Постанова № 41905043, 09.12.2014, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

09 грудня 2014 року № 826/17462/14

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:

головуючого судді - Добрівської Н.А.,

суддів: Катющенка В.П., Шейко Т.І.,

секретаря судового засідання - Шаповалової К.В.,

та представників сторін:

від позивача - ОСОБА_1,

від відповідача - Молодницької І.П.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

з позовомгромадянина Ірану ОСОБА_2доДержавної міграційної служби Українипровизнання неправомірним та скасування рішення від 14.10.2014 року №510-14, зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

05 листопада 2014 року громадянин Ірану ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 14.10.2014 року №510-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні та зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні відповідно до вимог чинного законодавства

Свої вимоги позивач обґрунтовує наявністю численних порушень, допущених відповідачем під час вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Так, за твердженням позивача ДМС України не було викладено причин та обґрунтування відмови у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; відповідачем не було роз'яснено порядок оскарження рішення про відмову у визнанні особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Крім того, позивач наполягає на наявності у нього об'єктивних та правових підстав для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак ці обставини не були враховані відповідачем під час виконання останнім своїх повноважень.

У своїх письмових запереченнях представник відповідача просив відмовити позивачу у задоволені його вимог та наполягав на правомірності дій і рішень відповідача, а також на відсутності законних підстав для визнання громадянина Ірану ОСОБА_2 біженцем, а бо особою, яка потребує додаткового захисту.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав і просив їх задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві. При цьому, представник позивача наголошував на обставинах, які за його твердженням дають підстави для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Представник відповідача у судовому засіданні просив відмовити у задоволені позову, навівши доводи, викладені у письмових запереченнях.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення справи по суті, суд встановив наступне.

ОСОБА_2 є громадянином Ірану, за національністю азербайджанець (Азері), за віросповіданням православний християнин.

11 квітня 2014 року позивач звернувся до відповідача із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду зазначеної заяви та проведених співбесід, 06 серпня 2014 року працівником Головного управління Державної міграційної служби України у Чернівецькій області підготовлено висновок із рекомендацією відмовити іноземцю у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі якого рішенням Державної міграційної служби України від 14 жовтня 2014 року №510-14 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Повідомленням Головного управління Державної міграційної служби України у Чернівецькій області від 24 жовтня 2014 року №1 позивача повідомлено про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з рішенням Державної міграційної служби України від 14 жовтня 2014 року №510-14 та діями відповідача щодо порушення встановленого законом порядку повідомлення про прийняття ДМС України рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач звернувся з відповідним позовом до суду.

При вирішенні питання щодо обґрунтованості вимог заявлених позивачем суд виходить з наступного.

Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011р. №3671-VI (далі по тексту - Закон №3671-VI).

Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI (тут і далі в редакції, чинні на момент винесення спірного рішення) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Згідно із визначенням, наведеним в пункті 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Відповідно до статті 6 зазначеного Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Статтею 9 Закону №3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону (частина 6 статті 9 Закону №3671-VI).

Відповідно до частини 8 статті 9 названого Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 11 статті 9 Закону №3671-VI).

Згідно частини 12 названої статті особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Положеннями частини 5 статті 10 Закону №3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI, відсутні.

Колегія суддів погоджується з таким висновком Державної міграційної служби України, виходячи з наступного.

Відповідно до пункту 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Пунктом 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004р. № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Проте, заява позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.

Як вбачається з матеріалів справи, у тому числі з висновку Головного управління Державної міграційної служби України у Чернівецькій області, приводом виїзду позивача з країни постійного проживання стала не можливість змиритись з політичною ситуацією в країні та мрія з вісімнадцятирічного віку змінити релігію на християнську.

Під час співбесіди від 05.05.2014 року позивач повідомив, що він виїхав з Ірану в грудні 1994 році до Азербайджану, який має спільний кордон з Іраном і де також є Християнська віра. На території Азербайджану позивач проживав 18 років, де звернувся до ВКБ ООН, і йому було надано допомогу у влаштуванні в Червоний хрест (м. Баку) після чого позивач отримав посвідчення особи без громадянства. В Азербайджані позивач працював в сільському господарстві, викладав карате, а 15.10.2012 року вилетів до Києва з метою подальшого проживання в Християнській державі. Після прибуття на територію України, в м. Кіровоград, куди він приїхав до свого товариша - депутата міськради ОСОБА_3, і де він отримав посвідку на тимчасове проживання, позивач переїхав до м. Чернівці і знайшов роботу. 29.01.2014 року позивач змінив віросповідання на християнство.

