Рішення № 41947173, 09.12.2014, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/20515/14 09.12.14

За позовом Публічного акціонерного товариства "ТЕРРА БАНК"

до Приватного акціонерного товариство "Страхова компанія "Українські резерви"

За участю третьої особи,

яка не заявляє самостійних

вимог на предмет спору,

на стороні позивача Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

про застосування наслідків нікчемності правочину та стягнення 281 746,68 грн.

Суддя Бондаренко Г.П.

Представники сторін:

Від позивача Бойко С.М. (дов. №290 від 24.10.2014)

Від відповідача Келембет М. В. (дов №185 від 20.10.2014),

Єрмакович С. О. (дов. №181 від 07.10.2014)

Деревянко Н.В. (Голова правління, витяг №19423515 від 09.10.2014)

Шкуліпа О. П. (дов. № 183 від 13.10.2014)

Від третьої особи Шевченко Ю. А. (дов. № 09-13156/14 від 11.11.2014)

Відповідно до ст. 85 ГПК України в судовому засіданні 09.12.2014 оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Публічне акціонерне товариство "ТЕРРА БАНК" (далі за текстом - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Приватного акціонерного товариство "Страхова компанія "Українські резерви" (далі за текстом - відповідач) про застосування наслідків нікчемності договору № 6-ТБ/004 від 21.03.2013 добровільного страхування фінансових ризиків та стягнення з відповідача 267 882, 42 грн. основної заборгованості та 13863,84 грн. процентів за користування чужими грошовими коштами.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.10.2014 позовна заява прийнята судом до розгляду, порушено провадження у справі № 910/20515/14, розгляд справи призначено на 28.10.2014.

У судовому засіданні 28.10.2014 відповідно до ст.77 ГПК України оголошено перерву до 25.11.2014.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.11.2014 до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, оскільки прийняття, оскільки рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін, в порядку ст. 27 ГПК України, продовжено строк розгляду справи на 15 днів, в порядку ст. 69 ГПК України та відкладено розгляд справи на 09.12.2014 в порядку ст. 77 ГПК України.

02.12.2014 через відділ канцелярії Господарського суду міста Києва відповідачем подано пояснення по справі.

В судове засідання 09.12.2014 представники сторін та третьої особи з'явились та надали суду усні пояснення по суті справи, в яких позивач свої позовні вимоги підтримав в повному обсязі, відповідач проти задоволення позовних вимог заперечив.

Розглянувши в судовому засіданні заяву про забезпечення позову, яка викладена позивачем в прохальній частині позовної заяви, та якою позивач просить суд накласти арешт на грошові кошти відповідача, що містяться на всіх його рахунках, в будь - яких банківських установах, в тому числі, але не обмежуючись ним, на рахунку № 265042046, відкритому в АБ «Укргазбанк» (код банку 320478), суд дійшов висновку про відмову в її задоволенні з підстав нижчевикладених.

Заяву обґрунтовано тим, що відповідач має необмежену можливість на майбутнє шляхом відчуження належних йому активів уникнути відповідальності та не повернути безпідставно отриманих за нікчемним правочином грошових коштів.

Відповідно до ст. 66 Господарського процесуального кодексу України, господарський за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи має право вжити передбачених статтею 67 цього Кодексу заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Згідно з п. 1.1 роз'яснення Вищого господарського суду України № 01-8/2776 від 12.12.06. "Про деякі питання практики застосування забезпечення позову", заявник повинен обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову.

При цьому, відповідно до п. 1 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 16 від 26.12.11. "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову", особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову. З цією метою та з урахуванням загальних вимог, передбачених статтею 33 ГПК, обов'язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову.

Разом з тим, згідно з п. 3 вказаної постанови, умовою застосування заходів до забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

Отже, питання задоволення заяви сторони у справі про застосування заходів до забезпечення позову вирішується судом в кожному конкретному випадку виходячи з характеру обставин справи, що дозволяють зробити припущення про утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду у випадку невжиття заходів забезпечення позову. Вказана правова позиція була підтримана й Вищим господарським судом України при винесенні постанови у справі № 6/166 від 13.08.2008 р.

