Ухвала суду № 41867083, 02.12.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 грудня 2014 року м. Київ К/800/33317/14

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Малиніна В.В. (доповідач), Загороднього А.Ф., Швеця В.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 представника позивача ОСОБА_5 на постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2013 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 березня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України про визнання рішення протиправним та зобов'язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_5 (далі-позивач) звернулась в суд з позовом до Державної міграційної служби України (далі-відповідач), в якому просила скасувати рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_5 про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 березня 2014 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі заявник, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить їх рішення скасувати та постановити рішення, яким справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом касаційної інстанції, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, правильність правової оцінки обставин справи та застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.223 КАС України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

Відмовляючи в позові, суди виходили з того, що позивач не надала жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того факту, що у разі повернення до країни громадянської належності - Гвінеї може зазнати серйозної шкоди, яка є такою, що підпадає під заборону ст.3 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, під перелік підстав для надання додаткового захисту згідно з п.В Європейської Директиви ЄС 2004/83/ЄС від 29 квітня 2004 року, а відповідно і під визначення п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Таким чином, рішення відповідача № 402-13 від 4 липня 2013 року, яким відмовлено громадянці Гвінеї ОСОБА_5 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийняте відповідно до Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та в межах повноважень відповідача, з врахуванням та дослідженням всіх обставин справи.

Із зазначеним висновком колегія суддів погоджується і вважає необхідним зауважити на наступне.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, є уродженкою м.Конакрі, район Саноя, республіка Гвінея, що підтверджується паспортом громадянки Республіки Гвінея НОМЕР_1, виданим Комісаріатом поліції м.Конакрі 24 серпня 2011 року терміном дії до 23 серпня 2016 року. Позивач належить до національності гвінейка, етнічна група сусу, сповідує іслам.

З країни громадянської належності виїхала 12 листопада 2011 року, транзитом через Марокко м.Касабланка прибула в Україну. Державний кордон з Україною ОСОБА_5 перетнула 13 листопада 2011 року в аеропорту м.Донецька на підставі паспорта та одноразової візи типу НОМЕР_2, виданої Посольством України в Гвінейській Республіці на запрошення Харківського національного автомобільно-дорожнього університету (ХНАДУ) .

У період з листопада 2011 року по 2012 рік позивач навчалася на підготовчому факультеті Харківського національного автомобільно-дорожнього університету (ХНАДУ), мала реєстрацію за вказаним навчальним закладом, документовано посвідкою на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_3 виданої 27 червня 2012 року терміном дії до 19 грудня 2012 року, зарахована на перший курс факультету управління та бізнесу ХНАДУ (лист від 13 грудня 12 року №9205/64).

З матеріалів справи вбачається, що під час навчання перебула у фактичних шлюбних відносинах з Еммануелем, студентом з Гвінеї, від якого завагітніла. Про це вона повідомила своїх батьків, котрі перестали допомагати їй, оплачувати навчання, внаслідок чого вона залишилася без засобів для існування, не змогла продовжувати навчання через відсутність коштів та втратила право на проживання в гуртожитку університету.

8 жовтня 2012 року громадянка Гвінеї ОСОБА_5 звернулася до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У заяві ОСОБА_5 зазначила, що не може повернутися у країну громадянської належності, оскільки є вагітною та незаміжньою. Вказане, як стверджує заявниця, за релігійним переконанням мусульман є ганьбою та карається забиттям камінням. Повідомила, що батьки не бажають бачитися та спілкуватися з нею, відмовили в матеріальній допомозі.

9 грудня 2012 року позивач народила доньку - ОСОБА_6, котра є громадянкою України, що підтверджується Свідоцтвом про народження Серії НОМЕР_4, виданим 18 січня 2013 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану по м.Харкову реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції. З батьком дитини в зареєстрованому шлюбі не проживає.

Рішенням Державної міграційної служби України № 402-13 від 4 липня 2013 року позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз.4 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 та 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.

24 липня 2013 року позивач отримала Повідомлення № 40 від 17 липня 2013 року Головного управління державної міграційної служби України в Закарпатській області про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідно до статті 1 якого біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутись до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з ч. 5 ст. 10 Закону за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

При цьому, «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Суди дійшли висновку, що позивачем не надано до органу міграційної служби та до суду жодних переконливих доказів, які б свідчили про її переслідування на батьківщині або наявність будь-яких підстав щодо побоювань за своє життя та життя своїх рідних на батьківщині. Позивачем не доведено жодного суттєвого факту заяви та не надано документів у підтвердження обґрунтованості свого звернення. Побоювання ОСОБА_5 стати жертвою переслідувань є необґрунтованими, а також не встановлено реальність цих побоювань.

З огляду на вищевикладене, обставини, на які посилається позивач, як на підставу для надання їй статусу біженця в Україні, не вказують на наявність у нього об'єктивних причин для побоювання стати жертвою переслідувань у країні походження за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Вище зазначене свідчить про відсутність умов для надання позивачу статусу біженця.

Посилаючись на викладене, суди попередніх інстанцій прийшли до обґрунтованих висновків, що Державна міграційна служба України діяло в межах повноважень та у спосіб, передбачений законодавством України, та правомірно відмовило позивачу у наданні статусу біженця.

Висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Доводи, які містяться в касаційній скарзі, висновків судів та обставин справи не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись ст.ст. 220, 222, 223, 224, 230, 231 КАС України, суд, -

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 представника позивача ОСОБА_5 - залишити без задоволення.

Постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2013 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 березня 2014 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі і оскарженню не підлягає.

Судді: В.В.Малинін

А.Ф.Загородній

В.В.Швець