Рішення № 41748839, 02.12.2014, Господарський суд Полтавської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

36000, м. Полтава, вул.Зигіна, 1, тел. (0532) 610-421, факс (05322) 2-18-60, E-mail inbox@pl.arbitr.gov.ua

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02.12.2014 р. Справа № 917/2107/14

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Маяк Агроплюс" (вул. Окружна, буд. 11, смт. Ворзель, м. Ірпінь, Київська область, 08296; поштова адреса: офісний центр "Кубік-центр 2", вул. Микільсько-Слобідська, буд. 6г, м.Київ, 02002)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Воля-Лан" (с. Нижня Ланна, Карлівський район, Полтавська область, 39542)

про стягнення 50378,24 грн.

Суддя Безрук Т. М.

Представники:

від позивача – не з’явився;

від відповідача – не з’явився.

Розглядається позовна заява про стягнення 50378,24 грн., у тому числі 7065,42 грн. інфляційних, 1141,37 грн. – 3% річних, 11515,34 грн. – відсотків за користування товарним кредитом, 30656,11 грн. курсової різниці, нарахованих на заборгованість згідно договору поставки № ПМ3010 від 29.03.2013р.

Позивач згідно ст. 22 ГПК України надав заяву про зменшення розміру позовних вимог на 0,02 грн., в якій прохає стягнути з відповідача 50378,22 грн., у тому числі 7065,42 грн. інфляційних, 1141,35 грн. – 3% річних, 11515,34 грн. – відсотків за користування товарним кредитом, 30656,11 грн. курсової різниці, нарахованих на заборгованість згідно договору поставки № ПМ3010 від 29.03.2013р. (а.с.47-48).

Відповідно до ч. 4 ст. 22 ГПК України позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог.

Суд приймає заяву про зменшення позовних вимог. Подальший розгляд справи проводиться в межах зменшених позовних вимог.

Відповідач відзив на позов відповідно до ст. 59 ГПК України господарському суду не надав.

Позивач та відповідач зареєстровані як юридичні особи, що підтверджується спеціальними витягами від 16.10.2014р. з Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб – підприємців (а.с.31, 32).

За даними вказаного Реєстру адресою місцезнаходження Товариства з обмеженою відповідальністю "Воля-Лан" є: с. Нижня Ланна, Карлівський район, Полтавська область, 39542. На вказану адресу відповідачу направлялися судові ухвали, що є належним повідомленням відповідача про розгляд справи відповідно до ст. 64 ГПК України.

Про час та місце розгляду справи сторони повідомлені належним чином, що підтверджується поштовими повідомленнями від 17.10.2014р., розпискою позивача від 11.11.2014р. та поштовим повідомленням від 12.11.2014р. про вручення судової ухвали відповідачу (а.с.28-30, 45, 46).

Позивачем надано клопотання про розгляд справи без участі його представника (а.с.52). Клопотання задоволено судом.

Відповідно до ст. 75 ГПК України, якщо відзив на позовну заяву і витребувані господарським судом документи не подано, справу може бути розглянуто за наявними в ній матеріалами.

Визначені в ст. 77 ГПК України підстави для відкладення розгляду справи відсутні. Справа розглядається за наявними в ній матеріалами згідно ст. 75 ГПК України.

В судовому засіданні 02.12.2014р. судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення згідно ст. 85 ГПК України.

Розглянувши матеріали справи, суд встановив:

Між Товариством з обмеженою відповідальністю «Маяк Агроплюс» (позивачем) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Воля-Лан» (відповідачем) було укладено Договір поставки № ПМ3010 від 29.03.2013 р. (далі – Договір; а.с.10-15).

У відповідності до Договору позивач поставив, а відповідач отримав товар за видатковою накладною № 64 від 12.04.2013р. на суму 35267,28 грн., за видатковою накладною № 534 від 06.09.2013р. на суму 12316,80 грн. Всього отримано відповідачем товару на загальну суму 47584,08 грн. (а.с.16, 17).

