Рішення № 42015292, 22.12.2014, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 916/3250/14

22.12.14

За позовом Південної митниці Міндоходів

до Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України

«Спецсервіс»

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача

Публічне акціонерне товариство «Іллічівськзовніштранс»

про стягнення 844 861, 51 грн.

Суддя Ломака В.С.

Представники учасників судового процесу:

від позивача: не з’явився;

від відповідача: не з’явився;

від третьої особи: не з’явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Південна митниця Міндоходів (далі – позивач) звернулась до господарського суду Одеської області з позовом до Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України «Спецсервіс» (далі – відповідач) про стягнення 844 861,51 грн. збитків.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказував на те, що між Південною митницею, правонаступником якої є позивач, та відповідачем було укладено Договір про надання послуг складського зберігання від 18.02.2011 р. № 21. На підставі Акту передачі майна на відповідальне зберігання від 11.04.2012 р. відповідачу було передано на зберігання відповідні товари. Як зазначає позивач, комісією, створеною за наказом Південної митниці від 12.03.2013 р. № 41-аг з 21.03.2013 р. по 27.03.2013 р. за участю представника відповідача, було проведено інвентаризацію станом на 13.03.2013 р. вилучених, конфіскованих та прийнятих на зберігання товарів та транспортних засобів, розміщених на складах відповідача, в результаті чого виявлено нестачу частини товарів, прийнятих на зберігання. За результатами роботи вказаної комісії було складено Інвентаризаційний опис матеріальних цінностей, прийнятих (зданих) на відповідальне зберігання від 29.03.2013 р., Порівняльну відомість результатів інвентаризації товарів та транспортних засобів станом на 13.03.2013 р., Протокол засідання інвентаризаційної комісії від 29.03.2013 р., що підтверджують, за твердженням, позивача факт нестачі товару, переданого на зберігання відповідачу. З метою визначення розміру збитків, завданих відповідачем, позивач уклав з Науково-дослідним експертно-криміналістичним центром при Управлінні МВС України на Одеській залізниці Договір № 148 від 11.03.2014 р. про надання послуг з проведення незалежної оцінки майна, на виконання якого було складено Звіт про оцінку ринкової вартості втраченого від нестачі майна згідно додатку 1 до договору від 11.03.2014 № 148, наданого Замовником, станом на 29.03.2013 з урахуванням належних митних платежів, які підлягали сплаті при переміщенні даних товарів через митний кордон України. Відповідно до вказаного Звіту ринкова вартість втраченого майна склала 841 666, 31 грн. При цьому, витрати позивача на оплату послуг з проведення незалежної оцінки майна НДЕКЦ при УМВС України на Одеській залізниці склали 3 195, 20 грн. Враховуючи зазначене, позивач вирішив звернутись до суду з даним позовом та просити відшкодувати завдані відповідачем збитки на загальну суму в розмірі 844 861, 51 грн.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 15.08.2014 р. порушено провадження у справі № 916/3250/14, розгляд справи призначено на 11.09.2014 р.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 11.09.2014 р., у зв’язку з неявкою представників сторін та необхідністю витребувати нові докази розгляд справи на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України відкладено на 02.10.2014 р.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 02.10.2014 р., у зв’язку з неявкою представників сторін та неподанням витребуваних доказів розгляд справи на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України відкладено на 14.10.2014 р.

У судовому засіданні 14.10.2014 р. представником позивача було надано до господарського суду Одеської області копію Положення про Одеську регіональну філію Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України «Спецсервіс» з пункту 1.4. якого вбачається, що філія не є юридичною особою, а пунктом 1.7. вказаного Положення встановлено, що всі відносини, в яких філія виступає позивачем, або відповідачем в суді здійснюються тільки через Підприємство або за його дорученням.

Оскільки такого доручення щодо повноважень філії на представництво в судах інтересів Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України «Спецсервіс» до матеріалів справи не було додано, та приймаючи до уваги, що Одеська регіональна філія Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України «Спецсервіс» не є відособленим підрозділом, що уповноважений юридичною особою на представництво в суді, господарський суд Одеської області дійшов висновку, що справа № 916/3250/14 йому не підсудна.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 14.10.2014 р. матеріали справи № 916/3250/14 направлено за підсудністю до господарського суду міста Києва.

