноважень відповідних контрольних органів; 5) затвердження річних звітів та бухгалтерських балансів, розподіл прибутку та збитків товариства; 6) вирішення питання про придбання товариством частки учасника; 7) виключення учасника із товариства; 8) прийняття рішення про ліквідацію товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу. Статутом товариства і законом до виключної компетенції загальних зборів може бути також віднесене вирішення інших питань.

Пунктом 10.3 статуту відповідача передбачено перелік повноважень загальних зборів юридичної особи, в тому числі тих, що належать до виключної компетенції вищого органу управління. До виключної компетенції загальних зборів належить вирішення наступних питань: визначення основних напрямків діяльності товариства і затвердження планів їх виконання, внесення змін до статуту, зміна розміру статутного капіталу (фонду); створення, обрання та відкликання виконавчого органу товариства та ревізійної комісії; розподіл прибутку та покриття збитків товариства, строк та порядок виплати дивідендів, прийняття рішення про створення, реорганізацію та ліквідацію дочірніх підприємств, затвердження їх статутів та положень, прийняття рішення про припинення діяльності товариства, придбання товариством частки учасника та виключення учасника з товариства.

Тобто, законом та статутом Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська аграрно-хімічна компанія» не передбачено, що вирішення питання щодо відчуження майна товариства, вартість якого перевищує 50% загальної вартості майна, належить саме до виключної компетенції загальних зборів товариства, тоді як вже вказувалось, директор відповідача наділений відповідними повноваженнями на укладання господарських договорів.

За таких обставин, у господарського суду відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин приписів ч.2 ст.98 Цивільного кодексу України, що свідчить про необґрунтованість тверджень позивача щодо необхідності прийняття загальними зборами відповідача рішення про укладення договору №27 к/2013 від 20.03.2013р.

Таким чином, приймаючи до уваги приписи чинного законодавства України, умови статуту відповідача, позицію Верховного Суду України та Вищого господарського суду України, суд дійшов висновку, що директор Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська аграрно-хімічна компанія» Барабан Володимир Миколайович є уповноваженою особою на укладання господарських правочинів відносно поставки товару.

Крім того, слід також зазначити, що визначення позивачем при зверненні до суду з розглядуваним позовом вартості майна відповідача на підставі даних Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб - підприємців щодо розміру статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська аграрно-хімічна компанія» є необґрунтованим з огляду на наступне.

Відповідно до ст.87 Господарського кодексу України сума вкладів засновників та учасників господарського товариства становить статутний капітал товариства.

Тоді як, статтею 12 Закону України «Про господарські товариства» передбачено, що товариство є власником: майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом.

Тобто, з наведених норм вбачається, що правова категорія «майно юридичної особи» не обмежується лише статутним капіталом суб'єкта господарювання, а отже вартість майна може перевищувати розмір вкладів учасників товариства, які становлять статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю.

За таких обставин, визначена позивачем вартість 50% майна Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська аграрно-хімічна компанія» лише на підставі даних щодо розміру статутного капіталу, які зазначені в Єдиному державному реєстрі юридичних та фізичних осіб - підприємців, не може свідчити про її відповідність дійсній ціні всього майна, що належить відповідачу.

Суд зазначає, що відповідно ст.241 Цивільного кодексу України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Згідно з п.3.4 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.).

Тобто, навіть у разі встановлення судом факту укладання договору від імені однієї зі сторін неповноважною на те особою, у суду відсутні підстави для визнання його недійсним, якщо наявні в матеріалах справи докази свідчитимуть про наступне схвалення такого правочину.

Наразі, як встановлено судом, Товариством з обмеженою відповідальністю «Українська аграрно-хімічна компанія» та Товариством з обмеженою відповідальністю «СП Агроекс» вчинялись дії, що свідчать про виконання договору №27 к/2013 від 20.03.2013р.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем на підставі спірного правочину було поставлено, а представником позивача на підставі відповідних довіреностей прийнято товар, що підтверджується представленими до матеріалів справи видатковими накладними.

