Постанова № 41582866, 18.11.2014, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" листопада 2014 р. Справа№ 910/24498/13

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Шаптали Є.Ю.

суддів: Скрипки І.М.

Гончарова С.А.

при секретарі судового засідання Д'яковій Ю.Ю.

за участю представників:

від апелянта: не з'явився.

від відповідача: Михайлова В.В. за дов. № 902 від 08.08.2014.

розглянувши апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Дніпровська пристань".

на рішення Господарського суду міста Києва від 13.08.2014.

у справі №910/24498/13 (суддя Васильченко Т.В.)

за позовом Приватного акціонерного товариства "Дніпровська пристань"

до Компанії "AS Irest Ehitus" ("АС Ірест Ехітус")

про визнання недійсним договору.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 13.08.2014 у справі № 910/24498/13 в задоволенні позовних вимог Приватного акціонерного товариства "Дніпровська пристань" до Компанії "AS Irest Ehitus" ("АС Ірест Ехітус") про визнання недійсним договору - відмовлено повністю.

Не погодившись з вказаним рішенням, Приватне акціонерне товариство "Дніпровська пристань" звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 13.08.2014 у справі № 910/24498/13 та прийняти нове судове рішення, яким у позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що місцевим господарським судом у позові відмовлено через неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Також апелянт посилається на те, що укладений сторонами договір комісії є удаваним правочином, який було вчинено позивачем та відповідачем для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили - договору генерального підряду, за яким позивач доручив відповідачу виконати будівельні роботи на належному позивачу об'єкті будівництва шляхом залучення до виконання цих робіт інших осіб - субпідрядників. Тому з урахуванням приписів ч. 2 ст. 235 Цивільного кодексу України до спірних відносин мають застосовуватись правила щодо генерального підряду в капітальному будівництві.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 11.09.2014 апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Дніпровська пристань" на рішення господарського суду міста Києва від 13.08.2014 у справі № 910/24498/13 та додані до неї матеріали повернуті скаржнику на підставі п. 4 ч. 1 ст. 97 Господарського процесуального кодексу України.

17.10.2014 до відділу документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду від Приватного акціонерного товариства "Дніпровська пристань" повторно надійшла апеляційна скарга на рішення господарського суду міста Києва від 13.08.2014 у справі № 910/24498/13 разом з клопотанням про поновлення строку на подання апеляційної скарги.

Відповідно до розпорядження секретаря судової палати Київського апеляційного господарського суду від 17.10.2014 апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Дніпровська пристань" передано на розгляд головуючому судді Київського апеляційного господарського суду Шапталі Є.Ю.

На підставі ст.ст. 4-6 Господарського процесуального кодексу України, п.3.1.7. Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26.11.2010 № 30, згідно п.2.2. рішення зборів суддів Київського апеляційного господарського суду від 03.06.2014, сформовано для розгляду даної апеляційної скарги колегію суддів у складі: Шаптала Є.Ю. (головуючий), Гончаров С.А., Скрипка І.М.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 20.10.2014 у складі суддів: головуючий суддя Шаптала Є.Ю., судді Гончаров С.А., Скрипка І.М., відновлено Приватному акціонерному товариству «Дніпровська пристань» строк на подання апеляційної скарги, прийнято до розгляду та порушено апеляційне провадження. Розгляд справи призначено на 18.11.2014.

18.11.2014 від апелянта до відділу документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

В судовому засіданні 18.11.2014 представник відповідача заперечив проти доводів викладених в апеляційній скарзі з урахуванням відзиву на апеляційну скаргу, поданого під час апеляційного провадження, просив рішення Господарського суду міста Києва від 13.08.2014 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, також відповідач заперечив проти клопотання апелянта про відкладення розгляду справи.

В судове засідання 18.11.2014 позивач свого представника не направив, про день, час та місце проведення судового засідання був повідомлений належним чином.

Клопотання позивача про відкладення розгляду справи підлягає залишенню без задоволення з огляду на те, що за висновками суду, його неявка не перешкоджає розгляду апеляційної скарги за наявними у справі матеріалами.

