Постанова № 41725443, 29.10.2013, Закарпатський окружний адміністративний суд

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 жовтня 2013 року м. Ужгород№ 807/2696/13-а

Закарпатський окружний адміністративний суд в складі колегії суддів: головуючої судді Маєцької Н.Д., суддів Калинич Я.М, Луцович М.М., за участю секретаря судового засідання Сологуб Д.Я. та сторін, які беруть участь у справі:

представника позивача: ОСОБА_2,

представника відповідача: Радь О.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання рішення протиправним та зобов'язання вчинити дії , -

В С Т А Н О В И В:

Відповідно до статті 160 частини 3 КАС України 29 жовтня 2013 року було проголошено вступну та резолютивну частини постанови. Повний текст постанови виготовлено та підписано 04 листопада 2013 року.

ОСОБА_3 звернулася до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Державної міграційної служби України, в якій просить суд скасувати рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 24.07.2013 р. позивач отримала Повідомлення №40 від 17.07.2013 року Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Повідомлення винесене на підставі рішення Державної міграційної служби України від 04.07.2013 р. №402-13. Дане рішення позивач вважає незаконним та необґрунтованим, оскільки відповідач прийняв його без повної оцінки основних елементів суб'єктивної сторони обґрунтованого побоювання, у їх співвідношенні з інформацією про країну походження заявника. Позивач приїхала в Україну в листопаді 2011 року з метою отримати вищу освіту, однак під час навчання почала зустрічатися зі студентом із Гвінеї та завагітніла від нього. Після того як позивач повідомила батька дитини про вагітність, він зник і місце знаходження його їй не відомо. Батьки, дізнавшись про дану ситуацію, відвернулися від позивачки, перестали їй допомагати та оплачувати навчання. Позивачка впевнена, що у разі повернення її в країну походження, вона буде піддана примусу вийти насильно заміж, а у разі відмови вона буде піддана стигматизації сім'єю, яка від неї відмовилася та у зв'язку з цим дискримінації та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню з боку сім'ї та суспільства, як матері одиначки, що суперечить релігійним нормам ісламу. Крім того, позивач побоюється піддати ризику застосування традиційної практики (обрізання жіночих статевих органів) доньку.

Позивачка в судове засідання не з'явилася, однак надала суду заяву, в якій просить розглянути справу без ї участі, а також подала письмові пояснення на мові якою володіє та в перекладі, згідно яких пояснила, що у разі повернення в країну походження їй та її дитині загрожує небезпека, оскільки батько може видати її насильно заміж за будь-кого. Батько позивачки військовий підполковник та має зв'язки як в поліції, так і в уряді, і тому він може зробити все, щоб знайти позивачку будь-де. До того ж, якщо вона повернеться до Гвінеї, то не зможе уберегти свою доньку від традиції обрізання.

Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги, з підстав викладених у позовній заяві та поясненнях щодо обгрунтування позовної заяви, підтримав в повному обсязі та просив суд їх задовольнити.

Відповідачем подано письмові заперечення проти позову (а.с.25-28), згідно яких відповідач стверджує, що рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалось із врахуванням та дослідженням всіх обставин справи і є правомірним, тому просить відмовити у задоволенні позовної заяви.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позовних вимог заперечив з підстав наведених у письмових запереченнях, та просив відмовити у задоволенні позову.

Розглянувши подані документи та матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що 24.07.2013 р. позивач отримала Повідомлення №40 від 17.07.2013 року Головного управління державної міграційної служби України в Закарпатській області про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно рішення відповідача від 04.07.2013 року № 402-13 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч. 3 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Судом встановлено, що 08.10.2012 року громадянка Гвінеї ОСОБА_3 звернулась до ГУ ДМС України в Харківській області із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Так, за результатами розгляду матеріалів справи громадянки Гвінеї ОСОБА_3 встановлено, що позивачка ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженка м. Конакрі, Гвінея. До виїзду з країни громадянської належності мешкала у м. Конакрі, район Саноя. В якості документів, що посвідчують особу позивач надала паспорт громадянки Республіки Гвінея R0401389, який видано Комісаріатом поліції м. Конакрі 24.08.2011 року терміном дії до 23.08.2016 року, а також повідомила, що належить до національності гвінейка, етнічна група сусу, сповідує іслам, деномінацію не визначила, освіта середня, незаміжня, має доньку ОСОБА_4 - ІНФОРМАЦІЯ_3. Донька позивача отримала громадянство України у відповідності до законодавства України.

Під час розгляду заяви та проведення співбесіди із позивачем органом міграційної служби було встановлено, що позивач приїхала в Україну в листопаді 2011 року з метою отримання вищої освіти в Харківському національному автомобільно-дорожньому університеті.

Як стверджувала позивач, під час навчання вона познайомилася із студентом із Гвінеї на ім'я ОСОБА_5, з яким зустрічалася на протязі чотирьох місяців та від якого завагітніла. Після того, як позивач повідомила батька дитини про свою вагітність, останній запропонував зробити аборт. Позивач відмовилась від аборту, а батько дитини зник і місце знаходження його їй не відомо. В розмові по телефону повідомила батькам про ситуацію, яка з нею склалася, однак батьки сказали, щоб вона сама вирішувала дану проблему. Після чого батьки перестали допомагати позивачу та оплачувати навчання, внаслідок чого вона залишилася без засобів для існування, не змогла продовжувати навчання через відсутність коштів та втратила право на проживання в гуртожитку університету.