Відповідно до автоматичного розподілу справ у господарському суді міста Києва, справу № 916/3250/14 передано для розгляду судді Ломаці В.С.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 27.10.2014 р. суддею Ломакою В.С. було прийнято вказану справу до свого провадження та призначено її до розгляду на 12.11.2014 р. При цьому, в порядку підготовки справи до розгляду зобов’язано позивача надати суду оригінал для огляду та належним чином завірену копію повного тексту Договору № 21 від 18.02.2011 р.; план схему, на якому визначено межі тимчасової зони митного контролю (Додаток до Договору № 21 від 18.02.2011 р.); оригінал для огляду та належним чином завірену і придатну для читання копію повного тексту Договору № 148 від 11.03.2014 р.; докази передачі відповідачу на відповідальне зберігання вилучених, прийнятих на зберіганя, конфіскованих та інших товарів та транспортних засобів за Договором № 21 від 18.02.2011 р. на суму 2 896 325,34 грн.; Додаток № 1 до протоколу інвентаризаційної комісії від 29.03.2013 р.; наказ Південної митниці «Про проведення інвентаризації» від 12.03.2013 р. № 41-аг; інвентаризаійний опис матеріальних цінностей, прийнятих (зданих) на відповідальне зберігання від 29.03.2013 р.; порівняльну відомість результатів інвентаризації товарів та транспортних засобів станом на 13.03.2013 р.; докази сплати позивачем витрат на оплату послуг з проведення незалежної оцінки майна Науково-дослідним експертно-криміналістичним центром при Управлінні МВС України на Одеській залізниці за договором № 148 від 11.03.2014 р. в сумі 3 195,20 грн.; письмові пояснення щодо продовження строку дії Договору № 21 від 18.02.2011 р. після 31.12.2011 р.

Відповідача зобов’язано надати суду, зокрема: письмові пояснення щодо продовження строку дії Договору № 21 від 18.02.2011 р. після 31.12.2011 р.; контррозрахунок суми заявленої до стягнення, докази погашення зазначеної суми.

У судовому засіданні 12.11.2014 р. від представника позивача надійшли додаткові документи у справі.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 12.11.2014 р. розгляд справи, у зв’язку з неявкою представника відповідача, було відкладено на 26.11.2014 р.

У судовому засіданні 26.11.2014 р. від представника позивача надійшли додаткові документи у справі.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 26.11.2014 р. було залучено до участі у розгляді справи в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – Публічне акціонерне товариство «Іллічівськзовніштранс», розгляд справи відкладено на 09.12.2014 р.

У судовому засіданні 09.12.2014 р. від представника позивача надійшли додаткові документи у справі.

При цьому, у судовому засіданні представник позивача пояснив, що додаткові угоди до Договору про продовження строку його дії не укладались.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 09.12.2014 р. розгляд справи було відкладено на 22.12.2014 р.

09.12.2014 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від позивача надійшла заява про розгляд справи без участі його представника.

Представники учасників судового процесу в судове засідання 22.12.2014 р. не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Судом враховано, що відповідно до п. 3.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації – адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв’язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Зважаючи на те, що неявка представників учасників судового процесу не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 ГПК України.

При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 ГПК України, не знаходить підстав для повторного відкладення розгляду справи.

Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі «Смірнова проти України»).

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України від 25 січня 2006 р. № 1-5/45, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це – складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

У судовому засіданні 22.12.2014 р. судом проголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з’ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, –

ВСТАНОВИВ:

18.02.2011 р. між Південною митницею, як Поклажодавцем, ї відповідачем, як Зберігачем, та ЗАТ «Іллічівськзовніштранс», як Підприємством, було укладено Договір про надання послуг складського зберігання № 21 (далі – Договір), відповідно до п. 1.1. якого:

- Підприємство зобов’язалось надати сторонам на умовах цього Договору право користування складським приміщенням (відкритим майданчиком), яке є тимчасовою зоною митного контролю (далі – ТЗМК) в розумінні вимог, встановлених постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2012 р. № 1947;

- Зберігач зобов’язався надати Поклажодавцю послуги по зберіганню предметів, вилучених по протоколах про порушення митних правил, конфіскованих за рішенням суду, переданих для зберігання та інші предмети, що підлягають передачі у власність держави (далі – Предмети);

- Поклажодавець зобов’язався оплатити відповідні послуги.

