Постанова № 41982183, 18.12.2014, Одеський апеляційний господарський суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

__________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" грудня 2014 р.Справа № 916/1552/14Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючого: Шевченко В.В.

Суддів: Головея В.М., Колоколова С.І.

при секретарі судового засідання: Ляшенко М.І.

за участю представників сторін:

від позивача: Андрієвська О.О. - за дорученням

від відповідача: не з'явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі

апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше лізинг Україна"

на рішення господарського суду Одеської області

від 22 жовтня 2014 року

у справі № 916/1552/14

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше лізинг Україна"

до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2

про стягнення 267.568 грн. 07 коп.

ВСТАНОВИЛА:

23.04.2014 р. Товариство з обмеженою відповідальністю "Порше лізинг Україна" (далі позивач, ТОВ) звернулось до господарського суду Миколаївської області з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі відповідач, ФОП) про стягнення 267.568 грн. 07 коп.

Позов мотивований тим, що відповідач не виконав свої зобов'язання за укладеним між сторонами у справі договором фінансового лізингу № 00000975 від 22.09.2009 р. щодо своєчасної та повної сплати лізингового платежу, внаслідок чого станом на 03.04.2014 р. має заборгованість по лізинговому платежу за вересень 2012 р. в сумі 8277 грн. 04 коп., а тому повинний сплатити позивачеві не лише зазначену суму боргу а ще 567 грн. 01 коп. - штрафу, 1.283 грн. 51 коп. - пені, 385 грн. 05 коп. - 3% річних, 905 грн. 59 коп. - процентів за користування чужими грошовими коштами, а також відшкодувати 230.179 грн. 64 коп. - упущеної вигоди, 25.970 грн. 23 коп. - реальних збитків, пов'язаних з відшкодування витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги та 5351 грн. 36 коп. - понесених судових витрат на сплату судового збору за подання позову.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 18.06.2014 р. названий позов ТОВ на підставі п. 5 ст. 81 ГПК України залишено без розгляду.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 30.07.2014 р. вищезазначена ухвала місцевого суду скасована, а справа передана на розгляд місцевого суду.

Ухвалою суду першої інстанції від 18.08.2014 р. справа прийнята до провадження та її розгляд призначено на 03.09.2014 р.

03.09.2014 р. позивачем подана заява про забезпечення позову шляхом накладення арешту на належну на праві власності п. ОСОБА_2 квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідач будучи своєчасно та належним чином повідомленим про день, час та місце розгляду справи, відзив на позов не надав та в судове засідання не з'явився, внаслідок чого справа була розглянута судом першої інстанції за його відсутністю за наявними в ній документами в порядку ст. 75 ГПК України.

Рішенням господарського суду Одеської області від 22.10.2014 р. (суддя Мостепаненко Ю.М.) позов задоволений частково та з відповідача на користь позивача стягнуто: 5.242 грн. 13 коп. - боргу по оплаті лізингового платежу, 567 грн. 01 коп. - штрафу, 261 грн. 39 коп. - пені, 243 грн. 44 коп. - 3% річних, 126 грн. 29 коп. - понесених судових витрат по справі на сплату судового збору та 14 грн. 37 коп. - понесених витрат по справі на оплату за подану апеляційну скаргу, а в решті частини частині позову - відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що відповідач не виконав свої зобов'язання за договором фінансового лізингу № 00000975 від 22.09.2009 р. щодо своєчасної та повної сплати лізингового платежу за вересень 2012 р. в сумі 8277 грн. 04 коп. Оскільки, договір фінансового лізингу № 00000975 від 22.09.2009 р. припинив свою дію 19.09.2012р. у зв`язку з його розірванням на підставі п. 12.6.1 договору та об'єкт лізингу був повернутий відповідачем позивачу 19.09.2012 р., то заборгованість відповідача за щомісячним лізинговим платежем за вересень 2012р. складає - 5.242 грн. 13 коп., а тому відповідач повинний сплатити позивачеві не лише зазначену суму боргу, а ще й 567 грн. 01 коп. - штрафу, 261 грн. 39 коп. - пені, 243 грн. 44 коп. - 3% річних, 126 грн. 29 коп. - понесених судових витрат по справі на сплату судового збору.

Відмовляючи у задоволені решти частин позовних вимог частині стягнення пені у сумі 1022 грн. 12 коп. та 3% річних у сумі 141 грн. 61 коп. місцевий суд виходив з того, що, позивачем невірно визначено розмір заборгованості та період її виникнення (згідно графіку сплат лізингових платежів, лізинговий платіж за вересень 2012р. мав бути сплачений до 15.09.2012р. включно), та як наслідок нарахування пені, 3 % річних та штрафу здійснено позивачем не вірно та з арифметичними помилками.

