Рішення № 41801497, 02.12.2014, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

____________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"02" грудня 2014 р.Справа № 922/4424/14

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Денисюк Т.С.

при секретарі судового засідання Стоянові А.С.

розглянувши справу

за позовом Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України", м. Київ в о. філії АТ "Укрексімбанк", м. Харків до 1. Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2, м. Харків , 2. Приватного підприємства "Союзбит. Сервіс", м. Харків про визнання недійсним договору за участю :

Представник позивача - Шибіка Ю.Г. довіреність №010-01/7568 від 05.11.2013 року;

Предстанвик 1-го відповідача - арбітражний керуючий Саутенко С.О. посвідчення №216 від 20.02.2013 року;

Представник 2-го відповідача - не з"явився;

ВСТАНОВИВ:

Позивач - Публічне акціонерне товариство "Державний експортно-імпортний банк України" звернувся до господарського суду Харківської області з позовом про визнання недійсним Договору оренди легкового автомобіля б/н від 01.07.2009 року, укладеним між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 та Приватним підприємством "Союзбит. Сервіс". В обгрунтування позовних вимог позивач вказує на те, що об"єкт оренди за вказаним договором - легковий автомобіль LEXUS LX 470, 2007 р.в., реєстраційний номер НОМЕР_1 є також предметом забезпезпечення виконання зобов"язань за Кредитним договором №6807С5 від 05.02.2007 року, укладеного між АТ "Укрексімбанк" та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2. Відповідно до п. 2.3.4 Договору застави, заставодавець не має право без письмової згоди заставодержателя здійснювати дій, пов"язаних з передачею майна третім особам. Відповідно, позивач згоду на передачу предмету заствави, а саме: легковий автомобіль LEXUS LX 470, 2007 р.в., реєстраційний номер НОМЕР_1 в оренду не надавав.

Ухвалою суду від 08.10.2014 року за позовною заявою було порушено провадження по справі №922/4424/14 та призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 04 листопада 2014 року.

Ухвалою суду від 04.11.2014 року розгляд справи було відкладено на 12 листопада 2014 року.

Ухвалою суду від 12.11.2014 року розгляд справи було відкладено на 02 грудня 2014 року.

Через канцелярію суду 26.11.2014 року від позивача надійшли письмові пояснення (вх.№42268), які були досліджені та долучені судом до матеріалів справи, а також клопотання (вх.№42279) про призначення у справі техничної експертизи документів та почеркознавчої експертизи на вирішення яких просив поставити такі питання:

- коли приблизно виконані (роздруковані) договір оренди легкового автомобіля від 01.07.2009, акт приймання - передачі до Договору оренди легкового автомобіля від 30.06.2010 року;

- особою якої статі виконано рукописний текст (підпис) у договорі оренди легкового автомобіля від 01.07.2009, акту приймання - передачі до Договору оренди легкового автомобіля від 30.06.2010;

- чи виконані рукописний текст (підписи) у договорі оренди легкового автомобіля від 01.07.2009, акту приймання-передачі до Договору оренди легкового автомобіля від 30.06.2010;

- чи виконано рукописний текст (підпис) у договорі оренди легкового автомобіля від 01.07.2009, акту приймання - передачі до Договору оренди легкового автомобіля від 30.06.2010;

- чи виконано підпис від імені ОСОБА_2 у договорі оренди легкового автомобіля від 01.07.2009, акту приймання - передачі до Договору оренди легкового автомобіля від 30.06.2010.

Арбітражний керуючий Саутенко С.О. (як ліквідатор банкрута - ФОП ОСОБА_2.) в судовому засідані 02.12.2014 року проти задоволення вказаного клопотання заперечував.

Розглянувши клопотання позивача (вх.№42279) про призначення у справі техничної експертизи документів та почеркознавчої експертизи, суд відмовляє у його задоволенні з огляду на наступне.

Статтею 41 ГПК України зазначно, що господарський суд призначає судову експертизу для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань.

У п. 2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 4 "Про деякі питання практики призначення судової експертизи" господарським судам роз"яснено, що судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.