Відповідно до п. 1.2.8. Договору було визначено, що право власності на Предмети до Зберігача та Підприємства не переходить, вони не можуть бути задіяні в господарському обороті Зберігача, Підприємства або бути передані ним третім особам.

Згідно з п. 5.2. Договору місце надання послуг: Одеська область, місто Іллічівськ, вулиця Промислова, 2.

Відповідно до п. 6.3. Договору було визначено, що Зберігач зобов’язаний, зокрема, прийняти Предмети на зберігання за Актом приймання-передачі (пп. 6.3.5.), опломбувати склад печаткою, а також забезпечувати належні умови та вживати усіх відповідних заходів для забезпечення схоронності Предметів в період дії цього Договору (пп. 6.3.8.), зберігати Предмети, прийняті від Поклажодавця, в окремому приміщенні від інших Предметів, які не належать Поклажодавцю, суворо дотримуватись вимог режиму ТЗМК (пп. 6.3.9.); у разі зміни умов зберігання Предметів, а також виявлення нестачі, пошкоджень або псувань Предметів Зберігач терміново складає відповідний Акт та негайно повідомляє про це Поклажодавця засобами зв’язку (пп. 6.3.10).

Згідно з п. 7.2. Договору сторони визначили, що Зберігач несе відповідальність за забезпечення схоронності Предметів з дати передання Предметів на складське зберігання і до моменту їх повернення Поклажодавцю у встановленому Законодавством України порядку.

Відповідно до п. 10.1. Договору його укладено строком на 1 рік, що діє з 01.01.2011 р. по 31.12.2011 р. включно.

При цьому, пунктом 10.6. Договору його сторони визначили, що Договір продовжується додатковою угодою на кожний поточний календарний рік, якщо за 1 місяць до закінчення терміну дії Договору жодна із сторін не повідомила про його припинення.

Як стверджує позивач, Південна митниця передала, а ООФ ДП МВС «Спецсервіс» прийняло на зберігання майно за адресою: місто Іллічівськ, вулиця Промислова, 2, про що сторони склали акти приймання-передачі від 24.02.2011 р. на суму 37 500, 00 грн., від 04.03.2011 р. на суму 13 650, 00 грн., від 04.03.2011 р. на суму 25 200, 00 грн., від 27.07.2011 р. на суму 17 640, 00 грн., від 05.09.2011 р. на суму 906 703, 14 грн., від 09.09.2011 р. на суму 25 802, 00 грн., від 11.10.2011 р. на суму 49 428, 52 грн., від 11.10.2011 р. на суму 94 978, 68 грн., від 09.02.2012 р. на суму 13 750, 00 грн., від 20.02.2014 р. на суму 119 801, 59 грн., від 28.03.2012 р. на суму 21 800, 20 грн., від 28.03.2012 р. на суму 43 374, 08 грн., від 28.03.2012 р. на суму 21 800, 20 грн., від 28.03.2012 р. на суму 43 374, 08 грн., від 28.03.2012 р. на суму 12 929, 37 грн., від 09.04.2012 р. на суму 12 280, 78 грн., від 11.04.2012 р. на суму 131 025, 06 грн., від 13.04.2012 р. на суму 291 007, 49 грн., від 18.04.2012 р. на суму 380 663, 18 грн., від 22.05.2012 р. на суму 65 049, 45 грн., від 24.05.2012 р. на суму 217 184, 85 грн., від 24.05.2012 р. на суму 1 285, 19 грн., від 30.05.2012 р. на суму 152 205, 16 грн., від 30.05.2012 р. на суму 5 572, 13 грн., від 25.07.2012 р. на суму 70 169, 47 грн., від 02.08.2012 р. на суму 504 008, 00 грн.

