Ухвала суду № 41969764, 27.11.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 листопада 2014 року м. Київ К/800/34687/14

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

головуючої: суддів: Блажівської Н.Є., Голубєвої Г.К., Юрченко В.П.,розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Приморському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 13 березня 2014 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 4 червня 2014 року

у справі № 815/507/14

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Сол-Агротрейд»

до Державної податкової інспекції у Приморському районі м. Одеси

Головного управління Міндоходів в Одеській області

про скасування податкових повідомлень-рішень,-

В С Т А Н О В И В

Товариство з обмеженою відповідальністю «Сол-Агротрейд» (надал також - позивач, ТОВ «Сол-Агротрейд» звернулось до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Приморському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області про скасування податкових повідомлень-рішень:

- від 3 жовтня 2013 року №0003312206, яким зменшено розмір від'ємного значення суми податку на додану вартість на суму 10 398,00 грн.;

- від 30 жовтня 2013 року №0003322206, яким збільшено суму грошового зобов'язання за основним платежем 589 918 грн. та штрафних санкцій 294 959 грн.;

- від 30 жовтня 2013 року №0003332206, яким збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток за основним платежем 25 910 грн. та штрафних санкцій 12 955 грн.;

- від 30 жовтня 2013 року №0003342206, яким зменшено суму від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток у розмірі 256 582 грн.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 13 березня 2013 року адміністративний позов задоволено повністю. Скасовані податкові повідомлення-рішення від 30 жовтня 2013 року: №0003322206, №0003332206, №0003342206 та податкове повідомлення-рішення від 3 жовтня 2013 року №0003312206.

Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 4 червня 2014 року апеляційну ДПІ залишено без задоволення, постанову Одеського окружного адміністративного суду від 13 березня 2014 року - без змін.

Відповідач в касаційній скарзі, вказуючи на допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення вимог матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору, просить скасувати постанову Одеського окружного адміністративного суду від 13 березня 2014 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 4 червня 2014 року і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, Вищий адміністративний суд України звертає увагу на наступне.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, які не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Фактичною підставою прийняття податкових повідомлень-рішень з приводу правомірності яких виник спір, стали висновки відповідача, викладені в акті перевірки від 10 жовтня 2013 року № 2041/22-60/35130748, про порушення позивачем вимог підпунктів 135.54, 138.5.2 пункту 138.5, підпункту 138.10.3, 138.10.5 пункту 138.10 статті 138 Податкового кодексу України (надалі також - ПК України; тут і надалі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин); пункту 184.7 статті 184, пунктів 198.3, 198.5 статті 198, пункту 15 Підрозділу 2 Розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України та пункту 119.2 статті 119, пункту 176.2 статті 176 ПК України та Порядку заповнення та подання податковими агентами Податкового розрахунку сум доходів, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, і сум утриманого з них податку від 24 грудня 2010 року №1020.

Перевіряючи дотримання відповідачем як суб'єктом владних повноважень вимог частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України при прийнятті оскаржуваного податкового повідомлення-рішення суди попередніх інстанцій встановили наступне.

Щодо висновків відповідача про завищення позивачем від'ємного значення об'єкту оподаткування податком на прибуток у розмір 256582 грн. та заниження податку на прибуток на загальну суму 25910 грн. у зв'язку із завищенням фінансових витрат, до яких належать витрати на нарахування процентів за користування позиками, що отримані в попередніх періодах, то суди попередніх інстанцій вірно виходили із їх необґрунтованості.

Так, відповідно до підпункту 138.10.5 пункту 138.10 статті 138 Податкового кодексу України до складу інших витрат, які враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, включаються фінансові витрати, до яких належать витрати на нарахування процентів (за користування кредитами та позиками, за випущеними облігаціями та фінансовою орендою) та інші витрати підприємства в межах норм, встановлених цим Кодексом, пов'язані із запозиченнями (крім фінансових витрат, які включені до собівартості кваліфікаційних активів відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку).

Згідно із пунктом 141.1 статті 141 Податкового кодексу України до складу витрат включаються будь-які витрати, пов'язані з нарахуванням процентів за борговими зобов'язаннями (в тому числі за будь-якими кредитами, позиками, депозитами, крім фінансових витрат, включених до собівартості кваліфікаційних активів відповідно по положень (стандартів) бухгалтерського обліку) протягом звітного періоду, якщо такі нарахування здійснюються у зв'язку з провадженням господарської діяльності платника податку.

