Постанова № 41870064, 08.12.2014, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"08" грудня 2014 р. Справа№ 910/19086/13

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Зубець Л.П.

суддів: Новікова М.М.

Мартюк А.І.

секретар: Фільманович М.Є.

за участю представників:

позивача: Токар Є.А.;

відповідача: Остапенко В.М.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Національної

акціонерної компанії «Нафтогаз України»

на рішення Господарського суду міста Києва

від 09.09.2014р.

у справі №910/19086/13 (суддя Борисенко І.І.)

за позовом Публічного акціонерного товариства «Полтаваобленерго»

до Публічного акціонерного товариства «Національної

акціонерної компанії «Нафтогаз України»

про визнання договору недійсним

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство "Полтаваобленерго" (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" (далі - відповідач) про визнання недійним договору на купівлю-продаж природного газу №2677 від 31.07.2012р.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірний договір був підписаний з боку відповідача особою, яка не мала відповідних повноважень на його підписання. При цьому позивач наголошував на тому, що перед підписанням договору зі сторони відповідача здійснювався тиск на позивача, який полягав, зокрема, у загрозі припинення газопостачання у випадку непогодження позивачем підписати договір у запропонованій відповідачем редакції. Також позивач зазначав про те, що умови п.7.2 договору №2677 від 31.07.2012р., якими встановлена відповідальність позивача за неналежне проведення розрахунків одночасно у вигляді і пені, і штрафу, суперечать ст. 61 Конституції України та ст. 3 Цивільного кодексу України.

Відповідач проти позову заперечував, наголошуючи на тому, що оспорюваний договір було підписано від імені відповідача уповноваженою на те особою, а саме Тріколічем В.П., який діяв на підставі довіреності від 28.12.2011р. №14-281, виданої головою правління Бакуліним Є.М., який діяв на підставі статуту Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України". Умови договору визначалися за погодженням та взаємною згодою сторін, зміст договору не суперечить вимогам чинного законодавства, у зв'язку з чим підстави для визнання його недійсним відсутні.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 05.11.2013р. у справі №910/19086/13, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 11.03.2014р., у задоволенні позову було відмовлено повністю.

Однак постановою Вищого господарського суду України від 18.06.2014р. вказані постанову Київського апеляційного господарського суду від 11.03.2014р. та рішення Господарського суду міста Києва від 05.11.2013р. у справі №910/19086/13 було скасовано в частині правомірності умов договору, викладених у п.7.2 договору щодо 7% штрафу та передано в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

З урахуванням постанови Вищого господарського суду України від 18.06.2014р. у справі №910/19086/13, позивач уточнив свої вимоги (змінив предмет позову, але підстави позову залишись ті ж самі) та просив суд визнати недійним договір на купівлю-продаж природного газу №2677 від 31.07.2012р. в частині пункту 7.2, згідно з яким за прострочення понад 30 днів додатково підлягає сплаті штраф у розмірі 7% від суми простроченого платежу. При цьому, позивач зазначав про те, що невиконання ним договірного грошового зобов'язання має саме грошовий характер, тому застосування до позивача штрафної санкції, передбаченої ч.2 ст. 231 Господарського кодексу України за прострочення грошового зобов'язання є неправомірним.

Заперечення відповідача на позов залишилися аналогічними тим, які наводилися вище.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.09.2014р. у справі №910/19086/13 позов було задоволено повністю, визнано недійсним пункт 7.2 Договору купівлі-продажу природного газу №2677-ПР від 31.07.2012р. в частині стягнення з відповідача за прострочення понад 30 (тридцять) днів штрафу у розмірі 7% від суми простроченого платежу. Окрім того, присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача 1 147,00 грн. судового збору.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2014р. у справі №910/19086/13 та прийняти нове рішення, яким пункт 7.2 Договору купівлі-продажу природного газу №2677-ПР від 31.07.2012р. в частині стягнення з відповідача за прострочення понад 30 (тридцять) днів штрафу у розмірі 7% від суми простроченого платежу визнати дійсним.

Вимоги та доводи апеляційної скарги обґрунтовані тим, що місцевим господарським судом було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального і процесуального права. Загалом доводи апеляційної скарги ідентичні тим, які наводились відповідачем під час розгляду справи місцевим господарським судом.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 16.10.2014р. апеляційну скаргу було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 17.11.2014р.

17.11.2014р. через Відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він заперечував проти скарги, посилаючись на її безпідставність та непідтвердженість належними доказами, просив суд залишити апеляційну скаргу без задоволення.