Як вбачається з матеріалів справи, в період з 21.03.2013 р. по 27.03.2013 р. Південною митниццею за участю представника відповідача було проведено інвентаризацію товарно-матеріальних цінностей, прийнятих на відповідальне зберігання станом на 13.03.2013 р., про що складено Інвентаризаційний опис від 29.03.2013 р., згідно з яким зафіксовано фактичну наявність на зберіганні відповідача товару в кількості 51 152, 86 (од.вим.) на суму 1 863 638,59 грн., проте як за даними бухгалтерського обліку його кількість мала складати 87 608, 36 (од.вим.) на суму 2 896 325, 34 грн.

Також, 29.03.2013 р. інвентаризаційною комісією за участю представника відповідача було складено Протокол, яким відображено вказані вище відомості та суму нестачі майна у розмірі 1 032 686, 75 грн. і його список (додаток № 1 до Протоколу).

Відповідно до п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 20.03.2013 р. № 229 «Про утворення територіальних органів Міністерства доходів і зборів» було передбачено реорганізацію шляхом приєднання до відповідних територіальних органів Міністерства доходів і зборів (в тому числі і до Південної митниці Міндоходів) територіальних органів Державної податкової служби та Державної митної служби (в тому числі і Південної митниці) згідно з додатком 2.

19.08.2013 р. було проведено державну реєстрацію припинення юридичної особи – Південної митниці в результаті реорганізації.

Таким чином, позивач є правонаступником Південної митниці.

11.03.2014 р. між позивачем, як Замовником, та Науково-дослідним експертно-криміналістичним центром при Управлінні МВС України на Одеській залізниці, як виконавцем, було укладено Договір про надання послуг з проведення незалежної оцінки майна № 148, відповідно до п. 1.1.1. якого Виконавець зобов’язався за дорученням Замовника провести незалежну оцінку вартості втраченого від нестачі майна згідно додатку 1, наданого Замовником, станом на 29.03.2013 р. з урахуванням належних митних платежів, які підлягали сплаті при переміщенні даних товарів через митний кордон України.

У свою чергу, відповідно до п. 1.1.2. Договору про надання послуг з проведення незалежної оцінки майна № 148 Замовник зобов’язався прийняти і оплатити відповідну роботу з визначення вартості об’єкта оцінки.

Відповідно до п. 4.1. Договору про надання послу з проведення незалежної оцінки майна № 148 його загальна сума становить 3 195, 20 грн. Розмір плати за проведення незалежної оцінки встановлений відповідно до обсягу робіт згідно переліку платних послуг, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 р. № 1098 «Деякі питання надання підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Державної міграційної служби платних послуг».

У Додатку 1 до Договору про надання послу з проведення незалежної оцінки майна № 148 його сторони відобразили інформацію щодо втраченого майна від нестачі, яке було передано на відповідальне зберігання.

05.05.2014 р. Науково-дослідним експертно-криміналістичним центром при Управлінні МВС України на Одеській залізниці було складено Звіт про оцінку ринкової вартості втраченого від нестачі майна згідно додатку 1 до Договору від 11.03.2014 № 148, наданого Замовником, станом на 29.03.2013 року з урахуванням належних митних платежів, які підлягали сплаті при переміщенні даних товарів через митний кордон України.

Відповідно до вказаного Звіту ринкова вартість втраченого від нестачі майна згідно додатку 1 до Договору від 11.03.2014 № 148, наданого Замовником, станом на 29.03.2013 року з урахуванням належних митних платежів, які підлягали сплаті при переміщенні даних товарів через митний кордон України складає 841 666, 31 грн. (з ПДВ).

19.05.2014 р. позивач оплатив послуги, надані Науково-дослідним експертно-криміналістичним центром при Управлінні МВС України на Одеській залізниці, перерахувавши останньому 3 195, 20 грн. на підставі платіжного доручення № 1583 від 19.05.2014 р.