Також про виконання спірного правочину свідчать наявні в матеріалах справи банківські виписки з рахунку Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська аграрно-хімічна компанія», з яких вбачається, що покупцем здійснювалась часткова оплата товару, отриманого на підставі оспорюваного правочину.

При цьому, господарським судом враховано, що за твердженнями відповідача, які з боку позивача не спростовувались, та підтверджуються відомостями автоматизованої системи документообігу господарського суду м.Києва, у провадженні господарського суду м.Києва також знаходиться справа №910/21/14, предметом спору в якій є належне виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «СП Агроекс» своїх грошових зобов'язань за оспорюваним правочином.

Крім того, суд зазначає, що звертаючись із даним позовом, позивач необґрунтовано ставить під сумнів дійсність волевиявлення відповідача на укладення та виконання спірного договору, яке, натомість, відповідачем не заперечувалось та підтверджується вчиненими на виконання договору діями: поставкою продукції відповідачем, прийняттям цієї продукції позивачем та частковою оплатою ним поставленої продукції.

Наразі, слід також зазначити, що твердження заявника про те, що невизначення сторонами у договорі однієї з суттєвих умов правочину є підставою для визнання його недійсним також є необґрунтованими, оскільки сама лише відсутність у договорі тієї чи іншої істотної умови (умов) може свідчити про його неукладення, а не про недійсність. Аналогічну правову позицію наведено у п.2.6 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними».

За таких обставин, враховуючи, що позивачем не було доведено наявності підстав для визнання недійсним договору №27 к/2013 від 20.03.2013р. поставки, суд дійшов висновку, що позов Товариства з обмеженою відповідальністю «СП Агроекс» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська аграрно-хімічна компанія» про визнання договору недійсним, є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.

Одночасно, суд вказує, що під час розгляду спору до господарського суду м.Києва надійшла позовна заява №691 від 26.11.2014р. Приватного акціонерного товариства «Технологічна аграрна компанія об'єднана» про визнання недійсним договору №27 к/2013 від 20.03.2013р., в якій, як на наявність порушеного права, заявник посилався на укладання між Товариством з обмеженою відповідальністю «СП Агроекс» та Приватним акціонерним товариством «Технологічна аграрна компанія об'єднана» договору про заміну сторони у договорі №27 к/2013 від 20.03.2013р.

Наведену позовну заяву було повернуто без розгляду на підставі ст.63 Господарського процесуального кодексу України.

Однак, господарський вважає, що саме Товариство з обмеженою відповідальністю «СП Агроекс» є належним суб'єктом для оспорювання правочину №27 к/2013 від 20.03.2013р., оскільки ані позивачем, ані Приватним акціонерним товариством «Технологічна аграрна компанія об'єднана» не було представлено до матеріалів справи договору, на підставі якого була замінена сторона у оспорюваному правочині.

При цьому, у судовому засіданні 01.12.2014р. на запитання суду стосовно укладання між Товариством з обмеженою відповідальністю «СП Агроекс» та Приватним акціонерним товариством «Технологічна аграрна компанія об'єднана» договору про заміну сторони у договорі №27 к/2013 від 20.03.2013р. представник позивача зазначив про відсутність такої інформації та необізнаність щодо наявності таких договірних відносин.

Одночасно, сторонами також не було заявлено клопотання на підставі ст.38 Господарського процесуального кодексу України про витребування вказаного доказу.

Сторонами жодних ані усних, ані письмових клопотань про залучення Приватного акціонерного товариства «Технологічна аграрна компанія об'єднана» до участі у розгляді справи не заявлялось.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, судом було розглянуто справу за участі позивача та відповідача як визначених у договорі поставки №27 к/2013 від 20.03.2013р. контрагентів.

Всі інші доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Судовий збір згідно зі ст.49 Господарського процесуального кодексу України залишається за позивачем.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.22, 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Відмовити у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «СП Агроекс», м.Київ до Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська аграрно-хімічна компанія», м.Київ, про визнання договору поставки №27 к/2013 від 20.03.2013р. недійсним.

У судовому засіданні 01.12.2014р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повне рішення складено та підписано 08.12.2014р.

Суддя М.О. Любченко