Залишаючи без задоволення вимоги позивача щодо стягнення з відповідача 905 грн. 59 коп. - процентів за користування чужими грошовими коштами, місцевий суд виходив з того, що до договору фінансового лізингу не застосовуються положення чинного законодавства України, яке регулює правовідносини сторін за договором позики, та сторонами не визначено відповідної формули, за якою лізингодавець здійснюватиме нарахування лізингоодержувачу процентів за користування чужими грошовими коштами, внаслідок чого підстави для нарахування позивачем відповідачеві процентів за користування чужими грошовими коштами - відсутні.

Відмовляючи у задоволені позовних вимог в частині стягнення упущеної вигоди у сумі 230.179 грн. 64 коп. місцевий суд виходив з того, що різниця між лізинговими платежами, що залишились несплаченими відповідно до графіку виплат (по вересень 2016р. - 395704,09 грн.) та ринковою вартістю об`єкту лізингу (165524,45грн. без урахування ПДВ) не є збитками, в тому числі, упущеною вигодою, у розумінні ст. 22 ЦК України та суперечить законодавчим положенням про фінансовий лізинг, а тому підстави для задоволення позовних вимог в цій частині - відсутні.

Відмовляючи у задоволені позовних вимог в частині стягнення 25.970 грн. 23 коп. - реальних збитків по відшкодуванню витрат на надання правової допомоги, місцевий суд виходив з того, що позивачем не надано доказів надання юридичних послуг на стадії розгляду справи щодо стягнення всіх належних платежів з ФОП відповідно до договору про фінансовий лізинг № 00000975 від 22.09.2009р. у суді першої інстанції, як того передбачає п. 2.2 Додаткової угоди № 46 від 04.01.2013р., оскільки всі надані в якості доказів акти наданих послуг (з 03.02.2013р. по 07.08.2013р.) складені ще до дати надсилання позовної заяви по даній справі до суду (18.04.2014р. - а.с. 89), доказів порушення провадження по іншій справі стосовно стягнення з відповідача заборгованості за договором про фінансовий лізинг № 00000975 від 22.09.2009р. позивачем суду також не надано, внаслідок чого підстави для задоволення позовних вимог в цій частині - відсутні.

Залишаючи без задоволення заяву позивача про вжиття заходів до забезпечення позову шляхом накладення арешту на належну на праві власності п. ОСОБА_2 квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, місцевий суд виходив з того, що, в порушення ст. 33 ГПК України, заявником не обґрунтовано причини звернення із такою заявою, не доведено, що невжиття заходів до забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду, а тому підстави для її задоволення - відсутні.

Відповідно до ст. ст. 44, 49 ГПК України місцевим судом покладені судові витрати по справі на сплату судового збору за подання позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно п. 4.8 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013 року № 7 "Про деякі питання застосування розділу VІ Господарського процесуального кодексу України" місцевим судом здійснено розподіл судового збору у сумі 609 грн. за подачу ТОВ апеляційної скарги на ухвалу господарського суду Одеської області від 18.06.2014 р. за результатами розгляду справи, згідно із загальними правилами ст. 49 ГПК України.