За п.5.1. Договору покупець здійснює оплату за товар в українських гривнях шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок постачальника у порядку і строки, що визначені у специфікації (ях), які є невід'ємною частиною цього договору. В разі поставки товару згідно видаткових накладних оплата товару здійснюється на умовах повної попередньої оплати згідно рахунку-фактури постачальника.

Відповідно до частини першої ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

За таких обставин факт отримання товару відповідачем за видатковими накладними є підставою для виникнення обов'язку у відповідача здійснити розрахунки за товар.

Відповідач отриманий товар не оплатив.

Позивач подав до господарського суду позов до відповідача про стягнення за договором поставки № ПМ3010 від 29.03.2013 р. - 47584,08 грн. основного боргу, 3116,91 грн. пені, 1572,04 грн. - 3% річних, 9516,82 грн. штрафу, 19126,42 грн. відсотків за користування товарним кредитом.

Господарським судом Полтавської області у справі № 917/195/14 було прийнято рішення від 01.04.2014р., яким вказаний позов задоволено частково, стягнуто ТОВ "Воля-Лан" на користь ТОВ "Маяк Агроплюс" 47584,08 грн. основного боргу, 3116,91 грн. пені, 1572,04 грн. - 3% річних (за період 13.04.2013р. – 30.01.2014р.), 9516,82 грн. штрафу та 1395,15 грн. витрат по сплаті судових витрат. В іншій частині у позові відмовлено (а.с.18-21).

Дане рішення сторонами не оскаржувалося та набрало законної сили. Це також підтверджується позивачем листом від 11.11.2014р. (а.с.35).

На виконання вказаного рішення господарським судом Полтавської області у справі № 917/195/14 був виданий відповідний наказ від 18.04.2014р. про стягнення з ТОВ "Воля-Лан" на користь ТОВ "Маяк Агроплюс" 47584,08 грн. основного боргу, 3116,91 грн. пені, 1572,04 грн. - 3% річних, 9 516,82 грн. штрафу та 1395,15 грн. витрат по сплаті судових витрат (а.с.22).

Відповідно до ч.3 ст.35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській справі, що набрало законної сили, під час розгляду однієї справи, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Зазначеним рішенням господарським судом Полтавської області у справі № 917/195/14 було встановлено факт поставки відповідачу товару на загальну суму 47584,08 грн., факт несплати відповідачем вартості отриманого товару. Зазначені обставини не підлягають доказуванню знову відповідно до ст. 35 ГПК України.

Відділом державної виконавчої служби Карлівського районного управління юстиції 28.05.2014р. прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження № ВП 43467240 з примусового виконання вказаного наказу (а.с.23).

За даними Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень на даний час виконавче провадження не закінчено (а.с.38-42).

В межах виконавчого провадження з виконання рішення у справі № 917/195/14 на користь позивача було стягнуто 28,92 грн. на відшкодування судового збору, що підтверджується поясненнями позивача від 11.11.2014р., виписками з банківського рахунку від 22.09.2014р., від 25.09.2014р. (а.с.35, 36, 37).

В іншій частині присуджені за рішенням у справі № 917/195/14 кошти не стягнуті і добровільно боржником не сплачені.

Відповідно до ст.4-3, ст.33 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності; кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Доказів в спростування вищевикладеного чи інших заперечень по суті спору відповідач суду не надав.

Оскільки відповідачем не сплачено основний борг та інші суми, присуджені до стягнення за рішенням господарського суду Полтавської області у справі № 917/195/14, позивачем заявлено вимоги про стягнення 11515,34 грн. – відсотків за користування товарним кредитом та 30656,11 грн. курсової різниці, нарахованих на основний борг за Договором, а також про стягнення 7065,42 грн. інфляційних та 1141,35 грн. – 3% річних, нарахованих на визначених в судовому рішенні у справі № 917/195/14 суми основного боргу, пені, річних, штрафу та судових витрат (з врахуванням заяви про зменшення позовних вимог – а.с.47-48).