Вважаючи, що внаслідок неналежного виконання відповідачем умов Договору про надання послуг складського зберігання № 21 від 18.02.2011 р. позивачу було завдано збитків на суму втраченого від нестачі майна, а також враховуючи понесені витрати на оплату послуг НДЕКЦ при УМВС на Одеській залізниці щодо визначення ринкової вартості втрачених товарів, позивач вирішив звернутись з даним позовом до суду.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором зберігання.

Положення статті 936 ЦК України визначають, що за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Згідно частини 1 статті 957 ЦК України за договором складського зберігання товарний склад зобов'язується за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути цей товар у схоронності.

Відповідно до приписів статей 942, 949, 953 ЦК України зберігач зобов'язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі та повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості на його першу вимогу, навіть якщо строк її зберігання не закінчився.

Згідно зі ст. 193 ГК України суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних випадках ставляться.

Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Не допускається одностороння відмова від виконання зобов’язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка з мотиву, що зобов’язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

За приписами статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема відшкодування збитків.

Категорія збитків в загальному розкривається в приписах ст. 22 ЦК України, передбачає як спеціальний предмет доказування, так і може стосуватись лише випадків завдання матеріальної шкоди або спричинення упущеної вигоди.

Так, статтею 22 ЦК України передбачено, що збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

За приписами ст. 623 Цивільного кодексу України боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки, розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доказується кредитором, збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, – у день пред'явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом.

Також, згідно зі ст. 224 Господарського кодексу України визначено, що учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання, або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено; під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

При цьому, статтею 218 Господарського кодексу України передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

Стягнення збитків є одним із видів цивільно-правової відповідальності.

Чинним законодавством передбачено, що для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків необхідна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: 1) факт порушення зобов'язання (протиправна дія або бездіяльність); 2) наявність і розмір завданих збитків; 3) причинний зв'язок між порушенням зобов'язання і збитками; 4) вина особи, яка порушила зобов'язання.

За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.

Слід довести, що протиправні дії чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи – безумовним наслідком такої протиправної поведінки.

При цьому, слід враховувати, що збитки мають реальний характер та у разі, якщо сторона, вважає, що її права були порушені та нею понесені збитків, вона повинна довести як розмір збитків так і факт їх понесення.

Відповідно до ч. 1 ст. 225 Господарського кодексу України визначено, що до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: 1) вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; 2) додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; 3) неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; 4) матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Відповідно до п. 41 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 07.04.2008 р. № 01-8/211 «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» наголошено, що поняття збитків, наведені у частині п'ятій статті 225 ГК України та у частині другій статті 22 ЦК України, не є тотожними. ГК України встановлює особливості відшкодування збитків в господарських відносинах.

Зокрема, звертається увага на те, що ЦК України включає до складу збитків не тільки витрати, які особа зробила, а і ті, що вона мусить зробити для відновлення свого порушеного права. Натомість ГК України включає до складу збитків лише витрати, понесені стороною, яка зазнала збитків. Тому у господарських відносинах витрати, які особа мусить зробити в майбутньому, до складу збитків не включаються.

Дослідуючи матеріали справи та перевіряючи обставини того, чи було діями відповідача щодо неналежного виконання укладеного між сторонами Договору завдано позивачу матеріальних збитків, суд звертає увагу на те, що Південна митниця не представила доказів, які б свідчили, що саме вона понесла будь-які збитки в розумінні ст. 225 ЦК України.

Зокрема, суд враховує, що позивач не є власником втрачених товарів, а спірний Договір було укладено з метою тимчасового зберігання предметів, вилучених по протоколах про порушення митних правил, конфіскованих за рішенням суду, та інших предметів, що підлягають передачі у власність держави.

Так, особливості обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним, визначаються Постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 1998 р. № 1340.

У свою чергу, особливості обліку, зберігання, оцінки вилученого митними органами майна, щодо якого винесено рішення суду про конфіскацію, передачі цього майна органам державної виконавчої служби і розпорядження ним, визначаються Постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2001 р. № 1724.