В апеляційній скарзі ТОВ просить рішення місцевого суду змінити, оскільки воно не відповідає фактичним обставинам і матеріалам справи, ухвалено з порушеннями норм процесуального та матеріального права та постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Скарга мотивована тим, що, по-перше, відповідач зобов'язаний сплатити лізинговий платіж за вересень 2012 р. у повному обсязі, оскільки відповідно до ст. 806 ЦК України лізинговий платіж є нічим іншим, ніж платою за користування майном, переданим лізингодавцем лізингоотримувачу, а тому, як наслідок неправомірно місцевим судом зменшено розмір пені та 3% річних, а крім того, відповідно до п. 8.2.1. договору пеня підлягає стягненню взагалі за кожний день прострочення до моменту повної оплати платежу, по-друге, скаржником надано усі необхідні та допустимі докази, які підтверджують надання ТОВ „Юридична фірма Вернер" позивачеві у період з 03.02.2013р. по 03.04.2013 р. юридичних послуг, зокрема, консультаційні послуги з питання юридичного консультування, представництва інтересів і підготовки юридичних документів у справі ОСОБА_2, договір фінлізингу 00000975 та в періоди: з 25.04.2013р. по 27.04.2013р., з 21.05.2013р. по 23.05.2013р., з 13.06.2013р. по 15.06.2013р., з 14.07.2013р. по 16.07.2013р., з 21.07.2013р. по 23.07.2013р., з 04.06.2013р. здійснювало відрядження до м. Одеси в зв`язку зі справою ОСОБА_2, договір 975, - на загальну суму 9641,60грн. (без урахування ПДВ), що підтверджується копіями актів наданих послуг: № 12 від 05.03.2013р., № 23 від 04.04.2013р., № 25 від 30.04.2013р., № 33 від 23.05.2013р., № 49 від 18.06.2013р. № 63 від 16.07.2013р., № 68 від 24.07.2013р., № 71 від 07.08.2013р. Крім того, розмір винагороди позивачем ТОВ „Юридична фірма Вернер" в сумі 9.641,60грн. сплачено в повному обсязі, що підтверджується копіями платіжних доручень: № 50005990 від 15.02.2013р., № 50005562 від 12.03.2013р., № 50007154 від 07.04.2013р., № 50008283 від 10.05.2013р., № 50018549 від 19.05.2013р., № 50009394 від 18.07.2013р., № 50009615 від 25.07.2013р., № 50010189 від 12.08.2013р., актом наданих послуг № 117 від 15.04.2014р. та рахунком № 108 від 15.04.2014 р. на загальну суму 10.275,31грн. (без ПДВ). По-третє, місцевим судом не правомірно відмовлено у задоволені позовних вимог в частині стягнення 230.179 грн. 64 коп. - упущеної вигоди, оскільки в даній ситуації наявні збитки в майновій сфері позивача, протиправна поведінка, яка втілилась в невиконанні відповідачем зобов'язання, причинний зв'язок між протиправною поведінкою відповідача та збитками, а тому наявні усі елементи в даному випадку, внаслідок чого позовні вимоги в частині стягнення збитків, зокрема, в сумі 230.179,64 грн. у вигляді упущеної вигоди, що складається з різниці між лізинговими платежами, що залишились несплаченими відповідно до графіку виплат (по вересень 2016р. - 395704,09грн.) та ринковою вартістю об`єкту лізингу (165524,45грн. без урахування ПДВ) є необґрунтованими. Вчетверте, на підставі ч. 1 ст. 8 та ст. 1048 ЦК України інший розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлений на рівні облікової ставки НБУ, а тому такі позовні вимоги підлягають задоволенню.

В судовому засіданні представник скаржника доводи апеляційної скарги підтримав у повному обсязі.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Відповідно до п. 3.9.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України „Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" від 26.12.2011 року № 18 особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК. У разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - за адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Так як, ухвала про порушення провадження у справі та призначення її до розгляду на 18.12.2014 р. о 10:00 направлена апеляційним судом відповідачеві за належною адресою та ця ухвала повернута підприємством зв'язку до суду, внаслідок закінчення строку зберігання, то колегія суддів вважає, що відповідач був повідомлений про час і місце розгляду справи, а тому визнає за можливе розглянути справу за його відсутністю.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представника позивача, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга необґрунтована та не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції 22.09.2009 р. між сторонами у справі укладено договір фінансового лізингу № 00000975 (далі договір), за умовами якого позивач зобов'язався придбати на умовах фінансового лізингу транспортний засіб, а саме: автомобіль Audi A3 2.0 TFSI, 2009 року випуску, шасі НОМЕР_2 загальною вартістю 50830 дол. США та передати цей об'єкт лізингу відповідачеві, а останній зобов'язався прийняти та оплатити його вартість згідно графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів, зокрема, шляхом авансового платежу у розмірі 5.083 дол. США (еквівалент) та щомісячними платежами у розмірі - 1303,48дол. США.

Згідно п. 4.1 договору ТОВ зберігатиме за собою право власності на об'єкт лізингу, в той час як ФОП матиме право на експлуатацію об'єкту лізингу впродовж усього строку дії контракту (окрім випадків, коли ТОВ матиме право розірвати цей контракт та вимагати повернення об'єкта лізингу, як зазначено в цьому контракті).

Матеріали справи свідчать, що на виконання вимог вищезазначеного договору лізингу, 22.09.2009 р. за актом приймання-передачі предмет лізингу - транспортний засіб Audi A3, 2009 року випуску, номер кузову - НОМЕР_2, колір чорний, реєстраційний знак НОМЕР_1 був переданий позивачем відповідачеві.

Відповідно п. 6.1 договору для експлуатації об'єкта лізингу ФОП щомісяця виплачуватиме ТОВ лізингові платежі у відповідності до графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (Плану відшкодування), що являє собою невід'ємну частину цього контракту, та інших положень контракту. Щомісячний лізинговий платіж включає в себе:

- суму, яка відшкодовує частину вартості Об'єкта лізингу;

- проценти;

- комісію;

- покриття витрат, пов'язаний з оплати та відшкодуванням, що підлягають виплаті у строки та на умовах, передбачених цим контрактом (включаючи, окрім іншого, витрати на ремонт об'єкта лізингу, реєстраційні платежі та інші витрати, передбачені або пов'язані з контрактом).

