Постанова № 42002194, 22.12.2014, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" грудня 2014 р. Справа№ 927/216/14

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Пономаренка Є.Ю.

суддів: Дідиченко М.А.

Руденко М.А.

за участю представників:

від позивача - Чередник О.М., довіреність № б/н віл 22.12.2014;

від відповідача - Таран Ю.М., довіреність № б/н від 16.07.2014,

розглянувши апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Агродім" на рішення господарського суду Чернігівської області від 14.10.2014 у справі № 927/216/14 (суддя Фетисова І.А.) за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Агродім" до товариства з обмеженою відповідальністю "Носівський цукровий завод" про стягнення 209 959,14 грн.

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Агродім" звернулося до господарського суду Чернігівської області з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Носівський цукровий завод" про стягнення 209 959,14 грн. боргу, з яких: 204 777,97 грн. - заборгованість за надані автотранспортні послуги з перевезення цукрового буряка, 2 252,56 грн. - інфляційні втрати та 2 928, 61 грн. - 3% річних.

Рішенням господарського суду Чернігівської області від 05.05.2014 року у справі № 927/216/14, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 25.06.2014 р., у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий господарський суд, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що умовами договору сторони не передбачили відшкодування відповідачем здійснених позивачем витрат на перевезення цукрового буряку з поля на приймальний пункт цукрового заводу, а твердження позивача, що первісне зобов'язання відповідача щодо поставки (транспортування) сировини з поля на приймальний пункт цукрового заводу було замінено на зобов'язання відповідача відшкодувати позивачу витрати, які останній поніс з транспортуванням власної сировини з поля на приймальний пункт цукрового заводу, є таким, що не відповідає дійсності.

Постановою Вищого господарського суду України від 30.07.2014 у справі № 927/216/14 скасовано наведені судові акти, а справу передано на новий розгляд до господарського суду Чернігівської області.

Скасовуючи зазначені судові акти, Вищий господарський суд України в постанові зазначив, зокрема, про те, що суд не з'ясував чим підтверджується виконання відповідачем своїх зобов'язань за п.3.3 договору щодо доставки за власний рахунок з поля до приймального пункту заводу 39% сировини від загальної залікової ваги зданої позивачем сировини та не звернув уваги, що згідно п.6.6 договору сторона, яка порушила цей договір, зобов'язана відшкодувати збитки, завдані таким порушенням, незалежно від вжиття іншою стороною будь-яких заходів щодо запобігання збиткам або зменшення збитків, окрім випадків, коли остання своїм винним діянням сприяла настанню або збільшенню збитків.

Під час нового розгляду позивач просив стягнути з відповідача вартість додаткових робіт в сумі 175138,6 грн., індекс інфляції в сумі 24792 грн. та 3 % річних в сумі 5687,10 грн.

Рішенням господарського суду від 14.10.2014 у справі № 927/216/14 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Суд першої інстанції при прийнятті рішення по даній справі виходив з того, що вчинені позивачем дії по завезенню 39% сировини на завод відповідача є правомірними, з огляду на ту обставину, що не вчинення таких дій позивачем мало спричинити факт заборгованості у позивача перед відповідачем за послуги з переробки цукрових буряків в наслідок бездіяльності відповідача по самостійному виконанню завезення сировини саме в оплату переробки за умовами п.3.3. договору.

За наведених обставин, суд прийшов до висновку про наявність порушень зобов'язань відповідачем по виконанню п.3.3 договору, що призвело до понесення позивачем збитків у розмірі 175138,6 грн.

Разом з тим, судом було відмовлено у задоволенні зазначених вимог з огляду на пропуск позивачем троку позовної давності, про застосування якого було заявлено відповідачем.

Також, судом було відмовлено у задоволенні вимог про стягнення інфляційних та 3 % річних, оскільки відповідачем допущено порушення не грошового зобов'язання (обов'язок по вивезенню сировини з поля до заводу).