Згідно із п.3.9.2 Постанови № 18 від 26.12.2011 Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Дослідивши матеріали справи, які містять докази повідомлення всіх учасників судового процесу про дату, час та місце судового засідання, з метою дотримання процесуальних строків вирішення спору, судова колегія вважає можливим розглянути справу за відсутності представника позивача за наявними у справі матеріалами.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Київський апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення місцевого господарського суду має бути залишено без змін, виходячи із наступного.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 12.01.2009 між Приватним акціонерним товариством "Дніпровська пристань" (замовником) та Компанією "AS Irest Ehitus" ("АС Ірест Ехітус") (виконавцем) було укладено договір комісії на виконання будівельних робіт, відповідно до п. 1.1. договору замовник на умовах даного договору доручив виконавцю забезпечити на належному замовнику об'єкті будівництва (торгівельно-розважальний центр по проспекту Генерала Ватутіна, 2 в м. Києві, Україна), виконання будівельних робіт, визначених договором, включаючи поставку матеріалів для таких робіт, а замовник зобов'язався прийняти виконані по договору роботи, виплатити виконавцю винагороду та компенсувати всі витрати, пов'язані з виконанням договору.

Згідно з п. 1.2 договору для забезпечення виконання робіт по договору виконавець зобов'язується самостійно, покладаючись на свій професійний досвід та знання, обирати спеціалізованих виконавців робіт та постачальників матеріалів, визначати умови договорів з ними, від свого імені та за рахунок замовника укладати з ними договори на виконання робіт, в тому числі на забезпечення матеріалами для виконання таких робіт, своєчасно передавати замовнику все виконане по договору.

Як визначено в п.п. 3.1.3, 3.1.4 договору на виконавця покладається обов'язок укладати від свого імені необхідну кількість договорів зі спеціалізованими виконавцями робіт; укладати договори на виконання робіт на умовах, найбільш вигідних для замовника та у відповідності з вказівками замовника.

У відповідності до п. 5.1. договору вартість робіт по договору, включаючи вартість матеріалів, з урахуванням ПДВ на умовах DDP, має складати не більше 5 000 000,00 євро.

Разом з тим, в п. 5.2 договору визначено, що в разі, якщо виконавець укладе договори зі спеціалізованими виконавцями робіт на більш вигідних для замовника умовах, чим це визначено сторонами в даному договорі, вся додатково отримана вигода належить виконавцю.

З п. 5.4. договору вбачається, що винагорода виконавця складає 2% від визначеної сторонами у вищевикладеному порядку максимальної вартості робіт, а також максимальної вартості кожного додаткового виду/об'єму робіт.

Відповідно до п. 5.5. договору ціна договору визначається як сума максимальної вартості робіт по договору та відповідної винагороди виконавця.

У відповідності до п. 6.1 договору замовник сплачує виконавцю винагороду по договору, включаючи суми додаткової вигоди виконавця, а також компенсує виконавцю всі витрати по виконанню договору протягом 180 днів після прийняття замовником робіт по договору шляхом підписання відповідних актів та отримання замовником від виконавця документів, які підтверджують витрати виконавця по виконанню договору в порядку, визначеному договором.

Пунктом 6.3. договору передбачено, що розрахунки по договору здійснюються в євро, в безготівковій формі, шляхом перерахування відповідної суми на банківський рахунок виконавця.

Згідно з п. 9.1 договору він вважається укладеним та вступає в силу з моменту його підписання сторонами і скріплення печатками сторін та діє до повного виконання сторонами всіх зобов'язань за ним.

З матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся з позовом до суду про визнання вказаного договору недійсним, посилаючись на те, що спірний договір є удаваним правочином, який вчинено для приховування іншого правочину - договору генерального підряду, у зв'язку з чим до спірних правовідносин мають застосовуватись положення щодо генерального підряду в капітальному будівництві; що відповідач не має ліцензії на будівельну діяльність, а отже, не має права проводити діяльність, пов'язану з виконанням будівельних робіт; що усвідомлюючи при укладенні договору неспроможність його виконання з боку відповідача, сторони фактично уклали правочин без наміру створення правових наслідків, які ним обумовлені, що свідчить про фіктивність договору; що спірний договір суперечить ч. 2 ст. 877 ЦК України, оскільки не містить визначення складу і змісту проектно-кошторисної документації, а також зобов'язаної за її надання сторони, строку її надання тощо; що сторони незаконно встановили обов'язок виконання грошових зобов'язань за договором в іноземній валюті.

