Ухвала суду № 41969977, 04.12.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"04" грудня 2014 р. м. Київ К/800/10461/14

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

головуючої: суддів: Блажівської Н.Є., Бухтіяроявої І.О., Юрченко В.П.,За участю секретаря Луцак А.В.,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Феномен» на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 21 листопада 2013 року

у справі № 2а-11569/12/2670

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Феномен»

до Державної податкової інспекції у Солом'янському районі міста Києва

Державної податкової служби

про визнання протиправними та скасування податкових

повідомлень-рішень,-

В С Т А Н О В И В

Товариство з обмеженою відповідальністю «Феномен» (надалі також - позивач, ТОВ «Феномен») звернулося до суду із адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Солом'янському районі м. Києва Державної податкової служби (надалі також - ДПІ, відповідач) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 березня 2013 року позов задоволено, визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення ДПІ у Солом'янському районі від 22 травня 2012 року №00022722-7, №00022622-7, №00022522-7.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 листопада 2013 року апеляційну скаргу ДПІ задоволено, постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 березня 2013 року скасовано та ухвалено нову постанову, якою в задоволенні позову ТОВ «Феномен» відмовлено.

Позивач в касаційній скарзі, вказуючи на допущені судом апеляційної інстанції порушення вимог матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору, просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 березня 2013 року та залишити в силі постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 21 листопада 2013 року.

Заслухавши суддю-доповідача, сторін, що беруть участь у справі, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, суд звертає увагу на наступне.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, які не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, фактичною підставою прийняття податкових повідомлень-рішень з приводу правомірності яких виник спір, стали висновки відповідача, викладені в акті від 25 квітня 2012 року №1670/22-7/31984328, про порушення позивачем вимог підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», в результаті чого занижено податок на прибуток підприємства на загальну суму 24114423,00 грн., у т.ч. по періодах: за 2009 року - на суму 22170682,00 грн., за 2010 року - на суму 1943741,00 грн.; підпунктів 7.2.3, 7.2.6 пункту 7.2, підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість2 та пункту 188.1 статті 188, пункту 198.6 статті 198, пункту 201.10 статті 201 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на додану вартість на загальну суму 2224969,00 грн., в т.ч. по періодах: січень 2009 року в сумі 56538,00 грн., лютий 2009 року в сумі 19216,00 грн., березень 2009 року в сумі 438318,00 грн., квітень 2009 року в сумі 260437,00 грн., травень 2009 року в сумі 199658,00 грн., червень 2009 року в сумі 310306,00 грн., липень - сумі 62644,00 грн., серпень 2009 року в сумі 96508,00 грн., листопад 2009 року в сумі 10,00 грн., за серпень 2010 року в сумі 627,00 грн., березень 2011 року в сумі 711271,00 грн., травень 2011 року в сумі 69436,00 грн.; завищено від'ємне значення різниці між сумою податкового зобов'язання та сумою податкового кредиту поточного звітного (податкового) періоду на суму 41652,00 грн. за лютий 2012 року.

Вказані висновки відповідача ґрунтуються на тому, що позивачем безпідставно віднесено до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість та зменшено оподатковуваний дохід на суму валових витрат за результатами відображення в податковому обліку господарських операцій з ТОВ «Гарант Сервіс-А», ПП «Лістіка-Вест», ТОВ «БІП «Монолітвисотбуд», оскільки фінансово-господарські операції між позивачем та зазначеними суб'єктами не були реальними та спрямованими на отримання необґрунтованої податкової вигоди.

Перевіряючи дотримання відповідачем як суб'єктом владних повноважень вимог частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України при прийнятті оскаржуваних податкових повідомлень-рішень, суди попередніх інстанцій виходили із не вірного застосування норм матеріального та процесуального права з огляду на наступне.

Відповідно до пункту 5.1 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Згідно з підпунктом 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 зазначеного Закону до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

За змістом підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Підпунктом 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 закону України «Про податок на додану вартість» визначено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8 1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

- придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

- придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Відповідно до підпункту 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 вказаного закону датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається: дата здійснення першої з подій:

- або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків;

- або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Згідно з підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Відповідно до пункту 198.1 статті 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Пунктом 198.2 статті 198 Податкового кодексу України визначено, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Податковий кредит звітного періоду, за змістом пункту 198.3 статті 198 Податкового кодексу України, визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

За змістом пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 201.1 статті 201 Податкового кодексу України платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою (за наявності) податкову накладну, у якій зазначаються в окремих рядках такі обов'язкові реквізити: а) порядковий номер податкової накладної; б) дата виписування податкової накладної; в) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - продавця товарів/послуг; г) податковий номер платника податку (продавця та покупця); ґ) місцезнаходження юридичної особи - продавця або податкова адреса фізичної особи - продавця, зареєстрованої як платник податку; д) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - покупця (отримувача) товарів/послуг; е) опис (номенклатура) товарів/послуг та їх кількість, обсяг; є) ціна постачання без урахування податку; ж) ставка податку та відповідна сума податку в цифровому значенні; з) загальна сума коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку; и) вид цивільно-правового договору; і) код товару згідно з УКТ ЗЕД (для підакцизних товарів та товарів, ввезених на митну територію України).