Суд зазначає, що відповідачем не надано суду доказів, які є взаємно суперечливими, та дійсно потребують спеціальних знать як то зазначено в ст. 41 ГПК України для встановлення фактичних данних, що є предметом доказування.

Таким чином, клопотання відповідача про призначення у справі судової експертизи є безпідставним, необгрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню судом.

Представник позивача в судовому засіданні підтримував позовні вимоги в повному обсязі та просив їх задовольнити.

Представник 1-го відповідача в судовому засіданні та в запереченнях на позовну заяву (вх.№40008 від 12.11.14р.) проти позову заперечував, просив застосувати строк позовної давності на оскарження правочину з урахуванням закінчення дії спірного договору та в задоволенні позову просив відмовити.

Представник 2-го відповідача в судові засідання не з'являвся, документів, витребуваних судом та відзиву на позовну заяву, не надав, про причини неявки суд не повідомляв, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Враховуючи те, що норми ст. 65 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом в межах наданих ним повноважень створені належні умови для надання сторонами доказів та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, та вважає за можливе розглядати справу за наявними у справі і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши надані сторонами документи, вислухавши пояснення представників позивіача та 1-го відповідача, суд встановив наступне.

01 липня 2009 року між ПП «Союзбит.Сервіс» та ФОП ОСОБА_2 було укладено Договір оренди легкового автомобіля LEXUS LX 470, 2007 р.в., реєстраційний номер НОМЕР_1 (Автомобіль).

Автомобіль LEXUS LX 470, 2007 р.в., реєстраційний номер НОМЕР_1 належить на праві власності ОСОБА_2, що підтверджуєтьс свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_2, виданим РЕВ МВ №1 ДАЇ ГУМВС України в Харківській області від 02.02.2007.

Позивач вказує на те, що всупереч нормам ст. 284 ГК україни, в договорі оренди легкового автомобіля від 01.07.2009 року не зазначена вартість майна з урахуванням індексації, орендна плата з урахуванням індексаці порядок використання амортизаційних відрахувань та інші істотні умови. Отже, відповідно до ч.8 ст. 181 ГК України, у разі якщо сторони не досягли згоди з усі істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладениі (таким, що не відбувся).

Крім того, автомобіль LEXUS LX 470, 2007 р.в., реєстраційний номер НОМЕР_1, є предметом забезпечення виконання зобов'язань за кредити договором №6807С5 від 05.02.2007 року укладеного між AT «Укрексімбанк» (Банк) та фізичною особою ОСОБА_2.

Відповідно до п. 2.3.4 Договору застави №6807Z9 від 05.02.2007 укладеного між AT «Укрексімбанк» Заставодавець не має право без письмової згоди Заставодержателя здійснювати дій, пов'язаних із передачею майна третім особам.

Однак, AT «Укрексімбанк» згоду на передачу предмету застави, а саме LEXUS LX 470, 2007 р.в., реєстраційний номер НОМЕР_1 в оренду не надав.

Викладені обставини на думку позивача свідчать про те, що зміст даного договору суперечить приписам чинного законодавства, а саме ст.ст. 181 Господарського кодексу України, ст. 796 Цивільного кодексу України та порушує інтереси AT «Укрексімбанк».

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них суд виходить з наступного.

У відповідності до ст. 15, 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із способів захисту цивільного права та інтересу у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Аналогічно ст. 20 ГК України передбачає можливість визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом з метою захисту прав і законних інтересів суб'єкта господарювання.

У відповідності до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Зазначені положення ЦК України узгоджуються з положеннями ч.1 ст. 207 ГК України, відповідно до якої господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Отже, господарський договір може бути визнаний недійсним за наявності двох умов: перша - це порушення ним прав та/або охоронюваних законом інтересів позивача; друга - це наявність передбачених законом підстав для визнання договору недійсним.

Така правова позиція суду відповідає п.7 та п.5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", якими передбачено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Таким чином, позивач в силу викладеного та відповідно ст. 4-3 та ст. 33 ГПК України (судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності; сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами; кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень) зобов'язаний довести за допомогою належних та допустимих доказів факт порушення спірними правочинами його, позивача, прав та/або охоронюваних законом інтересів, а також це наявність передбачених законом підстав для визнання договору недійсним.

