Постанова № 41904966, 11.12.2014, Одеський апеляційний господарський суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

__________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" грудня 2014 р.Справа № 916/2937/14Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Л.В. Поліщук,

суддів С.В. Таран, В.Б. Туренко,

при секретарі судового засідання - І.М. Станковій,

за участю представників сторін:

від позивача: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

від відповідачів:

1) Одеської міської ради: І.О. Моджук,

2) Департаменту комунальної власності Одеської міської ради: В.В.Смітюх,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_1

на рішення господарського суду Одеської області від 10.11.2014р.

у справі № 916/2937/14

за позовом фізичної особи - підприємця ОСОБА_1

до Одеської міської ради та Департаменту комунальної власності Одеської міської ради

про визнання права власності на нежитлове приміщення,

встановив:

Фізична особа - підприємець ОСОБА_1 звернувся з позовом до Одеської міської ради про визнання права власності за набувальною давністю на нежитлове підсобне приміщення підвального типу загальною площею 48,65кв.м., яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

В обґрунтування заявлених вимог позивач послався на те, що на підставі рішення міжвідомчої комісії Приморської районної ради народних депутатів від 29.05.1991р. №83/1 йому передано у користування вищевказане приміщення. За замовленням позивача зазначеному об'єкту нерухомості присвоєно адресу та виготовлено технічний паспорт. В подальшому, 19.10.2011р. позивач звернувся до Департаменту комунальної власності Одеської міської ради із заявою про надання дозволу на викуп переданого йому у користування підсобного приміщення, проте із листа останнього, направленого на адресу юридичного департаменту Одеської міської ради, стало відомо про наміри Департаменту комунальної власності Одеської міської ради оформити правовстановлюючі документи на вказане майно за Одеською міською радою, а не за ОСОБА_1 На думку позивача, зазначене свідчить про невизнання міською радою права власності ОСОБА_1 на спірне нежитлове приміщення, що стало підставою для звернення до суду з даним позовом. Також в обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що відповідно до листа Комунального підприємства "Одеське міжміське бюро технічної інвентаризації" від 22.04.2014р. право власності на вказане майно не зареєстроване та згідно із довідкою Комунального підприємства "Житлово-комунальний сервіс "Фонтанський" на балансі останнього не перебуває. Відтак, посилаючись на безхазяйність спірного майна, а також на те, що, з урахуванням пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України щодо поширення правил про набувальну давність на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом, на момент подання позову вже минуло більше 13 років давнісного, безперервного та добросовісного володіння цим майном, позивач просив визнати за ним право власності на підставі статті 328, частини 1 статті 344, статті 392 Цивільного кодексу України.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 22.09.2014р. в порядку статті 24 Господарського процесуального кодексу України до участі у справі залучено Департамент комунальної власності Одеської міської ради в якості іншого відповідача.

Рішенням господарського суду Одеської області від 10.11.2014р. у задоволенні позову відмовлено з огляду на те, що надані позивачем докази свідчать про використання спірного майна на підставі певного титулу - рішення міжвідомчої комісії Приморського районної ради народних депутатів від 29.05.1991р., що виключає можливість застосування правил набувальної давності. Натомість той факт, що вказане рішення міжвідомчої комісії було прийнято раніше ніж постанова Кабінету Міністрів України від 05.11.1991р. №311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно - територіальних одиниць (комунальною власністю)" та рішення Одеської обласної ради народних депутатів від 25.11.1991р. "Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області", не свідчить про вибуття спірного майна з розпорядження законного власника, а лише свідчить про вирішення питання щодо його підпорядкування. Крім того, суд зазначив про безпідставність застосування до спірних правовідносин приписів статті 392 Цивільного кодексу України, так як позивач звертався до відповідача із заявою саме про дозвіл викупу спірного підсобного приміщення, а лист відповідача від 16.11.2011 року № 01-13/6909 на вказане звернення позивача не можна вважати оспоренням чи невизнанням права власності позивача на спірний об'єкт, та, крім того, позивач не оформлював правовстановлюючі документи на спірне майно, що є необхідною умовою для задоволення позову в порядку вказаної статті.