Підставою, з якою пункт 141.1 статті 141 Податкового кодексу України пов'язує обмеження права на формування витрат за нарахованими процентами за борговими зобов'язаннями, є залучення кредиту з метою придбання кваліфікаційного активу. Таке обмеження виникає лише в разі якщо платник податку прийняв рішення відносити проценти до собівартості кваліфікаційного активу в бухгалтерському обліку. Позивачем такі витрати не включалися до собівартості кваліфікаційного активу, що стороною відповідача не заперечується, відтак відсутні визначені законом обмеження щодо віднесення до витрат відсотків за користування кредитними коштами.

Кваліфікаційним активом відповідно до П(С)БО №31 «Фінансові витрати» затверджених Наказом Міністерства фінансів України від 28 квітня 2006 року №415 (які були чинні на час виникнення спірних відносин) визначено, що це актив, який обов'язково потребує суттєвого часу для його створення. До кваліфікаційних активів належать незавершені капітальні інвестиції, інвестиційна нерухомість, незавершене виробництво продукції з тривалим операційним циклом.

При проведенні перевірки, ДПІ було зазначено, що позикові кошти були спрямовані на придбання комбайну.

З урахуванням того, що в судовому процесі відповідачем не доведено, що комбайн, на придбання якого спрямовані позикові кошти, є кваліфікаційним активом та з огляду на те, що комбайн не підпадає під визначення кваліфікаційного активу, що наведене в П(С)БО №31 «Фінансові витрати» затверджених Наказом Міністерства фінансів України від 28 квітня 2006 року №415, суди, обґрунтовуючи правильність відображення позивачем в податковому обліку витрат на нарахування процентів за користування позиками, що отримані в попередніх періодах, вірно зазначили, що позивач правомірно керувався положеннями пункту 141.1 статті 141 ПК України та з урахуванням вимог цього пункту відніс до витрат суму відсотків, сплачену за користування кредитними коштами, витраченими на купівлю комбайну.

Також, роблячи висновок про необґрунтованість тверджень ДПІ про те, що позивачем показники у рядку Декларації 06.3 «фінансові витрати» завищені на 67 777,99 грн., суди попередніх інстанцій вірно зазначили, що у пункті 4.1 вказаного акта перевірки відповідачем зазначено, що даний показник задекларовано вірно, а відтак самостійно спростовано висновки щодо порушення ТОВ «Сол-Агротрейд» вимог законодавства у сфері оподаткування.

Також, суди першої та апеляційної інстанцій, зазначаючи про помилковість висновків ДПІ, про те, що у зв'язку з анулюванням свідоцтва про реєстрацію платника податку на додану вартість №200041915 НБ №535550 підприємством не нараховані податкові зобов'язання з ПДВ на вартість машин та обладнання, інших основних засобів на суму 1 058 782 грн. (з врахуванням амортизаційних відрахувань), занижено податкових зобов'язань з ПДВ складає 232 252 грн., виходили із вірного застосування норм матеріального та процесуального права, з огляду на наступне.

Згідно із пунктом 184.7 статті 184 ПК України якщо товари/послуги, необоротні активи, суми податку по яких були включені до складу податкового кредиту, не були використані в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності, такий платник податку в останньому звітному (податковому) періоді не пізніше дати анулювання його реєстрації як платника податку зобов'язаний визначити податкові зобов'язання по таких товарах/послугах, необоротних активах виходячи із звичайної ціни відповідних товарів/послуг чи необоротних активів, крім випадків анулювання реєстрації як платника податку внаслідок реорганізації платника податку шляхом приєднання, злиття, перетворення, поділу та виділення відповідно до закону.

Аналіз наведеної норми свідчить про те, що законодавець пов'язує обов'язок платника податку щодо визначення податкових зобов'язань саме з анулюванням реєстрації його як платника на податку на додану вартість.

Тобто, у разі анулювання реєстрації як платника податку на додану вартість особа зобов'язана визнати умовний продаж за наявності всіх умов, наведених у вказаній нормі.

Разом з тим, як встановлено судами попередніх інстанцій, постановою Одеського окружного адміністративного суду від 11 вересня 2012 року, яка залишена без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 травня 2013 року, рішення ДПІ від 28 травня 2012 року №116 про анулювання свідоцтва про реєстрацію платника податку на додану вартість №200041915 НБ №535550 визнано нечинним.

Отже, з урахуванням наведених судових рішення, що набрали законної сили, які свідчить про незаконність анулювання реєстрації платником податку на додану вартість позивача, останній не був зобов'язаний визнати умовний продаж, а відтак, висновки відповідача про порушення вимог пункту 184.7 статті 184 ПК України не ґрунтуються на фактичних обставинах справи.