При цьому, відповідач проти вказаних доводів заперечує, посилаючись на те, що зі змісту договору чітко вбачається, що він є договором комісії і сторони виконували його. Разом з тим, відповідач звертає увагу на те, що він безпосередньо не виконував будівельних робіт, а тому не потребував ліцензування своєї діяльності та оскільки він є нерезидентом, за спірною угодою допускається проведення розрахунків в іноземній валюті.

Так, загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних правових наслідків встановлені ст. ст. 215, 216 Цивільного кодексу України.

Згідно з ч. 1 та ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У відповідності до Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання практики розгляду справ, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними", вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Отже, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено, а матеріали справи не містять наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, та настання відповідних наслідків щодо оспорюваного договору.

Разом з тим, обставини, на які посилається позивач, звертаючись до господарського суду з позовом про визнання договору недійсним, не свідчать про наявність підстав та умов для визнання укладеного між сторонами договору недійсним, оскільки є недоведеними та не узгоджуються з приписами чинного законодавства та матеріалами справи.

Згідно з ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частиною 3 ст. 6 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Як визначено ст. 1011 Цивільного кодексу України за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

Частиною 1 ст. 1013 Цивільного кодексу України визначено, що комітент повинен виплатити комісіонерові плату в розмірі та порядку, встановлених у договорі комісії.

Зі змісту оспорюваного договору вбачається, що він за своєю правовою природою є саме договором комісії. Так, п. 1.2 договору визначено, що для забезпечення виконання робіт виконавець зобов'язується самостійно обирати спеціалізованих виконавців робіт, визначати умови договорів з ними, від свого імені та за рахунок замовника укладати з ними договори на виконання робіт, в тому числі і на забезпечення матеріалами для виконання таких робіт, своєчасно передавати замовнику все виконане по договору, та умовами договору. Пунктом 5.1 договору визначено окремо вартість робіт по даному договору, з урахуванням ПДВ на умовах DDP, в межах якої мали бути профінансовані та виконані відповідні роботи, а п. 5.4. договору окремо визначена винагорода виконавця за надані ним послуги з укладання від свого імені та за рахунок замовника зі спеціалізованими виконавцями робіт та постачальниками матеріалів, договорів, в тому числі на виконання робіт та забезпечення матеріалами.

Відповідно до ч. 1 ст. 1014 Цивільного кодексу України комісіонер зобов'язаний вчиняти правочини на умовах, найбільш вигідних для комітента, і відповідно до його вказівок. Якщо у договорі комісії таких вказівок немає, комісіонер зобов'язаний вчиняти правочини відповідно до звичаїв ділового обороту або вимог, що звичайно ставляться.

Частиною 2 ст. 1014 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо комісіонер вчинив правочин на умовах більш вигідних, ніж ті, що були визначені комітентом, додатково одержана вигода належить комітентові.

Вищевказані приписи чинного законодавства відображені сторонами в п. п. 3.1.4, 4.1.1, 5.2 договору, якими закріплено, що виконавець зобов'язаний укладати договори на виконання робіт на умовах, найбільш вигідних для замовника та у відповідності з вказівками замовника та в разі, якщо виконавець укладе договори зі спеціалізованими виконавцями робіт на більш вигідних для замовника умовах, чим це визначено сторонами в даному договорі, вся додатково отримана вигода належить виконавцю, а замовник зобов'язаний виплатити виконавцю винагороду за виконання договору.

Отже, вищезазначеним спростовуються доводи позивача, про те, що оспорюваний договір є удаваним і відноситься до договору генерального підряду, оскільки такі висновки позивача суперечать змісту вказаного договору.

Разом з тим, апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що доводи позивача про те, що спірний договір не містить визначення складу і змісту проектно-кошторисної документації, а також зобов'язаної за її надання сторони, строку її надання тощо, оскільки оспорюваний договір, як зазначалося вище, не є договором генерального підряду до якого законодавством встановлені такі вимоги.