Позивачка впевнена, що у разі повернення її в країну походження, вона буде піддана примусу вийти насильно заміж, а у разі відмови вона буде піддана стигматизації сім'єю, яка від неї відмовилася та у зв'язку з цим дискримінації та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню з боку сім'ї та суспільства, як матері одиначки, що суперечить релігійним нормам ісламу.

У протоколі співбесіди від 17.10.2012 року (а.с.30-36), позивач зазначила, що вона не може повернутися в Гвінею, тому що її можуть закидати камінням за те, що вона неодруженою завагітніла. Однак, щодо існування реальної загрози життю позивачки в країні громадянської належності, а саме застосування «смертної кари через забиття камінням», слід зазначити, що Гвінея - це держава, де офіційно визнано смертну кару, але виключно за злочини проти особи та держави. Крім того, позивач зазначила, що такий спосіб покарання не передбачений законом, а є лише традицією. Тобто, позивач спростувала наявність будь-якої загрози її життю в Гвінеї з боку органів влади, а твердження щодо застосування до неї покарання, яке практикується лише у сільській місцевості, а саме, забиття камінням з боку родичів, є лише її припущенням, адже позивач є жителькою столиці, де переважає світський спосіб життя.

У протоколі співбесіди від 09.01.2013 року (а.с.40-43), неможливість повернення до країни походження позивач пояснила тим, що морально неготова та відсутністю у неї коштів. Отже, з цього випливає, що побоювання позивача мають переважно соціально-побутовий характер.

Крім того, згідно протоколу співбесіди від 17.10.2012 року позивач звернулася до Управління міграційної служби у Харківській області тільки після того, як завагітніла та потребувала матеріальної допомоги, оскільки ХОБФ "Соціальна служба допомоги" погодилася надати матеріальну допомогу лише у випадку легалізації позивача в Україні. До цього часу причин для звернення за захистом у позивачки не виникало.

У додаткових поясненнях щодо причин, які спонукали до звернення за захистом в Україні (надані представником позивача в судовому засіданні), позивач зазначила, що вона та її дитина будуть в небезпеці через те, що її батько може видати її насильно заміж за будь-кого. Крім того, позивач не зможе вберегти свою доньку від традиції обрізання, оскільки відповідно до традицій та звичаїв необрізана дівчина погано сприймається суспільством. Донька не повинна пройти цю процедуру, яку пройшла сама позивач. Оскільки, обрізання -це метод, який може викликати ускладнення у жінки при пологах або дівчина може померти від самого обрізання. Про те, що до позивача застосовано обряд обрізання, вона повідомляла також і на співбесіді від 22.01.2013 року (а.с.44-46). Враховуючи вищенаведене, за згодою позивача було проведено додатковий медичний огляд, з метою виявлення ушкоджень внаслідок обрізання. Однак результати огляду показали, що патології геніталій не виявлено, що спростовує твердження позивача. До того ж, позивач сама зазначила, що офіційно держава забороняє проведення цього обряду.

Вищевказані обставини підтверджуються матеріалами справи, зокрема протоколами співбесіди та консультативним висновком спеціаліста від 22.01.2013 року.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VІ (далі Закон № 3671) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 13 частини 1 статті 1 Закону 3671, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Відповідно до пунктів 45,66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до позиції УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказу в заявах біженців" від 16 грудня 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Обов'язок доказу здійснюється заявником, який має надавати правдиві обгрунтування фактів, що стосуються заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято відповідне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу в правдивості своїх фактичних тверджень.

Разом з тим, заявниця не довела жодного суттєвого факту заяви, документів у підтвердження обгрунтованості звернення не надала, зазначені у заяві твердження заявниці є її припущенням та не містять реального підгрунтя.

Суд встановив, що позивачка на батьківщині до адміністративної або кримінальної відповідальності не притягалася, з цих приводів державними органами не переслідувалась. Отже, загроза життю, безпеці чи свободі позивача в країні походження через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, з цих приводів відсутня.

Згідно матеріалів особової справи, позивачка ніколи не була членом жодної політичної партії, релігійної, військової чи громадянської організації та за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувалася.

Таким чином, ОСОБА_3, у разі повернення до Гвінеї не може зазнати серйозної шкоди, яка є такою, що підпадає під заборону статті 3 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, під перелік підстав для надання додаткового захисту згідно п. В Європейської Директиви ЄС 2004/83/ЄС від 29.04.2004 року, а відповідно і під визначення пункту 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Виходячи зі змісту статті 10 Закону 3671 спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд вважає, що позивач не навів достатньої аргументації своїм побоюванням, або інших доказів того, що ці побоювання є обґрунтованими. Аналіз матеріалів справи свідчить, що її побоювання стати жертвою переслідування є припущеннями позивачки та не містять реального підгрунтя.

Відповідно до ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Згідно ст. 86 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

За таких обставин суд вважає, що рішення відповідача № 402-13 від 04.07.2013 року, яким відмовлено громадянці Гвінеї ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою,яка потребує додаткового захисту прийняте відповідно до Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", та в межах повноважень відповідача, з врахуванням та дослідженням всіх обставин справи, а тому у задоволенні адміністративного позову слід відмовити.

Керуючись ст.ст.160-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

1. У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання рішення протиправним та зобов'язання вчинити дії - відмовити повністю.

2. Постанова суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. Постанова може бути оскаржена до Львівського апеляційного адміністративного суду через Закарпатський окружний адміністративний суд, який ухвалив постанову. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Головуюча: суддя Н.Д. Маєцька

Судді: Я.М. Калинич

М.М. Луцович