Щодо висновків відповідача про порушення позивачем вимог законодавства при відображенні у звітних за 2012 рік податкових деклараціях з податку на додану вартість податкових зобов'язань, то судами попередніх інстанцій встановлено, що такі висновки ґрунтуються на тому, що підприємством завищено обсяг звільнених операцій при реалізації в 2012 році зернових культур, які були придбані у сільськогосподарських підприємств-виробників.

Досліджуючи дії позивача при відображенні у податкових деклараціях податкових зобов'язань зі сплати податку на додану вартість суди попередніх інстанцій вірно послались на наступні норми ПК України.

Так, відповідно до пункту 198.3 статті 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пункту 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Пунктом 198.6 статті 198 ПК України передбачено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу).

Згідно з пунктом 15 підрозділу 2 розділу ХХ ПК України визначено, що тимчасово до 1 січня 2014 року від оподаткування податком на додану вартість звільняються операції з постачання на митній території України зернових культур товарних позицій 1001-1008 згідно з УКТ ЗЕД та технічних культур товарних позицій 1205 і 1206 згідно з УКТ ЗЕД, крім першого постачання таких зернових та технічних культур сільськогосподарськими підприємствами - виробниками та підприємствами, які безпосередньо придбали такі зернові та технічні культури у сільськогосподарських підприємств-виробників.

Зі змісту наведеної норми слідує, що від оподаткування податком на додану вартість не звільняються операції з першого постачання таких зернових та технічних культур сільськогосподарськими підприємствами-виробниками та підприємствами, які безпосередньо придбали такі зернові та технічні культури у сільськогосподарських підприємств - виробників.

З огляду на те, що в судовому процесі відповідачем не доведено, що поставка продукції, яка була придбана позивачем, була першою поставкою зернових та технічних культур сільськогосподарськими підприємствами-виробниками та підприємствами, які безпосередньо придбали такі зернові та технічні культури у сільськогосподарських підприємств - виробників, посилання відповідача про порушення позивачем вимог пункту 15 підрозділу 2 розділу ХХ ПК України є безпідставними.

Висновки відповідача про порушення позивачем вимог підпункту 138.10.3 пункту 138.10 статті 138 ПК України у зв'язку із чим завищено витрати за 2012 рік на 275000 грн. ґрунтуються на тому, що останнім включено до складу витрат витрати за актом здачі-прийняття робіт від 24 травня 2012 року №0у-20024/05 по договору оренди від 16 березня 2011 року, укладеному з ПП Солощуком О.М., предметом якого є надання складських приміщень в термінове платне користування.

Згідно даних акту перевірки, позивачем безпідставно віднесено вказані витрати на оренду приміщення до складу витрат, оскільки вони не пов'язані із реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг за перевірений період.

Крім того, висновки про порушення наведеної вище норми ПК України ДПІ обґрунтовує безпідставним включенням до складу витрат витрат на придбання у ТОВ «Перемога 1» сільгосппродукції - сорго вагою 29,43 т. вартістю 26977, 50 грн., яка була придбана, але не реалізована, списана на бухгалтерський рахунок 93 «Витрати на збут» та включена. Такі висновки ДПІ зроблено у зв'язку із тим, що в ході перевірки не підтверджено використання в господарській діяльності списаної продукції.

Роблячи висновки про недоведеність відповідачем факту допущення позивачем порушень підпункту 138.10.3 пункту 138.10 статті 138 ПК України суди попередніх інстанцій, зазначили наступне.

Так, відповідно до підпункту 14.1.27 пункту 14.1 статті 14 ПК України витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Згідно з пунктом 138.1 статі 138 ПК України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті: інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

Пунктом 138.2 статті 138 ПК України визначено, що витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

У разі якщо платник податку здійснює виробництво товарів, виконання робіт, надання послуг з довготривалим (більше одного року) технологічним циклом виробництва за умови, що договорами, укладеними на виробництво таких товарів, виконання робіт, надання послуг, не передбачено поетапної їх здачі, до витрат звітного податкового періоду включаються витрати, пов'язані з виробництвом таких товарів, виконанням робіт, наданням послуг у цьому періоді.