Не погодившись з рішенням суду, позивач звернувся із апеляційною скаргою, в якій просив рішення скасувати, позов задовольнити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи. Апеляційна скарга мотивована тим, що позивач добросовісно заволодів чужим майном, оскільки станом на 29.05.1991р., тобто на момент передачі спірного майна, територіальна громада міста не була власником спірного майна та не могла здійснити таку передачу, тоді як вищезазначені постанова Кабінету Міністрів України від 05.11.1991р. №311 та рішення Одеської міської ради від 25.11.1991р., на які послався суд при прийнятті рішення, були прийняті пізніше та у відповідності до вимог статті 5 Цивільного кодексу України не мають зворотної дії у часі. Тому, на думку скаржника, володіння ним спірним майном було фактично безтитульним, а також добросовісним, безперервним та давнісним, у зв'язку з чим наявні всі фактичні та правові підставі для задоволення позову в порядку статті 344 Цивільного кодексу України. Крім того, апелянт не погодився із висновком суду про неможливість застосування до спірних правовідносин статті 392 Цивільного кодексу України, оскільки про невизнання міською радою права власності позивача на спірне майно свідчить лист департаменту комунальної власності від 16.11.2011р.

04.12.14 р. від скаржника надійшла заява про залучення до матеріалів справи копії супровідного листа кооперативу "Прилив" від 03.12.2014 р., копії протоколу №4 зборів кооперативу "Прилив" від 19.04.91р. і копії акту-приймання передачі від 30.04.91 р. з посиланням на те, що ці документи підтверджують, що кооператив "Прилив" в 1991 році передав позивачу безхазяйне приміщення площею 48,65 кв.м. за інвентарним №87654321/2 ОДН підвального типу, що розташоване в районі пляжу Аркадія. Також позивач зазначив, що вказані документи він отримав від кооперативу лише 03.12.14 р., тобто після ухвалення рішення, а тому не міг їх надати суду першої інстанції.

Судова колегія задовольнила клопотання позивача і залучила вищевказані документи.

Представники Одеської міської ради та Департаменту комунальної власності Одеської міської ради в усних поясненнях заперечували проти задоволення апеляційної скарги і просили рішення суду залишити без змін.

Заслухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права, апеляційна інстанція встановила наступне.

Згідно із рішенням виконавчого комітету Приморської районної ради народних депутатів від 06.01.1989р. №48 "Про надання дозволу на зайняття індивідуальною трудовою діяльністю ОСОБА_1." позивачу дозволено займатись індивідуальною трудовою діяльністю, а саме вирощуванням грибів з місцем їх реалізації на базарах (а.с.10).

За результатами розгляду заяви ОСОБА_1 щодо надання підсобного приміщення та передачі земельної ділянки, міжвідомчою комісією Приморської районної ради народних депутатів 29.05.1991р.прийнято рішення №83/1, відповідно до якого ОСОБА_1 надано в користування підсобне приміщення загальною площею 48,65 кв.м за № 87654321/11 ОДН (підвального типу), яке розташоване біля прилеглого пляжу "Аркадія" у м.Одесі, а також передано у власність земельну ділянку для ведення особистого підсобного господарства загальною площею 0,6га, що прилягає до вищевказаного приміщення та межує зі складами Приморського харчторгу, земельними зсувами, парковою зоною та дор-ділянкою (а.с.11).

17.06.1998р. ОСОБА_1 зареєстрований як суб'єкт підприємницької діяльності, про що свідчить витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців(а.с. 28).

Як вбачається із довідки про резервування адреси об'єкта нерухомого майна від 31.03.2011р. №333563/1, виданої Комунальним підприємством "Право" на підставі замовлення ОСОБА_1 від 28.03.2011р. №256, в адресному реєстрі м.Одеси на підставі Положення про адресний реєстр м.Одеси, рішення міжвідомчої комісії Приморської районної ради народних депутатів від 29.05.1991р. №83/1, зарезервовано адресу об'єкта нерухомого майна - нежитлового підсобного приміщення підвального типу загальною площею 48,65кв.м., а саме: АДРЕСА_1 (а.с.12).

В подальшому, 15.09.2011р. Комунальним підприємством ""Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості" виготовлено технічний паспорт на спірне нежитлове підсобне приміщення підвального типу загальною площею 48,7кв.м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, в якому користувачем зазначено ОСОБА_1 (а.с.14-16).

19.10.2011р. позивач звернувся до директора департаменту комунальної власності Одеської міської ради із заявою про надання дозволу на викуп спірного підсобного приміщення (а.с.17).