Відповідно до п. 3 Порядку обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним, визначено, що майно, зазначене у пункті 1 цього Порядку, зберігається органами (організаціями) у власних (орендованих) спеціально обладнаних приміщеннях (на майданчиках) або передається ними для зберігання іншим організаціям за договорами.

Також, пунктом 5 Порядку обліку, зберігання, оцінки вилученого митними органами майна, щодо якого винесено рішення суду про конфіскацію, передачі цього майна органам державної виконавчої служби і розпорядження ним, вставлено, що вилучене митними органами майно зберігається у власних (орендованих) спеціально обладнаних приміщеннях (на майданчиках) або передається ними для зберігання іншим організаціям за договорами.

За змістом вказаних нормативно-правових актів, відповідне майно в залежності від його виду та особливостей вилучення або переходить у власність держави, або реалізується з подальшим зарахуванням одержаних від продажу грошових коштів до державного бюджету.

За загальним правилом, згідно зі статтею 951 ЦК України збитки, завдані поклажодавцеві нестачею речі, відшкодовуються зберігачем, зокрема у разі нестачі речі – у розмірі її вартості.

У даному випадку, з урахуванням того, що позивач не є власником втраченого майна, як і не є суб’єктом майнових прав на грошові кошти, які могли бути отримані від реалізації такого майна, - у суду відсутні підстави вважати, що втратою переданих на зберігання відповідача речей завдано збитків саме позивачу у даній справі, оскільки з наведеного вбачається, що відповідні збитки могли бути понесені державою, проте як позивач не є органом, уповноваженим на звернення до суду з вимогами, які можуть заявлятись в інтересах останньої.

Задоволення заявлених у даній справі вимог саме на користь позивача, на думку суду, може порушити визначений чинним законодавством порядок розподілу коштів, які мали бути отримані від реалізації конфіскованого та іншого майна, що було передано на зберігання.

Так, відповідно до п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 25 серпня 1998 р. № 1340 кошти, одержані від реалізації майна, конфіскованого за рішенням суду, та іншого майна, що переходить у власність держави, крім вилученого митними органами майна, щодо якого винесено рішення суду про конфіскацію, та коштів зазначених у пункті 3 цієї постанови, зараховуються до державного бюджету з вирахуванням сум комісійної винагороди, що надається підприємству, установі, організації, якій доручається розпоряджатися майном згідно з укладеною угодою.

Відповідно до п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2001 р. № 1724 кошти, одержані від реалізації вилученого митними органами майна, щодо якого винесено рішення суду про конфіскацію, та податки і збори зараховуються у визначених законом випадках до державного бюджету після відшкодування витрат, пов'язаних з оцінкою такого майна та з вирахуванням сум комісійної винагороди, що виплачується спеціалізованій торговельній організації, яка не може перевищувати 10 відсотків ціни реалізації майна. При цьому податки і збори, що підлягають сплаті при переміщенні майна (товарів і транспортних засобів) через митний кордон України, перераховуються митному органу, який здійснив вилучення майна, для подальшого зарахування до державного бюджету в установленому порядку.

Поряд з наведеним, суд звертає увагу на те, що позивач також не довів того, що ним особисто були понесені будь-які витрати через необхідність повернути майно або відшкодовувати його вартість власникам, у зв’язку із скасуванням рішень судів про конфіскацію майна тощо.

Крім того, суд зазначає про те, що позивачем не було наведено доказів вини відповідача у нестачі спірних товарів, а також доказів продовження строку дії спірного Договору, який діяв до 31.12.2011 р. включно, і на подальші періоди, в тому числі на 2012 та 2013 рік, коли було проведено спірну інвентаризацію.

Відповідно до ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов’язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб’єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з’ясувати обставини, які мають значення для справи.

Південна митниця в порушення ст.ст. 224-225 ГК України, ст. 22 ЦК України, ст.ст.32-34 ГПК України не довела належним чином та відповідними доказами понесення збитків.

За таких обставин, суд дійшов висновку про безпідставність і необґрунтованість заявлених позовних вимог.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. “Про судове рішення” рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, вони не підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, –

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позовних вимог відмовити.

2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 26.12.2014 р.

Суддя В.С. Ломака