Ухвала суду № 41518934, 18.11.2014, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №488/1729/13-ц 18.11.2014 18.11.2014 18.11.2014

Провадження №22-ц/784/2859/14

Справа № 22-ц/784/2859/14 Головуючий першої інстанції: Селіщева Л.І.

Категорія:39 Суддя-доповідач апеляційного суду: Коломієць В.В.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 листопада 2014 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі

головуючого Щолох З.Л.,

суддів Довжук Т.С., Коломієць В.В.,

при секретарі Яценко Л.В.,

за участю представників позивачів ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, представника відповідача ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_6, ОСОБА_7, на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 05 вересня 2014 року за позовом ОСОБА_6, ОСОБА_7 до ОСОБА_8 про встановлення факту проживання однією сім'єю та визначення частки померлого у праві власності на майно,

В С Т А Н О В И Л А :

В квітні 2013 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_8 про встановлення факту проживання однією сім'єю та визначення частки померлого у праві власності на майно.

Позивачі вказували, що ІНФОРМАЦІЯ_1 року помер ОСОБА_9, який був батьком позивачки ОСОБА_6 та сином позивачки ОСОБА_7 Починаючи з 1995 року ОСОБА_9 проживав однією сім'єю без реєстрації шлюбу із ОСОБА_10, а 14 вересня 2010 року між ними був зареєстрований шлюб. Починаючи з 1995 року вони, проживаючи однією сім'єю, мали спільний бюджет, вели спільне господарство, і між ними існували відносини, які характерні для подружжя. За час свого проживання однією сім'єю на спільні сумісні кошти у 1995 році придбали для свого проживання житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2, право власності на який було зареєстровано за ОСОБА_10

Крім цього, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 16 березня 1995 року створили ТОВ «Кафе Отдых», директором якого була ОСОБА_10, а 20 лютого 1995 року вказане Товариство придбало у власність частину нежитлових приміщень, загальною площею 32 кв.м., за адресою: АДРЕСА_4. В подальшому цим же Товариством, було придбано ще одне нежитлове приміщення за цією ж адресою.

21 вересня 2005 року вони придбали автомобіль марки «HONDA CIVIC SHUTTLE», 1998 року випуску, р/н НОМЕР_1, який був оформлений на ОСОБА_9

01 квітня 2009 року ОСОБА_10, на випадок своєї смерті залишила заповіт, яким заповіла належний їй житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2, - ОСОБА_9

ІНФОРМАЦІЯ_1 року помер ОСОБА_9, а ІНФОРМАЦІЯ_2 року - померла ОСОБА_10 Позивачі як спадкоємці першої черги за законом після смерті ОСОБА_9, в установлений законом строк звернулись до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини, яка залишилась після смерті ОСОБА_9

В подальшому позивачі дізнались про те, що ОСОБА_10 починаючи з 2002 року перебувала у зареєстрованому шлюбі із відповідачем по даній справі - ОСОБА_8, який після її смерті звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини.

Посилаючись на викладене, позивачі просили встановити факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з 03 лютого 1995 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_9 із ОСОБА_10, визначити частку померлого у праві власності на майно, яке було придбане у період проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу - житловий будинок по АДРЕСА_2, нежитлове приміщення по АДРЕСА_4 та автомобіль марки «HONDA CIVIC SHUTTLE», 1998 року випуску, р/н НОМЕР_1, - у розмірі ? частини цього майна.

Згодом позивачі уточнили свої позовні вимоги: просили визнати за ОСОБА_9 право праві власності на цілий автомобіль «HONDA CIVIC SHUTTLE» та підтримали вимоги про визнання за ОСОБА_9 права власності на ? частину житлового будинку по АДРЕСА_2 і встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з 03 лютого 1995 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_9 із ОСОБА_10

Ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва від 05 вересня 2014 року позовні вимоги про визначення частки померлого ОСОБА_9 у праві власності на нежитлове приміщення по АДРЕСА_4 - залишені без розгляду на підставі відповідної заяви позивачів.