Пунктом 201.10 статті 201 Податкового кодексу України визначено, що податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

З наведених законодавчих положень випливає, що обов'язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит та зменшення оподатковуваного доходу на суму витрат є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою використання у господарській діяльності, а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, протягом 2008 - 2010 років з метою надання послуг по забезпеченню реалізації продукції та інших супутніх послуг по популяризації продукції операторів мобільного зв'язку, позивачем з ТОВ «Гарант Сервіс-А» (в особі директора Романова А.В.), ПП «Лістіка-Вест» (в особі директора Грицьких Г.В.) і ТОВ «БІП «Монолітвисотспецбуд» (в особі директора Рожнова Р.В.) укладені наступні договори:

- договір від 21 листопада 2008 року №Ф86/2008 (був знищений, що підтверджується актом про вилучення та знищення документів від 22 лютого 2012 №2 ), згідно якого ТОВ «Феномен» (продавець) поставляє, а ПП «Лістіка-Вест» (покупець) приймає, здійснює оплату та реалізує кінцевому споживачу стартові пакети Вееlіnе, UМС, скретч картки, електронні ваучери Lifе, масив електронних одиниць операторів мобільного зв'язку Київстар, МТС, тощо, а також, одночасно, надає послуги з популяризації і просуванню продуктів Київстар, МТС, підвищенню попиту на такі продукти у кінцевих споживачів;

- договір від 1 жовтня 2010 року №15/10, згідно якого ТОВ «БІП «Монолітвисотспецбуд» (продавець) продає, а ТОВ «Феномен» (покупець) зобов'язується прийняти та оплатити продукцію оператора мобільного зв'язку Київстар (скретч карти) згідно з умовами цього договору і додатку до нього. Асортимент та ціни на товар вказані у рахунках-фактурах, які є невід'ємною частиною даного договору;

- договір від 5 жовтня 2010 року №Ф01/10/10 про надання послуг, згідно якого ТОВ «БІП «Монолітвисотспецбуд» (компанія), у порядках та на умовах, визначених цим договором, зобов'язується надавати послуги по популяризації торговельних марок та просуванню товару (перелік товару наведено в розд. 1, а перелік послуг - в пункті 2.2 цього договору);

- договір від 1 серпня 2010 року №Ф731-Л/2010, згідно якого ТОВ «Гарант Сервіс-А» (субдилер) зобов'язується вчиняти дії (а саме: реалізацію/продаж продукції через торговельну мережу субдилера відповідно до вимог встановлених дилером у цьому договорі та додатку №3 до нього; популяризацію послуг Lifе, сприяння розповсюдженню продукції поміж існуючими та потенційними абонентами; інші дії, повноваження на здійснення яких, прямо надані субдилеру за даним договором та/або Додатками чи додатковим угодами до нього), спрямовані на забезпечення реалізації продукції (скретч карток, електронних ваучерів та початкових пакетів оператора мобільного зв'язку Lifе) у точках продажу, а ТОВ «Феномен» (дилер) зобов'язується забезпечити передачу продукції та надання необхідної інформації стосовно продукції;

На підтвердження фактичного виконання умов договорів позивачем надано видаткові та податкові накладні, довіреності на отримання матеріальних цінностей, акти виконаних робіт, банківські виписки.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, надав оцінку наведеним вище доказам та прийшов висновку про те, що господарські операції між позивачем та його контрагентами були правомірно відображені позивачем в податковому обліку.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, зазначив, що висновок податкового органу про те, що фактичне здійснення господарських операцій позивача з ТОВ «Гарант Сервіс-А», ПП «Лістіка-Вест», ТОВ «БІП «Монолітвисотбуд» не підтверджене належним чином, є обґрунтованим.

Втім, Вищий адміністративний суд України вважає наведені висновки попередніх судових інстанцій передчасними та такими, що не ґрунтуються на повному та всебічному встановленні обставин, що мають значення ля вирішення спору по суті.