16.11.2011р. Департамент комунальної власності Одеської міської ради листом за вих.№01-13/6909 звернувся до юридичного департаменту Одеської міської ради, в якому повідомив про надходження заяви позивача про надання дозволу на викуп нежитлового приміщення підвального типу, наданого йому в користування на підставі рішення міжвідомчої комісії Приморської райради народних депутатів від 29.05.1991р. №83/1, у зв'язку з чим просив надати правовий висновок про можливість одержання правовстановлюючих документів за Одеською міською радою на вказаний у заяві об'єкт нерухомості, а також законності його використання ОСОБА_1 (а.с.13).

З матеріалів справи також вбачається, що згідно із листом Комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації Одеської міської ради" від 22.04.2014р. №2277-06/404 станом на 31.12.2012р. право власності на нежитлове приміщення підвального типу площею 48,65кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 в комунальному підприємстві не зареєстровано (а.с.21). Крім того, Комунальне підприємство "Житлово-комунальний сервіс "Фонтанський" у листі від 17.06.2013р. за вих.№950 повідомило про те, що на балансі комунального підприємства вказане приміщення не перебуває (а.с.22).

З огляду на встановлені обставини судова колегія зазначає наступне.

Цивільний кодекс України розглядає набувальну давність як спосіб набуття права власності.

Так, у відповідності до приписів частин 1, 4 статті 344 Цивільного кодексу України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Тобто, набувальна давність є первинним способом набуття права власності та поширюється на випадки фактичного безпідставного володіння чужим майном за певних умов.

Для набуття права власності на майно за набувальною давністю згідно з правилами статті 344 Цивільного кодексу України, по-перше, необхідно, щоб заволодіння майном було добросовісним, тобто особа при заволодінні майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

По-друге, таке володіння повинно бути відкритим, тобто очевидним для всіх інших осіб.

І по-третє, володіння майном повинно бути безперервним протягом встановлених законом строків.

Така правова позиція викладена у пункті 9 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" від 07.02.2014р. №5.

При цьому, добросовісність, як одна із загальних засад цивільного судочинства, означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці. Факт добросовісності заявника повинен враховуватись саме на момент отримання ним майна. Крім того, позивач, як володілець майна, повинен бути впевнений в тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Також за положеннями статті 344 Цивільного кодексу України набувальна давність поширюється на випадки безтитульного (незаконного) володіння чужим майном, тобто фактичного володіння, яке не спирається на які-небудь правові підстави володіння чужим майном. Наявність у володільця певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності.

Таким чином, виходячи із змісту статті 344 Цивільного кодексу України, обставинами, які мають значення для справи і які повинен довести позивач, є такі: добросовісність володіння; відкритість володіння; давність володіння; відсутність інших осіб, які претендують на це майно; відсутність титулу (підстави) у позивача для володіння майном та набуття права власності.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач володів спірним майном на підставі певного титулу - рішення міжвідомчої комісії Приморського районної ради народних депутатів від 29.05.1991р. про передачу йому у користування цього майна, що виключає можливість застосування правил набувальної давності.

Вважаючи вказаний висновок суду помилковим, скаржник, як було вище зазначено по тексту цієї постанови, послався на те, що володіння ним спірним майном було фактично безтитульним, оскільки станом на 29.05.1991р., тобто на момент передачі спірного майна, територіальна громада міста не була власником спірного майна та не могла здійснити таку передачу, тоді як постанова Кабінету Міністрів України від 05.11.1991р. №311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно - територіальних одиниць (комунальною власністю)" та рішення Одеської обласної ради народних депутатів від 25.11.1991р. "Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області", на які послався суд при прийнятті рішення, були прийняті пізніше та у відповідності до вимог статті 5 Цивільного кодексу України не мають зворотної дії у часі.

Однак з такими доводами апелянта не можна погодитись, виходячи з наступного.

Поняття "комунальна власність" у законодавстві України з'явилася в грудні 1990 року з прийняттям Закону Української РСР "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве самоврядування". Законодавство визначило, що комунальна власність становить основу місцевого самоврядування, а також те, що управління комунальною власністю здійснюють від імені населення адміністративно-територіальних одиниць відповідні місцеві Ради народних депутатів та уповноважені ними інші органи місцевого самоврядування. До комунальної власності було віднесено майно, яке передається безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також майно, яке набувається місцевими Радами народних депутатів за рахунок належних їм коштів.