Не погодившись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду Чернігівської області від 14.10.2014 у справі № 927/216/14 скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити повністю.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення не вірно встановлено початок перебігу строку позовної давності, що призвело до необґрунтованої відмови у задоволенні позову.

Представник апелянта - позивача у справі в судовому засіданні 22.12.2014 надав пояснення, якими підтримав апеляційну скаргу.

Представник відповідача в судовому засіданні проти апеляційної скарги заперечив та просив залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Згідно зі ст. 99 Господарського процесуального кодексу України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України.

Відповідно до ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково наданими доказами, якщо заявник обґрунтував неможливість їх надання суду в першій інстанції з причин, що не залежали від нього, повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення або ухвали місцевого суду у повному обсязі.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні або скасуванню з наступних підстав.

Між товариством з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Агродім" (Сторона 1) та товариством з обмеженою відповідальністю "Носівський цукровий завод" (Сторона 2) 04.08.2010 укладено договір №3-ю на переробку цукрових буряків.

Предметом даного договору є правовідносини, за якими Сторона 1 зобов'язалася поставити Стороні 2 для переробки цукрові буряки врожаю 2010 року, а Сторона 2 зобов'язалася їх прийняти і переробити в готову продукцію: цукор, патоку, жом і передати Стороні 1 готову продукцію в порядку та на умовах даного договору (п. п. 1.1, 1.2 договору).

Згідно п. 3.1 договору Сторона 1 здійснює поставку сировини, яка їй належить, на приймальний пункт Носівського цукрового заводу за власний рахунок у фізичній вазі.

Відповідно до п. 3.2 договору Сторона 2 здійснює доставку сировини в фізичній вазі з приймального пункту на цукрозавод за власний рахунок.

Пунктом 3.3 договору передбачено, що Сторона 2 здійснює поставку сировини, яка передається Стороною 1 (39% від загальної залікової ваги зданої сировини позивачем) з поля на приймальний пункт цукрового заводу, яка відноситься як оплата за переробку буряку Стороні 1.

Фактичні втрати сировини при транспортуванні, зберіганні та переробці в нормативних межах пропорційно розподіляються між сторонами виходячи з загальної кількості сировини (п. 4.4 договору).

Відповідно до п. 4.5 договору розподіл сировини між сторонами здійснюється у співвідношенні, при якому Стороні 1 належить 61%, а Стороні 2 39% сировини, яка залишається як оплата за технічну переробку сировини.

Згідно п. 4.16 договору після закінчення сезону переробки цукрових буряків 2010 року сторони зобов'язуються провести звірку і підписати акт звірки у відповідності до якого проводяться повні розрахунки між сторонами.

У матеріалах даної справи наявний акт кінцевих розрахунків за прийнятий давальницький цукровий буряк з урахуванням вмісту цукру в ньому врожаю 2010 року, який затверджено директором відповідача 30.11.2010 року.

Даний акт із зазначеними в ньому обсягами зданої позивачем сировини (5284,948 т), визначенням втрат буряку (90,373 т), утримань за переробку (2025,9 т), залікової маси (3168,7 т) ,% цукру при прийманні (16,02), коефіцієнту у % виходу (13,07) не заперечується відповідачем.

З наведеного акту вбачається, що фактично відповідачем від позивача прийнято чистої сировини 5194,575 т (5284,948 т - 90,373 т = 5194,575 т).

Відповідачем за переробку утримано 2025,9 т, що становить 39% від фактично прийнятої відповідачем чистої сировини масою 5194,575 т.

При цьому, 61% сировини (3168,7 т), згідно п. 4.5 договору належить позивачу.

Із зазначеної маси (3168,7 т), з урахуванням коефеціенту виходу 13,07 %, видано позивачу 414,15 т готової продукції у вигляді цукру, що підтверджено реєстром ТТН по відвантаженню цукру виробництва 2010 року, ТТН та довіреностями позивача на отримання цукру (т.6, а.с. 95-124).