Дослідивши збалансованість інтересів сторін, суд виходить з того, що припущення позивача про те, що відповідач буде ухилятись від виконання рішення суду в даній справі не підтверджується жодними належними та допустимими доказами. Таким чином, останнім не доведено, що грошові кошти, які є у відповідача на момент прийняття рішення у справі № 910/20515/14, можуть зникнути, зменшитись за кількістю на момент виконання рішення, а тому заява позивача про вжиття заходів до забезпечення позову є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.

Позовні вимоги обґрунтовані підпунктами 7, 8 п. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Відповідач проти задоволення позовних вимог заперечує, з тих підстав, що договір № 6-ТБ/004 від 21.03.2013 добровільного страхування фінансових ризиків на момент його укладання відповідач чинному законодавству і не є нікчемним.

Розглянувши подані матеріали, заслухавши пояснення повноважних представників позивача і відповідача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, Господарський суд міста Києва -

ВСТАНОВИВ:

21.03.14 між позивачем, як страхувальником та відповідачем, як страховиком було укладено договір № 6-ТБ/004 добровільного страхування фінансових ризиків (далі за текстом - договір).

Відповідно до п. 1.1 договору, його предметом є майнові інтереси страхувальника, що не суперечать чинному законодавству України і пов'язані з фінансовими збитками страхувальника, які виникають у страхувальника в результаті не повернення позичальником (в разі настання певних подій - страхових випадків) повністю або частково кредиту та/або відсотків за його користування в розмірах і в строки, передбачені кредитним договором.

Згідно з п. 3.5 договору страхувальник зобов'язався сплатити страховику страховий платіж за кожним переліком кредитів не пізніше п'яти робочих днів від дати підписання договору та переліку кредитів.

Як вбачається з підписаного сторонами та скріпленого їх печатками додатку № 1 до договору - переліку кредитів, наданих юридичним особам, позивачем було надано кредит за договорами № К/13/12-8 від 18.11.13, № КЛ/14/02-8 від 18.02.2014, № К/13/13-8 від 29.11.2013, № К/13/-8-8 від 17.10.2013, № К/12/1-8 від 27.01.2012, № КЛ/11/10 від 10.06.2011, № К/12/3-8 від 22.02.2012, № К/12/6-8 від 06.03.2012. За вказаним додатком розмір страхового платежу становить 267 882, 42 грн.

Як вбачається з меморіального ордеру № 320570 від 24.03.14, копія якого наявна в матеріалах справи, позивач сплатив страхову премію за договором в розмірі 267 882, 42 грн.

Строк дії договору сторонами погоджено п. 6.1 договору - з моменту підписання сторонами (21.03.14.), але не раніше надходження страхового платежу на поточний рахунок страховика, і діє до 20.03.15, та/або у будь-якому випадку не більше строку виконання позичальником основного зобов'язання (погашення суми кредитної заборгованості у повному обсязі) за кредитним договором, зазначеним у переліку кредитів.

Відповідно постанови Правління Національного банку України № 518 від 21.08.14 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Терра Банк" до категорії неплатоспроможних", виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 21.08.14 прийнято рішення № 72 "Про запровадження тимчасової адміністрації в ПАТ "Терра Банк", згідно з яким з 22.08.14 запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в Публічному акціонерному товаристві "Терра Банк".

Тимчасову адміністрацію запроваджено строком на 3 місяці з 22.08.14 по 22.11.14 включно.

Як стверджує позивач, під час перевірки договору, уповноваженою особою було встановлено, що договір є нікчемним, оскільки містить відповідні критерії, про що відповідачу було направлено відповідне повідомлення № 23.09.2014/15-Вих від 23.09.2014.

Відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" уповноважена особа Фонду діє від імені Фонду відповідно до цього Закону і нормативно-правових актів Фонду.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити збереження активів та документації банку. Протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.