В судовому засіданні 17.11.2014р. представник відповідача підтримав апеляційну скаргу з викладених у ній підстав, просив суд скаргу задовольнити, скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2014р. у справі №910/19086/13 та прийняти нове рішення, яким пункт 7.2 Договору купівлі-продажу природного газу №2677-ПР від 31.07.2012р. в частині стягнення з відповідача за прострочення понад 30 (тридцять) днів штрафу у розмірі 7% від суми простроченого платежу визнати дійсним.

В судовому засіданні 17.11.2014р. представник позивача заперечував проти апеляційної скарги з підстав, наведених у відзиві на апеляційну скаргу, просив суд відмовити в задоволенні скарги та залишити оскаржуване рішення місцевого господарського суду без змін як таке, що було прийнято з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

В судовому засіданні 17.11.2014р., на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України було оголошено перерву до 08.12.2014р.

В судовому засіданні 08.12.2014р. представник відповідача підтримав пояснення, надані в попередньому судовому засіданні, просив суд апеляційну скаргу задовольнити.

В судовому засіданні 08.12.2014р. представник позивача також підтримав раніше надані пояснення, просив суд залишити апеляційну скаргу без задоволення.

В судовому засіданні 08.12.2014р. було оголошено вступну та резолютивну частини постанови суду.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.

31.07.2012р. між позивачем, як покупцем, та відповідачем, як продавцем, було укладено договір №2677-ПР купівлі-продажу природного газу (далі - Договір), за умовами якого (розділ 1) продавець зобов'язується передати у власність покупцю у 2012 року році природний газ, ввезений на митну територію України ПАТ "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" за кодом згідно УКТ ЗЕД 2711 21 00 00, або/та природний газ, видобутий на території України підприємствами, які не підпадають під дію ст. 10 Закону України "Про засади функціонування ринку природного газу", а покупець зобов'язується прийняти та оплатити цей природний газ (далі - газ), на умовах цього Договору. Газ, що продається за цим Договором, використовується покупцем виключно для власних потреб. Покупець є кінцевим споживачем (том справи - 1, аркуші справи - 8-13).

Продавець передає покупцеві з 01.08.2012р. по 31.12.2012р. газ обсягом до 136 933 тис. куб. м. Ціна (граничний рівень ціни) на газ та послуги з його транспортування установлюються НКРЕ (п.п.2.1, 5.1, 5.2 Договору). До сплати за 1000 куб. м. природного газу підлягає 3 884,78 грн., крім того ПДВ - 20% - 776,96 грн., всього з ПДВ - 4 661,74 грн.

Порядок та умови проведення розрахунків погоджені сторонами в розділі 6 Договору, згідно з п.6.1 якого оплата за газ здійснюється покупцем виключно грошовими коштами шляхом 30% попередньої оплати вартості планових обсягів поставки природного газу за 5 днів до початку здійснення поставки. Решта 70% вартості планових обсягів поставки природного газу сплачується покупцем протягом місяця поставки газу. Остаточний розрахунок за фактично переданий газ здійснюється до 14-го числа місяця, наступного за місяцем поставки газу.

В розділі 7 Договору сторони встановили відповідальність за невиконання чи неналежне виконання умов Договору. Зокрема, в п.7.2 Договору передбачено, що у разі невиконання покупцем умов п.6.1 цього Договору продавець має право не здійснювати поставку газу покупцю або обмежити поставку пропорційно до кількості несплачених обсягів з наступною поставкою цих обсягів при умові їх оплати та наявності технічної можливості. У разі невиконання покупцем п.6.1 умов цього Договору він у безспірному порядку повинен сплатити продавцю, крім суми заборгованості, пеню у розмірі подвійної облікової ставки національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня від суми простроченого платежу за кожний день прострочення платежу, а за прострочення понад 30 днів додатково сплатити штраф у розмірі 7% від суми простроченого платежу.

Порядок вирішення спорів між сторонами наведений в розділі 9 Договору. Так, у відповідності до п.9.3 Договору строк, у межах якого сторони можуть звернутися до суду з вимогою про захист своїх прав за цим Договором (строк позовної давності), у тому числі щодо стягнення основної заборгованості, штрафів, пені, відсотків річних, інфляційних нарахувань, встановлюється тривалістю у 5 років.

Відповідно до п.11.1 Договору останній набуває чинності з дати його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення їх підписів печатками сторін, і діє в частині поставки природного газу з 01.08.2012р. до 31.12.2012р., а в частині проведення розрахунків за газ та послуг з його транспортування - до повного погашення заборгованості.