Таким чином, наведений акт свідчить, що відповідачем прийнято виконання позивачем умов п. 3.1 по доставці сировини та проведено видачу цукру саме з залікової ваги 3168,7 т яка становить 61% від фактично прийнятої відповідачем чистої сировини 5194,575 т.

Крім цього, відповідачем утримано 39% сировини в кількості 2025,9 т, саме як оплату за переробку, що відповідає умовам п.3.3 договору.

Отже, сировина в кількості 2025,9 т, що становить 39% від загальної кількості чистої завезеної сировини, є саме тією сировиною, яку відповідач мав обов'язок за умовами п.3.3 договору самостійно вивезти з поля до заводу.

При цьому, відповідач не вчиняв дій по вивезенню сировини (цукрових буряків) з поля, відповідно до умов п. 3.3 договору.

Наведене було вірно встановлено судом першої інстанції на виконання вказівки Вищого господарського суду України.

У зв'язку з невиконанням відповідачем свого зобов'язання, з метою недопущення загибелі врожаю та як наслідок виникнення боргу у позивача перед відповідачем, позивачем, для вивезення сировини з поля до приймального пункту цукрового заводу було укладено низку договорів з фізичними особами-підприємцями (т.1 арк. справи 60-168).

Крім цього, позивачем власним транспортом також здійснена доставка сировини до приймального пункту заводу відповідача ( т.5 а.с. 2-124, т. 6, а.с. 25).

Всього, позивачем підтверджено доставку сировини до заводу відповідача вагою нетто до скидки на забруднення 5808435 кг.

З реєстру товарно-транспортних накладних, актів виконаних робіт фізичними особами-підприємцями, платіжних доручень на оплату послуг фізичними особами-підприємцями вбачається отримання позивачем автотранспортних послуг по вивезенню сировини з поля до приймального-пункту заводу на суму 207086,76 грн. (т.6 арк. справи 44-67).

Таким чином, сума здійснених позивачем витрат на оплату цих послуг становила 207086,76 грн.

Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків.

За змістом статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, відшкодування збитків.

Згідно ч. 2 ст. 22 Цивільного кодексу України збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Підставою для відшкодування збитків відповідно до п. 1 ст. 611 Цивільного кодексу України є порушення зобов'язання.

Статтею 224 Господарського кодексу України передбачено, що учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушені. Під збитками розуміються витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управне на сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Згідно з ч. 1 ст. 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарських відносин.

Відшкодування збитків може бути покладено на відповідача лише при наявності передбачених законом умов, сукупність яких створює склад правопорушення, яке є підставою для цивільної відповідальності відповідно до ст. 623 Цивільного кодексу України.

Умовами покладення відповідальності на винну сторону є наявність збитків, протиправність дій цієї особи, причинного зв'язку між діями особи та збитками, які складають об'єктивну сторону правопорушення, та вини особи, внаслідок дій якої спричинено збитки.

Тобто збитки - це об'єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони за договором, що обмежує його інтереси, як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також не одержаних кредитором доходів, які б він одержав, якби зобов'язання було виконано боржником.

Обов'язковою умовою покладення відповідальності має бути безпосередній причинний зв'язок між неправомірними діями і збитками. Збитки є наслідком, а невиконання зобов'язань - причиною.

Чинним законодавством України обов'язок доведення факту наявності порушення відповідачем зобов'язання, наявність та розмір понесених збитків, а також причинно-наслідковий зв'язок між правопорушенням і збитками покладено на позивача.

Якщо позивач пред'являє вимогу про відшкодування реальної шкоди та/або упущеної вигоди, він має надати докази наявності та розміру таких збитків (платіжні або інші документи, що підтверджують витрати, документи, що підтверджують наявність пошкоджень, знищення майна, неодержаного прибутку тощо).