Прийнятим у лютому 1991 року Законом Української РСР "Про власність" визнано правовий режим майна комунальної власності. Згідно із статтею 31 цього Закону комунальна власність як власність адміністративно-територіальних одиниць, разом із загальнодержавною (республіканською) власністю, була віднесена до державної власності. Суб'єктами права комунальної власності стали адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Відповідно до постанов Верховної Ради УРСР від 08.12.1990р. "Про порядок введення в дію Закону Української РСР "Про місцевіРади народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування", від 26.03.1991р. "Про введення в дію Закону Української РСР "Про власність" Кабінетом Міністрів України 05.11.1991р. прийнято постанову №311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць", якою затверджено перелік державного майна України, що передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності).

На виконання цієї постанови Одеською обласною радою народних депутатів 25.11.1991р. прийнято рішення "Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області" (а.с.84-89). Додатком №2 до вказаного рішення визначений перелік державного майна, що передавалося у власність міст обласного підпорядкування, до якого увійшов житловий та нежитловий фонд.

Таким чином, як правильно зазначено судом першої інстанції, той факт, що рішення міжвідомчої комісії Приморської районної ради народних депутатів було прийнято раніше, ніж вищевказані постанова Кабінету Міністрів України та рішення Одеської обласної ради народних депутатів, не свідчить про вибуття спірного майна з розпорядження законного власника, а лише свідчить про вирішення питання щодо його підпорядкування. Тому позивач, отримавши в користування спірне майно згідно із рішенням міжвідомчої комісії Приморської районної ради народних депутатів від 29.05.1991р., володів ним на підставі певного правового титулу, що виключає можливість застосування правил набувальної давності.

Також є правомірним висновок суду про безпідставність застосування до спірних правовідносин положень статті 392 Цивільного кодексу України, відповідно до якої власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, так як з таким позовом може звернутися лише особа, яка вже є власником, до особи, яка не визнає за позивачем права здійснювати правомочності власника, а умовою задоволення у заявленому в порядку цієї статті позову є наявність у позивача доказів на підтвердження в судовому порядку факту приналежності йому спірного майна на праві власності. Тобто, звернення з позовом в порядку статті 392 Цивільного кодексу України є способом захисту вже існуючого права власності, тоді як позивач не є власником, а є володільцем спірного майна, і, звертаючись з даним позовом, мав на меті набути право власності на це майно за набувальною давністю.

Посилання скаржника в заяві про залучення доказів на те, що із протоколу зборів №4 кооперативу "Прилив" від 19.04.1991 р. і акту прийому-передачі від 30.04.1991 р. вбачається, що йому кооперативом було передано саме безхазяйне майно, а територіальна громада не була власником цього майна, апеляційна інстанція відхиляє, виходячи із наступного.

Відповідно до ст.137 Цивільного Кодексу УРСР, який діяв у 1991 році, майно, яке не має власника або власник якого невідомий (безхазяйне майно), надходить у власність держави за рішенням виконавчого комітету районної, міської Ради народних депутатів, винесеним за заявою фінансового органу. Заява про визнання майна безхазяйним може бути подана не раніш як через один рік після прийняття майна на облік відповідним фінансовим органом або виконавчим комітетом селищної, сільської Ради народних депутатів.

Тобто в 1991 році існував порядок визначення майна безхазяйним і передачі його у власність тільки державі.

Отже, передача нерухомого майна як безхазяйного кооперативом "Прилив" у власність ФОП ОСОБА_1 є незаконною.

За таких обставин доводи апеляційної скарги спростовуються вищенаведеним, а, відтак, підстав для скасування законного та обґрунтованого рішення місцевого господарського суду судова колегія не вбачає.

Керуючись ст.ст. 99, 103, 105 Господарського процесуального кодексу

України, суд -

постановив:

Рішення господарського суду Одеської області від 10.11.2014р. у справі №916/2937/14 залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Постанова апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня набрання постанови законної сили.

Повний текст постанови підписано 15.12.2014 р.

Головуючий суддя Л.В. Поліщук

Суддя С.В. Таран

Суддя В.Б. Туренко