В умовах дії такого принципу адміністративного судочинства як офіційне з'ясування всіх обставин справи (закріплений частинами 4 та 5 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України), який забезпечує дотримання законності під час розгляду та вирішення публічно-правового спору по суті та надає однакові правові можливості і позивачеві, і відповідачеві відстояти свої законні права, свободи та інтереси, а також «урівнює» правові можливості в адміністративному процесі позивача, який намагається захистити свої порушені чи невизнані права, свободи, інтереси, із правовими можливостями відповідача, котрий первісно наділений значним потенціалом, аби довести свою правоту чи відстояти свої інтереси в адміністративному суді, суд, який вирішує спір між особою та суб'єктом владних повноважень, має вчиняти активні дії з метою виявлення та усестороннього дослідження обставин у справі, що визначає законність рішень і ухвал адміністративного суду, захисту прав, свобод та охоронюваних законом інтересів осіб, які беруть участь у справі, й держави, захисту публічних інтересів.

При цьому, необхідно враховувати, що статтею 2 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що рішення Європейського суду з прав людини (надалі також - «ЄСПЛ») є обов'язковими для виконання Україною. У статті 16 вказаного Закону прямо закріплюється, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (надалі також - «Конвенція») та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Так, в пункті 42 рішення «Бендерський проти України» від 15 листопада 2007 року Європейський суд з прав людини зазначив, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлі обставин кожної справи (див. рішення «Руїз Торійа проти Іспанії» від 9 грудня 1994). Конвенція не гарантує захист теоретичних та ілюзорних прав, а гарантує захист прав конкретних та ефективних (рішення «Артіко проти Італії» від 13 травня 1980). Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом (cf. «Дюлоранс проти Франції», п. 34553/97, п. 33, від 21 березня 2000; «Донадзе проти Грузії», n° 74644/01, пп. 32 et 35, від 7 березня 2006).

Так, в обгрунтування безпідставного прийняття податкових повідомлень рішень ТОВ «Феномен» посилалось на те, що відповідач, приймаючи оскаржувані податкові повідомлення-рішення, в порушення вимог пункту 102. 1 статті 102 ПК України пропустив, зокрема, строки визначення грошових зобов'язань ТОВ «Феномен» з ПДВ за січень-квітень 2009 року та з податку на прибуток за І квартал 2009 року.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції, в порушення наведених вище норм, роблячи висновки щодо правомірності донарахування грошового зобов'язання на підставі податкових повідомлень-рішень, з приводу правомірності яких виник спір, не надав оцінку таким важливим аргументам позивача.

Крім того, в обгрунтування безпідставного відображення в податковому обліку господарських операцій позивача з ТОВ «Гарант Сервіс-А», ПП «Лістіка-Вест», ТОВ «БІП «Монолітвисотбуд» суд апеляційної інстанції зазначив, що постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 6 грудня 2011 року встановлено, що ОСОБА_8 вчинив злочин передбачений частиною 2 статті 205 Кримінального кодексу України, став засновником ТОВ «Гарант Сервіс-А» з метою прикриття незаконної підприємницької діяльності, поставок товарів не здійснював та нікому не доручав вчиняти будь-які дії від його імені. ТОВ «Гарант Сервіс-А» діями невстановлених осіб використовувалось для прикриття незаконної діяльності, яка спричинила велику матеріальну шкоду інтересам держави.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції, надаючи оцінку, встановленим в постанові Шевченківського районного суду м. Києва від 6 грудня 2011 року обставинам, як преюдиційним, не звернув увагу на те, що обов'язковість преюдиційних обставин, передбачена частиною 4 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до буквального тлумачення зазначеної норми поширюється лише на обставини, встановлені безпосередньо: 1) або вироком у кримінальній справі; 2) або постановою про адміністративний проступок. Відповідно обставини, установлені в інших процесуальних актах у кримінальних справах чи справах про адміністративні проступки, не можуть розглядатися як обов'язкові відповідно до частини 4 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України.

Роблячи висновки про відсутність господарських операцій між позивачем та його контрагентом, суд апеляційної інстанції зазначив, що надані позивачем первинні документи не підтверджують факти виконання послуг, оскільки не містять характеристики кількісних та якісних показників, обсягу наданих послуг, а лише містять загальну назву робіт та їх вартість; також, із наданих позивачем документів не вбачається, які саме критерії використовувались для визначення вартості послуг.

Однак вказані обставини, на думку Вищого адміністративного суду України, не є такими, що самі по собі безумовно свідчать про те, що господарські операції між позивачем та його контрагентами були безпідставно відображені в податковому обліку.