Статтею 712 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) визначено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно ст. 265 Господарського кодексу України (далі – ГК України) за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ч. 6 ст. 265 ГК України до відносин поставки, не врегульованих цим кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договори купівлі-продажу.

Згідно ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором не встановлено інший строк оплати товару. Покупець зобов’язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

За ст. 526 ЦК України зобов’язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк, одностороння відмова від виконання зобов’язань не допускається. Зазначені положення викладені і в ст. 193 ГК України.

За ст. 610 ЦК України порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Стаття 611 ЦК України передбачає, що у разі порушення зобов’язань настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

За ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних з простроченої суми, якщо законом або договором не встановлений інший розмір процентів.

Згідно зі ст. 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

В даному випадку відповідачем не виконано зобов’язання зі сплати основного боргу. Інші підстави для припинення зобов’язання, визначені в ст. 598 – ст. 609 ЦК України, відсутні.

За відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином.

Саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум аж до повного виконання грошового зобов'язання.

Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 20 грудня 2010 р. у справі № 3-57гс10; постанові Верховного Суду України від 4 липня 2011 р. у справі № 3-65гс11; постанові Верховного Суду України від 12 вересня 2011 р. у справі № 3-73гс11; постанові Верховного Суду України від 24 жовтня 2011 р. у справі № 3-89гс11; постанові Верховного Суду України від 14 листопада 2011 р. у справі № 3-116гс11.

Дана правова позиція Верховного Суду України є обов’язковою для застосування судами України відповідно до ст.111-28 ГПК України, ч. 3 ст. 82 ГПК України.

Оскільки відповідач не виконав грошове зобов’язання зі сплати 47584,08 грн. основного боргу за одержаний товар, то позивачем правомірно заявлено вимоги про стягнення інфляційних (за період 01.05.2013р. – 31.08.2014р.) та 3% річних (за період 31.01.2014р. – 29.09.2014р.) на суму основного боргу.

За період 31.01.2014р. – 29.09.2014р. сума 3 % річних становить 946,47 грн. за зобов’язаннями за накладними № 64 від 12.04.2013р. та № 534 від 06.09.2013р.

Сума інфляційних становить 6474,81 грн. (у тому числі 4725,82 грн. за період 01.05.2013р. – 31.08.2014р. на основний борг за накладною № 64 від 12.04.2013р., 1748,99 грн. за період 06.09.2013р. - 31.08.2014р. на основний борг за накладною № 534 від 06.09.2013р.). Правильність розрахунку перевірено судом, розрахунок суду залучено до справи.

Отже, позовні вимоги в частині стягнення 946,47 грн. - 3 % річних та 6474,81 грн. інфляційних, нарахованих на основний борг за одержаний товар, є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Позовні вимоги в частині стягнення залишку інфляційних в розмірі 590,61 грн. та 194,88 грн. – 3% річних, нарахованих на визначені в судовому рішенні у справі № 917/195/14 суми пені, річних, штрафу та судових витрат (з врахуванням заяви про зменшення позовних вимог – а.с.47-48), задоволенню не підлягають з наступних мотивів.

За приписом частини п'ятої статті 11 ЦК України грошове зобов'язання може виникати з рішення суду. При цьому дане зобов’язання має відповідати ознакам ст.. 509 ЦК України. Відтак якщо певне зобов'язання згідно з рішенням господарського суду є грошовим (наприклад, у зв'язку з прийняттям судового рішення про стягнення майнової чи моральної шкоди, чи рішення про стягнення суми попередньої оплати в зв'язку з недопоставкою продукції), відповідальність за невиконання такого зобов'язання, яке виникло з рішення суду, настає на загальних підставах згідно з частиною другою статті 625 названого Кодексу (зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 5 грудня 2011 р. у справі № 3-125гс11, у постанові Верховного Суду України від 1 жовтня 2014 року у справі № 6-113цс14).