До лізингових платежів не включаються:

- податок з власників транспортних засобів;

- будь-які інші податки, що можуть застосовуватися до контракту після його виконання або в будь-який час у майбутньому;

- інші витрати та платіжні зобов'язання.

Згідно п. 6.5 договору щомісячний платіж здійснюється на рахунок, зазначений ТОВ не пізніше 10-го (десятого) календарного дня з дати направлення рахунку ФОП.

У зв`язку з тим, що відповідач припинив сплачувати позивачеві лізингові платежі, 17.08.2012 р. останній направив ФОП вимогу щодо оплати заборгованості за договором лізингу, яка залишена відповідачем без задоволення.

05.09.2012 р. позивач повторно звернувся до відповідача з вимогою щодо оплати заборгованості за договором лізингу, яка залишена останнім без задоволення.

08.09.2012 р. позивачем на адресу відповідача направлено рахунок-фактуру № 00086310 від 04.09.2012 р. на сплату лізингового платежу за вересень 2012 р. в сумі 8.277 г грн. 04 коп., який відповідачем не отримано та повернуто 04.10.2012 р. поштовим відділенням з позначкою „за закінченням терміну зберігання", що підтверджується копією конверта, наявною в матеріалах справи (а.с. 207).

19.09.2012 р. за актом приймання-передачі ФОП у добровільному порядку повернув позивачеві об`єкт лізингу - транспортний засіб Audi A3, 2009 року випуску, номер кузову - НОМЕР_2, колір чорний, реєстраційний знак НОМЕР_1 та у п. 2 акту приймання передачі від 19.09.2012 р. сторони зазначили, що об`єкт лізингу повернуто у зв`язку з припиненням дії договору про фінансовий лізинг № 00000975 від 22.09.2009 р.

У ст. 806 ЦК України визначено, що до відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.

Згідно ст. 3 Закону України "Про фінансовий лізинг" предметом договору лізингу (далі - предмет лізингу) може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів. Не можуть бути предметом лізингу земельні ділянки та інші природні об'єкти, єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлені структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці). Майно, що перебуває в державній або комунальній власності та щодо якого відсутня заборона передачі в користування та/або володіння, може бути передано в лізинг у порядку, встановленому цим Законом. За договором лізингу майновий інтерес лізингодавця полягає у розміщенні та майбутньому поверненні з прибутком грошових коштів, а майновий інтерес лізингоодержувача - в можливості користуватися та придбати предмет лізингу у власність.

Відповідно до ст. 628 ЦК України сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що договір фінансового лізингу поєднує в собі елементи договорів оренди та купівлі-продажу, у зв'язку з чим лізингові платежі включають як плату за надання майна у користування, так і частину покупної плати за надання майна у власність лізингоодержувачу по закінченні дії договору.

У ч. 2 ст. 653 ЦК України передбачено, що у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.

Відповідно п. 12.6.1 договору позивач має право в односторонньому порядку припинити дію цього договору у разі якщо відповідач не сплатив 1 наступний лізинговий внесок у повному обсязі або частково і строк невиконання зобов'язання зі сплати перевищує 30 календарних днів.

Як вбачається з матеріалів справи і правильно встановлено судом першої інстанції договір фінансового лізингу № 00000975 від 22.09.2009 р. припинив свою дію 19.09.2012 р. у зв`язку з його розірванням згідно п. 12.6.1 договору та поверненням відповідачем позивачу об`єкту лізингу, що підтверджується актом приймання-передачі транспортного засобу від 19.09.2012 року.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками місцевого суду про те, що наслідком розірвання договору лізингу є відсутність у ТОВ обов'язку надати предмет лізингу у майбутньому у власність відповідачеві та, відповідно, відсутність права вимагати його оплати.

Доказів оплати відповідачем лізингового платежу за вересень 2012 р. згідно графіку покриття витрат та виплат лізингових платежів (плану відшкодування), що є додатком до договору лізингу у строк до 15.09.2012 р. (включно) матеріали справи не містять та їх, всупереч вимогам ст. 33 ГПК України, відповідачем суду не надано.

При цьому, колегія суддів вважає, що місцевий суд дійшов до обґрунтованого висновку про те, що відповідно до вищезазначених норм чинного законодавства договір фінансового лізингу припинив свою дію 19.09.2012 р. та об'єкт лізингу саме 19.09.2012 р. було повернуто позивачеві, внаслідок чого заборгованість відповідача за щомісячним лізинговим платежем за вересень 2012 р. складає 19 днів вересня 2012 р. та становить - 5. 242 грн. 13 коп. (8277,04/30*19=5242,13), у зв'язку з чим суд першої інстанції підставне, відповідно до вимог ст. ст. 525, 526, 530 ЦК України, стягнув з відповідача на користь позивача 5242 грн. 13 коп. - боргу по оплаті лізингових платежів за вересень 2012 р., а в решті частині ці позовні вимоги залишив без задоволення, у зв'язку з чим протилежні ствердження скаржника до уваги прийнятими бути не можуть.

Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, у зв'язку з чим місцевий суд підставне стягнув з відповідача на користь позивача 3% річних у сумі 385 грн. 05 коп. за період з 16.09.2012 р. по 03.04.2014 р., виходячи із суми боргу 5242 грн. 13 коп.

На підставі ч. 6 ст. 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

У п. 8.2.1 договору лізингу сторонами погоджено, що у випадку прострочення сплати платежу до Лізингоодержувача застосовуються пеня у розмірі 10% річних від вчасно невиплаченої суми за кожен день затримки до моменту повної виплати платежу.

Посилання скаржника на те, що нарахування пені відповідно до п. 8.2.1.договору визначене сторонами в іншому порядку, ніж встановлено ч. 6 ст. 232 ГК України є необґрунтованими та безпідставними, оскільки згідно у п. 2.5 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» зазначено, що необхідно мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не можу розцінюватись як установлення цим договором іншого, ніж встановлений ч. 6 ст. 232 ГК України строку, за який нараховуються штрафні санкції, внаслідок чого місцевий суд дійшов до правильного висновку про те, що позивачем здійснений розрахунок пені з порушенням вимог ч. 6 ст. 232 ГК України (більш ніж як за 182 дні), а тому підставне стягнув з відповідача на користь позивача пеню за період з 16.09.2012 р. по 16.03.2013 р. в сумі 261 грн. 39 коп., виходячи із суми боргу 5242 грн. 13 коп., внаслідок чого протилежні доводи скаржника до уваги прийнятими бути не можуть.

У п. 8.3.1 договору сторонами встановлено, що у випадку якщо ФОП прострочить виплату лізингового платежу протягом більш, ніж на 10 робочих днів, позивач має право: надіслати ФОП першу платіжну вимогу в письмовій формі. Якщо ФОП не здійснить оплату протягом 7 робочих днів з моменту отримання першої вимоги, ТОВ надсилає в такий же спосіб другу платіжну вимогу, яка подовжує строк здійснення оплати ще на 8 робочих днів із зазначенням нагадування та стягнути штраф.

Як вбачається з матеріалів справи 17.08.2012 р. позивачем направлено відповідачеві вимогу щодо оплати заборгованості за договором лізингу, яка залишена останнім без задоволення.

05.09.2012 р. позивач повторно звернувся до відповідача з вимогою щодо оплати заборгованості за договором лізингу, яка залишена останнім без задоволення.

З огляду на вищевикладене колегія суддів вважає, що місцевий суд підставне, відповідно до п. 8.3.1 договору, стягнув з відповідача на користь позивача штраф у сумі 567 грн. 01 коп.

Разом з тим, колегія суддів погоджується з висновками місцевого суду в частині відмови у задоволені позовних вимог щодо стягнення з відповідача на користь позивача 905 грн. 59 коп. - процентів за користування чужими грошовими коштами, оскільки ані Законом, України «Про фінансовий лізинг», ані договором лізингу розмір процентів за користування чужими грошовими коштами за період прострочення виконання грошового зобов'язання не встановлений.

Посилання скаржника на те, що при розрахунку процентів за користування чужими грошовими коштами необхідно керуватися ч. 1 ст. 8 ЦК України, якою визначено, що якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону), а тому нарахування зазначених процентів за правовідносинами сторін полягає у проведенні аналогії щодо застосування ст. 1048 ЦК України, яка передбачає, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України є необґрунтованими, оскільки відповідно до ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.

При викладених обставинах колегія суддів вважає, що місцевий суд дійшов до правомірного та обґрунтованого висновку про те, що до договору фінансового лізингу не застосовуються положення чинного законодавства України, яке регулює правовідносини сторін за договором позики, а у договору сторони не визначили відповідної формули, за якою позивач здійснюватиме нарахування ФОП процентів за користування чужими грошовими коштами, у зв'язку з чим підстави для нарахування позивачем відповідачеві процентів за користування чужими грошовими коштами у сумі 905 грн. 59 коп. - відсутні, внаслідок чого протилежні доводи скаржника до уваги прийнятими бути не можуть.

Також, колегія суддів погоджується і з висновками місцевого суду щодо відмови у задоволені позовних вимог щодо стягнення з відповідача на користь позивача збитків у вигляді упущеної вигоди у розмірі 230.179 грн. 64 коп. з огляду на наступне.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст.10 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингодавець має право: вимагати від лізингоодержувача відшкодування збитків відповідно до закону та договору.

Згідно ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

Відшкодування збитків передбачено також і ст. 224 ГК України, якою встановлено, що учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 623 ЦК України боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.