Спір у справі виник в зв'язку з тим, що під час перевірки Договору № 6-ТБ/002 від 06.03.13. уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві "Терра Банк" було встановлено, що вказаний договір є нікчемним відповідно до п.п. 7,8 п. 38 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", а відтак, є таким, що не породжує будь-яких правових наслідків в силу приписів ст. 216 ЦК України.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 "Про судове рішення" рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Згідно зі ст. ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги не лягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно з ст. ст. 11, 629 Цивільного кодексу України договір є однією із підстав виникнення зобов'язань та обов'язковим для виконання сторонами.

В силу ст. 526 Цивільного кодексу України та ст. 193 Господарського кодексу України, зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України).

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.

Стаття 627 Цивільного кодексу України встановлює, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону України "Про страхування" договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

Частиною 1 ст. 6 Закону України "Про страхування" визначено, що добровільне страхування - це страхування, яке здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком. Загальні умови і порядок здійснення добровільного страхування визначаються правилами страхування, що встановлюються страховиком самостійно відповідно до вимог цього Закону. Конкретні умови страхування визначаються при укладенні договору страхування відповідно до законодавства.

Пункт 18 ч. 4 ст. 6 Закону України "Про страхування" передбачає, що видами добровільного страхування може бути страхування фінансових ризиків.

Відповідно до статті 202 Цивільного кодексу України павочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним також є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Відповідно до ч. 1 п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України необхідно розмежувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (ч. 1 ст. 219, ч. 1 ст. 220, ч. 1 ст. 224 ЦК тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інші заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (ч. 2 ст. 222, ч. 2 ст. 223, ч. 1 ст. 225 ЦК тощо).

Згідно з п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимог, господарський суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а має дати належну оцінку доводам позивача (п. 2.13 вказаної Постанови).

Приписами п. п. 7, 8 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав: банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов'язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України.

Так, актом № 3 від 23.09.14 про проведення перевірки правочинів (у тому числі договорів), укладених ПАТ "Терра Банк" протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, які відповідають критеріям, передбаченим ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" визначено, що договір № 6-ТБ/004 від 21.03.13 підпадає під критерії, визначені п. п. 7, 8 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Позивач посилається на вимоги ст. 52 ЗУ "Про банки і банківську діяльність", відповідної до якої, угоди, що здійснюються з пов'язаними з банком особами (далі - пов'язані особи), не можуть передбачати більш сприятливі умови, ніж угоди, укладені з іншими особами. Угоди укладені банком із пов'язаними особами на умовах, сприятливіших за звичайні, визнаються судом недійсними з моменту їх укладення.

При цьому, відповідно од ст. 52 ЗУ "Про банки і банківську діяльність" більш сприятливими умовами визначаються, зокрема, оплата товарів та послуг пов'язаної особи за цінами вищими, ніж звичайні або за таких обставин, коли такі самі товари і послуги іншої особи взагалі не були б придбані.

На підтвердження доводів, викладених в позовній заяві позивач посилається на договори страхування з СТзДВ "Гарантія" та ТОВ "СТ "Авеста страхування".

Зокрема, проаналізувавши договір страхування з СТзДВ "Гарантія", можна дійти висновку, що страховий тариф є вищим, ніж у відповідача та наявні умови пропорційної відповідальності страховика до отриманого страхового платежу, що зменшує розмір страхової виплати.

Проаналізувавши договір страхування з ТОВ "СТ "Авеста Страхування", вбачається за можливе дійти висновку, що хоча розмір страхового платежу є меншим, ніж у відповідача, однак, умовами договору передбачена франшиза від страхової суми.

Таким чином, не відповідають дійсності твердження позивача про те, що придбання у відповідача послуги зі страхування за обставин та умов, коли подібна послуга не була б придбана в інших страховиків за необхідності проведення реального страхування кредитних ризиків та про те, що як свідчать договори добровільного страхування кредиту, укладені між позивачем та іншими акредитованими позивачем страховими компаніями, а також розроблені компаніями правила добровільного страхування, на момент укладення договору позивач мав можливість застрахувати свої майнові ризики, пов'язані з неповерненням виданого позичальнику кредиту та/або несплатою процентів за його користування на умовах значно ширшого переліку обставин, що призводили до настання страхового випадку, сплативши при цьому аналогічну або меншу суму страхових платежів (винагороди).