У постанові Верховного Суду України від 18.02.2014 р. № 3-2гс14 у справі № 905/909/13-г, прийнятої на підставі п.1 ч.1 ст. 111-16 ГПК України за результатом перегляду судових рішень з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права про те, що коли судовим рішенням з боржника стягнуто суму неустойки (штрафу, пені), то правова природа відповідної заборгованості саме як неустойки залишається незмінною, і тому на неї в силу припису ч. 2 ст. 550 ЦК України проценти не нараховуються, інфляційні ж нарахування на цю заборгованість можуть здійснюватись на загальних підставах відповідно до ст. 625 ЦК України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України зробила наступний висновок.

За положеннями ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Визначаючи правову природу грошового зобов’язання, необхідно, перш за все виходити з правил ч. 1 ст. 509 ЦК України, відповідно до яких зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

В той же час правова природа штрафу зовсім інша, оскільки штраф – це один із видів забезпечення виконання зобов’язання (ст. ст. 546, 549 ЦК України).

За приписами ч. 1 ст. 230 ГК України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.

Тобто, штраф носить допоміжний (акцесорний) до основного зобов’язання характер.

Викладене підтверджується положеннями ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», відповідно до якої грошове зобов’язання - зобов’язання боржника сплатити певну грошову суму відповідно до цивільно-правового правочину (договору) та на інших підставах, передбачених законодавством України… До грошових зобов’язань боржника … не включаються неустойка (штраф, пеня) та інші фінансові санкції, визначені на дату подання заяви до господарського суду.

Таким чином, системний аналіз норм матеріального права дає підстави для висновку, що обов’язок сплатити штраф за невиконання зобов’язання не є зобов’язанням в розумінні положень ч. 1 ст. 509 ЦК України, тому що штраф є одним із видів забезпечення виконання основного зобов’язання, в тому числі й грошового.

Відповідно до ст.111-28 ГПК України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.

В ч. 3 ст. 82 ГПК України зазначено, що обираючи при прийнятті рішення правову норму, що підлягатиме застосуванню до спірних правовідносин, господарський суд зобов’язаний враховувати висновки Верховного Суду України, які викладені у рішеннях, прийнятих за результатом розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 цього Кодексу.

Враховуючи вказану правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 18.02.2014 р. № 3-2гс14, господарський суд прийшов до висновку, що визначені у рішенні суду по справі № 917/195/14 суми пені та штрафу за невиконання зобов’язання не є зобов’язанням в розумінні положень ч. 1 ст. 509 ЦК України, тому що пеня і штраф є одним із видів забезпечення виконання основного зобов’язання, в тому числі й грошового.

Оскільки рішенням господарського суду було стягнуто пеню та штраф, правова природа цього боргу як штрафної санкції з прийняттям рішення не змінилася, пеня та штраф у грошове зобов’язання не перетворився, а тому відсутні підстави для застосування до цих правовідносин положень ст. 625 ЦК України.

Також відсутні підстави для нарахування інфляційних і 3 % річних на визначені в судовому рішенні у справі № 917/195/14 суми 3% річних, оскільки зазначене не передбачено ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Відсутні підстави і для нарахування інфляційних і 3 % річних на судові витрати, оскільки дані витрати за своєю правовою природою не належать до зобов’язань у розумінні ст. 509 ЦК України, а є витратами, що пов’язані з розглядом справи в господарському суді.

Таким чином, у позові в частині стягнення інфляційних в розмірі 590,61 грн. та 194,88 грн. – 3% річних, нарахованих на визначені в судовому рішенні у справі № 917/195/14 суми пені, річних, штрафу та судових витрат, слід відмовити.

В п. 3.10 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011р. № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» зазначено, що у разі прийняття судом зміни (у бік збільшення або зменшення) кількісних показників, у яких виражається позовна вимога, має місце нова ціна позову, виходячи з якої й вирішується спір, - з обов’язковим зазначенням про це як у вступній, так і в описовій частині рішення. За п. 4.6 цієї Постанови зменшення позивачем суми позову не є відмовою від позову. В такому випадку припинення провадження в частині зменшення відповідної суми не здійснюється, - про таке зменшення зазначається в описовій частині судового рішення, а предметом спору залишається вимога про стягнення суми в зменшеному розмірі.