Породжуючи настання цивільних прав та обов'язків згідно ч. 2 ст. 11 ЦК України, відповідальність у вигляді відшкодування збитків вимагає для її застосування наявності складу правопорушення, а саме:

- протиправної поведінки (дії чи бездіяльності особи),

- шкідливого результату такої поведінки,

- причинного зв'язку між протиправною поведінкою та заподіяними збитками,

- вини особи, яка заподіяла збитки.

Протиправною є поведінка, що не відповідає вимогам закону або договору, тягне за собою порушення майнових прав та інтересів іншої особи і спричинила заподіяння збитків.

Причинний зв'язок між протиправною поведінкою порушника та збитками полягає, передусім, у прямому (безпосередньому) зв'язку між протиправною поведінкою та настанням негативного результату.

Таким чином, відповідно до ст. ст. 22, 623 ЦК України відшкодуванню підлягають збитки, причиною яких є порушення зобов'язання, якого припустився боржник.

Відповідно до ст. ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона належними і допустимими доказами повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень, тобто, саме на позивача покладається обов'язок доведення наявності збитків у вигляді упущеної вигоди, протиправність поведінки відповідача та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяними збитками.

Об'єктивною стороною правопорушення є наявність збитків в майновій сфері кредитора, протиправна поведінка, яка втілилась в невиконанні або неналежному виконанні боржником зобов'язання, причинний зв'язок між протиправною поведінкою боржника та збитками.

Відсутність хоч би одного з вищевказаних елементів, які утворюють склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за невиконання або неналежне виконання ним зобов'язань.

Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено місцевим судом 27.11.2012 р. між позивачем та ТОВ „Автомир" укладено договір комісії № 95 за умовами якого позивач доручив останньому укласти від свого імені та за рахунок позивача договір купівлі-продажу бувшого у використанні автомобілю Audi A3, 2009 р. випуску, номер кузову - НОМЕР_2, який належить останньому на праві власності.

У п. 1.2 сторони договору передбачили, що ТОВ «Автомир» зобов`язався продати автомобіль за ціною, не нижчою встановленої в акті технічного стану та оцінки транспортного засобу і номерного агрегату (додаток 1 до договору), яка на дату укладання цього договору складає 198.629 грн. 34 коп.

Згідно п. 4.1 договору комісії за виконання доручення - відповідно до умов договору комісії - позивач сплачує ТОВ «Агромир» комісійну плату в розмірі 100 грн.

Як вбачається з платіжного доручення № 4068 від 28.11.2012р. (а.с. 244) ТОВ „Автомир" перерахувало позивачу 198629 грн. 34 коп. за проданий згідно договору комісії № 95 від 27.11.2012р. автомобіль.

29.11.2012 р. ТОВ „Автомир" видало р. ОСОБА_3 довідку-рахунок № 812733 серія ДПІ від 29.11.2012р. (а.с. 47), з якої вбачається, що останньому продано автомобіль марки Audi A3, 2009 року випуску, номер кузову - НОМЕР_2 за 198629 грн. 34 коп.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем здійснений розрахунок збитків у сумі 230.179 грн. 64 коп. у вигляді упущеної вигоди, що складається з різниці між лізинговими платежами, що залишились несплаченими відповідно до графіку виплат (по вересень 2016 р. в сумі 395704,09грн.) та ринковою вартістю об`єкту лізингу (165524,45грн. без ПДВ).

Згідно ч. 2 ст. 224 ГК України - під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Відповідно до ч. 1 ст. 225 ГК України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Сторони господарського зобов'язання мають право за взаємною згодою заздалегідь визначити погоджений розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов'язання чи строків порушення зобов'язання сторонами. Не допускається погодження між сторонами зобов'язання щодо обмеження їх відповідальності, якщо розмір відповідальності для певного виду зобов'язань визначений законом (ч. 5 ст. 225 ГК України).

У ч. 4 ст. 623 ЦК України встановлено, що при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.

Пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі належного виконання боржником своїх обов'язків. При визначенні реальності неодержаних доходів мають враховуватися заходи, вжиті кредитором для їх одержання. У вигляді упущеної вигоди відшкодовуються ті збитки, які могли б бути реально отримані при належному виконанні зобов'язання.