За змістом підпункту 138.10.3 пункту 138.10 статті 138 ПК України до складу інших витрат включаються: витрати на збут, які включають витрати, пов'язані з реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг: а) витрати на пакувальні матеріали для затарювання товарів на складах готової продукції; б) витрати на ремонт тари; в) оплата праці та комісійні винагороди продавцям, торговим агентам та працівникам підрозділів, що забезпечують збут; г) витрати на рекламу та дослідження ринку (маркетинг), на передпродажну підготовку товарів; ґ) витрати на відрядження працівників, зайнятих збутом; д) витрати на утримання основних засобів, інших необоротних матеріальних активів, пов'язаних зі збутом товарів, виконанням робіт, наданням послуг (оперативна оренда, страхування, амортизація, ремонт, опалення, освітлення, охорона); е) витрати на транспортування, перевалку і страхування товарів, транспортно-експедиційні та інші послуги, пов'язані з транспортуванням продукції (товарів) відповідно до умов договору (базису) поставки; є) витрати на гарантійний ремонт і гарантійне обслуговування; ж) витрати на транспортування готової продукції (товарів) між складами підрозділів підприємства; з) інші витрати, пов'язані зі збутом товарів, виконанням робіт, наданням послуг.

Згідно з підпунктом 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК України не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

З аналізу наведених норм, слідує, що право платника щодо включення сплачених сум до складу витрат має бути підтверджене первинними документами, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II ПК України.

Поряд з цим слід зазначити, що існування первинних документів хоч і є необхідною підставою для отримання права на відображення в податковому обліку сум витрат, однак не єдиною, оскільки за змістом наведених норм законодавець виділяє ще одну необхідну умову віднесення понесених витрат до витрат, а саме: понесення витрат платником податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах має здійснюватися для провадження господарської діяльності платника податку.

Також, згідно з підпунктом 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 ПК України господарська діяльність - діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

При цьому господарський характер витрат визначається з урахуванням обставин, що свідчать про намір платника отримати економічний ефект в результаті реальної економічної діяльності, а не в залежності від фактично одержаного доходу.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, між ТОВ «Сол-Агротрейд» та СПД Солощуком О.М. було укладено договір від 16 березня 2011 року №16/03-У про надання

послуг з очищення та обробки сільськогосподарських культур та оренди складських приміщень для зберігання сільськогосподарських культур.

Фактичне викання умов вказаного договору підтверджено податковою накладною від 24 травня 2012 року №1 та актом №ОУ-0024/05 щодо здачі-прийняття наданих послуг, який було підписано сторонами 24 травня 2012 року.

Отже, вказаний акт підписано за період з 1 січня 2011 року по 15 травня 2012 року, у зв'язку з чим доводи ДПІ про те, що підприємством були включені витрати за вказаним актом по договору оренди від 16 березня 2011 року №16/03-У, предметом якого є надання складських приміщень до складу витрат за 2011 рік, який перевірений попередньою перевіркою є помилковими.

Разом з цим, суди попередніх інстанцій вірно не прийняли до уваги твердження податкового органу про те, що відсутні документи, які б підтверджували використання у господарській діяльності списаної продукції, яка утворилась при реалізації придбаного у ТОВ «Перемога 1» сорго, оскільки згідно додатку до акту здачі-прийняття робіт (надання послуг) від 27 квітня 2012 року№ОУ-27/04 при очищенні та обробці 109,55 т сорго, яке було придбано 25 квітня 2012 року від ТОВ «Перемога 1» залікова вага склала 80,12 т., а втрата від вологості та сміттєвих домішок склала 29,43 т.

Наведені обставини у сукупності та взаємозв'язку підтверджують правильність висновку судів про недоведеність відповідачем факту допущення позивачем порушень вимог чинного законодавства, що наведені в акті перевірки від 10 жовтня 2013 року № 2041/22-60/35130748.

Вищий адміністративний суд України акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

В той же час, відповідачем під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності, як і не доведено правомірності оскаржуваних податкових повідомлень-рішень.

Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують і не дають підстав для висновку, що судами при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Таким чином, ухвалені по справі рішення є законними і обґрунтованими, а зазначена в касаційній скарзі позиція відповідача не знаходить свого підтвердження за матеріалами справи та не ґрунтується на положеннях чинного законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За таких обставин, суд, перевіривши у межах касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, приходить до висновку, що касаційну скаргу необхідно відхилити, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід залишити без змін.

Керуючись статтями 2201, 223, 224, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

У Х В А Л И В

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Приморському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області відхилити, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 13 березня 2014 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 4 червня 2014 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення копій особам, що беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуюча: Н. Є. Блажівська

Судді: Г.К. Голубєва

В.П. Юрченко