В п. 7 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012р. №6 «Про судове рішення» зазначено, що про зміну предмета або підстав позову, збільшення або зменшення позовних вимог, якщо відповідну заяву прийнято господарським судом, зазначається в описовій частині рішення, і подальший виклад рішення, в тому числі його резолютивної частини, здійснюється з урахуванням такої заяви.

Позовні вимоги про стягнення 11515,34 грн. відсотків за користування товарним кредитом, нараховані за період 31.01.2014р. – 29.09.2014р., задоволенню не підлягають з огляду на наступне.

Відповідно до п.5.8. Договору в разі поставки товару до повної оплати Покупець зобов'язується сплатити відсотки за користування товарним кредитом у такому порядку:

в період до кінцевого строку оплати вартості Товару, зазначеної в відповідній Специфікації (ях) до Договору відсотки за користування товарним кредитом не нараховуються (п. 5.8.1 Договору);

початком нарахування відсотків за користування товарним кредитом вважається наступний день за днем кінцевої дати сплати вартості Товару, зазначеної в відповідній Специфікації (ях) до Договору або наступний день за днем поставки неоплаченого Покупцем Товару (в разі поставки на умовах попередньої оплати); (п. 5.8.2 Договору).

Пунктом 5.8.3. Договору встановлено, що плата за використання товарного кредиту становить 0,1% від вартості поставленого та неоплаченого товару за кожен календарний день користування, починаючи з дати, визначеної п.5.8.2 до дня оплати товару в повному обсязі.

Як свідчать матеріали справи, специфікації до даного Договору сторонами не укладалися, кінцева дата оплати сторонами не визначена ні в Договорі, ні в накладних, умови щодо попередньої оплати товару в Договорі відсутні.

Отже, відсутні визначені в Договорі підстави для нарахування відсотків.

Також, при оцінці правомірності нарахування відсотків, слід зазначити про наступне.

Визначення «товарного кредиту» міститься в п.п.14.1.245. Податкового кодексу України, згідно із яким товарний кредит - товари (роботи, послуги), що передаються резидентом або нерезидентом у власність юридичних чи фізичних осіб на умовах договору, що передбачає відстрочення остаточних розрахунків на визначений строк та під процент.

У відповідності з частиною першою ст. 694 ЦК України договором купівлі-продажу може бути передбачений продаж товару в кредит з відстроченням або з розстроченням платежу.

За товар, який був переданий відповідачу згідно видаткових накладних № 64 від 12.04.2013р. та № 534 від 06.09.2013р. відстрочення або з розстрочення платежу не передбачено.

Згідно з частиною другою статті 712 ЦК України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Частиною третьою статті 692 ЦК України передбачено, що у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.

Ця правова норма є спеціальною і поширює свою дію лише на правовідносини, пов'язані з купівлею-продажем товару, або на правовідносини, до яких згідно із чинним законодавством застосовуються положення про купівлю-продаж.

Частиною 3 статті 692 ЦК України фактично конкретизовано передбачений статтею 536 цього кодексу обов'язок боржника сплачувати встановлений договором або законом розмір процентів за користування чужими грошовими коштами та передбачене статтею 625 цього Кодексу право продавця вимагати від покупця сплати 3 % річних за весь час прострочення, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У розумінні зазначених статей проценти є не відповідальністю, а платою за весь час користування грошовими коштами, що не були своєчасно сплачені боржником.

Зі змісту цих статей випливає, що договором може бути встановлено лише інший розмір процентів річних, а не інший спосіб їх обчислення.

Разом із цим згідно з положеннями статті 549 ЦК України грошовою сумою, яку боржник повинен передати кредитору у разі порушення зобов'язання, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання, є пеня.

Таким чином, нараховані позивачем проценти за кожен день прострочення невиконаного зобов'язання за своєю правовою природою підпадають під визначення пені.

Рішенням господарським судом Полтавської області від 01.04.2014р. у справі № 917/195/14 вже присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача 3116,91 грн. пені за період з 13.04.2013 р. по 30.01.2014 р. (а.с.18-21).