Колегія суддів апеляційної інстанції відзначає, що відсутність в договорі істотної умови є підставою для висновку про його неукладеність, що виключає можливість визнання його недійсним. Водночас, спірний договір є договором комісії і необхідності дотримання приписів ст. 877 Цивільного кодексу України у сторін не було.

Також, з огляду на вищевикладене апеляційний господарський суд вважає безпідставними посилання позивача на відсутність у відповідача ліцензії на провадження господарської діяльності з виконання будівельних робіт, так як за змістом оспорюваного договору його укладення та виконання (незалежно від особи, що реально виконає конкретний вид робіт) для відповідача господарською діяльністю у сфері будівельної діяльності, що підлягає ліцензуванню, не є.

При цьому, незалежно від того, яким за правовою природою є оспорюваний договір, законодавство про ліцензування певних видів господарської діяльності передбачає необхідність ліцензування саме діяльності господарюючих суб'єктів (що опосередковується укладенням договорів), а не самого укладення певних видів правочинів. Такої ж правової позиції дотримується Вищий господарський суд України, яка викладена в постанові від 01.09.2009 у справі № 4/414/08.

Також, колегія суддів апеляційної інстанції вважає помилковими і доводи позивача про неможливість здійснення між сторонами розрахунків в іноземній валюті, оскільки спірний договір укладено між резидентом та нерезидентом, а відповідно до статті 7 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" у розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту використовуються як засіб платежу іноземна валюта та грошова одиниця України - гривня.

Разом з тим, статтею 1 Закону України № 959 від 16 квітня 1991 "Про зовнішньоекономічну діяльність" визначено, що під товаром слід розуміти будь-яку продукцію, послуги, роботи, права інтелектуальної власності та інші немайнові права, призначені для продажу (оплатної передачі).

Матеріали справи також не містять підтвердження доводам позивача про фіктивність оспорюваного договору.

У відповідності до підпункту 3.11 пункту 3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" фіктивний правочин (стаття 234 Цивільного кодексу України) є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином.

Крім того, ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

В даному випадку, жодним з учасників судового процесу не представлено доказів того, що сторони такого договору не мали наміру створити обумовлені ним правові наслідки на момент його вчинення, навпаки, як вбачається зі змісту позовної заяви та наявних в матеріалах справи актів здачі-приймання виконаних робіт № 1 від 02.03.2009, № 2 від 23.03.2009, № 3 від 15.06.2009 підписаних обома сторонами без заперечень, спірний договір виконувався сторонами.

Отже, беручи до уваги вищевикладене, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено свої позовних вимог, та звернувшись з позовом про визнання недійсним договору, укладеного між сторонами, не доведено його обставин, на які він посилався, та не обґрунтовано належним чином, чим саме такий договір порушує його права та законні інтереси.

Апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що заява відповідача про застосування строку позовної давності, як способу захисту порушеного права не впливає на суть винесеного рішення, оскільки в позові відмовлено по суті в зв'язку з недоведеністю позовних вимог.

Згідно з п. 2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" за змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Відтак, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі права чи інтереси не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність сплила і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно частини 2 ст. 34 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

З урахуванням наведеного вище, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що доводи Приватного акціонерного товариства "Дніпровська пристань", викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків господарського суду першої інстанції, а тому господарський суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, належним чином дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим рішення Господарського суду міста Києва від 13.08.2014 у справі №910/24498/13 підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - без задоволення.

Судові витрати за розгляд апеляційної скарги у зв'язку з відмовою в її задоволенні на підставі ст. 49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на апелянта.

Керуючись ст.ст. 33, 34, 49, 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Дніпровська пристань" на рішення Господарського суду міста Києва від 13.08.2014 у справі № 910/24498/13 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 13.08.2014 у справі № 910/24498/13 - залишити без змін.

3. Матеріали справи № 910/24498/1 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова апеляційного господарського суду набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанову апеляційного господарського суду може бути оскаржено до Вищого господарського суду України у порядку та строки, передбачені Господарським процесуальним кодексом України.

Головуючий суддя Є.Ю. Шаптала

Судді І.М. Скрипка

С.А. Гончаров