Так, податковий кредит та валові витрати можуть формуватися платником податків лише за реально проведеною господарською операцією, тобто за господарською операцією, яка спричинила зміни у структурі та стані активів і зобов'язань суб'єкта господарювання, за умови, що проведення господарської операції підтверджується документами, складання яких передбачено законодавством та є загальноприйнятим за звичаями ділового обороту. Поряд з цим, законодавством не встановлено вичерпних вимог щодо оформлення результатів виконання послуг, однак ці документи мають бути достатніми для визначення характеру, виду, обсягу наданих послуг. Поряд з цим, що сама по собі відсутність окремих документів, а так само недоліків у їх оформленні не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце.

Суд апеляційної інстанції не надав оцінки всім наявним у матеріалах справи доказам у сукупності та взаємозв'язку і не перевірив обставин фактичного руху активів та змін у власному капіталі чи зобов'язаннях позивача у зв'язку з господарською діяльністю з наведеними вище контрагентами.

Водночас не відповідає вимогам законності та обґрунтованості, які передбачені статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України, і рішення суду першої інстанції, з огляду на те, що судом не дотримано принципу офіційного з'ясування всіх обставин, що мають значення для вирішення спору. Так, зокрема, суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, не перевірив дотримання позивачем принципу належної обачності при виборі контрагентів та наявності у розглядуваних операціях ділової мети. Наведене є необхідними умовами для встановлення правильності відображення в податковому обліку господарських операцій платником податку.

Не вжиття усіх заходів з метою встановлення обставин, що мають значення для вирішення спору судами попередніх судових інстанцій, надання оцінки доказам без дотримання вимог статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України та відсутність у суду касаційної інстанції повноважень щодо встановлення та визнання доведеними обставин, що не були встановлені у рішеннях, які переглядаються, зумовлює скасування оскаржуваних судових рішень з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Так, під час нового розгляду судам слід звернути увагу на наступне.

Оцінка поведінки учасників податкових правовідносин здійснюється насамперед із застосуванням норм податкового, а не інших галузей законодавства. Для з'ясування змісту господарської операції необхідно брати до уваги термінологію та вимоги податкового законодавства, а інші поняття можуть використовуватися лише в частині, що не суперечить податковим нормам. При цьому обґрунтування податкових правопорушень не може здійснюватися з посиланням на недотримання норм інших галузей законодавства - цивільного, фінансового тощо, в той же час платники податків не вправі посилатися на цивільно-правові та інші неподаткові норми в обґрунтування правомірності своєї поведінки.

При вирішенні податкових спорів презюмується добросовісність платника податку, і, відповідно, обґрунтованість отриманої ним податкової вигоди (тобто зменшення податкового зобов'язання).

Однак податковий орган може довести, що отримана платником податку податкова вигода є необґрунтованою. Так, податкова вигода може бути необґрунтованою, зокрема, якщо господарські операції між позивачем та його контрагентом не були реальними, а оформлялися лише документально.

Документи та інші дані, що спростовують реальність здійснення господарської операції, яка відображена в податковому обліку, повинні оцінюватися з урахуванням специфіки кожної господарської операції - умов перевезення, зберігання товарів, змісту послуг, що надаються тощо.

При цьому сама собою наявність або відсутність окремих документів, а так само помилки у їх оформленні не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце. Водночас наявність формально складених, але недостовірних первинних документів, відповідність яких фактичним обставинам спростована належними доказами, не є безумовним підтвердженням реальності господарської операції.

Також податкова вигода може визнаватись необґрунтованою зокрема, якщо для цілей оподаткування враховані операції не у відповідності з їх дійсною економічною метою чи враховані операції не обумовлені розумними економічними чи іншими причинами (метою ділового характеру). Слід зазначити, що діловою метою діяльності платника податку може бути отримання економічного ефекту, однак податкова вигода не є самостійною діловою метою.

Мета отримання доходу як кваліфікуюча ознака господарської діяльності кореспондує з вимогою щодо наявності розумної економічної причини (ділової мети) підчас здійснення господарської діяльності. Оскільки господарська діяльність складається із сукупності господарських операцій платника податку (які є формою здійснення господарської діяльності), то розумна економічна причина має бути наявною в кожній господарській операції. Лише в такому разі та чи інша операція може вважатися вчиненою в межах господарської діяльності платника податків. І лише за таких умов платник податків має право на врахування у податковому обліку наслідків відповідних господарських операцій. Таким чином, лише господарські операції, здійснені за наявності розумних економічних причин (ділової мети) є такими, що вчинені в межах господарської діяльності.