Суд не приймає до уваги посилання позивача на те, що в Договорі оренди легкового автомобіля від 01.07.2009 року відсутні всі істотні умови господарського договору, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 4 ст. 179 Господарського кодексу України сторонам надається право визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст.

Істотні умови договору оренди автомобіля визначаються часті першою ст. 284 ГК України, яка визначає загальні умови договору оренди, а саме: об'єкт оренди (склад і вартість май урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу.

Положення, які регламентують оцінку об'єкта оренди визначаються частиною другою вказаної статті, та не визначаються законодавцем як істотні умови договору оренди. Отже, на момент укладення спірного Договору оренди легкового автомобіля від 01.07.2009 року, вимоги Закону щодо форми договору були додержані.

Також, ч. 2 п. 2.2 Постанови Пленуму Вищого Господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» передбачено, що не є підставою для визнання недійсним відсутність у договорі істотних умов.

Крім того, відповідно до умов п. 3.1 Договору оренди легкового автомобіля від 01.07.2009 року, термін дії Договору було встановлено в один рік з моменту прийняття об'єкта, що орендується.

02 липня 2009 року з метою виконання обов'язків за спірним Договором, Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 та Приватним підприємством "Союзбит. Сервіс" було підписано акт прийомання - передачі автомобіля LEXUS LX 470, чорний, державний номер АХ 1287 AT в оренду (арк. с. 45).

В подальшому, у зв'язку з закінченням строку дії Договору оренди, орендоване рухоме майно - автомобіль LEXUS LX 470, чорний, було передано Орендодавцю на підставі акту прийому - передачі від 30.06.2010 року (арк.с. 46).

Отже, з викладеного вбачається, що станом на день подання позовної заяви фактично відпали підстави для визнання його недійсним, оскільки строк дії оскаржуваного правочину, та виконання зобов'язань за ним закінчився 30.06.2010 року.

Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Враховуючи, що обставини, на які посилається позивач в обґрунтування свого позову, не доведені, суд визнав позовні вимоги Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" в о. філії АТ "Укрексімбанк" є безпідставними та необґрунтованими.

1- й відповідач надав заяву про застосування строку позовної давності до позовних вимог.

Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з ч. 1 ст. 257 ЦК України загальний строк позовної давності встановлюється тривалістю у три роки.

Положеннями ст. 261 ЦК України закріплено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Умовами Договору застави № 6807Z9 від 05.02.2007 p., Позивачу надано необмежене право перевіряти стан, наявність та умови збереження заставного майна - автомобіля LEXUS LX 470, та обов'язок ОСОБА_2, не чинити перешкод Банку у реалізацій даного права (п. 2.1.1, 2.3.9 Договору застави).

Відтак, з зазначених вище положень Договору застави № 6807Z9 від 05.02.2007 pоку, вбачається, що фактично Позивач міг дізнатися про порушення свого права у будь який час у період з моменту укладення оскаржуваного правочину, однак, з невідомих підстав повністю проігнорував надане умовами Договору застави право.

При цьому, за умов відрахування строку позовної давності, встановленого законодавством у 3 роки, з моменту закінчення строку дії договору - 30.06.2010 pоку, строк позовної давності на оскарження даного правочину закінчився 30.06.2013 року.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Оскільки позивач звернувся в суд з позовною заявою після спливу строку позовної давності, не надав доказів наявності поважних причин його пропуску, суд вважає за необхідне застосувати за заявою 1-го відповідача позовну давність до позовних вимог позивача.

За таких обставин, суд вважає позовні вимоги не підлягаючими задоволенню в повному обсязі у зв'язку зі спливом строку позовної давності.

Відповідно до ст.ст. 44, 49 Господарського процесуального кодексу України, у разі відмови у позові судові витрати покладаються на позивача.

На підставі викладеного, на підставі ст.ст. 15, 16, 203, 215, 256, 257, 261, 627 Цивільного кодексу України, ст.ст. 20, 179, 207, 284 Господарського кодексу України, керуючись, ст. ст. 22, 32, 33, 43, 41, 44, 49, 65, 82- 85 ГПК України, суд -

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 08.12.2014 р.

Суддя Т.С. Денисюк