Позивачем надані в обґрунтування понесених збитків у вигляді вартості додаткових робіт (послуг ФОП з перевезення сировини) на суму 175138,6 грн.: Розрахунок, де 2025,9 т це 39% сировини яку мав завезти відповідач в оплату переробки *133 км відстань від поля до заводу = 26944,7 т/км * 0,65 грн. (вартість послуг з перевезення по актам з фізичними особами-підприємцями) = 175138,6 грн., докази відстані від орендованих полів позивача, довідку відділу Дерземагенстава у Бахмацькому районі Чернігівської області №06-15/9534 від 29.09.2014 року про наявність у позивача сільськогосподарських угідь та території Бахмацької сільради, Батуринської міськради та Городищенської сільради, річний звіт позивача про посівні площі сільськогосподарських культур під урожай 2010 року де міститься зазначення посівів позивачем цукрових буряків на площі 222 га, звіт №29-сг позивача про підсумки збору врожаю сільськогосподарських культур, плодів та винограду на 01.12.2010 року де міститься зазначення 52 849 центнера врожаю цукрових буряків на площі 222 га.

Наведені докази та докази надання послуг підприємцями, а також фактична оплата цих послуг, про що зазначено вище, є достатніми для визначення правомірним та доведеним розміру збитків позивача на суму 175138,6 грн.

Вчинені позивачем дії по завезенню 39% сировини на завод відповідача є правомірними, з огляду на ту обставину, що не вчинення таких дій позивачем мало спричинити факт заборгованості у позивача перед відповідачем за послуги з переробки цукрових буряків в наслідок бездіяльності відповідача по самостійному виконанню завезення сировини саме в оплату переробки за умовами п.3.3. договору.

Таким чином, винна бездіяльність відповідача по виконанню зобов'язань визначених у п.3.3. договору знаходиться в прямому зв'язку з можливими негативними наслідками для позивача щодо проведення розрахунку за переробку 61% сировини та отриманням в кінцевому вигляді продукції -цукру.

При цьому, факт завезення сировини позивачем відповідач не спростовує, як і факт отримання (прийняття) 39% сировини від позивача.

За таких обставин, суд приходить до висновку про наявність порушень зобов'язань відповідачем по виконанню п.3.3 договору, що призвело до понесення позивачем збитків у розмірі 175138,6 грн.

Наведене також було вірно встановлено судом першої на виконання вказівки Вищого господарського суду України.

Разом з тим, відповідачем, у поясненнях від 22 серпня 2014р., заявлено про застосування строку позовної давності (т. 6, а. с. 7).

При цьому, відповідач посилається на те, що обрахування строку позовної давності повинно проводитись з вересня 2010 року, тобто з моменту здійснення перевезення цукрового буряку позивачем з поля до заводу на підставі ТТН.

Позивач заперечує пропуск строку позовної давності та посилається на те, що початок перебігу строку позовної давності потрібно проводити з 16.08.2013, тобто з дати, коли позивачу стало відомо, що вимоги його претензії в строк, передбачений ст. 530 Цивільного кодексу України не будуть задоволені відповідачем.

Проте, як позивачем, так і відповідачем не вірно визначено початок перебігу строку позовної давності, з огляду на наступне.

Позовна давність, за визначенням статті 256 Цивільного кодексу України - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно статті 257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Початок перебігу позовної давності визначається за правилами статті 261 Цивільного кодексу України.

Відповідно до приписів ст.261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. При цьому, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Приписами ст. 224 - 225 Господарського кодексу України не передбачено пред'явлення вимоги про відшкодування збитків, а тому застосовується умова перебігу позовної давності від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

З огляду на викладене, доводи апелянта про те, що початок перебігу строку позовної давності потрібно проводити з 16.08.2013, тобто з дати, коли позивачу стало відомо, що вимоги його претензії в строк, передбачений ст. 530 Цивільного кодексу України не будуть задоволені відповідачем, відхиляються за необґрунтованістю.