Крім того, слід зазначити, що підприємницька діяльність здійснюються суб'єктом господарювання на власний ризик, а відтак у господарських правовідносинах учасники господарського обороту повинні проявляти розумну обачливість, адже наслідки вибору недобросовісного контрагента покладається на таких учасників. Так, належна податкова обачність, як законна передумова отримання податкової вигоди, з якої випливає, що сумлінним платникам податку необхідно подбати про підготовку доказової бази, яка б підтверджувала прояв належної обачності при виборі контрагента.

Суд акцентує увагу на необхідності застосування підходу належної податкової обачності, яка безпосередньо випливає з рішення Європейського суду з прав людини «Булвес АД проти Болгарії», в якому зазначено, що платник ПДВ не має нести відповідальність за зловживання, вчинені його постачальником, якщо він не знав про такі зловживання і не міг про них знати.

Таким чином, «обачний» платник податку може принаймні, але не тільки надати докази перевірки свого контрагента на предмет податкової «добросовісності» за доступними базами даних, як і навести докази на підтвердження обґрунтованості вибору контрагента тощо.

Відтак, з урахуванням наведеного, для встановлення правильності відображення у податковому обліку господарських операцій позивача з конрагентами судам слід: з'ясувати реальність задекларованих господарських операцій; встановити наявність ділової мети у розглядуваних операціях; підтвердити або спростувати добросовісність позивача, з урахуванням вищевказаної позиції Європейського Суду з прав людини; оцінити дотримання учасниками господарської операції норм податкового законодавства щодо змісту та наслідків для податкового обліку відповідної операції.

При цьому, Вищий адміністративний суд України звертає увагу на те, що порушення вимог податкового законодавства на будь-якому з наведених етапів є достатнім для висновку про невідповідність фактичних і задекларованих платником податку наслідків господарських операцій для податкового обліку.

Крім того, для з'ясування обставин реальності вчинення господарської операції судам належить ретельно перевіряти доводи податкових органів про фактичне нездійснення господарської операції, викладені в актах перевірки або підтверджені іншими доказами.

Згідно з частиною другою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Виходячи зі змісту наведеної норми, саме на податкові органи покладається обов'язок надати достатні докази на обґрунтування висновків про порушення платником податків норм податкового законодавства, на підставі яких такому платникові визначено відповідні грошові зобов'язання.

Водночас судам варто враховувати при розв'язанні відповідних спорів принцип офіційного з'ясування обставин справи, передбачений частинами четвертою та п'ятою статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України. Відповідно до вказаної норми суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Задля вжиття належних заходів із метою встановлення обставин реальності здійснення спірної господарської операції суди повинні витребувати у податкового органу або платника податків ті докази, які не надані учасниками справи, але які, на думку суду, можуть підтвердити або спростувати доводи податкового органу щодо наявності порушень з боку платника податків. Відповідні дії можуть бути вчинені судом на підставі пункту 1 частини другої статті 110, статті 114 Кодексу адміністративного судочинства України.

У разі ненадходження витребуваних додаткових доказів у строк, установлений судом, спір може бути розв'язано на підставі наявних у справі доказів.

Якщо позивач без поважних причин ухиляється від надання доказів на вимогу суду, а наявних у справі матеріалів недостатньо для спростування підтверджених належними доказами висновків контролюючого органу, покладених в основу ухваленого ним спірного рішення, у позові платника податків може бути відмовлено.

Якщо витребувані судом докази на підтвердження правомірності оскарженого рішення (дій чи бездіяльності) не надані відповідачем-податковим органом, суд не позбавлений права вказати на допущені таким податковим органом порушення процесуальних вимог шляхом постановлення окремої ухвали в порядку статті 166 Кодексу адміністративного судочинства України.

У разі якщо зібраних у справі доказів буде достатньо для підтвердження доводів податкового органу щодо відсутності фактичного здійснення господарської операції, у відповідному позові платника податків щодо неправомірності визначених йому грошових зобов'язань необхідно відмовити. Водночас відсутність або недостатність відповідних доказів з урахуванням змісту підпункту 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 Податкового кодексу України (презумпція правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків) є підставою для висновку про неправомірність оскарженого рішення контролюючого органу.

Згідно з частиною 2 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

Відповідно до частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Враховуючи те, що судами попередніх інстанцій не було встановлено всіх важливих обставин справи, що призвело до не обґрунтованих належним чином висновків щодо прав і обов'язків сторін у даному спорі, а також те, що передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями, судові рішення у справі підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції відповідно до положень частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

У Х В А Л И В

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Феномен» задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 березня 2013 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 21 листопада 2013 року скасувати.

Справу 2а-11569/12/2670 направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення

Головуюча: Н. Є. Блажівська

Судді: І.О. Бухтіярова

В.П. Юрченко