Підставою для визнання п.7.2 Договору недійсним в частині щодо 7% штрафу, позивач вказує на те, що невиконання відповідачем договірного грошового зобов'язання має саме грошовий характер, тому застосування до відповідача штрафної санкції, передбаченої ч.2 ст. 231 Господарського кодексу України за прострочення грошового зобов'язання є неправомірним і в цій частині Договір має бути визнаний недійсним на підставі ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Місцевий господарський суд позов в частині вимог, направлених на новий розгляд, задовольнив повністю, визнавши позовні вимоги обґрунтованими та підтвердженими належними доказами.

Колегія суддів Київського апеляційного господарського суду погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх обґрунтованими та такими, що відповідають фактичним обставинам справи, з наступних підстав.

Згідно зі ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З вищенаведених правових норм випливає, що вирішуючи спір про визнання угоди (правочину) недійсною, господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Як уже зазначалося вище, предмет розгляду у даній справі стосується відповідності умов п.7.2 Договору вимогам ч.2 ст. 231 Господарського кодексу України (відповідна вказівка міститься в постанові Вищого господарського суду України у справі №910/19086/13 від 18.06.2014р.).

В ст. 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Згідно з ч.1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

В ст. 549 Цивільного кодексу України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Відповідно до ч.2 ст. 551 Цивільного кодексу України у разі, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Згідно з ч.ч.2-4 ст. 231 Господарського кодексу України у разі, якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг); за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості. Законом може бути визначений розмір штрафних санкцій також за інші порушення окремих видів господарських зобов'язань, зазначених у частині другій цієї статті. У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Як вірно зазначив у своєму рішенні місцевий господарський суд, в даному випадку застосування до позивача, як боржника, який порушив господарське зобов'язання, штрафної санкції у вигляді штрафу, передбаченого абзацом 3 ч.2 ст. 231 Господарського кодексу України, можливо за наявності у сукупності наступних умов: якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачений договором або законом; якщо, між іншим, порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, якщо допущено прострочення виконання не грошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафу.

Натомість, встановлений в п.7.2 Договору штраф не відповідає вимогам ч.2 ст. 231 Господарського кодексу України, оскільки вказана норма передбачає відповідальність за прострочення виконання не грошового зобов'язання, тоді як зобов'язання позивача за Договором є грошовим.

Відповідно до ч. 1 ст. 231 Господарського кодексу України законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.

Колегія суддів враховує посилання відповідача в апеляційній скарзі на те, що спірний Договір, зокрема, п.7.2 Договору, є правомірним, виходячи із принципу свободи договору, закріпленого в ст. 627 Цивільного кодексу України.

Проте, поза увагою відповідача залишилося те, що дія вищевказаного принципу обмежена вимогами ч.1 ст. 203 Цивільного кодексу України, згідно з якою зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Як вірно зазначив у своєму рішенні місцевий господарський суд, умови п.7.2 Договору прямо суперечать положенням ст. ст. 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» та абзацу 3 ч.2 ст. 231 Господарського кодексу України, а тому не можуть вважатися належною формою реалізації сторонами принципу свободи договору.

Посилання відповідача в апеляційній скарзі на ч.2 ст. 231 Господарського кодексу України не може бути прийнято судом до уваги, оскільки, як уже зазначалося вище, така форма відповідальності, як одночасне стягнення пені та штрафу у розмірі 7% відсотків застосовується лише за порушення негрошових зобов'язань, тоді як зобов'язання позивача за Договором є грошовим (аналогічна правова позиція наведена в п.2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», постанові Вищого господарського суду України від 19.04.2012р. у справі №5023/8817/11(5023/1652/11)).

Підсумовуючи вищенаведені обставини в їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що зміст п.7.2 спірного Договору в частині стягнення з відповідача за прострочення понад 30 днів штрафу у розмірі 7% від суми простроченого платежу не відповідає вимогам ч.2 ст. 231 Господарського кодексу України, а тому в цій частині Договір має бути визнаний недійсним.

Згідно зі ст. ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

З вищенаведеного слідує, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки. Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами, в тому числі подавати докази на підтвердження обставин, на які вони посилаються.

Належних та допустимих доказів, які б спростовували висновки місцевого господарського суду, надано не було.

Доводи, викладені в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи.

Приймаючи до уваги вищенаведені обставини справи в їх сукупності, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2014р. у справі №910/19086/13 та задоволення апеляційної скарги.

Зважаючи на відмову в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за її подання покладаються на відповідача (апелянта).

Враховуючи наведене, керуючись ст. ст. 4-2, 4-3, 32-34, 43, 49, 77, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2014р. у справі №910/19086/13 - без змін.

2. Матеріали справи №910/19086/13 повернути до Господарського суду міста Києва.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у встановленому законом порядку та строки.

Головуючий суддя Л.П. Зубець

Судді М.М. Новіков

А.І. Мартюк