При викладених обставинах колегія суддів погоджується з висновками місцевого суду про те, що доводи позивача що відповідач повинний відшкодувати йому збитки у вигляді різниці між лізинговими платежами, що залишились несплаченими відповідно до графіку виплат (по вересень 2016 р. в сумі 395704,09грн.) та ринковою вартістю об`єкту лізингу (165524,45грн. без ПДВ) є безпідставними, оскільки вищезазначена різниця не є збитками, в тому числі, упущеною вигодою, в порозумінні вимог ст. 22 ЦК України, так як зарахування до бази розрахунку збитків (упущеної вигоди) різниці між лізинговими платежами, що залишились несплаченими (що є по суті частиною відшкодування вартості предмету лізингу) та ринковою вартістю реалізованого позивачем об`єкту лізингу, суперечить законодавчим положенням про фінансовий лізинг, якими передбачена сплата частини вартості предмету лізингу як умова про право лізингоодержувача на викуп предмету лізингу. Дострокове припинення договору фінансового лізингу є одночасно припиненням права лізингоодержувача на викуп предмета лізингу, у зв'язку з чим такі лізингові платежі та ринкова вартість реалізованого позивачем об`єкту лізингу не можуть бути складовими частинами упущеної вигоди лізингодавця.

Жодних доказів, які б свідчили про протиправну поведінку відповідача, матеріали справи не містять та їх, всупереч вимогам ст. 33 ГПК України, скаржником суду не надано.

Також матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про прямий причинний зв'язок між такою поведінкою відповідача та завданими саме позивачу збитків у вигляді упущеної вигоди, внаслідок чого місцевий суд дійшов до правомірного та обґрунтованого висновку про те, що усі вищенаведені обставини виключають можливість для покладення на відповідача відповідальності у вигляді відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, що заявлені позивачем до стягнення, оскільки збитки у вигляді упущеної вигоди підлягають відшкодуванню лише за наявності складу правопорушення, а відсутність одного з елементів якого звільняє особу від деліктної відповідальності, внаслідок чого місцевий суд дійшов до обґрунтованого висновку про те, що підстави для задоволення позову в цій частині - відсутні, а тому протилежні доводи скаржника до уваги прийнятими бути не можуть.

Правомірно місцевим судом відмовлено позивачеві і у задоволені позовних вимог щодо стягнення з відповідача на його користь збитків у вигляді відшкодування отриманих юридичних послуг за договором про надання юридичних послуг № 17/2010 від 09.06.2010 р. та додаткових угод до нього № 46 від 04.01.2013 р. та № 47 від 15.01.2013 р. у загальній сумі 25970 грн. 23 коп. з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено місцевим судом 09.06.2010 р. між ТОВ „Юридична фірма Вернер і Партнери" (далі Фірма) та ТОВ укладено договір про надання юридичних послуг № 17/2010, за умовами якого сторони узгодили надання юридичних послуг Виконавцем стосовно питань, пов`язаних з поточною господарською діяльністю Замовника. Види, зміст, обсяг, строки та умови надання конкретних послуг погоджуються сторонами в кожному випадку письмово шляхом підписання додаткових угод.

У п. 2.1 названого договору зазначено, що за надання послуг Замовник сплачує Виконавцеві винагороду, сума якої визначається у відповідній додатковій угоді.

Відповідно до п. 6.1. договору останній є укладеним з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін і діє до повного виконання сторонами договірних зобов`язань.

Додатковою угодою № 46 від 04.01.2013 р. до договору сторони передбачили, що ТОВ замовляє і оплачує, а Фірма надає юридичні послуги, які полягають в юридичному консультуванні, підготовці процесуальних документів та участі у судових засіданнях стосовно справи щодо стягнення всіх належних до сплати платежів з ФОП відповідно до договору про фінансовий лізинг № 00000975 від 22.09.2009 р.

Згідно п. 1.2 додаткової угоди Замовник зобов`язаний надати Виконавцю всі необхідні документи та інші матеріали, необхідні для надання Виконавцем послуг відносно справи за цією угодою. Передання справи та документів Замовником Виконавцю здійснюється відповідно до акту передання документів, що підписується обома сторонами.

За надання послуг Замовник сплачує Виконавцю винагороду у вигляді фіксованої плати за кожний звітний період впродовж кожної стадії надання послуг у розмірі 1.727,95 грн., без ПДВ, що є еквівалентом 165 Євро за офіційним курсом НБУ на дату укладання цієї угоди. Сторони домовились, що сплата виставлених рахунків підлягає сплаті у гривнях, що є еквівалентом 165 Євро за офіційним курсом НБУ на день виставлення рахунку (п. 2.1 Додаткової угоди)

Відповідно до п. 2.2 додаткової угоди стадії надання послуг за цією угодою є:

- стадія розгляду справи у суді першої інстанції;

- стадія розгляду справи у апеляційному суді;

- стадія розгляду справи у касаційному суді.

Як встановлено п. 3.1 додаткової угоди інші витрати та платежі у зв`язку з виконанням цієї угоди, а також здійснення Виконавцем відряджень та оплата Замовником видатків на такі відрядження регулюються положеннями ст. 3 договору про надання юридичних послуг № 17/2010 від 09.06.2010 р.