Відповідно до ст. 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

При цьому судом враховується правова позиція Верховного суду України про те, що застосування пені виключає одночасне нарахування процентів, в разі зміни порядку їх обчислення, викладена постанові Верховного суду України від 24.12.2013р. № 3-37гс13 у справі № 8/5025/1402/12; в постанові Верховного суду України від 01.07.2014р. № 3-31гс14 у справі № 11/5026/1925/2012; в постанові Верховного суду України від 01.07.2014р. № 3-32гс14 у справі № 5010/1575/2012-20/83.

Також, слід зазначити, що господарським судом Полтавської області в рішенні від 01.04.2014р. у справі № 917/195/14 було відмовлено позивачу у стягненні відсотків за користування товарним кредитом, нарахованих на підставі п. 5.8 Договору, з тих підстав, що це є подвійною відповідальністю за одне й те саме правопорушення.

Отже, вимоги позивача про стягнення з відповідача відсотків за користування товарним кредитом задоволенню не підлягають.

Також позивачем заявлено вимоги про стягнення 30656,11 грн. курсової різниці, нарахованих на основний борг згідно п. 5.3 Договору. При цьому позивач не взяв до уваги, що підстави та умови для нарахування курсової різниці ціни товару визначені сторонами в п. 5.2 Договору.

В п. 5.2 Договору сторони домовились визначити еквівалент ціни товару в доларах США або євро, відповідний еквівалент сторони встановлюють у відповідній специфікації або видатковій накладній шляхом зазначення курсу відповідної валюти до української гривні згідно п. 5.3 договору.

Згідно пояснень позивача від 26.11.2014р. Специфікації до договору не укладалися (а.с.49).

В доданих до позову видаткових накладних № 64 від 12.04.2013р. та № 534 від 06.09.2013р. сторонами згідно п. 5.2 Договору не встановлено жодних умов щодо еквіваленту ціни товару у іноземній валюті.

Крім того, визначений в п. 5.3 Договору механізм нарахування прив’язаний до дати виставлення позивачем відповідачу рахунку-фактури.

Жодних доказів направлення відповідачу рахунків-фактур позивач суду не надав. Додані до справи рахунки-фактури ніким не підписані (а.с.50,51).

Оскільки сторони не встановили ні у специфікаціях ні у накладних, як це визначено в п. 5.2 Договору, початкових даних для нарахування курсової різниці, підстави для нарахування цієї різниці відсутні.

З огляду на викладене, позовні вимоги про стягнення 30656,11 грн. курсової різниці задоволенню не підлягають.

Відповідно до ч. 2 ст. 49 ГПК України судові витрати покладаються на відповідача, оскільки даний спір виник з його вини внаслідок несплати ним основного боргу за товар, та невиконання судового рішення.

В разі добровільного виконання рішення суду до відкриття виконавчого провадження відповідач не позбавлений права звернутися до суду з заявою про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, на підставі ст. 117 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 22, 49, 82, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, суд

Вирішив:

1. Прийняти заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Маяк Агроплюс" від 26.11.2014р. про зменшення позовних вимог.

2. Позов задовольнити частково.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Воля-Лан" (адреса місцезнаходження: с. Нижня Ланна, Карлівський район, Полтавська область, 39542; ідентифікаційний код 35539025) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Маяк Агроплюс" (адреса місцезнаходження: вул. Окружна, буд. 11, смт. Ворзель, м. Ірпінь, Київська область, 08296; поштова адреса: офісний центр "Кубік-центр 2", вул. Микільсько-Слобідська, буд. 6г, м.Київ, 02002; ідентифікаційний код 37508617) 6474грн. 81 коп. інфляційних, 946грн. 47 коп. – процентів річних, 1827грн. 00 коп. витрат з оплати судового збору.

Видати наказ.

4. В іншій частині – у позові відмовити.

Повне рішення складено та підписано: 05.12.2014р.

Суддя Безрук Т. М.