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 05 вересня 2014 року в позові ОСОБА_6 та ОСОБА_7 - відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_6 та ОСОБА_7, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, просили рішення суду скасувати та ухвалити нове - про задоволення позовних вимог.

Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які приймали участь у розгляді справи, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_9 до 16 вересня 1992 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 (а.с. 10).

ОСОБА_10 до 03 лютого 1995 року перебувала у зареєстрованому шлюбі із відповідачем ОСОБА_8 ( а.с. 112).

14 вересня 2010 року ОСОБА_9 та ОСОБА_10 зареєстрували шлюб у Корабельному відділі РАЦС Миколаївського міського управління юстиції (а.с. 12).

ІНФОРМАЦІЯ_1 року помер ОСОБА_9 (а.с.13), а ІНФОРМАЦІЯ_3 року померла ОСОБА_10 (а.с. 76).

З матеріалів спадкової справи, заведеної до майна померлого ОСОБА_9, вбачається, що заповіту на випадок своєї смерті він не залишив і позивачі, які є його спадкоємцями першої черги за законом, у передбачений законом строк подали заяви до нотаріуса про прийняття спадщини (а.с. 61-72).

Згідно матеріалам спадкової справи, заведеної до майна померлої ОСОБА_10, 01 квітня 2009 року ОСОБА_10 склала два нотаріально посвідчені заповіти, згідно яким заповіла належний їй житловий будинок по АДРЕСА_2 - ОСОБА_9, а належні їй нежитлові приміщення по АДРЕСА_3 - ОСОБА_8 (а.с. 82, 91). Із заявою про прийняття спадщини у передбачений законом строк звернувся відповідач ОСОБА_8, який згідно свідоцтву про реєстрацію шлюбу 16 листопада 2002 року повторно уклав шлюб із ОСОБА_10, зареєстрований Управлінням ЗАГСу Митищенського району ГУ ЗАГСу Московської області, Російської Федерації. (актовий запис № 1349 від 16.11.2002р.) (а.с. 74-113). Докази розірвання цього шлюбу у матеріалах справи відсутні.

Як вбачається з матеріалів справи, житловий будинок по АДРЕСА_2, в якому позивачі просять визначити частку померлого ОСОБА_9, належав ОСОБА_10 на підставі нотаріально посвідченого договору міни від 07 липня 1995 року. Відповідно до цього договору ОСОБА_11 та ОСОБА_10 вчинили обмін належного їм на праві власності майна: ОСОБА_11 обміняла належний їй житловий будинок по АДРЕСА_2 на квартиру АДРЕСА_1 та автогараж АДРЕСА_5, які належали ОСОБА_10 на підставі договору купівлі-продажу від 17 лютого 1995 року (а.с. 262-263).

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно із частиною першою Прикінцевих положень Сімейного кодексу України цей Кодекс набрав чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року, а тому положення СК України не застосовуються до правовідносин, що існували до набрання ним чинності.

Згідно роз'яснень, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» (у редакції, яка була чинною до 21 грудня 2007 року), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України «Про власність», відповідних норм ЦК Української РСР та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності». Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.

Так, згідно із частиною першою статті 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Частиною другою статті 112 ЦК Української РСР 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.

За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (у редакції, яка була чинною до 25 травня 1998 року), розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст. 16 Закону "Про власність", ст. 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону "Про власність"), тощо.

В інших випадках спільна власність громадян є частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спільної власності при надбанні майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначається ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності.

Частка учасника спільної сумісної власності визначається при поділі майна, виділі частки з спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами, видкритті після нього спадщини. Оскільки праця є основою створення і примноження власності громадян, розмір частки учасника спільної сумісної власності визначається ступенем його трудової участі, якщо інше не випливає із законодавства України. Розмір часток у спільній сумісній власності подружжя визначається за нормами Кодекса про шлюб та сім'ю. При відсутності доказів про те, що участь когось з учасників спільної сумісної власності (крім сумісної власності подружжя) у надбанні майна була більшою або меншою - частки визначаються рівними.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.

Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.

Тільки в разі встановлення цих фактів положення частини першої статті 17 Закону України «Про власність» вважається правильно застосованим.

