Ухвала суду № 42017650, 17.12.2014, Львівський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 грудня 2014 р. Справа № 876/9696/14

Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого-судді Костіва М.В.,

суддів Шавеля Р.М., Савицької Н.В.

за участю секретаря Керод Х.І.

позивача ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Державної фіскальної служби України на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 25.09.2014 року в справі №813/5370/14 за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, третя особа - Державна казначейська служба України, про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів,

встановив:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державної фіскальної служби України, третя особа - Державна казначейська служба України, в якому просила визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не укладення договору на страхування посадових осіб та стягнути з відповідача за рахунок коштів Державного бюджету України належну їй страхову суму в розмірі 81471,60 грн. з урахуванням індексу інфляції та 3% річних від простроченої суми.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 25.09.2014 року позов задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Державної фіскальної служби України щодо неукладення у 2013-2014 роках договору на страхування посадових осіб органів державної податкової служби України; стягнуто з Державної фіскальної служби України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 страхову суму в розмірі 81471 (вісімдесят одна тисяча чотириста сімдесят одна) гривня 60 копійок; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність рішення суду першої інстанції в зв'язку з ненаданням належної правової оцінки обставинам справи та невірним застосуванням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нове судове рішення, яким відмовити у задоволені позову в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: вимог Цивільного кодексу України, Закону України «Про страхування», Конституції України, КАС України та невідповідність висновків суду обставинам справи. Вказує, зокрема, на те, що Податковий кодекс України прямо не вказує на обов'язок відповідача щодо укладення відповідного договору про надання послуг зі страховиком посадових осіб органів доходів і зборів. Відтак, визнання судом бездіяльності відповідача протиправною є безпідставним. Окрім вказаного, зазначає, що проведення обов'язкового страхування здійснюється страховиком, який одержав відповідну ліцензію в Нацкомфінпослуг і визначений за погодженням із страхувальником. В даних спірних відносинах страхувальником виступає контролюючий орган, який не може бути одночасно страховиком. Не встановлено також причинного зв'язку між встановленням позивачу інвалідності та що така наступила у зв'язку з виконанням останньою службових обов'язків.

В судових засіданням представник скаржника підтримав вимоги апеляційної скарги з наведених у ній мотивів.

Позивач апеляційну скаргу заперечила за безпідставністю.

Колегія суддів, заслухавши суддю - доповідача, пояснення представників сторін, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити з наступних підстав.

Суд першої інстанції встановив та матеріалами справи підтверджується, що позивач працює органах податкової служби з 1995 року.

Згідно з довідкою міжрайонної спеціалізованої онкологічної МСЕК №2 серії 10 ААБ №131092 від 10.12.2012 р., підтвердженій довідкою серія 10 ААБ №158587 від 25.12.2013 р., ОСОБА_1 до 01.01.2017 року встановлена 2 група інвалідності загального захворювання.

Довідкою міжрайонної спеціалізованої онкологічної МСЕК від 10.12.2012 р. (серія ЛВАЗ №013715) про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках застрахованого, ОСОБА_1 втратила 70% професійної працездатності.

ОСОБА_1 звернулася в ДПІ Залізничного району м. Львова, де вона працює з 05.02.2012 року, із заявою про виплату страхової суми без зазначення назви страхової компанії за формою, встановленою додатком №2 Порядку та умов обов'язкового державного особистого страхування посадових осіб органів державної податкової служби.

Як слідує з відмітки ДПІ Залізничного району м. Львова на вказаній заяві, на момент звернення ОСОБА_1 працювала на посаді головного державного податкового ревізора-інспектора відділу перевірок платників податків цього органу. Відмітка містить інформацію про настання страхової події під час виконання службових обов'язків, а також про розмір заробітної плати.

04.06.2014 року ОСОБА_1 звернулася до Міністерства доходів і зборів України та до Головного управління Міндоходів у Львівській області з проханням повідомити, яка страхова компанія є страховиком посадових осіб Міндоходів України.