Посилаючись на те, що оскільки відповідач включений до переліку інсайдерів позивача, позивач стверджує, що всі операції, які проводились з відповідачем підпадали під обмеження, встановлені ст. 52 ЗУ "Про банки і банківську діяльність" (угоди, що здійснюються з пов'язаними з банком особами не можуть передбачати більш сприятливі умови, ніж угоди, укладені з іншими особами).

Положеннями ч. 3 ст. 52 ЗУ "Про банки і банківську діяльність" визначено, що більш сприятливими умовами визначаються: прийняття меншого забезпечення виконання зобов'язань, ніж вимагається від інших клієнтів; придбання у пов'язаної особи майна низької якості чи за завищеною ціною; здійснення інвестиції в цінні папери пов'язаної особи, яку банк не здійснив би в інше підприємство; оплата товарів та послуг пов'язаної особи за цінами вищими, ніж звичайні або за таких обставин, коли такі самі товари і послуги іншої особи взагалі не були б придбані.

Разом з тим, позивачем не доведено, що договором, про застосування наслідків нікчемності якого просить позивач, передбачено більш сприятливі умови, ніж угодами, укладеними з іншими особами.

Крім того, судом враховано, що відповідно до розділу III Методики визначення ціни страхового тарифу, затвердженої Нацкомфінпослуг 28.11.2013 р. за № 4370, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 10 грудня 2013 р. за № 2091/24623, при укладенні договорів за видами добровільного страхування, страховики застосовують страховий тариф, обчислений актуарно (математично) на підставі відповідної статистики настання страхових випадків. Розмір страхових тарифів є складовою частиною правил страхування, розроблених для кожного виду страхування окремо та зареєстрованих у Нацкомфінпослуг.

Страховий тариф по договору, про застосування наслідків нікчемності якого просить позивач, узгоджено сторонами (страховиком та страхувальником) та відповідає Правилам страхування та вимогам даної Методики.

Крім того, договір було перестраховано в ПАТ СК "Кремінь" та зареєстровано в Нацкомфінпослуг, який зареєстрував його без зауважень. На підставі вказаного суд дійшов висновку, що договір укладено на підставі затверджених Нацкомфінпослуг Правил добровільного страхування фінансових ризиків та відповідає вимогам чинного законодавства України.

З огляду на все викладене вище в сукупності суд встановив, що правові підстави вважати Договір № 6-ТБ/004 від 21.03.13 нікчемним з підстав заявлених позивачем відсутні.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно з ч. 5 ст. 216 Цивільного кодексу України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

Позивачем не доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання договору нікчемним і настанням відповідних наслідків, а тому вимоги позивача про застосування до укладеного між позивачем і відповідачем договору № 6-ТБ/004 від 21.03.13 наслідків недійсності правочину, передбачених ст. 216 ЦК України та стягнення з відповідача на користь позивача 267 882, 42 грн. коштів отриманих відповідачем по договору та 13 863, 84 грн. процентів за користування чужими грошовими коштами є такими, що задоволенню не підлягають.

Відповідно до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Згідно зі статтею 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. У відповідності до статті 2 Господарського процесуального кодексу України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств і організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Тобто, підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання.

Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами про застосування наслідків недійсності нікчемного договору.

Зважаючи на вищенаведене, позовні вимоги Публічного акціонерного товариства "Терра Банк" є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню повністю.

У випадках, коли позивач звільнений від сплати судового збору, якщо позов залишено без задоволення - судовий збір не стягується (п. 4.5 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 21.02.13. "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України".

З урахуванням зазначеного, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір не стягується.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 33, 43, 49, 82-85 ГПК України, суд -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити.

2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 16.12.2014.

Суддя Г.П. Бондаренко