Як повідомив заявник під час співбесід, він був військовим і приймав участь у бойових діях з 1981 по 1987 роки під час війни з Іраком і не бажає повертатись до країни, де існує диктатура ісламістів.

Як стверджує заявник, метою уряд Ірану завдяки ісламу правлять країною і зберігають контроль над населенням, тримають всіх у страху і в дисципліні. Його побоювання щодо повернення до країни походження пов'язані з ймовірною небезпекою у зв'язку з зміною релігії на християнську.

Але також варто зазначити, що позивач не приймав участь у політичній чи релігійній діяльності в країні походження, не був членом жодних організацій чи політичних партій. Під час співбесід позивач не навів фактів свого особистого переслідування чи своїх родичів в Ірані за ознаками віросповідання. До інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які б були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, причетним не був.

При тому варто підкреслити, що стверджуючи про залишення країни походження для реалізації своєї мрії змінити релігію на християнство, яка була у нього з вісімнадцятирічного віку, позивач змінив віросповідання лише через двадцять років після залишення Ірану та через два роки після прибуття до України.

З огляду на викладене, суд погоджується з висновком Головного управління Державної міграційної служби України у Чернівецькій області про те, що позивач не надав достовірних чи правдивих фактів його особистого переслідування в країні постійного проживання, а також не навів фактів, які б свідчили про переслідування з боку уряду Ірану або про загрозу його життю, безпеці чи свободі в країні походження.

Також слід зазначити, що відповідно до пункту 6 частини 1 статті 6 Закону №3671-VI статус біженця або додатковий захист не надається особі, яка до прибуття в Україну з наміром набути статус біженця перебувала в третій безпечній країні.

Частина 22 статті 1 Закону №3671-VI дає визначення цього терміну: «Третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, за винятком транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту».

Так, суд звертає увагу, що перед тим, як потрапити до України, позивач протягом 18 років перебував в Азербайджані, а лише потім приїхав до України.

Суд також вважає за доцільне зауважити, що відповідно до частини 1 статті 5 Закону №3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Водночас, як вбачається з пояснень позивача, наданих під час співбесід, він прибув на територію України 15.10.2012 року, а звернувся з відповідною заявою до компетентного органу лише 11.04.2014 року.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення відповідача від 14.10.2014 року №510-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.

Вимога позивача про визнання дій відповідача щодо порушення встановленого законом порядку повідомлення про прийняття ДМС України рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, незаконними, на думку суду також не підлягає задоволенню.

Як вбачається зі змісту адміністративного позову, обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, ОСОБА_2 посилається на положення частини 13 статті 10 Закону №3671-VI, якою передбачено, що у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.

Аналізуючи наведену правову норму, а також вивчивши повідомлення від 24.10.2014 року за №1, направлене позивачу, суд приходить до висновку про дотримання суб'єктом владних повноважень вимог законодавства щодо повідомлення причин прийняття оскаржуваного позивачем рішення та порядку його оскарження.

Частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1 статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Відповідно до статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Частиною 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Під час судового розгляду справи відповідач, як суб'єкт владних повноважень довів правомірність свого рішення. В той же час позивач не довів обставин в обґрунтування своїх вимог.

Враховуючи наведене в сукупності та виходячи із встановлених судом обставин, оцінивши надані сторонами докази в контексті наведених вище вимог законодавства, колегія дійшла висновку про недоведеність позивачем протиправності рішення Державної міграційної служби України від 14 жовтня 2014 року №510-14, відповідність якого вимогам законодавства встановлена під час розгляду справи. З огляду на зазначене, позовні вимоги визнаються судом необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Керуючись ст.ст.69-71, 94, 158-163, 167, 254 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

П О С Т А Н О В И В:

В задоволенні адміністративного позову громадянина громадянина Ірану ОСОБА_2 про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 14.10.2014 року №510-14 та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.

Постанова набирає законної сили у порядку, встановленому в ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до Київського апеляційного адміністративного суду в порядку та строки, визначені ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: Н.А. Добрівська

Судді: В.П. Катющенко

Т.І. Шейко