Сторони узгодили, що ця угода вступає в силу з дня підписання її сторонами та скріплення печатками сторін.

Додатковою угодою № 47 від 15.01.2013 р. сторони погодили, що всі права та обов`язки Фірми за договором про надання юридичних послуг № 17/2010 від 09.06.2010 р. з усіма змінами і додатковими угодами до нього діють з дня підписання цієї додаткової угоди № 47 та переходять від Фірми до ТОВ „Юридична фірма Вернер"

В обґрунтування отримання зазначених послуг позивачем надано суду: копії актів наданих послуг: № 11 від 03.02.2013 р., № 12 від 05.03.2013 р., № 23 від 04.04.2013 р., № 25 від 30.04.2013 р., № 33 від 23.05.2013 р., № 49 від 18.06.2013 р. № 63 від 16.07.2013 р., № 68 від 24.07.2013 р., № 71 від 07.08.2013 р., № 117 від 15.04.2014 р., копії платіжних доручень: № 40004312 від 09.01.2013 р., № 50005990 від 15.02.2013 р., № 50005562 від 12.03.2013 р., № 50007154 від 07.04.2013 р., № 50008283 від 10.05.2013 р., № 50018549 від 19.05.2013 р., № 50009394 від 18.07.2013 р., № 50009615 від 25.07.2013 р., № 50010189 від 12.08.2013 р. на загальну суму 11.369 грн. 55 коп. (без ПДВ)

При цьому, доказів сплати ТОВ суми податку на додану вартість з перерахованої виконавцю суми позивачем суду не подано.

Жодних доказі, які б свідчили про надання юридичних послуг на стадії розгляду справи щодо стягнення всіх належних платежів з ФОП відповідно до договору про фінансовий лізинг № 00000975 від 22.09.2009 р. у суді першої інстанції, як того передбачено п. 2.2 додаткової угоди № 46 від 04.01.2013р., оскільки всі надані в якості доказів акти наданих послуг (з 03.02.2013р. по 07.08.2013р.) складені ще до дати надсилання позовної заяви по даній справі до суду (18.04.2014р. - а.с. 89), доказів порушення провадження по іншій справі стосовно стягнення з відповідача заборгованості за договором про фінансовий лізинг № 00000975 від 22.09.2009 р. матеріали справи не містять та таких доказів, всупереч вимогам ст. 33 ГПК України, позивачем суду не надано.

Посилання позивача на акт наданих послуг № 117 від 15.04.2014 р. та рахунок-фактуру № 108 від 15.04.2014 р. на суму 10.275 грн. 31 коп. - на оплату юридично-консультаційних послуг до договору про фінансовий лізинг № 00000975 від 22.09.2009 р. як на доказ заподіяних реальних збитків правомірно не прийнято місцевим судом до уваги, оскільки будь-яких доказів оплати зазначеного рахунку-фактури, як того вимагає п. 2 ч. 1 ст. 225 ГК України, матеріали справи не містять та їх, всупереч ст. 33 ГПК України, скаржником суду не надано, внаслідок чого протилежні твердження скаржника не можуть бути прийняті до уваги.

Правомірно місцевим судом відмовлено позивачеві у задоволені заяви про вжиття заходів до забезпечення позову шляхом накладення арешту на належну на праві власності п. ОСОБА_2 квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, оскільки, у порушення вимог ст. 33 ГПК України, заявником не обґрунтовано причини звернення із такою заявою до суду та не доведено належними і допустимими доказами, що невжиття таких заходів до забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду, а тому підстави для її задоволення - відсутні.

Підставне, відповідно до ст. ст. 44, 49 ГПК України, понесені позивачем судові витрати по справі на сплату судового збору за подання позову покладені місцевим судом на обидві сторони, пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Обґрунтовано, згідно п. 4.8 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013 року № 7 "Про деякі питання застосування розділу VІ Господарського процесуального кодексу України", місцевим судом здійснено розподіл судового збору у сумі 609 грн. за подачу ТОВ апеляційної скарги на ухвалу господарського суду Одеської області від 18.06.2014 р. за результатами розгляду справи за загальними правилами ст. 49 ГПК України.

При викладених обставинах колегія суддів вважає, що рішення місцевого суду прийнято з дотриманням норм матеріального і процесуального права, відповідає фактичним обставинам і матеріалам справи, а підстави, передбачені ст. 104 ГПК України, для його зміни чи скасування відсутні.

Керуючись ст. ст. 99, 101- 105 ГПК України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Рішення господарського суду Одеської області від 17.11.2014 року у справі № 916/1552/14 - залишити без змін, а апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Порше лізинг Україна"- без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України.

Повний текст постанови виготовлено та підписано 19.12.2014 року.

Головуючий суддя: Шевченко В.В.

Судді: Головей В.В.

Колоколов С.І.