Враховуючи наявність ТТН по отриманим позивачем послугам, наданим фізичними особами-підприємцями, а також платіжних доручень про оплату таких послуг та акт кінцевих розрахунків за прийнятий давальницький цукровий буряк з урахуванням вмісту цукру в ньому врожаю 2010 року, який датований 30.11.2010 року, суд приходить до висновку, що позивачем понесені збитки на оплату автотранспортних послуг протягом 23.09.2010 року по 08.11.2010 року (дати платіжних доручень), однак позивач дізнався про наявність порушеного права 30.11.2010 року - у день формування кінцевих розрахунків по договору №3-ю, що відображено в акті, як зарахування в оплату за умовами п.3.3 договору та утриманої сировини за переробку 2025,9 т, що становить 39%.

Отже, з 01.12.2010 року потрібно проводити початок перебігу строку позовної давності.

Відповідно трирічний строк, в межах якого позивач мав звернутися до суду з даним позовом, закінчився 01.12.2013 року.

Позивач звернувся з даним позовом до суду згідно відбитку штампу поштового відділення 14.02.2014 року, тобто з пропуском строку позовної давності.

Відповідно до п. 3 ст. 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Доводи представника апелянта, висловлені в засіданні апеляційного суду 22.12.2014р., про те, що заява про застосування строку позовної давності була зроблена відповідачем лише усно і не подавалась письмово відхиляються судом.

Так, відповідачем, у письмових поясненнях від 22 серпня 2014р. (т. 6, а. с. 7), поданих до суду та залучених до матеріалів справи 26.08.2014р., заявлено про застосування строку позовної давності до вимоги про стягнення збитків.

Доводи апелянта про те, що відповідач не мав права робити відповідну заяву про застосування строку позовної давності під час нового розгляду справи вже після прийняття судом рішення та його перегляду в апеляційному та касаційному порядку, відхиляються колегією суддів з огляду на наступне.

Пунктом 2.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.08.2013 № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" передбачено, що заяву про застосування строку може бути зроблено і в процесі нового розгляду справи, який здійснюється після скасування судового рішення (судових рішень) за результатами його касаційного перегляду.

Отже, відповідачем правомірно зроблено відповідну заяву про застосування строку позовної давності в процесі нового розгляду.

Згідно ст. 267 Цивільного кодексу України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов обгрунтованих висновків про відмову у задоволенні вимог про стягнення з відповідача збитків в сумі 175 138, 60 грн., з огляду на пропуск позивачем строку позовної давності.

Позивачем також заявлено до стягнення з % річних в сумі 5 687,10 грн. та інфляційні втрати в сумі 24 792 грн.

Дані вимоги також не підлягають задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Так, кредитор вправі вимагати, в тому числі в судовому порядку, сплати боржником сум інфляційних нарахувань та процентів річних як разом зі сплатою суми основного боргу, так і окремо від неї.

Разом з тим, обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних не виникає у випадку, зокрема, відшкодування збитків та шкоди, оскільки відповідні дії вчиняються сторонами не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав.

Наведеної позиції також дотримується і Вищий господарський суд України у п. 5.2 Постанови Пленуму "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013.

За наведених обставин, оскільки відповідачем допущено порушення не грошового зобов'язання (обов'язок по вивезенню сировини з поля до заводу), підстави для нарахування інфляційних та процентів річних відсутні.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованих висновків про відмову у задоволенні позову.

З урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення місцевого господарського суду прийнято з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим, правові підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

Оскільки, в задоволенні апеляційної скарги відмовлено, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на позивача (апелянта).

Керуючись ст.ст. 32-34, 43, 49, 99, 101-103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Агродім" залишити без задоволення, а рішення господарського суду Чернігівської області від 14.10.2014 у справі № 927/216/14 - без змін.

2. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на її заявника - позивача у справі.

3. Матеріали справи №927/216/14 повернути до господарського суду Чернігівської області.

4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у встановленому Господарським процесуальним кодексом України порядку та строки.

Головуючий суддя Є.Ю. Пономаренко

Судді М.А. Дідиченко

М.А. Руденко