01.07.2014 року за № 4289/Б-99-99-03-05-02-14 відповідачем була надана відповідь про те, що договір страхування посадових осіб контролюючих органів Міндоходів України та будь-якою страховою компанією у 2013 та 2014 роках не укладався.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що бездіяльність відповідача щодо неукладення у 2013-2014 роках договору на страхування посадових осіб органів державної податкової служби України є протиправною, та зумовила неможливість отримання ОСОБА_1 страхових коштів, тому такі підлягають стягненню з Державної фіскальної служби України за рахунок коштів Державного бюджету України.

Колегія суддів погоджується з висновками суд першої інстанції з наступних підстав.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до п. 347.1 ст. 347 Податкового кодексу України, яка була чинною на момент встановлення позивачу інвалідності і до моменту набрання чинності Законом України від 10 квітня 2014 р. №1200-VII, посадові особи органів державної податкової служби підлягають обов'язковому державному особистому страхуванню за рахунок коштів державного бюджету на випадок загибелі або смерті на суму десятирічної заробітної плати за останньою посадою, а у разі поранення, контузії, травми або каліцтва, захворювання чи інвалідності, що сталися у зв'язку з виконанням службових обов'язків, - у розмірі від шестимісячної до п'ятирічної заробітної плати за останньою посадою (залежно від ступеня втрати працездатності).

Пунктом 347.2 ст. 347 Податкового кодексу України передбачено, що порядок та умови страхування посадових осіб органів державної податкової служби встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.1994 №349 затверджено Порядок та умови обов'язкового державного особистого страхування посадових осіб органів державної податкової служби, який є чинним до теперішнього часу (далі - Порядок).

Відповідно до п. 1 вказаного Порядку обов'язкове державне особисте страхування (далі - обов'язкове страхування) посадових осіб органів державної податкової служби здійснюється за рахунок коштів державного бюджету.

Пунктом 2 Порядку встановлено, що обов'язковому державному особистому страхуванню підлягають посадові особи органів державної податкової служби (далі - застраховані).

Згідно з п. 3 Порядку страхові платежі сплачуються Державною податковою службою (далі - страхувальник) до 25 числа кожного місяця у розмірі 0,25 відсотків фонду оплати праці, включаючи встановлені чинним законодавством доплати та надбавки застрахованих минулого місяця.

Відповідно до абз. «б» п. 5 Порядку страховик виплачує страхові суми у разі втрати застрахованим працездатності в результаті поранення, контузії, травми або каліцтва, захворювання чи інвалідності, що сталися під час виконання службових обов'язків, - у розмірі, що залежить від ступеня втрати працездатності, який визначається у відсотковому відношенні до суми п'ятирічної заробітної плати за останньою посадою, яку він займав до встановлення втрати працездатності, але не може бути меншим шестимісячної заробітної плати за зазначеною посадою.

Згідно з відповіддю Міністерства доходів і зборів України на ім'я ОСОБА_1 договір страхування посадових осіб органів доходів і зборів у 2013 та 2014 роках не укладався, порядок отримання страхової виплати заявнику не роз'яснювався.

Відповідно до п. 345.1 ст. 345 Податкового кодексу України держава гарантує захист життя, здоров'я, честі, гідності та майна посадових осіб контролюючих органів та членів їхніх сімей від злочинних посягань та інших протиправних дій.

Відповідно до положень пункту 3 Порядку, проведення обов'язкового страхування здійснюється страховиком, який одержав відповідну ліцензію в Нацкомфінпослуг і визначений за погодженням з страхувальником.

Відповідно до пункту 11 Порядку для вирішення питання про виплату страхової суми у випадках передбачених пунктом 5 цього Порядку, застрахований або його спадкоємець оформляють у відповідному органі державної податкової служби та подають страховику заяву за встановленою формою (додаток №2), а також пред'являють документ, що засвідчує особу. Крім цього подаються, у разі втрати застрахованим працездатності - копія довідки медико-соціальної експертної комісії про ступінь втрати працездатності, засвідчена в нотаріальному порядку.

Органи державної податкової служби, відповідно до п. 12 Порядку, зобов'язані надавати за запитами страховика документи про обставини настання страхових подій, необхідні для вирішення питання про виплату страхових сум.