Така правова позиція висловлена в постановах Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-66цс13 та від 25 грудня 2013 року у справі № 6-135цс13.

Згідно положень ст.ст. 10, 60 ЦПК України позивачі зобов'язані довести ті обставини, на які вони посилаються в обґрунтування своїх позовних вимог, а відповідно до вимог ст.212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.

Судом першої інстанції було встановлено, що ОСОБА_9 та ОСОБА_10 з 1995 року проживали разом у житловому будинку по АДРЕСА_2 і між ними існували спільний бюджет та відносини, що притаманні для подружжя.

Разом з тим, матеріали справи не містять належних та переконливих доказів придбання квартири АДРЕСА_1 та автогаражу АДРЕСА_5, в обмін на які без доплати (які свідчать умови договору міни) був набутий спірний житловий будинок, на кошти, отримані ОСОБА_9 та ОСОБА_10 внаслідок їхньої спільної праці як сім'ї.

За таких обставин, суд дійшов обґрунтованого висновку, що відсутні підстави вважати спірний житловий будинок об'єктом права спільної власності ОСОБА_9 та ОСОБА_10 та визнання за ОСОБА_9 права власності на половину цього майна.

З огляду на викладене, посилання апеляційної скарги на невірну оцінку доказів судом, є необґрунтованими.

Додані до апеляційної скарги архівні довідки Адміністрації Магаданської області від 19.04.2007р. про роботу ОСОБА_9 з 12.05.1976р. по 30.11.1992р. на посаді водія у Магаданському виробничому об'єднанні пасажирського автотранспорту та про розмір отриманої ним заробітної плати за період з 01.01.1985р. по 31.12.1990р. - не є належними у розумінні ст.58 ЦПК України доказами на підтвердження фінансової участі ОСОБА_9 у придбанні 17 лютого 1995 року квартири АДРЕСА_1 та автогаражу АДРЕСА_5.

Інші доводи апеляційної скарги також не спростовують вищевикладених висновків суду, зроблених відповідно до норм матеріального права та фактичних обставин справи, встановлених судом на підставі повно та всебічно досліджених доказів.

Відмовляючи у задоволенні вимог про встановлення факту проживання ОСОБА_9 із ОСОБА_10 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд правильно врахував вимоги ст. 256 ЦПК України, згідно яких встановлення юридичних фактів у судовому порядку можливе якщо від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб.

Враховуючи, що під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого в період до набрання чинності СК України, під час спільного проживання особами, які не перебували у зареєстрованому шлюбі між собою, слід установити не лише обставини щодо факту їх спільного проживання, а й ті обставини, що спірне майно було ними придбане внаслідок спільної праці, суд обґрунтовано виходив з того, що встановлення самого по собі факту проживання ОСОБА_9 із ОСОБА_10 однією сім'єю без реєстрації шлюбу - не має юридичного значення.

Відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу та повідомлення УДАІ в Миколаївській області від 15.08.2013р. власником автомобіля марки «HONDA CIVIC SHUTTLE», 1998 року випуску, р/н НОМЕР_1 є ОСОБА_9 (а.с. 23, 137).

Докази того, що право власності ОСОБА_9 на вказаний автомобіль оспорюється чи не визнається будь-якою особою, і існують порушення прав позивачів як його спадкоємців, у матеріалах справи відсутні. Крім того, матеріали ані спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_9, ані даної цивільної справи не містять постанови нотаріусу про відмову в оформленні спадкових справ позивачів щодо зазначеного автомобіля.

За таких обставин, також є вірним висновок суду про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання автомобіля «HONDA CIVIC SHUTTLE» власністю ОСОБА_9, оскільки наявні умови для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину на вказане майно.

Отже, суд вирішив справу згідно з нормами матеріального права, які підлягали застосуванню за даними правовідносинами, дав належну правову оцінку доказам і дійшов правильного висновку щодо відмови у задоволенні позову.

Таким чином, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду.

Керуючись статтями 303, 308, 315 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_6, ОСОБА_7 - відхилити.

Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 05 вересня 2014 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але протягом двадцяти днів може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий

Судді