Колегія суддів погоджується з висновками суду, що на орган державної податкової служби покладено обов'язок щодо прийняття заяви від застрахованої особи, надання певних даних страховику, здійснення перерахунку страхових сум на рахунок страховика, як страхувальником тощо.

Відповідно до чинного законодавства України на відповідача покладено обов'язок з організаційного забезпечення діяльності органів державної податкової служби, який включає в себе заходи фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного та організаційно-технічного характеру, спрямовані на створення умов для ефективної реалізації покладених на такі органи завдань.

Крім того, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції стосовно того, що відповідач внаслідок свої бездіяльності не виконав взятих на себе зобов'язань з укладення відповідної угоди зі страховиком, чим фактично позбавив позивача права на соціальний захист у вигляді страхової виплати на випадок хвороби, то обов'язок з такої виплати залишається за відповідачем в силу положень ст. 347 Податкового кодексу України, якою передбачено, що посадові особи контролюючих органів підлягають обов'язковому державному особистому страхуванню за рахунок коштів державного бюджету.

Правовідносини, що виникають в процесі реалізації права на отримання одноразової грошової допомоги ґрунтуються на принципі юридичної визначеності. Зазначений принцип не дозволяє державі посилатися на відсутність певного нормативного акта, який визначає механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах.

Згідно з рішенням Європейського Суду з прав людини у справі Yvonne van Duyn v.Home Office (Case 41/74 van Duyn v.Home Office) принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов'язана з іншим принципом відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності. При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію (в даному випадку це виплата одноразової грошової допомоги при втраті працездатності) така держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки, зокрема, щодо фізичних осіб без завчасного повідомлення про зміни в такій політиці чи поведінці, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у фізичних осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.

Відповідно до положень статті 12 Європейської соціальної хартії від 03 травня 1996 р., яка ратифікована Законом України №137-V від 14.09.2006, метою забезпечення ефективного здійснення права на соціальне забезпечення Сторони зобов'язуються: започаткувати систему соціального забезпечення або підтримувати її функціонування; підтримувати систему соціального забезпечення на задовільному рівні, принаймні на такому, який дорівнює рівню, необхідному для ратифікації Європейського кодексу соціального забезпечення; докладати зусиль для поступового піднесення системи соціального забезпечення на більш високий рівень; вживати заходів шляхом укладання відповідних двосторонніх і багатосторонніх угод або в інший спосіб і відповідно до умов, визначених у таких угодах, для забезпечення: рівності між їхніми власними громадянами та громадянами інших Сторін у тому, що стосується прав на соціальне забезпечення, включаючи збереження пільг, які надаються законодавством про соціальне забезпечення, незалежно від пересування захищених осіб по територіях держав Сторін; надання, збереження та поновлення прав на соціальне забезпечення такими засобами, як сумарний залік періодів страхування або роботи, що були здійснені за законодавством кожної зі Сторін.

Виплату страхових сум, відповідно до пунктів 3, 5 Порядку, здійснює страховик, який одержав відповідну ліцензію в Нацкомфінпослуг і визначений за погодженням з страхувальником, то за відсутності укладеного з таким страховиком договору обов'язок з відшкодування позивачеві суми страхової виплати суд покладає на відповідача, який зобов'язаний вчинити дії згідно з вимогами ст. 347 Податкового кодексу України в порядку та на умовах, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.1994 № 349.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Таким чином, колегія суддів переглянувши, у межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, ретельно дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 200 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасовано правильне по суті рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Скаржник у встановленому законом порядку не довів наявність передбачених законом підстав для скасування постанови суду.

Керуючись ст.ст. 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, апеляційний суд -

ухвалив:

Апеляційну скаргу Державної фіскальної служби України залишити без задоволення, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 25.09.2014 року в справі №813/5370/14 - без змін.

Ухвала набирає законної сили негайно після проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом 20-ти днів після набрання нею законної сили, а уразі складення такої в порядку ч. 3 ст. 160 КАС України, протягом того ж строку з часу складення в повному обсязі.

Головуючий суддя Костів М.В.

Судді Шавель Р.М.

Савицька Н.В.

Повний текст ухвали складений 19.12.2014 року.